Опера́ція «Оверло́рд» (англ. Operation Overlord) — стратегічна операція військ Антигітлерівської коаліції з метою вторгнення на окуповану німецькими військами територію північно-західної Франції під час Другої світової війни. Головну роль у проведенні операції відіграли війська Сполучених Штатів, Великої Британії та Канади. Після висадки військові контингенти зі складу Вільної Франції та Війська Польського брали участь у бойових діях, разом з невеликими підрозділами Чехословаччини, Королівств Греції, Бельгії, Нідерландів та Норвегії
| Операція «Оверлорд» Operation Overlord | ||||||
|---|---|---|---|---|---|---|
| Західний фронт Друга світова війна | ||||||
Висадка військ Антигітлерівської коаліції на узбережжя Нормандії. Прибуття підкріплень на плацдарм. | ||||||
| Координати: 49°19′59″ пн. ш. 0°34′00″ зх. д. / 49.33333300002777833° пн. ш. 0.566667000027777700844° зх. д. | ||||||
| ||||||
| Сторони | ||||||
| США Велика Британія Канада Вільна Франція Австралія Нова Зеландія Бельгія Військо Польське на Заході Королівство Греція Нідерланди Норвегія Чехословаччина | Третій Рейх | |||||
| Командувачі | ||||||
| Дуайт Ейзенхауер Омар Бредлі Джордж Паттон Бернард Монтгомері Артур Теддер Траффорд Лі-Меллорі Бертрам Рамсей Майлз Демпсі Шарль де Голль Гаррі Крірар | Герд фон Рундштедт Ервін Роммель Гюнтер фон Клюге Фрідріх Долльман Пауль Гауссер Ганс фон Зальмут Гуго Шперрле | |||||
| Військові формування | ||||||
| 21-ша група армій * 1-ша канадська армія * 2-га британська армія * 1-ша американська армія * 3-тя американська армія | Головнокомандування Вермахту «Захід» Група армій «B» * 7-ма армія * 15-та армія * 2-й парашутний корпус Група армій «G» * 1-ша армія Резерв: * Танкова група «Захід» Люфтваффе * 3-й повітряний флот | |||||
| Військові сили | ||||||
| 1 452 000 (до 25 липня) 2 052 299 (до 21 серпня) 2 876 000 на час завершення операції | 380 000 (до 23 липня) — +1 000 000 (на решті території Франції)2 200 ~2 300 танків ~2 200 літаків | |||||
| Втрати | ||||||
| Загальні втрати: 226 386, з них: 36 976 загиблих, 153 475 поранено, 19 221 зникло безвісти | Загальні втрати: 450 000, з них: 240 000 вбито та поранено 210 000 полонених 2 127 літаків ~2 200 танків | |||||
| 13 632 — 19 860 французьких мирних жителів |
6 червня 1944 року, у «День Д», операція «Оверлорд», якою відкрився Другий фронт, розпочалася з наймасштабнішої у світовій історії висадки повітряного десанту із залученням 12 000 літаків, яка передувала морській десантній операції. Майже 160 000 солдатів морського десанту на 4 тисячах транспортних суден та десантних кораблів одночасно перетнули Ла-Манш та висадилися у Франції. З моря цю армаду підтримували 600 військових кораблів. Перед початком висадки на берег авіація союзників буквально виорала прилеглу місцевість бомбами; 2 500 важких бомбардувальників скинули 10 000 тонн бомб, а 7 000 винищувачів та штурмовиків прочесали оборонні позиції німців.
Протягом першого етапу операції «Оверлорд» на французькій землі здійснювалася концентрація певної кількості військ. Тільки 25 липня, через 8 тижнів після висадки союзників на узбережжя Нормандії, командувач 12-ї групи армії, американський генерал-лейтенант О. Бредлі, скориставшись перевагами ситуації, коли основне угруповання вермахту зав'язло в боях за Кан, заволодіння яким визначалося головною метою британським та канадським військам на східному фланзі сил вторгнення, розпочав операцію «Кобра». Головним завданням цієї наступальної операції було завдання потужних ударів по всьому фронту плацдарму, що займали американські війська, з метою прориву в глибину оборони військ вермахту.
Загалом битва тривала протягом двох з половиною місяців, доки 24 серпня головні сили противника не були оточені у Фалезькому котлі, а 25 числа був звільнений Париж. 31 серпня 1944 року форсуванням союзними військами річки Сена та зосередженням на території континентальної Європи майже 3 000 000 особового складу військ операція «Оверлорд» завершилася.
Довгий шлях до вторгнення Редагувати
Найбільша за розмахом в історії війн стратегічна десантна операція з висадки британсько-американських військ у Франції була не просто вдало організованою та вміло проведеною військовою операцією часів Другої світової; «Оверлорд» мав за мету завдати нищівного удару в саме серце Третього Рейху й, у взаємодії з наступом Червоної армії по всьому Східному фронту, розтрощити і вибити з війни головного та найпотужнішого противника з країн Осі.
«Оверлорд» став плодом кропіткої та наполегливої праці британсько-американських союзників, заслуга в розробці та втіленні його в життя цілковито належить їм. Щонайменше за 1,5 року до вступу США у світову війну, було вжито перших кроків у формуванні зачатків співробітництва між державами. Майбутні союзники потай обмінювалися інформацією, яка становила неабиякий інтерес для обох сторін. Протягом 1941 року американські високопосадовці були присутні на нарадах та робочих зустрічах британських збройних сил, де обговорювалися основи спільної стратегії дій у Європі, якщо США стане союзником у кривавій війні проти Адольфа Гітлера. Перша міждержавна домовленість на рівні військового керівництва обох країн була досягнута у березні 1941 і отримала назву ABC-1. Хоча вона не була офіційно затверджена чинним Президентом США Франкліном Рузвельтом, однак, військове та військово-морське міністерства США узяли її за основу в розробці планів майбутніх операцій на Європейському континенті.
Напад японців на Перл-Гарбор та оголошення нацистською Німеччиною війни Сполученим Штатам у грудні 1941 року розвіяли всі сумніви щодо того, на чийому боці американці вступлять до світового конфлікту. У січні 1942 року створюється Об'єднаний комітет начальників штабів ЗС Великої Британії та США.
Перші нариси Редагувати
На момент вступу США у світовий конфлікт, планування операцій, що мали за мету вторгнення до окупованої Європи, мало радше морально-політичний характер, переважно відображаючи побажання, аніж практичний розрахунок на успіх. Беручи до уваги становище, в якому опинилася Британія після розгрому свого головного союзника на континенті — Франції, її слабкість, виснаженість, а також фактичну ізоляцію від решти світу, всі пропозиції щодо вторгнення скидалися скоріше на фантастичні мрії, ніж на ретельно розроблені плани.
Ще восени 1941 року британське командування розглянуло перший чорновий варіант плану висадки військ у Франції, який отримав кодову назву «Раундап» (англ. Roundup). Цей план мав за мету висадку морського десанту західніше та східніше Гавра на французьких пляжах між Довілем та Дьєппом. Задумом визначалося створити міцний плацдарм 150 км завширшки, після чого, зосередивши достатню кількість військ, прорвати оборонні рубежі німців і просуватися в загальному напрямку на північ, на Антверпен. Надалі форсувати в нижній течії Маас в районі міста Льєжа. В загальному складі угруповання передбачалося мати: 6,3 піхотних дивізій, 6 бронетанкових дивізій, 6 танкових бригад та сили забезпечення й підтримки.
Однак, реалізація завдань цього плану була надзвичайно обмежена кількістю сил, що залучалися від Королівського військово-морського флоту та королівських ВПС для безпосередньої підтримки вторгнення, тому, хоча він і ліг в основу при подальшому плануванні, серйозно його ніхто не сприймав.
Вашингтонська конференція (1941—1942) Редагувати
Вступивши у війну, американці опинилися перед дуже складною проблемою. Якщо для британців війна у Європі була питанням життя або смерті, тому ніяких сумнівів для них, де і на якому напрямку зосереджувати свої головні зусилля не існувало; для їхніх заокеанських колег це виявилося дилемою. Чи сконцентрувати свої сили та засоби на Тихоокеанському театрі війни, де просування японців углиб акваторії Тихого океану та прилеглих країн набирало усе більших обертів, чи підтримати свого головного союзника Велику Британію, й упритул зайнятися Гітлером. Водночас, американці ясно розуміли, що війна проти усіх трьох супротивників одночасно розпорошуватиме їхні сили, й від цього страждатиме спільна стратегія дій союзників.
31 грудня 1941 року, у Вашингтоні на конференції під умовною назвою «Аркадія», американське військове командування погодилося з позицією британських колег — в першу чергу сконцентрувати свої основні зусилля на розгромі нацистської Німеччини; на Тихому океані ж обмежитися заходами стратегічної оборони, віддавши перевагу діям військово-морських сил США, незважаючи навіть на нищівну катастрофу на Гаваях та настрої, що панували в американському суспільстві з початком цієї війни.
Якщо вибір Великої Британії був очевидним, то обрання американцями цього варіанту стратегічних дій диктувалося іншими міркуваннями. Третій Рейх розглядався, як найпотужніший противник серед країн Осі, й тому найбільш загрозливий. Його поразка у війні безсумнівно підірве позиції Японської імперії. До того ж, лише спільними зусиллями британці та американці були здатні організувати, підготувати та провести десантну операцію такого масштабу. Зокрема, існували й більш прозаїчні причини. На той час США не мали у своєму розпорядженні достатньої кількості десантних та транспортних суден, якими можливо було здійснювати оперативне перекидання військ та сил на океанському просторі. «Фактори часу та простору диктували нашій стратегії вимоги. Перекидання військ та матеріальних засобів до Австралії вимагало вдвічі більше транспортних засобів, яких і так не вистачало, ніж до Європи чи Північної Африки», — писав у той час начальник штабу Армії США генерал Джордж Маршалл.
Так був закладений підмурівок до розробки грандіозного плану вторгнення британсько-американських союзників до Європи. Перші обговорення плану операції на конференції торкалися лише загальних питань та міркувань і, в основному, тривали у формі дискусії. Замисел операції ще не набув ані форми, ані концептуальної основи, — як, коли й де ця подія станеться. Висновком конференції стало рішення, що вторгнення до Європи не може відбутися раніше 1943 року, тому було проголошено:
…головні зусилля союзників протягом 1942 року мусять бути спрямовані на виснаження німецького опору шляхом стратегічного бомбардування британськими та американськими повітряними силами… всіляка допомога радянському спротиву на сході… та операціям, яким ставилося за мету звільнити від противника все узбережжя Північної Африки. … у 1943 створенням певних умов провести операції із захоплення континенту через Середземне море, з Туреччини на Балкани та вторгненням до Західної Європи. Ці операції повинні передувати повному розгрому Третього Рейху.
Виходячи з угоди, на конференції була прийнята перша чернетка плану спільної десантної операції під кодовою назвою «Гімнаст». «Гімнаст», або план операції щодо вторгнення до Північної Африки, розглядався військовими, як доволі реалістична можливість набути практичного досвіду для обох сторін, до того ж операція на перший погляд не потребувала застосування значних сил та засобів. Однак, зміст цієї операції був дуже контроверсійним та авантюрним. Перш за все, це було пов'язано з тим, що позиція Франції, яка панувала в північно-західних колоніях Африки, не була до кінця з'ясована. На чиєму боці вішистська Франція виступить у разі вторгнення союзників?
Так, попри усі попередні плани, проти кого почати приготування до дій: проти Третього Рейху чи Японської імперії, американці вступали у війну проти найслабкішого противника — Королівства Італія.
Ситуація взимку-весною 1942 Редагувати
Хоча в січні 1942 рішення про проведення незначної за масштабом операції у північній Африці було прийняте, але події в південній частині Тихого океану суттєво вплинули на її подальшу підготовку та проведення. Американці були вимушені перекинути на Тихий океан значну кількість своїх військ, на той час їм було відверто не до Африки.
До того ж катастрофічний стан справ у СРСР змінився на більш позитивний. Червона армія, всупереч скептичному аналізу багатьох експертів щодо її можливостей протистояти Гітлеру, вдало оборонялась й більш того, завдала під Москвою рішучого удару, відкинувши війська Вермахту від стін столиці. Наприкінці лютого 1942 року, бригадний генерал Дуайт Ейзенхауер, на той час помічник начальника управління військових операцій штабу американської армії, доповідав: «Росія опинилася в дуже скрутному становищі, її задача полягає в тому, щоб вціліти за будь-яку ціну цим літом, вона за жодних умов не повинна піти на переговори з німцями. Ми маємо два шляхи допомогти їй, ленд-лізом та висадкою наших військ на заході, щоб відволікти від Східного фронту значну кількість німецького Вермахту». Американський Об'єднаний оперативний центр штабного комітету пішов далі, запропонувавши розпочати операцію якомога скоріше. Звичайно головні навантаження під час висадки покладалися на британські збройні сили, але американські сили на території островів значно зросли й, за задумом, змогли б суттєво вплинути на результат битви.
За цих умов рішенням про вторгнення військ на європейський континент визначався період між 15 липня і 1 серпня 1942 року. Операції мала передувати 15-ти денна авіаційна підготовка, стратегічною ціллю якої було максимально відтягнути Люфтваффе зі Східного фронту, а тактичними завданнями — опанування повітрям над Ла-Маншем та на 100 км вглиб території Франції. Війська спеціального призначення висаджувалися до «Дня Д», виводячи з ладу основні елементи інфраструктури та найбільш важливі об'єкти на території між Дюнкерком та Аббевілем. Водночас, британські командос повинні були діяти в глибині німецької оборони на території Голландії, Бельгії та Нормандії.
На другому етапі вторгнення: з «Дня Д»+30, головні сили десанту повинні були, перетнувши Канал, висадитися на узбережжі Франції в смузі гирла річок Сени та Уази й, зломивши опір німецьких берегових військ, просуватися в загальному напрямку на Кале-Аррас-Сен-Кантен-Суассон-Париж.
Проте, під час оперативної розробки плану американці зіткнулися з проблемою, що ні американські, ні британські війська не мають десантно-висадочних засобів, якими сили вторгнення повинні прямувати на берег. Їх просто не існувало на озброєнні й ще тільки потрібно було розробити та в перспективі забезпечити ними війська.
Тим часом британський оперативний центр дійшов висновку, що літня кампанія в СРСР має стати переломною й союзники повинні організувати якісь дії на Заході, щоб абияк відволікти німців від Східного театру воєнних дій. Однак, на відміну від своїх заокеанських друзів, британці були менш оптимістичні й, реально оцінюючи обстанову та власні можливості, схилялися до думки, що висадка в Європі повинна мати обмежений характер. Вони запропонували бойові дії у формі рейду, який мусить бути проведений, щоб відволікти головним чином повітряні сили Третього Рейху, та в запеклих боях скувати їх і не дати можливості бути перекинутими на східний фронт. В. Черчилль підтримав ці пропозиції й віддав наказ на підготовку операції «Следжгаммер».
Однак, під час розробки плану операції британський штаб також зіштовхнувся з наступною проблемою: з'ясувалося, що радіус дії винищувальної авіації замалий і вона здатна ефективно вести повітряні бої з літаками Люфтваффе та прикривати висадку військ лише на обмеженій території — в районі Па-де-Кале. А це був найміцніший сектор у протидесантній обороні вермахту, оснащений усіма засобами протидії висадці. Одночасно з'ясувалося, що райони запланованої висадки дуже незручні для підходу висадкових засобів морського десанту, й мають обмежену кількість виходів з пляжів, які б дозволили союзникам прорватися вглиб оборони противника. Порти в смузі вторгнення мали низький вантажообіг і не могли забезпечити належним чином потреби війська. Таким чином, усі начерки плану наочно продемонстрували неймовірні труднощі проведення майбутнього вторгнення. Те, що підходило для авіації, категорично не підходило для сил флоту, і головне — для сухопутних військ, і навпаки.
Проблема здавалася нерозв'язною. У квітні 1942 року штабні оператори запропонували спрощений план вторгнення, де повністю ігнорували загрозу можливого вторгнення німців на Британські острови та зробили припущення, що усі питання забезпечення та постачання будуть вирішені вчасно, без затримок. У цьому випадку висадка військ у Па-де-Кале здавалася можливою, проте, вони попередили, що якщо німці будуть здатні провести організовану контратаку сил вторгнення, вірогідність утримати плацдарм критично низька. Зокрема, виникають сумніви, що союзне командування в цьому випадку зможе організовано провести евакуацію військ, не кажучи вже про величезну кількість майна та військових запасів.
Перший же прискіпливий розгляд плану вторгнення до континентальної Європи виявив масу проблем, які на той час здавалися нездоланними. Коли військові аналітики всебічно розглянули реалістичність проведення цієї операції у 1942 році, більшість з них погодилася з висновком, що це стане актом відчаю, який, спричинивши колосальне напруження усіх сил, призведе до катастрофи. Потужності британського воєнного потенціалу звісно зростали, чисельність та міць військових формувань постійно збільшувалася, проте керівництво збройними силами абсолютно точно знало, що головною проблемою висадки військ буде наявність матеріальних запасів, яких певно не вистачало. Якщо операція потребуватиме додаткових засобів, взяти їх не буде звідки; зібравши резерви в одному місті, вони втрачали їх в іншому. До того ж, і американська воєнна машина ще не набрала достатніх обертів, і вимушена тримати на увазі ситуацію на Тихому океані, події на якому вимагали колосальних матеріальних ресурсів.
25 березня 1942 року президент США Франклін Делано Рузвельт заслухав керівництво міністерства оборони та Об'єднаного комітету начальників штабів про стратегічні плани США на 1942 рік. На нараді обговорювалася проблема можливої участі американських військ у бойових діях у Сирії, Лівії та в цілому в північній Африці, а також ймовірність початку активних бойових дій у північно-західній Європі.
Наприкінці травня 1942 до Вашингтона прибув нарком закордонних справ СРСР В. Молотов. Окрім офіційного обговорення важливих моментів щодо організації конвоїв за програмою Ленд-лізу американським урядом до Мурманська, потай Молотов вів розмову про найгостріше питання — коли західні союзники намагатимуться відкрити Другий фронт. Радянський Союз вкрай потребував полегшення свого становища та звертався з проханням відволікти увагу та змусити німців відвести зі Східного фронту щонайменше 40 дивізій. Рузвельт, не вдаючись у подробиці, де й в якому масштабі вони планують операцію, передав через Молотова Сталіну, що вторгнення союзників відбудеться у 1942 році.
Проте, ще 2 квітня генерал Маршалл представив на розгляд президентові чорновий замисел операції з вторгнення до Європи, з чітко визначеним висновком — операцію можливо провести не раніше весни 1943 року. Водночас, воєнна верхівка Сполучених Штатів украй неохоче сприймала ідею президента Рузвельта спочатку підтримати британців у Північній Африці, а після цього зосередитися на північноєвропейському напрямку.
Основою плану начальника штабу армії була пропозиція завдати основний удар через Ла-Манш по Франції. Замисел операції передбачав три головні фази проведення вторгнення: стадія підготовки, перетинання каналу і захоплення плацдармів між Гавром та Булонью, й остання — накопичення та зосередження сил для прориву із захоплених плацдармів углиб Франції. Експерти з логістики, виходячи з попереднього задуму, видали прогноз, що мінімальний термін готовності 2-ї стадії буде не раніше 1 квітня 1943 року.
З метою створення стратегічного резерву американських військ на території Британії, була ініційована операція «Болеро», головною метою якої ставилося перекидання військ через Атлантику у Європу. Сторони погодилися на тому, що протягом року американці під час цієї операції доставлять до Британських островів 1 млн солдатів. Хоча перші конвої з американськими військовими прибули до північної Ірландії ще в січні 1942, союзники вимушені були змінити свої плани з урахуванням ситуації, що склалася на Тихоокеанському театрі воєнних дій. За станом на травень 1942 американці доставили до Європи лише 32 000 військових (серед формувань були штаб V корпусу, 34-та піхотна та 1-ша бронетанкова дивізії). Одночасно ПС армії США зайнялися перекиданням військової авіації та влаштуванням аеродромів і решти інфраструктури на британській землі. За планом перекидалося 4 648 американських літаків, які були скомпоновані у 54 групи важких бомбардувальників, 10 груп середніх бомбардувальників та 10 груп винищувачів-перехоплювачів. Однак, як і в випадку з сухопутними військами, суворі реалії змусили змінити плани й ПС обмежилося перекиданням лише 3 262 літаків, замість 54 важкобомбардувальних груп було сформовано тільки 17. Повітряні сили увійшли до складу новоствореної 8-ї повітряної армії під командуванням бригадного генерала Карла Спаатса.
План операції на весну 1943 передбачав розгортання 48 дивізій при підтримці 5 800 бойових літаків. Смуга вторгнення простягалася між Етрета, північніше Гавра та мисом Гріз Нец, з якої союзні війська мали захопити нижню долину Сомми та прилеглі височини між водними системами Сени та Сомми.
Однак, ключовим питанням залишався дефіцит необхідних матеріальних запасів, і, головне, десантно-висадочних засобів, здатних перекинути союзні війська з важкою технікою на узбережжя Франції.
Після обговорення загального плану зі своїми британськими колегами, ті, у свою чергу, погодилися з такими перспективами, але, генерал А. Брук, начальник Імперського генерального штабу, виказав занепокоєння з приводу обстановки в Індії та на Близькому Сході, акцентуючи на тому, що існує пряма загроза прориву японських та німецьких військ з обох напрямків до цих важливих регіонів, а також імовірність захоплення німцями Іраку та Ірану, що поставить під загрозу подальший хід війни.
Події, що трапилися влітку 1942 року, кардинально змінили суть воєнної стратегії західних держав та зруйнували їхні плани на першу половину 1943 року. По-перше, це було пов'язане з прийнятим рішенням щодо висадки військ на узбережжя Північної Африки — операцією «Гімнаст». По-друге, матеріально-технічна готовність сил вторгнення була недостатньою. Логістичні потреби зростали на інших театрах воєнних дій, водночас перерозподіл запасів перешкоджав планам операції «Следжхаммер». Було підраховано, що висадка 6 дивізій при перекиданні морем, при наявних засобах, триватиме 21 день. Коли Черчилль довідався про це, він категорично відмовився від підготовки вторгнення найближчим часом. Він вказав, «що поки ми не будемо мати таких сил та засобів, що дозволять нам не лише висадитися, а й закріпитися на французькій землі — мова про вторгнення вестися не буде». До того ж, розвідка слала чіткі повідомлення, що німці розраховують саме на проведення операції в районі запланованого вторгнення у Па-де-Кале.
До того ж, війна на Тихому океані відверто йшла не на користь американців. Президент Рузвельт навіть офіційно надіслав листа з проханням прорахувати можливість перенацілити перекидання частини сухопутних військ з європейського напрямку на посилення Австралії, яка опинилася під серйозною загрозою. У відповідь Маршалл нагадував президентові, що стратегічним напрямком, який визначив президент особисто є Західна Європа, а перенацілювання американських військ на інший напрямок значно послабить можливості союзників розпочати операцію «Следжхаммер» та взагалі відкладе її на невизначений термін.
Літо 1942 Редагувати
Червень 1942 року змінив плани обох сторін антигітлерівської коаліції й змусив негайно відреагувати на події, що трапилися. 13 червня 1942 року, досі нікому не відомий німецький генерал Ервін Роммель, після двох тижнів боїв на північному узбережжі Африки в Лівії, розгромив британські війська, і організував стрімке просування ударних угруповань углиб Єгипту. 21 червня оточені в Тобруку британські частини капітулювали, решта британських військ поспішно окопувалася біля Ель-Аламейну, намагаючись стримати стрімке просування Роммеля далі до Александрії.
На Східному фронті, розгромивши невдалу спробу Червоної армії організувати наступ під Харковом, німці, у свою чергу, завдали нищівної поразки радянським військам і потужним ударом прорвалися на територію південної Росії. Радянські війська безладно відступали за Дон, до Сталінграда та за Кавказькі гори. Панівною серед воєначальників США та Великої Британії була думка, що це буде великим таланом, якщо Росії взагалі вдасться втриматися й встояти у 1942 році. Прогнози були дуже песимістичними стосовно здатності Сталіна зупинити наступ Вермахту.
Черчилль розгорнув бурхливу діяльність, намагаючись запевнити Рузвельта, що висадка військ у Франції втрачає сенс у цій обстановці, потрібно брати до уваги ситуацію в СРСР та негайно реагувати на події в Африці, й змінити акцент стратегічних зусиль з проведення операції «Следжхаммер» на негайне вторгнення на африканський континент — провести операцію «Гімнаст». Військове міністерство США хоча й відстоювало плани, які були затверджені попередньо, намагаючись зберегти хоча б частину інтенсивності перекидання військ до Європи, разом з цим, прекрасно усвідомлювало, що крах в Єгипті та на півдні СРСР загрожує повною катастрофою на Близькому Сході. Врешті-решт спільною заявою військово-політичного керівництва проголошено, що проведення операції «Следжхаммер» на даному етапі розвитку подій не є пріоритетним напрямком політики західних союзників, і висадці у Франції, чи на території Бенілюксу потрібно шукати альтернативу, найкращою серед яких, на думку керівництва обох країн, є вторгнення до Африки. Реалізація «Следжхаммеру» відкладалася на невизначений строк. Акцент планування стратегічних дій змістився значно південніше.
24 червня 1942 генерал Д. Ейзенхауер прибув до Лондона й вступив на посаду командувача усіма американськими військами на європейському континенті (англ. ETOUSA, European Theater of Operations, U.S.Army).
6 липня 1942 Черчилль на розширеному засіданні британського комітету начальників штабів заручився підтримкою військових, які одностайно прийняли рішення, що операція «Следжхаммер» не має шансів на успіх і може призвести до провалу. Британці наполегливо просили американців тимчасово зупинити підготовку цієї операції та зосередитися на африканському напрямку, на проведенні операції «Гімнаст». До речі, особисто Ейзенхауер оцінював шанси союзників на успіх при вторгненні, як 1 до 2, а ймовірність зосередити до визначеного строку 6 дивізій на території Франції, як 1 до 5.
У свою чергу американське військове керівництво, на чолі з начальником штабу армії генералом Маршаллом, виступило майже з ультиматумом президентові, запропонувавши своє бачення виходу з ситуації, що склалася. Якщо британці намагаються відкласти проведення операції на Європейському континенті на невизначений строк, вони перенацілять усі власні сили на Тихий океан, де японці не сидять склавши руки, й очевидно планують нарощування подальшого наступу на півдні та південному заході океану. Негайно розгорнулася серйозна боротьба між прихильниками позиції Черчилля та генерала Маршалла. Рузвельт, який не підтримав свій генералітет, був вимушений відправити Маршалла, Кінга та Гаррі Гопкінса до Лондона для врегулювання головних напрямків військової стратегії союзників на найближчий час та пошуку адекватного рішення.
Під час довгих суперечок та обопільних звинувачень, сторони дійшли до такого висновку: виходячи зі складності обстановки на Східному фронті та непередбачуваності позиції Радянської Росії, а також порівняльного стану сил та засобів німців й союзників, вважалося, що проведення операції зі вторгнення до Франції може призвести до катастрофи. Перенаціливши, у свою чергу, напрямок зосередження основних зусиль на узбережжя Північної Африки, західні союзники зможуть протистояти подальшому просуванню німецько-італійських військ, а на перспективу перенести активні дії на Сицилію та материкову частину Королівства Італія. Союзники прийняли спільне комюніке, в якому вказувалося на необхідність якомога скоріше розпочати дії на африканському узбережжі. Терміном визначалося не пізніше 1 грудня 1942 року.
Для Маршалла та Ейзенхауера прийняття рішення по «Гімнасту» означало, що союзники змирилися з ймовірністю поразки СРСР, якій з їх точки зору можливо запобігти в разі вторгнення своїх військ до Західної Європи.
Операція «Раундап» відійшла на другий, або навіть третій план. Прийняте рішення по застосуванню сил в Африці змусило як британців, так і американців перенацілити левову долю своїх офіцерів-операторів, що займалися плануванням вторгнення до Європи, на нову задачу — на розробку плану нової операції, яка отримала умовну назву «Торч» (Смолоскип). Згода Рузвельта з думкою Черчилля вигнати німців з італійцями з Африки залишала неясним питання, яким чином це впливатиме на майбутню велику стратегію.
У квітні домовленості союзників визначали, що концентрація зусиль на операції «Болеро» — перекиданні американців до Британських островів однозначно призведе до проведення «Раундап» не пізніше весни 1943. У липні ці принципи зосередження сил були відкинуті й замінені на концепцію стратегії поступового оточення. Замість того, щоб нарощувати поступово сили у Британії, успіх операції «Смолоскип» буде означати значну концентрацію сил та засобів на Середземному морі.
До жовтня 1942 року тривали дебати з приводу стратегічних цілей війни, які у свою чергу призвели до масштабного перенаправлення транспортування військ, матеріальних запасів, величезної кількості техніки та озброєння на інші театри воєнних дій. У вересні Черчилль звернувся з листом до Рузвельта, в якому вказував, що через те, що висадка головних сил британсько-американських військ у Західній Європі не уявляється можливою до 1944 року, він пропонує наступні напрямки стратегічних зусиль на кінець 1943 року. По-перше, це проведення операції «Смолоскип», яка надалі переросте в стратегічний наступ у підчерев'я Європи з висадкою союзних військ на Сицилію, Сардинію та навіть Італію. По-друге, Черчилль запропонував спланувати операцію з обмеженими силами по вторгненню до Норвегії, тим більш, що у випадку успішності цього задуму, допомога Радянському Союзу буде значно дієвішою. Рузвельт виказав інтерес до планів британського прем'єра та запропонував проаналізувати вірогідність подальшого наступу союзників на Грецію та Балкани, а також можливість отримати підтримку з боку Туреччини та атакувати південний фланг Гітлера через Чорне море. Черчилль повністю підтримав цей варіант подальших дій.
Одначе, цей напрямок подальшого розвитку подій, до якого поступово схилявся Рузвельт, повністю не задовольняв американське військове командування. Генералітет виступив категорично проти, мотивуючи це тим, що такий стратегічний план неможливий через труднощі, які виникнуть через логістичні проблеми подальшого постачання військ, й головне, це не наблизить армію союзників до перемоги і не виключено, що війська зав'язнуть на Балканах та не зможуть вдарити в серце Третього Рейху.
Операція «Смолоскип» Редагувати
8 листопада 1942 розпочалася висадка американських військ у Касабланці. Операція пройшла надзвичайно успішно та дуже швидко, війська, що наступали, змогли завдати серйозної поразки противнику. Епіцентром головних подій, що розгорнулися на півночі Африки, стала невелика французька колонія — Туніс.
Водночас, значно зниженими темпами продовжувалося зосередження американських військ на території Британських островів. Однак замість 48 повноцінних дивізій на кінець 1942 року союзники змогли зосередити лише 25.
Конференція в Касабланці Редагувати
У січні 1943 в місті Касабланка, під кодовим ім'ям «Символ», пройшла одна з найважливіших конференцій керівників держав союзників у антигітлерівській коаліції. Коли конференція розпочалася, британо-американці вперше після півроку постійних поразок, тривог та втрат, починаючи з липня 1942, змогли сміливо поглянути в майбутнє, плануючи час та місця наступних битв з ворогом. Вони вперше отримали серйозні шанси на перемогу у світовій війні.
На конференції гостро постало питання — де зосередити стратегічні зусилля коаліції у боротьбі з країнами Осі. Битва в Північній Африці підходила до логічного завершення, але зміна пріоритетів влітку 1942 призвела до зривів планів операції «Болеро». Не зважаючи на величезний потенціал американців, стан їхніх військ та укомплектованість, становище з перекиданням сил і засобів морем, зосередження матеріалів і запасів для подальших дій у Європі залишалися далекими від бажаного. До того ж значних втрат завдавали німецькі підводні човни. Так, за 1942 рік союзники втратили на Атлантиці 1 027 суден та кораблів. Не опанувавши морем, союзники, відповідно, не мали жодного шансу розпочинати морську десантну операцію на західноєвропейському театрі воєнних дій.
Черчилль з цього приводу не мав жодних сумнівів. Він наполягав на продовженні бойових дій у 1943 році на Середземномор'ї, й навіть не допускав думки про вторгнення на континент. Він відстоював перед президентом свою думку: Південна Європа залишається, без будь-яких сумнівів, нашою пріоритетною задачею.
Водночас, американське військове керівництво на чолі з начальником штабу армії США генералом Маршаллом, роздратоване нескінченими політичними іграми британців, пов'язаними із захистом лише власних довгострокових інтересів, відстоювало думку, що після завершення розгрому німців та італійців на півночі Африки — подальші дії союзників мусять бути перенесені на західне узбережжя Європейського континенту. Загальна стратегія повинна концентруватися на ідеї щонайскорішого та ефективнішого розгрому найбільш загрозливого противника — нацистської Німеччини.
Тим часом, британський генералітет на чолі з генералом А.Бруком, відстоював думку, що поспішність у проведенні операції «Раундап» у 1943 призведе до катастрофи, а не до успіху.
На завершення конференції союзники прийняли рішення, за яким британські аргументи на користь зосередження зусиль військової стратегії на Середземноморського театру воєнних дій визнавалися слушними, проте, ні у якому разі не створювали завад для успішної підготовки вторгнення до Західної Європи. Маршалл відстоював думку, що битва на Середземному морі, ніяким чином не може розглядатися, як головна арена для знищення військової міці Третього Рейху. Він наполягав на тому, що лише прямі дії призведуть до успіху, й врешті-решт до розгрому саме Третього Рейху, а не Королівства Італія чи інших країн-сателітів.
Водночас, Маршалл наголосив, що пріоритетними напрямками підготовки до цього стає інтенсифікація боротьби з підводним флотом Крігсмаріне на Атлантичному океані та масування зусиль з бомбардування об'єктів військово-промислового комплексу Третього Рейху, а також інфраструктури та військових цілей, що грають важливу роль у планах висадки військ. Основні зусилля зосереджуватимуться на меті завдати максимальної поразки, примусивши Вермахт відвести наземні та повітряні сили з радянсько-німецького фронту.
На конференції також було прийнято рішення про вторгнення на півдні Європи на користь Сицилії, а не Сардинії, континентальної Греції, Криту або Додеканеських островів. До того ж, на конференції розглядалося питання формування основного керівного органу управління з підготовки та планування вторгнення до Західної Європи. Попри те, що переважна частка зусиль союзників буде спрямована на ведення війни на півдні Європи, конференція у Касабланці заклала першу цеглину у фундамент операції «Оверлорд».
Планування «Оверлорд» Редагувати
Січень-липень 1943 (організація планування) Редагувати
З прийняттям у Касабланці рішення щодо вторгнення до Західної Європи, перед військовим керівництвом обох країн постало питання, — хто очолюватиме процес підготовки найбільшої у світовій історії десантної операції. Генерал-лейтенант Д. Ейзенхауер, який із самого початку був визначений саме на роль командувача американськими військами в Європі, принаймні був зайнятий подіями на Середземному морі та не мав можливості зосередитися на розробці плану вторгнення. Після тривалих роздумів було прийнято цікаве рішення: за умови відсутності будь-якого кандидата на роль командувача усім угрупованням, на посаду начальника штабу оперативної групи був призначений британський генерал-лейтенант Ф. Морган.
Директивою від 5 березня 1943 Ф. Морган приступив до виконання надмірно складного завдання з розробки фундаментального плану вторгнення військ. Не гаючи часу, з властивою йому енергійністю, генерал Морган розпочав роботу. Перш за все, він зрозумів, що військове керівництво союзників не дуже квапиться з виробленням стратегічного замислу проведення операції. Тоді він сміливо перейняв усю ініціативу на себе і приступив до формування робочих органів від представників усіх країн, що планувалися для участі в десанті. На першому же засіданні знов сформованого органу управління Морган потребував від підлеглого йому штабу: «з цього моменту ми не звичайні планувальники — ми відповідальні виконавці, від результату роботи яких залежатиме успіх операції. Визначення офіцер-планер — найгірше, це означає, що він нічого не може розробити, окрім листа паперу. У тісній взаємодії та чіткій координації дій ми повинні не лише розробити, а й детально підготувати план вторгнення, врахувавши найдрібніші нюанси та проблеми».
Спочатку штаб (англ. COSSAC) був організований з п'яти гілок управління: сухопутних військ, флоту, ВПС, розвідки та логістики з адміністративними справами. Поступово в міру зростання завдань та підпорядкованих об'єднань, з'єднань і частин, на штаб Моргана покладалося усе більше завдань, він перебрав на себе вирішення або врегулювання усе більших аспектів підготовки, у тому числі координацію дій з рухом опору у Франції, проведення дезінформаційних та спеціальних операцій у північно-західній Європі. Поступово розгортаючись штаб COSSAC збільшував свою чисельність та вдосконалював структуру, доки в січні 1944 не перетворився на Верховне Командування союзних сил у Європі, яке й стало головним виконавцем операції «Оверлорд».
Вивчення попереднього досвіду Редагувати
Перші кроки планування операції базувалися на величезному матеріалі, накопиченому досвідом попередніх планів вторгнення через Ла-Манш у 1941—1942 роках, під час розробки операції «Раундап». Проте, найбільш цінний досвід був перейнятий з рейду на Дьєпп, що був проведений 19 серпня 1942. На відміну від рейду на Сен-Назер, який проведений військами спеціального призначення в березні 1942, операція «Ювілей» планувалася, як мініатюрне вторгнення із залученням усіх видів збройних сил та висадкою піхотних та танкових частин на узбережжя Франції. Ця операція мала за мету захопити й утримати плацдарм. Керівництво операцією розуміло, що утримати захоплене тривалий строк не вдасться. Й хоча, це так зване тестування з точки зору тактики завершилося повним розгромом, спричинило численні втрати серед тих, що висаджувався, в цілому Дьєпп надав багато корисних даних організаторам висадки, що планувалася під час вторгнення в Європу.
Проаналізувавши наслідки операції «Ювілей», розробники десантної операції дійшли висновку, що для того, щоб десантування пройшло вдало, їм потрібно зосередити якомога більше сил та засобів саме на першому етапі — на етапі вторгнення, і негайно після висадки, не ув'язуючись у затяті бої з противником, прориватися вглиб оборонних споруд та позицій противника, одночасно докладаючи максимум зусиль для нарощування других ешелонів та резервів на захопленому плацдармі. Живучість висадки залежатиме від того, як швидко і з якою міццю союзники зможуть вчепитися в узбережжя, не даючи противнику змоги перехопити ініціативу.
Вибір смуги вторгнення Редагувати
Наступним кроком підготовки загального замислу плану постало питання вибору зручного місця для вторгнення. По-перше, цей район мав розташовуватися в радіусі досяжності винищувальної авіації союзників, що базувалися на аеродромах півдня Великої Британії та виконувала важливе завдання прикриття з повітря висадки морського десанту, а також угруповання флоту. Несподівано з'ясувалося, що винищувачі можуть діяти лише на ділянці між Шербуром та Кнокке (північно-західний край Бельгії). Для підтримки панування в повітрі літакам потрібні зручні аеродроми, або щонайменше майданчики підскоку.
Рівень протидії системи берегової оборони німців розраховувалося знизити шляхом проведення артилерійської підготовки та підтримки корабельною артилерією, бомбардуванням з повітря та висадкою повітряного десанту. Однак, відсоток ураження, що завдаватиметься, цифра нестабільна, тому було прийнято рішення виключити райони, де фортифікаційні системи «Атлантичного валу» базувалися на висотах, а також узбережжя Нідерландів, де оперуючи іригаційною системою, німці просто могли блокувати шляхи просування морського десанту або навіть затопити захоплені ділянки.
До того ж, плацдарм висадки мав забезпечувати відносно вільну висадку на берег транспортів з вантажами та резервами. Цей район не повинен створювати передумови для заторів, зайвого накопичення матеріалів та засобів, проблем для просування військової техніки та особового складу. Зона вторгнення мусить мати поблизу принаймні один великий морський порт, який потрібно захопити якомога скоріше. Також бажано мати низку невеличких портів та гаваней, які зможуть задовольнити потреби постачання військових запасів безпосередньо у всій смузі вторгнення. Замислом передбачалося, що головні сили після вторгнення не будуть спроможні протягом наступних 3-х місяців захопити більш-менш великі порти, тому, можливості зони висадки повинні забезпечити не лише швидке та безупинне вивантаження на берег, а й зручне перекидання та накопичення техніки та запасів до безпечних місць. Роль транспортних шляхів та доріг, що ведуть з пляжів углиб континенту також грала неабияку роль.
Ретельно вивчаючи умови необхідні для вибору району, що відповідатиме задачам вторгнення, штаб проаналізував багато інформації та дійшов невтішного висновку, що, крім місцевості поблизу Кана, жодний район не підходить. Голландія не підходить через значну віддаленість, уразливість своїх пляжів та ненадійність виходів з узбережжя углиб країни. Бельгійський берег мав мало придатних місць для вторгнення, був дуже уразливий та надавав тим, хто обороняється, значні переваги в маневруванні силами уздовж берегової лінії. До того ж, німецькі укріплення «Атлантичного валу» були тут дуже міцні. Район Па-де-Кале, який планувалося використати як головний під час планування операції «Раундап», був безумовно кращим, але саме цю ділянку Вермахт вважав найзагрозливішою та вжив усіх заходів протидії. Сектор естуарію Сени не мав належних пляжів для висадки морського десанту. Бретань відпала через значну віддаленість свого розташування.
Методом виключення оперативний штаб зупинився на секторі Кана та півострові Котантен. Кан відповідав усім критеріям, за винятком нужденності портової інфраструктури. Тому зародилася ідея комбінованим ударом по кількох ділянках вторгнутися на територію Нормандії, при чому західні сектори висадки використати для створення передумов для подальшого захоплення Шербуру.
1 березня 1943 Об'єднаний комітет начальників штабів союзників затвердив запропонований напрямок зосередження основних зусиль вторгнення на північному узбережжі Нормандії. Цей план вторгнення отримав назву «Скайскрепер» і передбачав одночасну висадку морського десанту в районі Кана та у східній частині Котантена силами 4-х дивізій, за якими прямував другий ешелон з 6-ма дивізіями. Надалі, після захоплення та утримання плацдарму, союзники планували зосередити значну кількість військ на березі та продовжити наступ у двох напрямках: західний компонент захоплює Шербур, а східний — проривається у загальному напрямку на Гавр. Далі британсько-американські війська повинні просуватися на Антверпен, у Голландію.
Невдовзі багато ідей з планування «Скайскрепер» лягло в основу плану «Оверлорд». Проте, у цілому цей план мав забагато недоліків та ідей, котрі було складно реалізувати на практиці. Головним висновком стало те, що основні зусилля союзників потрібно зосереджувати спочатку на звільненні Франції, а не приморського узбережжя Бельгії та Голландії.
Проблеми логістики Редагувати
Однак, під час планування вторгнення розробники операції знову зіштовхнулися з однією проблемою, яка так і не була вирішена попередниками — яким чином союзні війська перетинатимуть протоку і головне, якими засобами вони висаджуватимуться на берег. У травні, начальник планування морських операцій штабу «Оверлорд», подав на розгляд розрахунки, в яких проаналізував потреби у десантно-висадочних засобах. Потреба у десантних засобах різного типу становила 8 500 одиниць, що дозволяло одним підйомом перекинути до узбережжя Франції 10 дивізій. Спалахнув скандал. Американці прямо звинувачували компаньйонів у небажанні проводити операцію у 1944 році начебто через дефіцит висадочних засобів. Адмірал Е. Кінг виказав незадоволення, що британці навмисно руйнують план вторгнення через кількість кораблів. Черчилль з прикрістю сказав: «доля двох найвеличніших імперій здається залежить від чортових дрібниць під назвою LST…»
Проведені уточнення та деякі помірні скорочення чисельності сил вторгнення дали цифру 4 000. Така чисельність десантно-висадочних засобів забезпечувала одночасну висадку 5-ти дивізій під час операції. Генерал Ф. Морган виступив з більш обґрунтованими розрахунками та навів цифру 4 504 судна для безперебійного виконання плану операції.
У травні 1943 у Вашингтоні пройшла третя міжнародна конференція під умовною назвою «Трайдент». На конференції врешті-решт після довготривалих дебатів, які по-суті обговорювали одну і ту ж проблему, було прийнято остаточне рішення — висадку у Європу через Канал здійснити весною наступного року. Й хоча британці в цей час цілком були зосереджені на проблемах логістики, у зв'язку з початком вторгнення на Сицилію, найбільшою проблемою, що існувала на етапі підготовки, постало питання забезпеченості сил вторгнення десантно-висадочними засобами. Черчилль та його генералітет знов намагалися поставити умову, щоб через цей брак, вторгнення на континент буде можливим не раніше весни 1945 або навіть 1946. «Кінцевий удар по Рейху», — суперечили їм у свою чергу американці, «має бути завданий через Ла-Манш. Усі інші плани не зможуть спричинити краху Німеччини».
Конференція прийняла рішення про розробку плану, який незабаром отримав назву «Оверлорд». План передбачав — вторгненням на територію континентальної Європи створити міцний плацдарм, з якого надалі союзники продовжуватимуть широкомасштабний наступ по всьому фронту. Для цього визначалося 5 дивізій для першого ешелону, 2 — для другого ешелону вторгнення, 2 — дивізії повітряного десанту для підтримки військ, що висаджуються на узбережжя та ще 20 дивізій, які згодом будуть перекинуті з «туманного Альбіону» до Франції. До речі, було затверджено пропозицію про перекидання до 1 листопада 1943 на острови Великої Британії з Італійського театру дій 4-х американських та 3-х британських дивізій, що на той час набудуть бойовий досвід.
План Моргана Редагувати
Із затвердженням Вашингтонською конференцією рішення на вторгнення до Європи, штаб генерала Ф. Моргана розпочав відпрацювання низки супутніх планів та операцій, щоб ввести Вермахт в оману стосовно дійсного напрямку дій західних союзників.
Для запровадження в життя цілого комплексу дезінформаційних заходів був розроблений план «Кокейд», який власне складався з 3-х основних напрямків:
- операція «Уодем» (Уодемський коледж у Британії) — створення хибного враження у супротивника, що американських військ значно більше на території Британії та що вторгнення буде проводитися біля Бреста (Бретань);
- операція «Тіндалл» — заходи, що виконуватимуться британськими силами в Шотландії, з метою імітації вторгнення до Норвегії.
- операція «Старкі» — повномасштабна дезінформаційна операція, спрямована на хибну підготовку військ до вторгнення в районі Па-де-Кале.
Водночас, основний оперативний склад штабу Моргана за умови найсуворішої таємності займався детальною розробкою плану операції «Нептун» — першої частини плану висадки до Нормандії та подальшими діями за планом «Оверлорд». Через 6 тижнів після завершення конференції у Вашингтоні, генерал Ф. Морган представив на розгляд Об'єднаному комітету союзних військ перший робочий чорновий план операції. Й хоча план був ще дуже сирим, мав забагато припущень, цей варіант ліг в основу операції, що була проведена.
Ф. Морган запропонував висадку на три плацдарми: Ліон-сюр-Мер—Курсель-сюр-Мер, Курсель-сюр-Мер—Арроманш-ле-Бен та Кольвіль-сюр-Мер—В'єрвіль-сюр-Мер). За планом 2 британські дивізії висаджуватимуться на східному плацдармі біля Кана й одна американська дивізія західніше. Їм сприятимуть десантники (1 американська дивізія та ⅔ британської) та загони командос, що мають діяти поблизу.
«День Д» не визначався, проте було з'ясовано, що вторгнення розпочнеться не раніше 1 травня 1944 року. З урахуванням тривалості дня, погодних умов, аналізу припливів-відпливів, остаточна дата та, головне, час початку висадки будуть визначені значно пізніше.
Рішення про морський десант на узбережжя північної Нормандії відповідно разом з цим спричинило значних труднощів. Керівництво розуміло, що із захопленням навіть Шербуру, який був достатньо потужним морським портом, той водночас не забезпечить темпів розвантаження усіх військових запасів для 29-ти перших дивізій вторгнення. Його потужності очевидно були замалими. Зокрема, військове майно, боєприпаси мають доставлятися безпосередньо на узбережжя плацдармів, у райони бойових дій, а евакуація важкопоранених має проводитися негайно до найближчих шпиталів, а не транспортуванням їх на значну відстань. Тоді була запропонована смілива та революційна ідея — створити штучні розбірні морські порти у Великій Британії, відбуксирувати їх до Нормандії, де зібрати ці конструкції прямо на місцях вторгнення. Ці творіння інженерної думки, що отримали назву «Малберрі», складалися з багатьох секцій, і транспортувалися через протоку морськими буксирувальниками. Основа хвилерізів створювалася шляхом затоплення старих бойових та транспортних кораблів.
При розробці плану Морган особливо приділив увагу надзвичайній концентрації танкових підрозділів та засобів ППО на момент висадки першої хвилі десанту. Він пояснював це тим, що союзникам ймовірно вдасться досягти тактичної раптовості під час вторгнення, проте після виходу з пляжів, що будуть захоплені, їм знадобляться засоби прориву та прикриття, там, де підтримка з моря та повітря буде вже ускладнена. Тому британсько-американському десанту буде потрібна максимальна кількість важкої броньованої техніки, коли німці стануть кидати в бій другі ешелони та резерви. Життєво важливим питанням постане спроможність союзних сил вирватися за межі перших ліній оборони Вермахту та максимально просунутися вперед, не втрачаючи темпу.
Штаб Моргана передбачив десантування майже 2-х повітрянодесантних дивізій. Так, на захоплення Кана передбачалося спрямувати цілу дивізію, але за наявності лише 632 транспортних літаків, успіх її застосування уявлявся дуже складним і маловірогідним.
Плануючи висадку повітряного десанту, Морган прекрасно розумів, що десант буде дуже уразливий у перші години бою. Тому особлива увага приділялась розробці заходів стратегії непрямих дій, спрямованих на максимальне зниження опору німців у районі висадки й створення у них хибного уявлення стосовно реальних планів. З липня генерал сконцентрував усі свої зусилля в цьому напрямку, розробляючи плани дій морського компонента, повітряних сил, психологічного, економічного характеру, акції саботажу та обману противника, спеціальні операції та інші дії, що спричинять сум'яття серед противника. Вживаючи ці заходи, систематизуючи усі дії, пов'язуючи їх, намагаючись створити цілісну картину хибного вторгнення, на відміну від прихованої інтенсивної підготовки до висадки в Нормандії, Морган намагався здійснити усе можливе для того, щоб висадка вдалася і втрати були мінімальними.
Відповідно до плану Моргана щодо введення противника в оману, союзники за 2 тижні до початку вторгнення мали імітувати спробу вдертися до Європи через Па-де-Кале. Ці дії мали тривати до «Дня Д»+14, відволікаючи увагу командування Вермахту від справжнього району висадки та головне, утримувати німецькі війська щонайдовше у своїх секторах. Наступний хибний напрямок висадки сконцентрувався в Південній Франції, утворюючи для німців загрозу морського десанту безпосередньо перед «Днем Д». Обидва задуми грали неймовірно важливу роль у планах Моргана, через те, що таким чином скувавши війська супротивника, він намагався дати силам вторгнення час міцно закріпитися на землі Франції з мінімальними втратами.
Цікавий факт: коли штаб союзників розробляв варіанти дій військ, що висадяться у Нормандії, за оцінкою розвідки чисельність сил Вермахту, яким здатні успішно протистояти сили союзників, вважалася еквівалентними 12-ти піхотним дивізіям. Коли на конференції у Тегерані, про замисел операції союзники розповіли Сталіну, він поставив просте питання: «А що Ви будете робити, якщо буде 13 дивізій?».
Основним завданням першого ешелону сил вторгнення ставилося заволодіння до кінця «Дня Д» узбережжям в районах висадки десанту й захоплення важливих ключових об'єктів Гранкам-Мезі, Байо, Кан. На кожний плацдарм (американський та британський) висаджуватимуться по два посилених полки, за ними прямують наступні ешелони сил вторгнення. Подальше просування тих, що наступають, у загальному напрямку на південь та південний захід, із завданням розгрому військ Вермахту на захід від річки Орн, обійти противника між річками Орн та Дів і, захопивши зручний плацдарм, створити передумови для подальшого просування на Шербур. Планом визначалося виконання цих завдань протягом 8 діб, за цей час на узбережжі зосередяться щонайменше 12 дивізій.
На наступні 6 днів планувалося продовжити наступ на півострів Котантен і захопити важливий морський порт Шербур на 14 добу операції. Посиленні танковими частинами підрозділи британців тим часом завдають потужного удару південно-східніше Кана в напрямку на Алансон. За планом, через 18 діб основні сили противника, що будуть протистояти у Нормандії, повинні бути розгромлені. На 15-ту добу після висадки союзники зосереджують 18 дивізій й переходять до перегрупування сил з метою подальшого просування на території Франції двома ударами, що розходяться, у напрямку на Бретань та Париж відповідно.
У чорновому варіанті плану розробники передбачали, що на союзників чекають суворі реалії першого етапу — етапу висадки, після цього, не втягуючись у запеклі бої та обходячи вузли опору німців, десант негайно переходить у наступ по всьому фронту, намагаючись захопити якомога більшу площу плацдарму.
Детальне розроблення плану вторгнення (серпень — грудень 1943) Редагувати
Переоцінка стратегічного задуму Редагувати
Події, що тривали протягом весни та літа, невід'ємно диктували свої вимоги й тому безсумнівно впливали на розробку плану вторгнення на загальному фоні обстановки, що склалася на середину літа 1943.
По-перше, це було пов'язано з успішним виконанням завдань операції «Болеро» — перекидання військ та військових запасів до Британії. Продумана та ретельно організована боротьба з підводним флотом К. Деніца давала свій зиск. Поворотним пунктом став травень 1943. Хоча Крігсмаріне продовжували загрожувати союзницьким конвоям, завдаючи болючих ударів на шляхах комунікацій, однак у значно меншому масштабі й, до того ж, зазнаючи дуже серйозних втрат під час таких сутичок. Добре організовані системи конвоїв, застосування новітніх літаків, радіолокаційних систем, і, головне, отримання на озброєння британської протичовнової авіації новітніх мікрохвильових радарів призвели до того, що німецькі U-Boot втратили 30 % складу оперативного флоту, що був на завданні. Нові засоби розвідки й виявлення цілей дозволяли союзникам знаходити субмарини в темряві та тумані та, легко виявляючи їх, негайно організовувати знищення.
У червні німецькі підводні човни змогли потопити лише 19 кораблів та суден противника, у серпні — 3. У вересні Крігсмаріне були вимушені практично вивести усі свої субмарини із Західної Атлантики через дуже високі втрати.
На кінець 1943 року підводний флот Третього Рейху знищив морського транспорту та бойових кораблів на сумарну водотоннажність 3 млн тонн, для порівняння у 1942 — 8 млн тонн, при тому, що інтенсивність вантажних перевезень морем зросла удвічі. Кількість затоплених німецьких U-Boot зросла з 85 у 1942 до 237 у 1943.
Також вдало йшло виконання планів стратегічних бомбардувань важливих об'єктів на території Європи силами ВПС. Якщо в березні бомбардувальна авіація 8-ї повітряної армії американців змогла виконати 956 літако-вильотів та скинути 1 662 тонн бомб, то в травні це було вже 1 640 літако-вильотів і 2 851 тонна. На виліт на бомбардування залучалося у березні 106 бомбардувальників, у травні 180. Проте, це було ще дуже далеко від масштабів червня 1944, коли на один виліт злітало вже по 1 000 важких бомбардувальників одночасно.
Разом з цим, позитивні новини з Середземноморського театру дій надавали доброго настрою союзникам. Операція «Хаскі», вторгнення до Сицилії, пройшла дуже вдало й повністю деморалізувала союзника Третього Рейху — Королівство Італія. Війська фельдмаршала Г. Александера (7-ма американська армія генерала Дж. Паттона та 8-ма британська армія Б. Монтгомері) висадилися 10 липня 1943 року й за 39 діб повністю опанували островом.
8 вересня маршал П. Бадольо від імені італійського уряду проголосив про капітуляцію Королівства Італія. Водночас, на Східному фронті, після запеклого бойовища між радянськими та німецькими військами на Курській дузі, Червона армія розбила противника, що протистояв, та перейшла до рішучого наступу по всьому фронту.
У серпні 1943 року на фоні цих подій західні союзники знов зустрілися на території Канади у Квебеку, щоб обговорити на конференції «Квадрант» стратегічні плани на майбутнє. Операція «Оверлорд» визнавалася головним пріоритетним напрямком військової стратегії на першу половину 1944 року, одночасно британці наполягали на рішучому продовженні наступальних дій в Королівстві Італія, скористувавшись ситуацією в повній мірі. 17 серпня 1943 Об'єднаний комітет начальників штабів союзників прийняв остаточну резолюцію з цього приводу й, в цілому затвердивши план генерала Моргана, постановив збільшити масштаби морської десантної операції. Так, Черчилль вважав, що висадка повинна проводитися силами принаймні на 25 % більшими ніж розраховувалося раніше, й запропонував провести вторгнення також на східному березі півострову Котантен, що відокремлювався от головних сил морського десанту річкою Вір та Карантанським каналом.
Також була запропонована ідея висадки відволікального десанту на півдні Франції в районі Тулона-Марселя для зриву можливостей німецького командування передислокувати війська до Нормандії. Хоча ця пропозиція спровокувала нові труднощі стосовно питань забезпеченості висадки морського десанту, вона була підтримана й генерал Д. Ейзенхауер, який на цей час був головнокомандувачем на Середземноморському театрі воєнних дій, приступив до розробки плану операції «Драгун».
Не очікуючи завершення результатів конференції, генерал Морган розпочав переоцінку свого плану з урахуванням 25 % збільшення сил вторгнення. Знову оперативний штаб розробки операції був засмучений з приводу логістичного забезпечення висадки британо-американців на узбережжі Франції. Десантно-висадочних засобів не вистачало катастрофічно, а апетити військово-політичного керівництва зростали. До неминучого зростання потреб сил та засобів, що потребувала висадка у північно-західній Франції, планувальники змушені були враховувати намагання Об'єднаного комітету висадити десант на французькій Рив'єрі. Звісно його роль була беззаперечною — вторгнувшись з півдня, союзники відтягували на себе групу армій «G» генерал-фельдмаршала Й. Бласковіца й позбавляли Головнокомандування Вермахту «Захід» можливості маневру. Проте, усі розрахунки наочно демонстрували, що для успішного виконання планів цих операцій західним союзникам катастрофічно бракує матеріальних засобів для їхнього забезпечення.
13 вересня 1943 року, керівник військово-морськими операціями США адмірал Е. Кінг затвердив новий графік нарощування виробництва транспортних засобів, в якому було закладено 35 % зростання випуску десантно-висадочних засобів.
Проблеми керівництва Редагувати
Дедалі на повістці дня постало дуже делікатне питання — хто очолюватиме вторгнення західних союзників до Нормандії. Якщо у березні 1943 на початковій стадії розробки плану «Оверлорд» ситуація щодо втілення на практиці вторгнення була ще маловірогідна, то восени величезному військовому компоненту був потрібний головнокомандувач, який поведе їх на рішучий штурм через Ла-Манш. Генерал Ф. Морган при усіх його талантах, залишався лише блискучим розробником плану операції, без покладання на нього повноважень головнокомандувача. Між союзниками розгорнулася боротьба за право посідати найбільш значущі позиції в керівництві операцією. Британці вважали, як само собою зрозуміле, що Верховним головнокомандувачем повинен бути лише представник британської військової еліти. Але суперечки ні до чого не призвели. Ще багато місяців після завершення Квебекської конференції тривали взаємні суперечки з цього приводу, але рішення не було прийнято та генерал Морган продовжував керувати підготовкою найвеличнішого вторгнення у світі самотньо.
Врешті-решт лише в грудні 1943 на Каїрській конференції кандидатура Верховного Головнокомандувача союзними силами в Європі була затверджена. Ним став славетний воєначальник, що наочно та блискуче продемонстрував свої полководницькі здібності, генерал Дуайт Ейзенхауер, що перебував тоді на посаді головнокомандувача союзними силами на Середземному морі. Але дивно, що протягом майже року планування та підготовка доленосної операції всієї кампанії на Заході проводилася без участі ключового лідера у військовій ієрархії — головнокомандувача. Проте, завдяки таланту британського офіцера Ф. Моргана, його феноменальним оперативним та організаційним якостям, його вмінню органічно скомпонувати та врегулювати усі тертя між складовими велетенського військового компоненту повною мірою компенсували цю проблему, і більше цього — саме через ці здібності основний етап підготовки до вторгнення в Європу пройшов блискуче.
У середині грудня 1943 Д.Ейзенхауер був сповіщений про своє призначення й після передачі справ у середині січня 1944 прибув до Лондона.
Вибір командувача сухопутним компонентом армії США беззастережно пав на генерал-лейтенанта О. Бредлі, що призначався на посаду командувача 1-ї американської армії. До речі, 16 жовтня 1943 року Воєнним міністерством США було прийняте рішення про активацію 1-ї американської групи армій. Начальником штабу сил вторгнення призначався американський генерал В. Сміт, головний творець «Оверлорду» генерал Ф. Морган отримав посаду його першого заступника.
Решта ключових позицій у керівництві операцією була зайнята представниками британської воєнної школи. Командувачем усього сухопутного компонента, що входив до складу 21-ї групи армій, був призначений легендарний переможець німців у Північній Африці, генерал Б. Монтгомері. Посади керівників повітряного та морського компонентів сил вторгнення відповідно зайняли британські офіцери Т. Лі-Меллорі та Б. Рамсей.
Каїрська та Тегеранська конференції Редагувати
З 22 по 26 листопада 1943 року в місті Каїр, Єгипет проводилася наступна міжнародна конференція, під кодовою назвою «Секстант». По її завершенні західні союзники організували в Тегерані зустріч лідерів основних країн-учасників антигітлерівської коаліції.
З 28 листопада по 1 грудня Ф. Рузвельт, В. Черчилль та Й. Сталін обговорювали на першій своїй зустрічі основні питання спільної військової стратегії та плани проведення військових операцій. 28 листопада на першому пленарному засіданні конференції, з кодовою назвою «Еврика», союзники відразу приступили до обговорення своїх планів дій у Західній Європі, намагаючись отримати з боку Сталіна підтримку та зрозуміти його наміри. Всупереч ухвалам попередніх союзних конференцій, В. Черчилль знов поставив питання про те, аби відкласти висадку британсько-американських військ у Франції і замість неї провести низку операцій на Балканах (сподіваючись запобігти розростанню радянської сфери впливу). Вислухавши кілька хвилин підготовчу частину президента та прем'єр-міністра, Й. Сталін перервав їх та відверто сказав: «перейдімо до справи». Стисло доповівши ключові напрямки радянської стратегії, він висловив думку, що найперспективнішим напрямком дії західних союзників має стати північно-західна Франція. Також він додав пропозицію про доцільність проведення висадки десанту на французькій південній Рив'єрі. Й. Сталін виказав ідею, що таким чином, проведенні сукупно операції відіграють роль кліщів та примусять А. Гітлера залишити Францію якомога скоріше.
Інтерес Сталіна до проведення вторгнення на півдні Франції захопив Ф. Рузвельта та В. Черчилля зненацька. Вони відповіли керманичу Радянського Союзу, що план висадки військ на Лазурному березі не пророблявся в деталях, проте докладуть до цього максимум зусиль.
Таким чином, СРСР виказав свою заінтересованість у якомога швидшому вторгненні західних союзників до Європи та відкритті Другого фронту. Вважалося, що всі інші операції на Середземноморському театрі дій перешкоджають втіленню в життя головної ідеї — щонайскорішому розгрому нацистської Німеччини.
Виходячи з цього, несподівано союзники по коаліції опинилися перед серйозною проблемою. Головною скрутністю операції залишався брак десантно-висадкових засобів. Їх не вистачало на проведення операції на півночі Франції, а тут з'ясувалося, що потреба зростає багаторазово через намагання союзників висадитися ще й на півдні країни. Військове керівництво Великої Британії та США, беручи до уваги пріоритетність операцій «Оверлорд» та «Анвіл», відклало проведення ряду десантних операцій на Тихому океані та Середземному морі й віддало директиву про негайно зосередження усіх наявних справних десантних кораблів, суден, катерів тощо для підготовки до вторгнення. Шляхом тотального залучення усіляких транспортних суден командування союзників прийшло до того, що «Оверлорд» отримав додатково десантно-висадкових засобів різних типів: 26 LST, 24 LCI (L) та 64 LCT; а для командування «Анвіл» отримало 41 LST, 31 LCI(L), 6 LSI (L) та 6 інших.
Війська Вермахту на Заході Редагувати
Загальне становище Редагувати
З розгромом у червні 1940 року свого завзятого супротивника — Франції — А. Гітлер вважав, що війна на Західному напрямку майже виграна. Усі союзники Великої Британії на континенті були окуповані або перейшли на бік фюрера. Однак Британія не думала здаватися і тоді, в липні 1940 року фюрер, вважаючи, що агонія британців уже не за горами, вирішив завдати останній удар (фр. coup de grace) і віддав наказ на підготовку морської десантної операції під кодовою назвою «Морський лев». Проте, у процесі підготовки, німці зіштовхнулися з тією ж проблемою, з якою союзники зіткнулися через кілька років. Вермахту для виконання найпростішого плану з перекидання морем свого сухопутного компонента хронічно не вистачало десантно-висадочних засобів. До того ж, грос-адмірал Деніц, головнокомандувач Крігсмаріне дуже скептично ставився до самої ідеї вторгнення на острови, прекрасно розуміючи усю авантюрність цього плану. Спочатку Гітлер наполягав на продовженні підготовки вторгнення та згодом дійшов висновку, що поразка Великої Британії призведе до колапсу Британської імперії, проте вигодами від цього розпаду здебільшого скористаються Японія та США, але ніяким чином не Третій Рейх. Він намагався не зруйнувати могутню імперію, а поставити її на коліна та примусити до здачі.
Навесні 1941 року, у зв'язку з перекиданням левової частини німецьких військ на схід для проведення операції «Барбаросса», на території Франції та Бенілюксу була створена група армій «D», під командуванням генерал-фельдмаршала Ервіна фон Віцлебена, на яку покладалися завдання окупації Франції, а також прикриття морського узбережжя від кордону з Іспанською державою до Данської протоки. Далі OKW сформувало Командування військами Вермахту на Заході, на чолі з генерал-фельдмаршалом Гердом фон Рундштедтом, який одночасно залишався командувачем групи армій «А». Також до «Заходу» увійшли група армій «D» та Головнокомандування Вермахту «Нідерланди».
Однак, вже у квітні 1941 року Г. фон Рундштедт був призначений на посаду командувача групи армії «Південь», яка готувалася до вторгнення в Україну, а головнокомандувачем усіх військ на Заході залишився Віцлебен, у розпорядженні якого було лише 3 армії: 7-ма та 15-та, з'єднання та частини яких дислокувалися поздовж узбережжя й 1-ша армія зі штаб-квартирою у Парижі, розосереджена в самому серці Франції.
Попри провал битви за Британію, коли Г. Герінг не зміг виконати обіцянку, яку дав, оголосивши, що його Люфтваффе легко поставить британців на коліна, ймовірність висадки британської армії та навіть вірогідність успіху рейдових операцій уздовж атлантичного узбережжя окупованих країн сприймалася німецькою верхівкою дуже песимістично. Однак, всупереч панівним настроям, Віцлебен особисто в силу своїх можливостей очолив хід підготовки берегової оборони та військ, що перебували під його командуванням. Як з'ясувалося, роботи було багато. Так, на кінець 1941 року по всьому атлантичному узбережжю Франції було готово лише 7 важких артилерійських батарей берегової артилерії, кілька інших обладнаних позицій та укріплення навколо баз підводних човнів U-Boot у Бресті, Лоріенті та Сен-Назері.
У вересні 1941 року після проведеного аналізу дієвості берегових укріплень, Е. фон Віцлебен звернувся до ОКГ, проте, командування сухопутними військами відмовилося забезпечити західні кордони Німецької імперії будівельними батальйонами Тодта, посилаючись на те, що їм самим їх катастрофічно не вистачає. Довелося фельдмаршалу віддати наказ підлеглим військам негайно вжити усіх заходів щодо організації протидії у разі висадки ворожого десанту. На практиці, реальна, ретельно спланована та узгоджена робота з влаштування берегових укріплень уздовж атлантичного узбережжя розпочалася лише навесні 1942, з огляду на серйозну поразку Вермахту в битві під Москвою та вступ Сполучених Штатів у світову війну.
У перших числах березня 1942 генерал-фельдмаршал Г. фон Рундштедт через стан здоров'я був вимушений залишити посаду командувача групи армій «Південь», що діяла на Східному фронті, й був знову призначений на посаду головнокомандувача військами Вермахту на Заході замість генерала Віцлебена.
Через 2 тижні після цих кадрових змін, Гітлер видав установчий наказ на організацію підготовки системи оборони на атлантичному узбережжі. Головнокомандувач військами на Заході та командувач окупаційних військ у Данії підпорядковувалися безпосередньо ОКВ. З початку 1943 року ОКВ перебрав на себе повноваження щодо ведення бойових дій на усіх основних театрах воєнних дій, окрім Східного фронту, де головний тягар покладався на командування Сухопутних військ — ОКГ. Директива Гітлера заклала основу підготовки берегової оборони західних кордонів Рейху. На першому етапі головним завданням підготовки визначалося влаштування міцних фортифікаційних укріплень на найбільш загрозливих ділянках узбережжя Франції, Бельгії та Голландії. На решті секторів організовувалося посилене патрулювання мобільними групами, добре оснащеними військовою технікою, боєприпасами та запасами на випадок зіткнення з десантом противника. Групи мали зв'язати ворога боєм і тим самим, забезпечити підхід основних сил берегової оборони та резервів.
Через дивний збіг обставин вже через 5 днів після видання наказу, британці здійснили зухвалий рейд на Сен-Назер, вивівши з ладу основну базу U-Boot на Атлантичному океані, чим призвели фюрера в неймовірну лють та примусили його тверезо переоцінити своє ставлення до загроз західного напрямку.
З плином часу ставало усе зрозумілішим, що війська західних союзників усе більше набирають моці, рівночасно сили Вермахту на Заході тануть та втрачають свій бойовий потенціал. Східний фронт з невблаганністю «молоху війни» перемелював свіжі дивізії та полки, які німці вимушено перекидали через всю Європу, щоб якось встояти проти радянських військ]
У серпні 1942 року Гітлер на нараді з верхівкою збройних сил виступив з пропозицією обладнання вздовж усього морського берега безлічі міцних опорних пунктів, що мали зв'язатися між собою непереборною стінкою та позбавити західних союзників можливості безперешкодно висадитися на плацдарми. Кожен об'єкт укомплектовувався силами посиленого взводу-роти (30-70 військових), озброєних кулеметами, мінометами та легкою артилерією, в основному протитанковою. Надійність системи вогню, що перехрещувався між секторами обстрілу, забезпечувалася довготривалими фортифікаційними спорудами, які мусили забезпечувати укриття особового складу від вогню корабельної артилерії ВМС противника, а також бомбардування з повітря. Гітлер пообіцяв виділити від 10 до 12 дивізій для виконання свого плану берегової оборони.
Результати рейду канадських військ на Дьєпп наприкінці серпня знов поставили питання руба — хоча німці широко розповсюдили інформацію, що масштабна висадка союзників провалилася, німецьке керівництво ясно зрозуміло справжню ціль британо-американців і не тішило себе ілюзіями стосовно власних спроможностей встояти у випадку справжнього вторгнення.
29 вересня 1942 року фюрер скликав на нараду до рейхсканцелярії Г. Герінга, рейхсміністра А. Шпеєра, Г. фон Рундштедта, генерал-лейтенанта Г. Блюментрітта, генерала інженерних військ А. Якоба, генерал-лейтенанта Р. Шметцера та низку офіцерів і експертів у галузі фортифікації. Гітлер запевнив, що крах Радянського Союзу не за горами, надалі непереможна німецька армія вирушить на багаті нафтові поля Месопотамії. Разом з цим, він відверто висловив свою думку з можливості створення Другого фронту антигітлерівської коаліції на території Західної Європи. «Я повинний твердо запевнити… у випадку вторгнення основних сил союзників Третій Рейх буде поставлений в критичне становище».
Проаналізувавши провал операції на Дьєпп, Гітлер запевнив, що Британія на цьому не зупиниться, тому Третій Рейх обов'язково мусить підготувати міцну, нездоланну оборону по всій береговій лінії. Він погодився з тим, що союзники мають перевагу у військовій авіації та особливо у військово-морських силах, тому німці можуть протистояти цьому лише шляхом влаштування міцних фортифікаційних споруд. «Атлантичний вал» має бути побудований якомога швидше й включати 1 000 опорних пунктів, які будуть утримувати 300 000 солдатів.
Через обмаль часу будівництво оборонних споруд визначалося пріоритетним завданням для Головнокомандування Вермахту «Захід», яке усі сили та засоби мало кинути на розв'язання цієї проблеми. Свій амбітний план Гітлер наказав завершити до 1 травня 1943 року. Організація Тодта вважала, що буде великим таланом, якщо все це буде виконане хоча б на 40 % до визначеного терміну.
На західному березі розгорнулися колосальні за своїми обсягами роботи. Кожний командувач армією, командири корпусів, дивізій вважали, що його сектор відповідальності найбільш загрозливий та вимагали спрямувати людей та матеріали безпосередньо до нього.
Розвідка нацистів не змогла надати достатньої інформації про задум вторгнення противника, більш того, ані абвер, ані інші розвідувальні органи німців не могли передбачити хоча б приблизно на якій ділянці величезного морського простору британо-американці здійснять спробу вдертися у Європу. Гітлер з його інтуїцією метушився у своїх прогнозах: він провіщав вторгнення у Жиронді, Бретані, на Котантені, Па-де-Кале, Норвегії. Хоча німці не могли бути повністю впевненими в тому, який сектор найбільш небезпечний, здоровий глузд диктував, що основні зусилля повинні зосереджуватися на найбільш коротких дистанціях від островів Великої Британії. Звісно, у першу чергу це обумовлювалося логістичними проблемами висадки та підтримки морського десанту. Отже, смуга відповідальності 15-ї армії між дельтами Сени та Шельди вважалася найперспективнішою з точки зору противника. Саме тут, усі складові вдалої операції могли призвести до тріумфального прориву оборонних позицій «Атлантичного валу», виходу військ союзників на оперативний простір та створення загрози Рурському району. Більш того, у разі стратегічного успіху, німецькі війська південніше смуги прориву опиняться відрізаними від основних сил та баз постачання. Такий висновок, у свою чергу, призвів до того, що німецьке командування розглядало Па-де-Кале, як найзагрозливіший сектор та інші розвіддані про наміри союзників попросту не сприймалися серйозно.
Тому основні зусилля зосереджувалися саме на цій ділянці. Так, лише у 1942 році, будівельні організації витратили в 4 рази більше бетону та матеріалів у смугах дій корпусів 15-ї армії, ніж у зоні відповідальності 84-го армійського корпусу. На травень 1943 концентрація військ відповідно була у 3 рази щільніше в 15-й армії, ніж у 7-й.
Більш того, літом 1943 Гітлер проголосив про створення «диво-зброї», «зброї відплати» — балістичних та крилатих ракет Фау-1 та Фау-2, які, на його думку, кардинально змінять весь хід війни. Він вірував, що загроза від цієї зброї для Британських островів така велика, що союзники будуть вимушені висадитися якомога ближче до позиційних районів ракет, щоб ліквідувати цю загрозу. Відповідно у червні 1943 фюрер наказав зосередити основні сили на фортифікаційному обладнанні цих районів, що у свою чергу вплинуло на скорочення масштабів будівництва берегових укріплень на інших ділянках.
А. Гітлер був глибоко впевнений в тому, що його наказ про спорудження «Атлантичного валу» з бетону та вогню, який зупинить будь-яке вторгнення союзників на рубежі берегової смуги, буде виконаний, та по суті не приділяв багато уваги до його впровадження в життя, а тим більше не надавав значення тим труднощам, які виникали й ніколи не зважав на результати свого творіння. Після того, як у липні 1940 року Гітлер тріумфально залишив переможений Париж, він жодного разу не відвідав землі Франції, доки в червні 1944 року союзники не вдерлися на континент.
Вплив подій на Східному та Середземноморському театрах дій Редагувати
Генерал-фельдмаршал Г. Рундштедт, попри настрої фюрера, відкрито наполягав, що оборонні позиції Вермахту поздовж узбережжя Атлантики у Франції дуже слабкі. Так, середній фронт оборони піхотної дивізії в складі 15-ї армії мав протяжність майже 80-85 км, у 7-й доходив до 200 км, а біля Біскайської затоки сягав 350 км. Дивізії були недоукомплектовані, більшість з них у найкращому випадку мала 2 регулярних полки. Їхнє озброєння, зокрема, протитанкова зброя та артилерія, не відповідали завданням, що покладалися на них за планами берегової оборони узбережжя. Але, на думку Рундштедта, найгостріше стояло питання з засобами транспортування.
Усі ці недоліки були наслідками виснаження економіки Третього Рейху та запровадженої політики Гітлера, коли усі основні ресурси зосереджувалися лише на потреби Східного та Італійського фронтів. З початком німецько-радянського конфлікту, Західний фронт перетворився на центр переформування частин та реабілітації військовослужбовців. Жодного повністю боєздатного військового формування в розпорядженні фельдмаршала не було. Однак, на фоні подій «на східному напрямку, де завжди відчувався дефіцит сил та засобів, а тамтешні воєначальники із заздрощами дивилися на практично „сплячу“ армію на Заході, кожна криза на фронті вимагала звідси нових та нових військ», звісно ситуація не виглядала настільки критичною.
У травні 1942 року процес ротації «схід-захід» був врегульований. Г. фон Рундштедт, віддав наказ, за яким комплектування військових частин та з'єднань, що дислокувалися на Західному фронті повинно здійснюватися лише за рахунок особового складу, що за будь-якими причинами не може діяти на Східному фронті. У жовтні ОКГ запропонувало регулярний щомісячний взаємообмін 2-х дивізій між групою армії «Центр» та ОВ «Захід», та 1 дивізії між групою армій «Північ» і норвезьким гарнізоном вермахту. До речі, було визначено, що важкі дивізії (танкові та моторизовані) не підлягають заміні між стратегічними об'єднаннями, але вже через місяць Гітлер особисто віддав наказ передислокувати 6-ту танкову дивізію під Сталіно-Вовчанськ. Протягом жовтня 1942 — вересня 1943 року через процес ротації пройшли 22 піхотні та 6 танкових й моторизованих дивізій. Більш цього, із «західних» дивізій йшов постійний відтік найбільш боєздатних підрозділів та військової техніки.
У вересні 1943 генерал Блюментрітт, начальник штабу ОВ «Захід», проаналізувавши стан справ, доповів, що Вермахт не готовий до відбиття висадки морського десанту противника із заходу. Він підкреслював, що за станом на літо 1942 військовий компонент, що тримав оборону поздовж «Атлантичного валу», нараховував 22 піхотні дивізії, що мали у своєму складі по 3 повноцінних полки. До складу резерву командування входило 6 піхотних та 7 повнокровних танкових і моторизованих дивізій. Зараз, наголошував генерал, — «ми маємо цілих 27 піхотних дивізій, які майже не зрівнюються ні за якісними, ні за кількісними показниками укомплектованості з попередніми, та 6 важких і 7 піхотних з'єднань, більшість з яких має лише умовну назву дивізій».
Однак, всі ці аналітичні прогнози та розрахунки залишалися на папері. Східний фронт ненаситно вимагав нових та нових підкріплень. У червні 1941 року німецький Вермахт вдерся до Радянського Союзу з 3 300 000 особового складу. Незважаючи на зусилля наростити чисельність своїх військ на цьому фронті перед літньою кампанією, коли Вермахт нараховував понад 3 млн солдатів та офіцерів, вже після Курської битви, німецьке командування мало нестачу майже півмільйона вояків. Втрати продовжували наростати, й на червень 1944 німці мали величезний некомплект військ, що сягав вже 535 000 військових. Війна на радянському фронті виснажила збройні сили Третього Рейху та вимагала оновлення значно більшої кількості дивізій, що загалом існували в розпорядженні Вермахту на інших фронтах та у резерві.
Висадка союзників у Північній Африці в листопаді 1942 року та колапс Королівства Італія у вересні 1943 року призвів до того, що німці були змушені перекинути частину своїх військ ще й на ці напрямки. За день до початку операції «Смолоскип», Вермахт повністю окупував територію вішістської Франції й перебрав на себе прикриття середземноморського узбережжя країни поруч з італійцями, а далі, з крахом останньої, втратив найсильнішого свого союзника на півдні Європи й перейшов до оборонних дій на Апеннінському півострові та Балканах.
Війна на 3 фронти врешті-решт виснажила воєнний та економічний потенціал і людські резерви Третього Рейху. Намагаючись хоч якось врятувати таке становище, німці змушено дійшли до крайнього заходу. Війська Вермахту почали формуватися солдатами з-поміж громадян окупованих країн, у першу чергу — Радянського Союзу, а також з-поміж осіб, що раніше не підлягали призову на дійсну військову службу: хворі, з фізичними та розумовими недоліками. Ці частини в основному були залучені на безпечніших напрямках величезної окупаційної влади — основна маса призову йшла на комплектування формувань, що дислокувалися у Норвегії, Данії, на Балканах тощо. Для німців, уродженців інших країн — фольксдойче (нім. Volksdeutsche) — це була також можливість отримати німецьке громадянство. Друга категорія рекрутів — так звані волонтери, (нім. Freiwilligen) — лояльні до Рейху громадяни окупованих країн, але багато хто з них навіть не розмовляв німецькою. Незабаром до них приєдналася третя категорія призовників — допоміжні війська, або Гіві (нім. Hilfswillige) — яких в основному набирали з-поміж колишніх радянських військовополонених та найчастіше застосовували як робочу силу. З часом різниця між цими трьома категоріями рекрутів, всупереч до расової доктрини доктора Геббельса змивалася все більше, на 1944 рік до складу Вермахту вже входили частини з «добровольців»: французів, італійців, хорватів, угорців, румунів, поляків, фінів, естонців, латишів, литовців, арабів, індусів, росіян, українців, рутенів, козаків, народів Північного Кавказу, грузинів, вірмен, азербайджанців, тюрків, волзьких та кримських татар, калмиків та навіть негрів.
Німецькі воєначальники у своїх доповідях відмічали вкрай низький моральний стан цих солдатів, які в більшості своїй були вимушені примусово приєднатися до збройних сил окупантів. Зростання тривожних новин про події на Східному фронті, перетворювало батальйони «Ост», що комплектувалися радянськими полоненими, на усе менш і менш надійних союзників. Протягом вересня-жовтня 1943 року 45 батальйонів «Ост» були перекинуті на Західний фронт у розпорядження Рундштедта. Так, на травень 1944 лише 7-ма армія мала у своєму складі вже 23 «східні батальйони», що становило майже 1/6 усіх лінійних частин армії. У секторі оборони 84-го армійського корпусу в Нормандії та Бретані, з 42 піхотних батальйонів — 8 були батальйонами «Ост».
За станом на 1944, середній вік німецького солдата становив 31 рік, на 4,5 роки старіше за солдата імперської армії Німеччини зразка 1917 року, та на 6 років старіше за їхнього основного противника — солдата американської армії. На Заході становище було ще гірше — так середній вік солдатів 709-ї піхотної дивізії становив 36 років, та більш за це, основна частина з них мала поганий стан здоров'я: переважна більшість військових страждала на захворювання шлунка.
Водночас, на відміну від дивізій, що були включені до складу військ берегової оборони, парашутні, танкові та СС дивізії здебільшого комплектувалися за рахунок найбільш гідних та іноді виключно відмінно підготовлених солдатів.
Розробка концепції дій Редагувати
На рапорт Г. фон Рундштедта від 25 жовтня 1943 року, 3 листопада А. Гітлер видав «директиву № 51», в якій визначав завдання для усіх осіб, що мали відношення до підготовки відбиття вторгнення союзників на Заході, та категорично заборонив перекидати війська, особливо танкові, із заходу на схід. Однак, як це було й раніше, цей суворий документ лишився тільки наказом на папері. Варто зазначити, що вже 23 листопада Головнокомандування Вермахту «Захід» отримало категоричне розпорядження прискорити підготовку панцер-гренадерської дивізії «Фельдхернхалле» та негайно передислокувати її на Східний фронт. Протягом 1944 року цей процес не зупинявся й, на превелике незадоволення військового керівництва, що планувало та готувало відбиття вторгнення, його завершення навіть не передбачалося.
6 листопада 1943 року несподівано для Г. фон Рундштедта, фюрер відправив на західні кордони Третього Рейху «лиса пустелі» — генерал-фельдмаршала Е. Роммеля, який мав особисте завдання здійснити інспекційну перевірку готовності військ Вермахту до оборони. Роммель розпочав з відвідання гарнізонів, що дислокувалися в Данії, потім у північній частині Третього Рейху та країнах Бенілюксу. Згодом його інспекційна група розпочала перевірку стану бойової готовності та готовності фортифікаційних споруд поздовж узбережжя Котантена, Бретані тощо. У кожному секторі берегової оборони, фельдмаршал ретельно вивчав становище й, використовуючи свій величезний досвід бойових дій у Африці, готував пропозиції з побудови дієвої системи берегової оборони по всьому атлантичному узбережжю.
Вибір Е. Роммеля на роль головного інспектора військ Вермахту з подальшим призначенням його на посаду командувача групою армій «В» викликало неабиякій інтерес та резонанс. По-перше, репутація фельдмаршала, як талановитого та блискучого керівника військових операцій, породила серед воєначальників надію, що Роммель безумовно зможе підготувати Західний фронт до розгрому десанту союзників.
З іншого боку, поява генерал-фельдмаршала Роммеля у володіннях Г. фон Рундштедта приводила останнього в стан розлюченості. Призначення фаворита фюрера на роль «рятівника» Західного фронту, ще раз підкреслювало факт, що Гітлер не довіряв повністю старому ветеранові й це обважнювало стосунки між двома представниками німецької військової еліти.
З призначенням Е. Роммеля на посаду командувача групою армії, серед німецького командування розповсюдилася думка, що врешті-решт Гітлер змінив своє ставлення до Західного фронту та почав реально оцінювати стан справ і головне — змінив концептуальні підходи до визначення тактики дій військ, що тримають оборону узбережжя. Якщо раніше фюрер наполягав на впровадженні заходів щодо побудови міцної незворушної позиційної оборони, то зараз він перейшов на традиційні для німецьких військових поняття мобільної оборони.
Німецькі погляди щодо побудови власної оборони на Заході та німецька військова думка стосовно ведення бойових дій після вторгнення союзників до Нормандії, можуть розглядатися лише в контексті суперечок, що розбурхували уми німецького командування. Суперечки в основному торкалися головного — яким все ж таки чином будувати оборону. Концептуальною проблемою влаштування міцної оборони поставало питання: будувати лінійну оборону поздовж усього узбережжя чи створювати осередкові опорні пункти ешелоновані та розвинені в глибину; оборонна тактика статична, яка спиратиметься на ці осередки оборони чи маневрові дії мобільних сил; утримання кожної позиції до повного нищення або оперативне маневрування силами й засобами по фронту та в глибину в залежності від перебігу подій. Навіть два головних керівники: Г. фон Рундштедт та Е. Роммель не змогли прийти до порозуміння оборонної доктрини на Заході. Проблема оборони західних кордонів залишалася складною справою та практично невирішеною; як наслідок німецький Вермахт не мав чіткого та ясно висловленого плану дій на випадок вторгнення.
Гітлер щиро вірив, що «Атлантичний вал» може суттєво вплинути на плани союзників вдертися в Європу. Якщо лінія оборони буде дуже міцною, противник протягом перших 24 годин буде запросто розтрощений ще на береговій лінії. Г. фон Рундштедт погоджувався з цим, наводячи аргументи, що десантні операції союзників на Дьєп та Сицилію підтверджують факт, що найнебезпечніший момент для десанту під час висадки — це перші години. Коли основні сили морського десанту зосереджуються біля берегової лінії, саме у цей час, флот та авіація обмежені в можливостях підтримати висадку. Водночас, досвід морського десанту в Салерно спростував цей догматичний висновок. Американці, з'ясувавши уроки своїх втрат, збалансували висадку таким чином, що противник зазнавав постійного впливу вогню корабельної артилерії та ударів з повітря в тактичній та оперативній глибині берегової оборони німців. Одночасно, не ув'язуючись у затяті бої з гарнізонами опорних пунктів, десант просто просочувався у міжпозиційні проміжки та, не гаючи часу, просувався вперед, залишаючи за собою не захоплені, але ж оточені й тому безпорадні ключові об'єкти оборони противника.
Тому, певні німецькі воєначальники рекомендували зосередити власні тактичні резерви якомога ближче до берегової лінії, тим самим уникнувши ймовірності ураження їх з моря та повітря, та активними діями безпосередньо у смузі висадки десанту, намагатися завдати максимального ураження противнику, позбавляючи його можливості прорватися вглиб оборони. Якщо деякі підрозділи противника зможуть подолати цей перший рубіж оборони, його повинні знищувати оперативні резерви, що мають дислокуватися поза межами досяжності дійсного вогню кораблів союзників.
Г. фон Рундштедт схилявся до цієї пропозиції та надав кілька правок до неї. По-перше, основний удар по морському десанту повинен завдаватися, ще коли противник буде на плаву й практично безпорадний. Якщо він таки висадився, негайно контратакувати ворога усіма силами та засобами. Якщо й це не призвело до його розгрому — терміново залучити усі вогневі засоби, що мають бути ешелоновані по всій глибині оборони, намагаючись завдати ворогу максимального ураження та тим змусити зупинити просування вглиб. Надалі підключати до розгрому корпусні та армійські резерви. Контратаки силами тактичних резервів повинні розглядатися в контексті концепції статичної оборони, у той час, як контрудари силами корпусних та армійських частин уособлюють основні принципи мобільної гнучкої оборони. Поєднання таких способів дій було вимушеним, зокрема, через обмеженість сил та засобів, якими володів Вермахт на осяжному просторі атлантичного узбережжя, й тому, відповідно, робило неможливим обрання найоптимальнішого варіанту оборонних дій.
Виходячи з цього, Рундштедт усе більш схилявся до думки дати генеральний бій морському десанту безпосередньо на береговій лінії. Для цього фельдмаршал віддав наказ зосередити основну частину резервів поблизу від узбережжя, що повинні оперативно діяти за обстановкою. Це, у свою чергу, вимагало наявності величезної кількості транспортних засобів, але саме цього у Вермахті майже не було. У своєму жовтневому рапорті Гітлеру, генерал-фельдмаршал доповідав, що сучасний стан військ та особливо техніки дозволяє зробити припущення, що за обома критеріями противник буде переважати сили Вермахту. Тому він, проаналізувавши основні варіанти дії, прийшов до висновку, що розгром сил вторгнення, які намагаються висадитися на західному узбережжі, можливий лише в тому випадку, якщо противникові буде завдане певне ураження на шляхах висування морем. Також, Рундштедт наполягав на тому, що він повинен мати сильний та мобільний резерв, щонайменше армію, яка буде діяти за його особистим викликом на випадок вторгнення. Точку зору старого фельдмаршала поділяла більшість генералітету, що діяла на Заході. У першу чергу це було пов'язано з тим, що на їхню думку, не має ніякого значення наскільки міцно буде влаштований «Атлантичний вал», подолати його — лише питання часу. Ключовою проблемою залишалося — як, де й яким чином зосередити або дислокувати мобільні резерви, які зможуть адекватно діяти на випадок вторгнення.
Що стосується планів застосування берегових укріплень, то тут Рундштедт наполягав на тому, що кожний фортифікаційний об'єкт на береговій лінії мусить битися окремо, не жаліючи власних сил та життя. Це призведе до послаблення противника та надасть основним силам час на зосередження та підготовку до контратаки. Фельдмаршал вимагав зосередження берегових військ на цих ключових об'єктах й диктував: «ніякого розосередження сил, ніякого дроблення компонентів, мені не потрібний рідкий суп».
Командир 84-го армійського корпусу генерал артилерії Еріх Маркс доповідав, що наявного складу його сил, навіть якщо зробити припущення, що кількість особового складу та техніки буде подвоєна, не достатньо, щоб тримати міцну оборону на кожній ділянці його сектора відповідальності. Замість обладнання коштовних міцних фортифікаційних укріплень капітального будівництва він запропонував створити розвинену мережу невеликих інженерних загороджень, посилених мінними полями, завданням яких буде не зупинити або зірвати наступ противника, а примусити його розпорошити свої сили на етапі подолання цих перешкод, та таким чином надати можливість військам Вермахту підійти до берегових ліній.
До кінця 1943 року суперечки про те, яким чином будувати оборону, так і не дійшли до логічного розв'язання. Подвійна позиція фон Рундштедта з приводу того, що війська повинні максимально довго утримуватися на позиціях фортифікаційних споруд та одночасно будуть мати величезну кількість мобільних резервів, створювала суперечливе порозуміння у головних виконавців — командирів та командувачів на місцях. План берегової оборони підготовлений начальником штабу ОВ «Захід» генералом Блюментріттом передбачав 4 стадії ведення операції: перша — максимальне ураження противника, що наближається до берега силами флоту, авіації та вогнем берегових батарей; друга — етап битви безпосередньо на березі; третя — бій між військами берегової оборони, тактичними резервами та військами вторгнення, що подолали першу смугу оборони Вермахту; четверта, остаточна — розгром морського десанту силами оперативного резерву та скидання його в море.
План був затверджений А. Гітлером та ОКВ. Проте, через кілька місяців командування групою армій було покладено на генерал-фельдмаршала Е. Роммеля, який дуже песимістично розглянув цей варіант дій, особливо ту його частину, яка передбачала «зухвалі» атаки та маневри під вогнем з моря та бомбардуванням з повітря за умови повного панування союзної авіації. В момент, коли вважалося, що запропонований характер протидії противникові знайшов підтримку у найвищих ешелонах Третього Рейху, на практиці новий командувач проголосив, що це лише «загрозливі фантазії».
Безпосередня підготовка до відбиття вторгнення Редагувати
Німецька військова стратегія на 1944 рік базувалася на усвідомленні факту, що Третій Рейх більше не в змозі вести рішучі наступальні дії на сході, а висхідна міць західних союзників дозволяла зробити висновок, що вторгнення у Європу відбудеться до кінця цього року. Перспектива вторгнення противника на Заході «тисячорічного Рейху» створювала величезний ризик для Третього Рейху та водночас залишала надію, що є можливість перетворити поразку на перемогу. Якщо німці не зможуть зупинити висадку на континент, наступний удар буде у саме серце Рейху, однак, у випадку розгрому морського десанту на узбережжі, союзники ще довго не зможуть організувати повторний напад і це дає змогу виграти час та перенацілити проти Червоної армії щонайменше 50 дивізій.
Визначаючи колосальну перевагу воєнного потенціалу західних союзників, керівництво Вермахту визнавало, що в них є лише один шанс, й скористатися ним потрібно якомога результативніше. Зосередження максимальної кількості сил та засобів на ймовірному головному напрямку вторгнення набувало життєвої важливості.
Але, німці не мали ніяких стовідсоткових гарантій та інформації, де саме планується вторгнення британсько-американських сил. Війська Вермахту на Заході були розкидані поздовж атлантичного узбережжя на величезній площі від Норвегії до кордонів з Іспанською державою, значна частка дислокувалася всередині окупованих країн. Основні сили Вермахту були сконцентровані поздовж Ла-Маншу, головним чином напроти Па-де-Кале. Аналізуючи розвідувальні дані, ОКВ дійшло до висновку, що усі ознаки підготовки вказують саме на цей регіон у ролі найімовірнішого напрямку відкриття Другого фронту. Однак, сумніви залишалися.
Абвер докладав неймовірних зусиль, щоб дізнатися, де конкретно противник планує завдати вирішального удару. Так, німецька агентура сповіщала про гігантські масштаби підготовки союзників до вторгнення, за їхніми даними, чисельність усіх засобів перекидання військ морем перевищувала у 10 разів розрахункову, яку штаб Деніца прогнозував для висадки через Канал. Це створювало підозри, що можливо союзники будуть намагатися висадитися в іншому місці. Настороженість посилилася, коли 22 січня 1944 року союзники здійснили висадку морського десанту в Анціо. Верховне командування Вермахту тривожно розцінювало це як ознаку того, що на них чекає серія другорядних морських десантів на осяжному просторі від Норвегії до Біскайської затоки й по всьому середземноморському узбережжю. Генерал А. Йодль підозрював, що це перша з такої низки операцій й спрямована вона на розпилення зусиль Вермахту, який ніяким чином не здатний боротися на багатьох напрямках одночасно, по всьому європейському театру війни. Водночас, союзники замислили скористатися цим та з мінімальним ризиком вдертися до Європи через Ла-Манш. Німці настільки серйозно сприймали ці події, що у лютому вилучили зі складу командування на Заході 2 піхотні дивізії та спрямували їх на південне узбережжя Франції у розпорядження командувача 19-ї армії, а 9-ту танкову дивізію СС закріпили як армійський резерв у районі Авіньйона.
Найбільшим розчаруванням для німецької сторони в ситуації, яка складувалася, стало те, що вони реально оцінювали становище і розуміли, що при будь-якому розвитку подій, Вермахт не здатний адекватно відреагувати на загрозу. Зокрема ситуація на Сході диктувала свої вимоги й бажання тримати величезну кількість військ незалученими — було недозволеною розкішшю, тому у березні ОКВ скасувало свої попередні плани дії на випадок вторгнення й вирішило діяти за обставинами.
Криза на східному фронті зростала неймовірними темпами, колишні союзники один за одним намагалися втекти від колись могутнього Третього Рейху. Німецька війна на Сході жерла дивізію за дивізією. Всупереч власній директиві, А. Гітлер продовжував висмикувати формування з Данії, Франції тощо та спрямовувати їх на Схід. Ситуація досягла піку, коли 26 березня 1944 особисто фюрер віддав наказ на перекидання 2-го танкового корпусу СС з 9-ю та 10-ю танковими дивізіями з Франції на допомогу 1-й танковій армії, що зазнавала катастрофи в боях на Галичині. З танкових військ на Західному фронті лишилася одна 21-ша танкова дивізія. Після війни багато істориків прогнозували, що якби британо-американці розпочали вторгнення у цей час, вони досягли б максимального успіху. Весною 1944 угруповання Вермахту на західному театрі дій було найслабкішим за всю свою історію.
Найкращими військовими формуваннями в складі сил на Заході були німецькі повітрянодесантні війська. Наприкінці 1943 року Герінг запропонував Гітлерові створення двох парашутних армій загальною чисельністю 100 000 десантників, що мають формуватися з еквівалентним статусом еліти, як Ваффен-СС, і мати подібну систему добору, комплектування, озброєння та підготовки. ОВ «Захід» отримав до початку вторгнення 3-тю та 5-ту парашутні дивізії та окремий 6-й парашутний полк зі складу 2-ї дивізії. Ці формування були укомплектовані за рахунок тільки молодих хлопців — добровольців (середній вік солдатів 6-го полку був 17,5 років), відмінно озброєнні, треновані та підготовлені, мали неймовірно високий моральний дух і в боях зарекомендували себе, як першокласні елітні вояки. Єдиною проблемою залишалися труднощі з транспортом — 6-й парашутний полк мав лише 70 автомобілів 50 різних моделей.
Значну силу становили панцер-гренадерські та танкові дивізії.
За станом на 1 червня 1944 у розпорядженні генерал-фельдмаршала Рундштедта було 58 бойових дивізій, з яких 33 були дивізіями берегової оборони або резервними, з обмеженими бойовими можливостями. 24 дивізії відносилися до формувань першої категорії, 13 — піхотних, 2 — парашутних, 5 — танкових, 4 — танкових та панцер-гренадерська дивізії СС.
Разом з цим, головною слабкістю німецької оборони на Заході була не наявність військ, їхня укомплектованість, бойовий досвід тощо. Основною невирішеною проблемою залишалася відсутність єдиного командування, що мало відповідати за усі стадії планування, підготовки та реалізації на практиці головного замислу оборони. Рундштедт, попри усю повноту влади над сухопутним компонентом не мав ніяких важелів впливу на повітряні та військово-морські сили. 3 повітряні корпуси очолював генерал-фельдмаршал Люфтваффе Гуго Шперрле, командувач 3-го повітряного флоту Рейху, який у свою чергу підпорядковувався ОКЛ. Одночасно, оперативне угруповання Крігсмаріне «Захід», на чолі з адміралом Теодором Кранке було поза межами повноважень Heer та перебувало у владі ОКМ. Крім цього, управління повітряними силами ускладнювалося тим, що повітрянодесантні війська входили до угруповань наземних сил, проте адміністративно підпорядковувалися 3-му флоту, а частини протиповітряної оборони зі складу 3-го корпусу ППО також мали подвійне управління. У свою чергу, флоту підпорядковувалися наземні частини берегової артилерії з їхніми вогневими позиціями, фортифікаційними укріпленнями, не кажучи вже про решту елементів інфраструктури Крігсмаріне, як то, базами, гаванями, маяками, які так чи інакше також входили в суцільну систему берегової оборони. Вогонь по морських цілям керувався морським командуванням, а з висадкою ворога на берег його знищення переходило під юрисдикцію сухопутних військ.
Війська охорони, що були у підпорядкуванні представників військової адміністрації на території окупованих західних країн, також мали подвійну систему управління військами.
До всього цього нагромаджування керівників, представників та командирів додавало масла у вогонь те, що навіть у наземному компоненті не існувало єдиноначальності. З призначенням Гітлером Е. Роммеля на посаду командувача групою армій «В», на його штаб була покладена відповідальність за успіх фази відбиття наземного вторгнення противника. Роммель очолив 2 польові армії: 7-му та 15-ту й Головнокомандування Вермахту «Нідерланди».
Однак, суперечки, що існували через погляди двох воєначальників на концептуальні підходи до організації оборони узбережжя, перетворювали усі зусилля на марні. Зрештою, й найбільш важливо, як усі генерал-фельдмаршали Вермахту, Роммель мав право напряму звертатися до Гітлера, що він неодмінно робив. І цей привілей був особливо важливим через погляд на наявні взаємостосунки керівників Західного фронту. Фактом залишається те, що після січня 1944 Роммель став домінантною фігурою на Заході з диспропорційним впливом його формального командного авторитету.
Останні місяці перед початком вторгнення західних союзників А. Гітлер приділяв недостатньо уваги цьому стратегічному напрямку. Неспроможність фюрера чітко визначити задачі та сфери відповідальності ключових гравців на фронті, й тим самим забезпечити надійне керівництво військам та силам у випадку операції, призвели до краху всього стратегічного напрямку.
Варто зазначити також те, що фельдмаршал Роммель прибув у Західну Європу лише за кілька місяців до вторгнення. Він не брав участі у попередніх підготовчих заходах, розробляючи плани протидії союзникам, не долав труднощі з комплектуванням формувань, що входили до складу його сил, не планував та не будував фортифікаційні споруди поздовж берегу, й не страждав він дефіциту будь-яких сил та засобів. «Лис пустелі», з його величезним досвідом битв у Північній Африці, не мав висококласних військ, які були у його розпорядженні на той час і змушений був користатися усіма цими критеріями якомога краще та ефективніше.
Підготовка союзників до вторгнення Редагувати
14 січня 1944 до Лондона прибув генерал Д. Ейзенхауер для прийняття на себе повноважень Верховного головнокомандувача союзних експедиційних сил в Європі. З його появою робочий режим та в цілому характер підготовки набув нового акценту. Якщо раніше увесь ритм підготовки носив відбиток незавершеності, то зараз будь-кому стало зрозуміло — вторгнення відбудеться й це пріоритетне завдання, решта відходить на задній план.
23 жовтня 1943 генерал-лейтенант Омар Бредлі очолив командування над усіма американськими військами, що готувалися до операції на Британських островах. З цих з'єднань та частин незабаром була сформована 1-ша американська армія.
2 січня 1944 на острови прибув командувач сухопутними військами союзників на етапі стратегічної операції — фельдмаршал Б. Монтгомері.
Тим часом війська й сили продовжували нарощування своїх зусиль з підготовки до «Дня Д». Військово-морські сили США спільно з британським Королівським ВМФ завершували процес формування бойових компонентів, що мали брати участь у забезпеченні висадки морського десанту. Загальне керівництво усіма морськими силами на себе перебрав британський адмірал сер Бертрам Рамсей. Для безпосереднього вторгнення до Нормандії союзники створили 2 основні оперативні групи: американці створили Західне оперативне командування ВМС — основу якого складав знов створений 12-й флот під командуванням адмірала Гарольда Старка. Для забезпечення висадки з бойових кораблів була організована 122-га оперативна група під керівництвом контр-адмірала Алана Кірка, у свою чергу 11-та оперативна група включала усі амфібійні сили США.
У свою чергу британці створили під проводом контр-адмірала Ф. Віана Східне оперативне командування ВМС, до складу якого увійшли штурмові оперативні групи «G», «J», «S» та оперативна група підтримки «L».
У повітряному просторі усі операції, за винятком завдань стратегічного бомбардування, були покладені на британського маршала ВПС Лі-Меллорі.
З початку підготовки операції питання бойової підготовки військ розглядалися в контексті того, що дивізії будуть прибувати в більшості своїй підготовленими та такими, що матимуть бойовий досвід. Проте, з початком безпосередньої підготовки піхотних та танкових формувань, а також спеціальних військ з'ясувалося, що специфіка морської десантної операції накладала свій відбиток на характер тренувань та навчання. Протягом більшості 1943 року було обмаль практичних тренувань, й лише у вересні 1943 у Вулакомбе (англ. Woolacombe) був відкритий спеціальний штурмовий тренувальний центр для відпрацювання військами дій у бою на місцевості. Однак, всупереч намаганням командування пропустити крізь цей тренувальний центр максимальну кількість частин та підрозділів, далеко не усі змогли набути необхідних навичок.
Тому, не зважаючи на 3 роки підготовки, майже 10 місяців інтенсивної бойової виучки, багато квестів щодо готовності формувань не були відпрацьовані належним чином.
Більшість питань, що виникало, стосувалися в першу чергу виконання власне бойових завдань. Шикування бойових порядків, у якій послідовності, якими напрямками, де та багато інших турбували як командування, так і особовий склад. Навіть питання про те, чи буде вторгнення вдень або вночі, було остаточно визначене безпосередньо перед початком операції.
Разом з цим, керівництво операцією ще не завершило процес планування й основні суперечки розпалювалися навколо ідеї Монтгомері збільшити загальний фронт зони вторгнення за рахунок висадки додаткових сил на західному березі річки Вір, тим самим створивши передумови для скорішого захоплення Шербура.
Але найбільше проблем виникало, як завжди, з отриманням та цільовим розподілом десантно-висадочних засобів. Ретельно проаналізувавши стан справ, Б. Монтгомері та начальник штабу сил вторгнення генерал В. Сміт дійшли до висновку, що успіх висадки напряму залежатиме від наявності засобів висадки. Тому, вони запропонували перенацілити транспорт з Середземного моря на операцію «Оверлорд», що у свою чергу спричиняло відмову від виконання операції «Анвіл» на півдні Франції. На початку січня, коли генерал Д. Ейзенхауер прибув на місце й вивчив ситуацію, він після тривких коливань був змушений також погодитися з висновком, що на користь вторгнення до Нормандії, союзники повинні поступитися висадкою біля Тулона та перекинути транспортні засоби на північ. До того ж, підтримка пропозиції фельдмаршала Монтгомері, щодо збільшення чисельності сил вторгнення, спричинила резонне питання — яким чином доставляти ще й ці війська.
Через тиждень після відвідання Верховним головнокомандувачем своїх військ він надіслав листа до Об'єднаного штабу союзників з вимогою забезпечити сили вторгнення ще більшою кількістю додаткових десантно-висадочних засобів, а саме: 72 LCI (L), 47 LST та 144 LCT.
Одночасно Ейзенхауер всіляко продовжував відстоювати операцію «Анвіл», аж коштом перенесення дати вторгнення в північну Францію на червень, навіть враховуючи загрозу втратити можливість висадки в сприятливих погодних умовах. Протягом лютого Об'єднаний штаб продовжував відпрацювання плану операції вторгнення до Франції з двох сторін, все-таки потенційні можливості союзників на той час для одночасного вторгнення на двох стратегічних напрямках були дуже обмеженими. Більш того, якщо раніше планувальники працювали над розрахунками, базуючись на підйомі 4-х дивізій морським транспортом та 2-х повітряно-десантних літаками, то зараз, після уточнення завдань, штаб відпрацьовував завдання для 5 дивізій, що підуть морем, а також 4 бронетанкових бригад, 5 полків самохідної артилерії, підрозділів інженерних військ, командос та інших. До розрахунків також включили ⅔ дивізії другого ешелону, що мали завантажитись на десантно-висадкові засоби й перебувати в готовності до негайної висадки за викликом. Решта військ другої хвилі (повноцінна дивізія та ⅓ дивізії) за підрахунками зможуть бути перевантажені та висадитися на берег лише на «День Д+2». Чисельність сил вторгнення, що потребувала завантаження на морський транспорт, становила 174 320 особового складу та 20 018 одиниць техніки. Об'єднаний комітет начальників штабів союзників запропонував скорочення на 21 560 вояків та 2,5 тис. одиниць озброєння та техніки. На що командування 21-ї групи армій виступило з суворою критикою, наполягаючи на тому, що оператори базуються в основному на проблемах логістики, а не на тактичній доцільності цих заходів. До речі, вищий штаб не розглядав таку обумовленість, що командос, які мали захопити або знищити окремі важливі об'єкти, будуть діяти автономно, й тому, для них мають бути виділені власні засоби пересування.
У сукупності усі ці фактори врешті-решт зруйнували надії Д. Ейзенхауера поєднати висадку військ у Нормандії та південній Франції. 26 лютого Верховний головнокомандувач телефонував генералу Дж. Маршаллу, доповівши йому, що виконання операції «Анвіл» не видається можливим й запитав дозволу спрямувати усі можливі сили, у першу чергу десантно-висадкові засоби, на реалізацію операції «Оверлорд». Незабаром Об'єднане командування союзників прийшло до того ж висновку та надало пріоритет північній Нормандії, як єдиній та головній стратегічній цілі на першу половину 1944 року.
Розробка плану «Нептун» Редагувати
З визначенням статусу та важливості «Оверлорд», планувальники Об'єднаного штабу змогли приступити до деталізованої розробки плану висадки морського десанту, що отримав назву операція «Нептун». Офіцери-оператори відпрацювали неймовірно складний, проте дуже скрупульозний план вторгнення, який мав бути реалізований у «День Д». Чорновий варіант містив усі завдання, що покладалися на сухопутний, морський та повітряний компоненти сил вторгнення, кожному полку визначили ділянку висадки, командос, рейнджери та повітряний десант отримали свої цілі, приблизний розрахунок десантно-висадочних засобів з визначенням кількості особового складу, техніки, військових запасів додавався до кожного елементу плану. Артилерія ВМС отримала первинні нариси плану вогневого ураження позицій берегової оборони противника, а також подальших дій з вогневої підтримки військ у випадку контрударів німецьких військ.
25 лютого американці, а 20 березня 1944 британці надали на розгляд перші відпрацьовані плани висадки.
Оцінка противника Редагувати
Первинна оцінка противника базувалася на припущенні, що Вермахту не вдасться значно наростити свої сили до початку операції «Нептун» й в цілому їхній загальний стан та диспозиція залишаться незмінними. За попередніми прогнозами німецьке командування буде мати від 40 до 53 дивізій на території Франції та Бенілюксу, й максимум, якого воно може досягти до початку вторгнення, — 60 розрахункових дивізій. Резерви Рундштедта оцінювалися, як 10 танкових та танко-гренадерських дивізій та від 14 до 17 піхотних і парашутних дивізій. Однак, лише 3-4 важких та 2 піхотних дивізії можливо було віднести до дивізій першої категорії.
У травні 1944 отримані розвідувальні дані підтвердили ці дані, чим заспокоїли союзників, з приводу можливостей противника наростити свої сили в смузі висадки морського десанту. Більша частина цього угруповання противника складали дивізії так званої другої категорії, в основному дивізії берегової оборони або піхотні формування обмежені в силу об'єктивних обставин у бойових можливостях.
Виходячи з аналізу загальних відомостей розвідки та оцінки характеру ймовірних дій противника, союзне командування опрацьовувало перші нариси завдань для підрозділів та частин вторгнення. Широко розпропагована Геббельсом «нездоланна суцільна оборона» Атлантичного валу була відома розробникам плану вторгнення й тому, штаб реально володіючи обстановкою знав, який приблизно характер дій слід очікувати від німецьких командирів. Скептично оцінюючи можливості берегових сил зірвати висадку морського десанту на берег по всьому фронту вторгнення, союзники усе ж таки передбачали, що події головним чином розгорнуться на самому етапі висадки, а спротив німецьких військ, що спираються на фортифікаційні споруди, буде повносилим та затятим. Головною проблемою постало, як, не ув'язуючись у ці сутички, прорватися далі за лінію ворожих позицій, до того, як він зможе підтягнути свої тактичні, а надалі й оперативні резерви.
Щодалі більше поставали питання максимального придушення вогневих засобів Вермахту, що дислокувалися біля узбережжя. Пряму зацікавленість планувальників викликали позиції важкої берегової артилерії. За оцінками, найсерйознішими засобами вогневого ураження противника в смузі вторгнення американського десанту були 4 батареї 155-мм гармат (24 системи) та 2 батареї 240-мм гармат, що мали можливість завдати істотного ураження кораблям та суднам з десантом. Загалом, артилерійські засоби оцінювалися в 73 одиниці стаціонарних артилерійських систем, не враховуючи пересувні або самохідні установки, зокрема 170-мм німецькі гармати, здатні вести стрільбу на відстань до 30 км.
Починаючи з лютого 1944 інтенсивність фортифікаційних робіт німців поздовж узбережжя значно зросла. 20 лютого повітряна розвідка доставила перші зображення, на яких союзники побачили, що придатні для висадки повітряного десанту майданчики та ділянки насичені протидесантними загородженнями. Також стрімко зростав темп спорудження міцних укріплень на найбільш загрозливих, з точки зору німецького командування, плацдармах. Так, неподалік від запланованої зони висадки морського десанту біля Кіневіля на східному березі Котантену був зведений подвійний двокілометровий ряд металевих тетраедрів та протитанкових їжаків лише за 4 доби. Уся зручна площа біля берегової лінії насичувалася різнорідними перепонами, багато з яких посилювалися мінними полями та мінами-пастками.
Однак, коли планувальники операції аналізували «час Ч» та розраховували ступінь загрози цих загороджень для морського десанту, вони з'ясували, що користуючись 3-х годинним проміжком між часом припливу та відпливу в травні-червні, війська встигають проскочити ці перепони та зачепитися за берег. Разом з цим, будь-які зупинки у виконанні плану висадки можуть призвести до дуже серйозних наслідків.
Оцінюючи інші бойові можливості противника, штаб союзників, на відміну від бойового потенціалу сухопутного компонента, який мав дуже високий ступінь виучки, ледве не ігнорував вірогідність впливу повітряних та військово-морських сил Вермахту, через приголомшливу перевагу союзних флоту та ВПС. Крігсмаріне мали від 50 до 60 торпедних та артилерійських катерів, а також до 130 підводних човнів океанського типу, що базувалися у відносній близькості до Нормандії, які противник міг залучити під час переходу морем, однак, за попередніми розрахунками вони не створювали критичної загрози для морського компонента. На морі головною загрозою вважалися лише мінні загородження.
Люфтваффе за даними розвідки та попередньою оцінкою незначно наростили свою міць на Західному фронті, й могли здійснити від 1 000 до 1 800 літако-вильотів у «День Д», що на фоні повного панування в повітрі союзників також не створювало серйозної загрози морському десантові. Помітну втрату військово-повітряним силам Третього Рейху завдавали постійні та методичні стратегічні удари союзної бомбардувальної авіації протягом попередніх місяців, коли майже усім важливим об'єктам Люфтваффе був завданий суттєвій збиток.
Оцінка району вторгнення та цілей Редагувати
Після прийняття рішення на вторгнення в Нормандії на теренах між естуаріями річок Сена та Вір, перед розробниками операції постало питання вибору зручних плацдармів та ділянок місцевості, що найбільш придатні для дій морського десанту. Варто зазначити, що під час планування операції «Раундап», було вже визначено 3 пляжі, що найбільш відповідали вимогам. Водночас, з прийняттям змін до плану та розширенням фронту вторгнення офіцери оперативного управління зіткнулися з проблемою пошуку інших ділянок щоб задовольнити масштаби вторгнення. В особливості, це питання гостро постало під час розробки плану висадки для американських військ, що мали висаджуватися за межами дії основних сил, на північно-західному березі річки Вір.
Топографічна оцінка районів вторгнення визначила особливості місцевості, що мали вплинути на деталі розробки операції. Так, для 3-х британських дивізій плацдарми були на сході від Бессін біля Кана й були дуже зручними для морського десантування. До того ж, поля насичені бокажем, були значно південніше й надавали можливість британцям діяти танковими підрозділами на першому, найбільш відповідальному етапі вторгнення. Більш цього, прилеглі фермерські ділянки були зручні надалі для влаштування передових польових аеродромів, якими могла скористатися союзна авіація. Тому, за планом вторгнення, британці, діючи сумісно з канадськими військами повинні захопити в перший же день ключові об'єкти — міста Байо та Кан, і просунутися якомога південніше та південно-східніше. Таким чином, заволодівши найбільш важливими транспортними вузлами, з'єднання Об'єднаного королівства перерізали шляхи підходу німецьких резервів на півострів Котантен й надавали змогу американцям, що діяли праворуч, закріпитися на своїх плацдармах. А надалі американські дивізії мали свою головну ціль — захоплення великого морського порту Шербур.
Для посилення висадки з моря британських та канадської дивізії, Монтгомері збільшив чисельність повітряного десанту до дивізії, що мала діяти у взаємодії з піхотою та утримати ключові мости через Орн та Канський канал. Захоплення Кана визначалося на усіх рівнях командування, як найголовніше завдання для британців, тому що заволодіння цим містом відкривало шляхи для подальшого просування союзників у загальному напрямку на Париж.
Значно складнішими були справи в смузі вторгнення американських військ, по-перше, для дивізії, що висаджувалася на плацдарм біля Сен-Лоран-сюр-Мер (надалі отримав назву плацдарм «Омаха»). Критичні топографічні умови в районі Бессін диктувалися наявністю річки Ор, що протікала з району бокажів крізь Байо та потім поверталася на захід паралельно береговій лінії до Ізіньї, де збігалася з Вір й далі в Канал. Ор мала найнижчі береги й прямувала серед заболочених пласких долин, що рясніли штучними каналами, які легко перетворювалися на нездоланні перепони у випадку перекриття річних дамб й створювали біля узбережжя штучний півострів. Цей «півострів» мав ширину від 2,5 км на сході до 8 км у західній частині й був блокований від основного континенту, маючи лише вузьку смужку суходолу між В'єрвіль-сюр-Мер та Сен-Лоран-сюр-Мер, якою могли скористатися сили вторгнення. По цьому відрізку суші проходила головна транспортна артерія Нормандії — шосе Париж-Шербур.
Тому, перед американцями постало проблематичне завдання: якимось чином заволодіти цим сектором та подолати його до того, як німці встигнуть затопити іригаційну систему й блокують союзників на узбережжі, позбавивши їх можливості вийти на оперативний простір.
Водночас, неймовірно важлива роль захоплення Шербуру призвела до прийняття рішення про висадку ще одного американського десантного угруповання на захід від гирла Карантанського каналу. Однак, географічні умови зони вторгнення не надавали союзникам позитивного настрою. Район запланованої висадки військ, що надалі отримав назву «Юта», також мав дуже складні географічні властивості місцевості. Непрохідні затоплені ділянки прямо за пляжем з рідкими виходами з них углиб півострову, розгалуженість річок Мердере та Дув, наявність мережі іригаційних каналів завдавали багато клопоту при плануванні операції. Розробники операції ретельно розраховували шанси цієї дивізії швидко подолати загрозливі прибережні райони та просунутися північно-західніше з подальшим заволодінням ключовим морським портом у Шербурі.
В цілому до уваги планувальників також постала проблема реальності подальшого просування американських військ на півострові Котантен у західному та північно-західному напрямках. Півострів був надмірно насичений густими заростями — бокажем, болотами й мав лише 3 вузькі смужки суходолу на яких розміщалися шосейні дороги. Німці могли легко обороняти ці рубежі, створюючи міцні опорні пункти, затоплюючи низини місцевих річок та уповільнюючи наступальний рух американців углиб півострову. Фізичні властивості території явно сприяли обороні Вермахту.
Тому, чим більш штаб стикався з реаліями на запланованих зонах висадки, оцінюючи сили противника та особливо властивості району вторгнення, тим більш підтримки знаходила пропозиція Монтгомері посилити загальну чисельність сил вторгнення з 3-х дивізій до 5-ти, що мають висаджуватися морем і щонайменше 3-х повітрянодесантних для підтримки морського десанту. Звідси висадка британського повітряного десанту біля Кана та американського біля Сент-Мер-Егліз ставили за мету всіляко сприяти військам з моря утриматися на захоплених плацдармах шляхом міцного утримання мостів, дамб, виходів з пляжів тощо.
Це рішення спровокувало палкі суперечки серед розробників плану операції. Досі союзники не мали практичного бойового досвіду десантування значних сил повітряного десанту в настільки чутливих умовах. Десантування на Сицилію виконувалося в дуже сприятливих умовах, за наявності морально нестійкого та дезорганізованого противника та сприятливіших географічних властивостях місцевості в районах висадки десанту. Однак, операція завершилася майже провалом. Проте, нагальна необхідність опанування зручним морським портом, на який покладалися експертами логістики плани щодо забезпечення постачання усіх сил вторгнення, а таким найближчим портом був лише Шербур, переважила усі ризики та змусила союзне командування прийняти остаточне рішення. Американцям визначалося головне оперативне завдання — захоплення Шербуру якомога швидше.