Європе́йський Сою́з, іноді також Європе́йська У́нія (англ. European Union; нім. Europäische Union; фр. Union européenne; скорочення: Євросоюз, ЄС) — економічний і політичний союз, що об'єднує 27 держав-членів, що розташовані в Європі. Веде свій початок від утворення Європейської спільноти з вугілля й сталі (ЄСВС) і Європейської економічної спільноти (ЄЕС), які складались із шести країн у 1957 році. У наступні роки територія ЄС була збільшена за рахунок включення нових держав-учасниць, одночасно збільшуючи свою сферу впливу шляхом розширення політичних повноважень. У сучасному вигляді існує на основі Маастрихтського договору, підписаному 7 лютого 1992 року й чинному з 1 листопада 1993. Останній значний перегляд конституційних принципів ЄС був затверджений у Лісабонській угоді, яка набула чинності в 2009 році. Юридично в ЄС не виділено столиці, але де-факто таким є місто Брюссель, де базується більшість інституцій Європейського союзу.
| Європейський Союз англ. European Union
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| Девіз: лат. In varietate concordia (Єдність у різноманітті) | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| Гімн: нім. An die Freude (Ода до радості) «Інструментальна версія» | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Розташування Європейського Союзу (зеленим кольором) | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| Столиця | Брюссель (де-факто) | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Найбільше місто | Берлін | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| Офіційні мови | 24 мови | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| Форма правління | Наднаціональний союз | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - Президент Європейської комісії | Урсула фон дер Ляєн | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - Голова Європейської Ради | Шарль Мішель | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - Голова Європейського парламенту | Роберта Мецола | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - Головування в Раді Європейського Союзу | Швеція | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| Формування | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - Паризький договір | 18 квітня 1951 | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - Римські договори | 1 січня 1958 | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - Єдиний європейський акт | 1 липня 1987 | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - Маастрихтський договір | 1 листопада 1993 | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - Лісабонська угода | 1 грудня 2009 | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - Останнє розширення | 1 липня 2013 (Хорватія) | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - Вихід Великої Британії з ЄС | 31 січня 2020 (Сполучене Королівство) | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| Площа | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - Загалом | 4 233 262 км² (7-ма) | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - Внутр. води | 3,08 % | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| Населення | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - оцінка 2021 | ▼ 447 007 596 (3-тя) | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - перепис 2013 | 505 163 008 | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - Густота | 116 ос./км² | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| ВВП (ПКС) | 2021 р., оцінка | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - Повний | ▲ $21,5 трлн (2-га) | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - На душу населення | ▲ $48 304 (24-та) | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| ВВП (ном.) | 2021 рік, оцінка | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - Повний | $17,0 трлн (2-га) | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - На душу населення | $40 995 (22-га) | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| ІЛР (2019) | ▲ 0,911 (дуже високий) (14-та) | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| Валюта | Євро (символ євро) (EUR) Інші
Класифікація валют (ISO 4217)) | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| Часовий пояс | WET (Всесвітній координований час) CET (Всесвітній координований час+1) EET (Всесвітній координований час+2) (від UTC+0 до UTC+2) | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| - Літній час | WEST (Всесвітній координований час+1) CEST (Всесвітній координований час+2) EEST (UTC+3) (від UTC+1 до UTC+3)) | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| Домен | .eu | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
ЄС діє через систему незалежних наднаціональних інституцій і спільно узгоджених рішень держав-членів. Найважливішими інституціями ЄС є: Європейська комісія, Рада Європейського Союзу, Європейська рада, Суд Європейського Союзу, Європейський центральний банк і Європейський парламент, який обирається кожні 5 років громадянами Європейського Союзу.
У ЄС діє єдиний ринок через стандартизовану систему законів, що діють у всіх державах-членах. У Шенгенській Зоні (до складу якої входять 22 держави-члени й 4 держави, що не є членами ЄС) паспортний контроль скасовано. Політика ЄС спрямована на забезпечення вільного руху людей, товарів, послуг і капіталу, законодавчих актів про спільні питання справедливості й підтримки спільної торгової політики, сільського господарства, рибальства й регіонального розвитку. Єврозона (валютний союз), була заснована в 1999 році й вступила в повну силу в 2002, коли були введені в обіг монети й банкноти євро. Станом на 2017 рік, у Єврозону входять 19 держав-учасниць, що використовують євро як свою національну валюту. ЄС відіграє важливу роль у спільній зовнішній і безпековій політиці. Європейський Союз має постійні дипломатичні місії по всьому світу й офіційних представників в ООН, Світовій організації торгівлі (СОТ), «Великій Сімці» й «Великій двадцятці».
На сьогодні, Європейський Союз займає площу 4 233 255 км2 (7-ме місце у світі), з населенням близько 445 мільйонів людей (3-тє місце). Загальний номінальний валовий внутрішній продукт складає більше 17 трлн доларів США (2-ге місце), за паритетом купівельної спроможності — 21 трлн доларів США (2-ге місце). Якщо вважати ЄС країною, то за доходом на душу населення він входив би в тридцятку (якщо окремо в рейтингу враховувати країни-членів ЄС) або двадцятку (якщо не враховувати) найзаможніших країн світу (серед усіх 186 або 158 відповідно). ЄС, наразі, не має власних збройних сил, але сприяє військовому співробітництву його країн-членів, більшість яких є членами НАТО. Через великий політичний і економічний глобальний уплив, Європейський Союз розглядають однією з потенційних наддержав.
Історія
З кінця Другої світової війни суверенні європейські країни укладали договори й тим самим співпрацювали й узгоджували політику (або об'єднували суверенітет) у дедалі більшій кількості сфер, у так званому європейському інтеграційному проєкті чи будівництві Європи (фр. la construction européenne). Наступна хронологія окреслює правову основу Європейського Союзу (ЄС) — основної основи цього об'єднання. ЄС успадкував багато своїх нинішніх обов'язків від Європейських Співтовариств, які були засновані в 1950-х роках у дусі Декларації Шумана.
Передумови
Протягом століть, що послідували за падінням Риму в 476 році, кілька європейських держав розглядали себе як translatio imperii («передача правління») неіснуючої тоді вже Римської імперії: Імперія Франків (481—843) і Священна Римська імперія (962—1806) намагалися тим самим відродити Рим на Заході. Ця політична філософія наднаціонального панування над континентом, аналогічна прикладу древньої Римської імперії, привела до раннього середньовіччя в концепції відродження імперії («відновлення імперії»), або в формах Reichsidee («імперська ідея») або релігійно натхненний Imperium Christianum («християнська імперія»). Середньовічний християнський світ і політична влада папства були названі, як такі, що сприяють європейській інтеграції і єдності.
У східних частинах континенту Московське Царство і, врешті-решт, Російська Імперія (1547—1917) оголосили Москву Третім Римом і спадкоємцем східних традицій після падіння Константинополя в 1453 році. Розрив між грецьким Сходом та латинським Заходом вже збільшився завдяки політичному поділу Римської імперії в IV столітті та Великій схизмі 1054 року, і врешті-решт його знову розширять залізною завісою (1945—1991) до розширення Європейського Союзу в напрямку Центрально-східної Європи з 2004 року.
Загальноєвропейська політична думка справді виникла в XIX столітті, натхненна ліберальними ідеями Французької та Американської революцій після загибелі імперії Наполеона (1804—1815). У десятиліття після підсумків Віденського конгресу, ідеали європейської єдності процвітали на всьому континенті, особливо в працях Войцеха Ястшембовського (1799—1882) або Джузеппе Мацціні (1805—1872). Термін Сполучені Штати Європи (фр. États-Unis d'Europe) був використаний Віктором Гюго (1802—1885) під час виступу на Міжнародному конгресі миру, що відбувся в Парижі в 1849 році:
Прийде день, коли всі нації на нашому континенті утворять європейське братство ... Настане день, коли ми побачимо ... Сполучені Штати Америки та Сполучені Штати Європи віч-на-віч, що тягнуться один до одного через морів.
Протягом міжвоєнного періоду свідомість того, що національні ринки Європи взаємозалежні, хоча й конфронтаційні, поряд із спостереженням за більшим і зростаючим ринком США з іншого боку океану, живило потяг до економічної інтеграції континенту. У 1920 р., Виступаючи за створення Європейського економічного союзу, британський економіст Джон Мейнард Кейнс писав, що «слід створити Вільну профспілку…, яка б не вводила жодних протекціоністських мит проти продуктів інших членів Союзу». Протягом того ж десятиліття Річард фон Куденгове-Калергі, один із перших, хто уявив собі сучасний політичний союз Європи, заснував рух «Пан-Європа». Його ідеї вплинули на його сучасників, серед яких тодішній прем'єр-міністр Франції Арістід Бріан. У 1929 р. останній виступив з промовою за Європейський Союз перед асамблеєю Ліги Націй, попередниці ООН. У своєму радіозверненні в березні 1943 року, коли все ще вирувала війна, лідер Сполученого Королівства сер Вінстон Черчилль тепло сказав про «відновлення справжньої величі Європи» після досягнення перемоги і розмірковував про повоєнне створення «Ради Європи» що об'єднало б європейські держави для побудови миру.
Попередньо (1945—1951)
Після закінчення Другої світової війни (1939—1945 рр.) Європа була зруйнована. Німеччина була знищена, як і з погляду людського життя, так і матеріально. Франція та Сполучене Королівство, які оголосили війну нацистській Німеччині у вересні 1939 року, хоч і перемогли у цій війні, але також зазнали великих збитків, що сильно вплинуло на їх економіку та світовий авторитет. Щойно закінчився конфлікт у Європі, 8 травня 1945 року, німецький режим був звинувачений у війні, оскільки її експансіоністська політика призвела до того, що країна захопила, а в деяких випадках і анексувала, території інших європейських країн. Німеччина була окупована союзниками, які розділили країну на чотири частини.
У наступні роки обурення та недовіра серед європейських народів ускладнювали примирення. У цьому контексті міністр закордонних справ Франції Робер Шуман рішуче захищав створення Західної Німеччини внаслідок об'єднання трьох окупаційних зон, контрольованих західними демократичними державами (Тризонія), залишаючи осторонь зону, окуповану Радянським Союзом. Шуман з німецько-люксембурзького походження мав три національності (французьку, німецьку та люксембурзьку), що дозволило йому зрозуміти складність європейських конфліктів та виробити особливий інтерес до європейського об'єднання.
9 травня 1950 року, через п'ять років після капітуляції нацистського режиму, Шуман звернувся до Західної Німеччини та інших європейських країн з ідеєю створити єдиний загальний транснаціональний орган для управління своїми підприємствами з виробництва, стратегічно важливими для військових потреб, сталі та вугілля. Цю промову, відому як «Декларація Шумана», вітали європейські уряди та ознаменували початок мирної європейської інтеграції, на відміну від націоналістичного напрямку та напруженого довоєнного суперництва. Це була перша конкретна офіційна пропозиція щодо європейського об'єднання. Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини і недопущення між ними війни у майбутньому, а також слабкість європейців на фоні появи двох наддержав — Сполучених Штатів та Радянського Союзу. Більш того, наслідки конфлікту спонукали європейських громадян до прагнення створити більш вільний і чесний континент, оскільки відносини між країнами мали розвиватись виключно мирним шляхом, щоб уникнути нового конфлікту між європейськими країнами.
Європейські спільноти
18 квітня 1951 року «план Шумана» було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейської спільноти з вугілля і сталі (ЄСВС), що сприяло обміну сировиною, необхідною для металургії, тим самим прискорюючи економічний ріст, що дало незалежність виробництва в Європі від зовнішніх ринків. До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція та ФРН («європейська шістка», яка в подальшому стала «локомотивом» європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.
27 травня 1952 року, у розпал Холодної війни, країни «європейської шістки» підписують Договір про заснування Європейської оборонної спільноти (ЄОС). П'ять членів ЄСВС ратифікували цей договір, окрім Франції, де у серпні 1954 р. парламент після довгих дискусій вирішив відкласти ратифікацію. Враховуючи цю ситуацію, старий Брюссельський договір 1948 р. став основою для створення Західноєвропейського союзу (ЗЄС), який протягом десятиліть буде єдиною європейською організацією, що відповідає за оборону та безпеку, до набрання чинності Амстердамського договору 1999 року. Хоча це посилило старий договір, але ЗЄС був лише тіньовою організацією НАТО, якій було доручено забезпечити захист європейських країн від гіпотетичної ядерної атаки.
10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проєкт Статуту Європейського політичного співтовариства (ЄПС). Проєкт Договору про європейське політичне співтовариство, підготовлений «Асамблею ad hoc», був готовий у лютому 1953 р. і передбачав створення повноцінно інституціональної структури влади, що максимально була наближена до національної моделі і мала функціонувати відповідно до принципу поділу влади. Так, законодавчий орган влади — двопалатний парламент (палата народів і Сенат), нижня палата якого мала обиратися шляхом загального голосування, що здійснював законодавчу діяльність і схвалював бюджет простою більшістю голосів обох палат, а також забезпечував демократичний контроль. Європейський виконавчий комітет мав здійснювати керівництво Співтовариством і володів правом законодавчої ініціативи. Він мав стати своєрідним урядом, що за функціями нагадую сучасну Європейську Комісію. На Раду національних міністрів покладався обов'язок гармонізувати діяльність Європейського виконавчого комітету і урядів держав-членів. Суд мав виступати в ролі своєрідного Касаційного Суду, до якого могли звертатися як юридичні, так і фізичні особи. Соціально-економічна рада виконувала консультативні функції.
Найважливішим досягненням 50-х років стало підписання в 1957 р. Римських договорів про заснування Європейської економічної спільноти (ЄЕС), для досягнення прогресу країнами-учасницями ЄСВС в економічній, соціальній та політичній співпраці. Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар'єрів усередині Спільноти (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті — створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Спільноти товарів, послуг, капіталу, робочої сили). Ці документи також сформували третю спільноту безстрокової тривалості — Європейська спільнота з атомної енергії (Євратом). Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року.
Союз «трьох колон»
8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС шляхом створення Європейської Комісії та Ради Європейського Союзу. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими.
На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС. 1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Сполучене Королівство, Данія, Ірландія. 1 січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція. 1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.
1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони довкілля. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Спільнот, зокрема створював Європейську раду, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.
7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Маастрихтський договір (інша назва — Договір про Європейський Союз; саме поняття «Європейський Союз» з'явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так звані «три колони» Європейського Союзу:
- «перша колона» — Європейські Спільноти: ЄСВС, Євратом та Європейська Спільнота (замість старої назви «Європейська Економічна Спільнота»). Причому Європейська Спільнота є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить «наднаціональний феномен»;
- «друга колона» — спільна зовнішня та безпекова політика;
- «третя колона» — співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.
Також цей договір встановлював європейське громадянство, а також було прийнято рішення про створення єдиної валюти, євро, яка повинна була бути введена в обіг у 2002 році під управлінням Європейського центрального банку.
В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п'ятий — найвищий рівень економічної інтеграції).
1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.
Союз XXI століття, від Амстердама до Лісабона
2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Цей договір визначив принципи свободи, демократії та поваги до прав людини, включаючи принцип сталого розвитку. Також набула чинності Шенгенська угода про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу (укладена 1985 року).
26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів. Положення цього договору набрали чинності 1 лютого 2003 року.
1 січня 2002 року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС — євро, що стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС — найвищого етапу інтеграції. Станом на 2017 рік, євро перебуває в обігу на території 19 країн-членів ЄС. Сполучене Королівство та Данія вирішили відмовитися від введення євро на своїй території, усі інші країни раніше чи пізніше зобов'язані приєднатися до Єврозони.
1 травня 2004 року відбулося найбільше за усю історію розширення Європейського Союзу. Новими членами стали одразу десять країн: Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія.
17—18 червня 2004 року на Саміті ЄС у Брюсселі було схвалено текст Європейської конституції. 29 жовтня 2004 року Угоду про Європейську конституцію було підписано главами держав та урядів 25 країн-членів ЄС у Римі. Конституція ЄС складається з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна структура та процедура прийняття рішень, права і обов'язки всіх європейських органів управління, а також напрямки діяльності організації. 29 травня і 1 червня 2005 року населення Франції та Нідерландів голосує проти Конституційного договору. Негативні рішення референдумів спричинили паузу у прийнятті Європейської конституції.
В жовтні 2005 ЄС починає переговори про вступ з Туреччиною та Хорватією. 1 січня 2007 року до Європейського Союзу приймають Болгарію і Румунію. Європейській Союз налічує 27 членів.
У грудні 2007 року глави держав і урядів ЄС підписали Лісабонський договір про реформу Європейського Союзу (набув чинності 1 грудня 2009). Він поставив ЄС на нову договірну основу і зробив його демократичнішим, прозорішим і ефективнішим. Прийняття рішень ЄС було полегшено за рахунок того, що в багатьох випадках відпала потреба в одностайному голосуванні. Рішення, що приймаються кваліфікованою більшістю, поширюються тепер на багато інших сфер. Починаючи з 2014 року, для прийняття рішень Ради ЄС принципово необхідна «подвійна більшість». Відповідно до цього, для прийняття рішення Європейського Союзу у Раді міністрів потрібна більшість у 55 % країн-членів, що налічують 65 % населення (перехідне положення до 2017 року). Крім того, з'явилася посада «Голови Європейської Ради» та «Високого представника Євросоюзу з питань політики безпеки й зовнішньої політики», який відповідає за зовнішні відносини євроспільноти. Також Лісабонський договір зробив Хартію основних прав Європейського Союзу юридично обов'язковими для держав-членів.
У 2012 році Європейський Союз отримав Нобелівську премію миру «За внесок впродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, демократії та прав людини у Європі».
1 липня 2013 року 28-м членом ЄС стала Хорватія.
З початку 2010-х років, Європейський Союз переживає ряд випробувальних факторів, серед яких боргова криза в деяких країнах Єврозони, зростаюча міграція з близькосхідних країн та вихід Сполученого Королівства з ЄС. У 2018 році було оголошено про завершення боргової кризи в Єврозоні та зменшення обсягів нелегальної міграції у більш ніж два рази (відносно піку в 2015). Вихід Сполученого Королівства з ЄС був запланований на 29 березня 2019 року, пізніше відкладений на 31 жовтня 2019, потім на 31 січня 2020.
Хронологія формування
Хронологія розширення
| Рік | Країна | Загальна кількість членів |
|---|---|---|
| 1957 | Бельгія Італія Люксембург Нідерланди Франція ФРН | 6 |
| 1973 | Велика Британія Данія Ірландія | 9 |
| 1981 | Греція | 10 |
| 1985 | Гренландія (автономна територія Данії) вийшла з союзу | 10 |
| 1986 | Іспанія Португалія | 12 |
| 1990 | Возз'єднання Німеччини | 12 |
| 1995 | Австрія Фінляндія Швеція | 15 |
| 2004 | Естонія Кіпр Латвія Литва Мальта Польща Словаччина Словенія Угорщина Чехія | 25 |
| 2007 | Болгарія Румунія | 27 |
| 2013 | Хорватія | 28 |
| 2020 | Велика Британія вийшла з союзу | 27 |
Демографія
Населення
Станом на 1 2020, населення Європейського Союзу становило близько 447 млн чоловік (5,8 % населення світу). У 2015 році в ЄС-28 народилося 5,1 мільйона дітей, що відповідає 10 народжуваності на 1000, що на 8 народжень нижче середнього світового показника. Для порівняння: коефіцієнт народжуваності в ЄС-28 становив 10,6 у 2000 році, 12,8 у 1985 році та 16,3 у 1970 році. Темп приросту її населення був позитивним і становив 0,23 % у 2016 році.
У 2010 році 47,3 мільйона людей, які проживали в ЄС, народилися за межами країни проживання. Це відповідає 9,4 % від загальної кількості населення ЄС. З них 31,4 млн (6,3 %) народилися за межами ЄС, а 16,0 млн (3,2 %) — в іншій країні-члени ЄС. Найбільша абсолютна кількість людей, народжених за межами ЄС, була в Німеччині (6,4 млн), Франції (5,1 млн.), Сполученому Королівстві (4,7 млн.), Іспанії (4,1 млн.), Італії (3,2 млн.) Та Нідерландах (1,4 млн.)). У 2017 році приблизно 825 000 людей набули громадянства держави-члени Європейського Союзу. Найбільшими групами були громадяни Марокко, Албанії, Індії, Туреччини та Пакистану. 2,4 млн іммігрантів з країн, що не входять до ЄС, увійшли до ЄС у 2017 році.
Урбанізація
ЄС містить близько 40 міських районів з населенням понад мільйон. Найбільшою агломерацією в ЄС є Париж, за ними йдуть Мадрид, Барселона, Берлін, Рур, Рим та Мілан, усі з мегаполісом населення понад 4 мільйони.
ЄС також має численні поліцентричні урбанізовані регіони, такі як Рейн-Рур (Кельн, Дортмунд, Дюссельдорф та ін.), Рандстад (Амстердам, Роттердам, Гаага, Утрехт та ін.), Франкфурт-Рейн-Майн (Франкфурт, Вісбаден, Майнц та ін.), фламандський алмаз (Антверпен, Брюссель, Лювен, Гент та ін.) та верхньосілезький район (Катовиці, Острава та ін.).
Мови
| Мова | Рідні носії | Разом |
|---|---|---|
| Німецька | 18 % | 32 % |
| Французька | 13 % | 26 % |
| Італійська | 12 % | 16 % |
| Іспанська | 8 % | 15 % |
| Польська | 8 % | 9 % |
| Румунська | 5 % | 5 % |
| Нідерландська | 4 % | 5 % |
| Грецька | 3 % | 4 % |
| Угорська | 3 % | 3 % |
| Португальська | 2 % | 3 % |
| Чеська | 2 % | 3 % |
| Шведська | 2 % | 3 % |
| Болгарська | 2 % | 2 % |
| Англійська | 1 % | 51 % |
| Словацька | 1 % | 2 % |
| Данська | 1 % | 1 % |
| Фінська | 1 % | 1 % |
| Литовська | 1 % | 1 % |
| Хорватська | 1 % | 1 % |
| Словенська | <1 % | <1 % |
| Естонська | <1 % | <1 % |
| Ірландська | <1 % | <1 % |
| Латвійська | <1 % | <1 % |
| Мальтійська | <1 % | <1 % |
Європейський Союз має 24 офіційні мови: болгарська, хорватська, чеська, данська, голландська, англійська, естонська, фінська, французька, німецька, грецька, угорська, італійська, ірландська, латвійська, литовська, мальтійська, польська, португальська, румунська, словацька, словенська, іспанська та шведська. Важливі документи, такі як законодавство, перекладаються на кожну офіційну мову, і Європейський парламент забезпечує переклад документів та пленарних засідань.
22 січня 2021 року Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь заявив, що зараз Україна веде перемовини з європейською асоціацією мовних інституцій. У підсумку Київ зможе отримати асоційоване членство до кінця 2021 року. Це посилить українські позиції на міжнародній арені, а також сприятиме перспективному застосуванню української мови як обов'язкової в країнах ЄС.
Через велику кількість офіційних мов, більшість установ використовують лише декілька робочих мов. Європейська комісія веде свою внутрішню діяльність трьома процедурними мовами: англійською, французькою та німецькою. Так само Суд Європейського Союзу використовує французьку як робочу мову, тоді як Європейський центральний банк веде свою діяльність переважно англійською мовою.
Незважаючи на те, що мовна політика відповідає державам-членам, інституції ЄС сприяють розвитку багатомовності серед своїх громадян. У 2012 році англійська мова була найпоширенішою мовою в ЄС, і її розуміли 51 % населення ЄС, враховуючи як носіїв мови, так і іноземних. Однак після виходу Сполученого Королівства з блоку на початку 2020 року відсоток населення ЄС, яке розмовляло англійською мовою як рідною, впало з 13 % до 1 %. Німецька мова є найпоширенішою рідною мовою (18 % населення ЄС), а другою за розумінням іноземною мовою є французька (13 % населення ЄС). Крім того, обидві є офіційними мовами кількох держав-членів ЄС. Більше половини (56 %) громадян ЄС можуть брати участь у розмові не рідною мовою.
Загалом двадцять офіційних мов ЄС належать до індоєвропейської мовної сім'ї, представленої балто-слов'янською, італьською, германською, еллінською та кельтською гілками. Тільки чотири мови, а саме угорська, фінська, естонська (усі три уральські) та мальтійська (семітська), не є індоєвропейськими мовами. Три офіційні алфавіти Європейського Союзу (кирилиця, латиниця та новогрецька) походять від архаїчних грецьких писемностей.
Люксембурзька (у Люксембурзі) та турецька (на Кіпрі) є єдиними двома національними мовами, які не є офіційними мовами ЄС. 26 лютого 2016 року було оприлюднено, що Кіпр просив зробити турецьку мову офіційною в ЄС, «жестом», який може допомогти у вирішенні поділу країни. Уже в 2004 році планувалося, що турецька мова стане офіційною, коли Кіпр возз'єднається.
Окрім 24 офіційних мов, існує близько 150 регіональних мов та мов меншин, на яких говорять до 50 мільйонів людей. Каталонська, галисійська та баскська не є визнаними офіційними мовами Європейського Союзу, але мають офіційний статус в одній з держав-членів (Іспанія): отже, офіційні переклади договорів на них вносяться, і громадяни мають право листуватися з установами на цих мовах. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, ратифікована більшістю держав ЄС, містить загальні вказівки, якими держави можуть керуватися для захисту своєї мовної спадщини. Європейський день мов проводиться щороку 26 вересня і спрямований на заохочення вивчення мови в Європі.
Релігія
ЄС не має офіційного зв'язку з жодною релігією. Стаття 17 Договору про функціонування Європейського Союзу визнає «статус національного законодавства церков та релігійних об'єднань», а також статус «філософських та неконфесійних організацій».
У преамбулі Договору про Європейський Союз згадується про «культурну, релігійну та гуманістичну спадщину Європи». Дискусія щодо проєктів текстів Європейської конституції, а згодом і Лісабонського договору включала пропозиції згадати християнство чи бога, або обох, у преамбулі тексту, але ця ідея зіткнулася із запереченням і була відмовлена.
Християни в Європейському Союзі розділені між прихильниками католицької церкви (як римського, так і східного обряду), численних протестантських конфесій (англіканців, лютеран та реформатів, що становлять основну частину цієї категорії) та Східної православної церкви. У 2009 році в ЄС, за оцінками, жило 13 мільйонів мусульман, і за оцінками, єврейське населення перевищує мільйон. Інші світові релігії - буддизм, індуїзм та сикхізм також представлені серед населення ЄС.
Згідно з новими опитуваннями про релігійність в Європейському Союзі в 2015 році, проведеними Євробарометром, християнство є найбільшою релігією в Європейському Союзі, на нього припадає 71,6 % населення ЄС. Католики є найбільшою християнською групою, на них припадає 45,3 % населення ЄС, тоді як протестанти складають 11,1 %, східні православні — 9,6 %, а інші християни — 5,6 %.
Опитування громадської думки Євростату Євробарометра показали у 2005 р., Що 52 % громадян ЄС вірили в бога, 27 % у «якийсь дух або життєву силу», а 18 % не мали жодної форми віри. За останні роки багато країн зазнали падіння відвідуваності церкви та членства. Країнами, де найменше людей повідомили про релігійну віру, були Естонія (16 %) та Чехія (19 %). Найрелігійнішими країнами були Мальта (95 %, переважно католицька), а також Кіпр і Румунія (обидві переважно православні), кожна з яких приблизно 90 % громадян сповідувала віру у свого відповідного бога. В усіх країнах ЄС віра була вищою серед жінок, людей похилого віку, тих, хто має релігійне виховання, тих, хто залишив школу в 15 чи 16 років, і тих, хто «позиціонує себе праворуч від політичної шкали».
Країни-члени
| Континентальна частина Європейського Союзу |
|---|
| Українська назва | Оригінальна назва | Скорочення ISO 3166-1 | Столиця | Населення | Площа, км2 |
|---|---|---|---|---|---|
| Австрія | Österreich | AT | Відень | 8 794 267 | 83 879 |
| Бельгія | België / Belgique / Belgien | BE | Брюссель | 11 303 528 | 30 528 |
| Болгарія | България | BG | Софія | 7 101 859 | 110 994 |
| Греція | Ελλάδα | GR | Афіни | 11 183 716 | 131 957 |
| Данія | Danmark | DK | Копенгаген | 5 748 769 | 42 931 |
| Естонія | Eesti | EE | Таллінн | 1 315 635 | 45 336 |
| Ірландія | Éire / Ireland | IE | Дублін | 4 761 865 | 70 273 |
| Іспанія | España | ES | Мадрид | 46 351 321 | 505 990 |
| Італія | Italia | IT | Рим | 60 589 445 | 301 338 |
| Кіпр | Κύπρος / Kıbrıs | CY | Нікосія | 1 170 125 | 9251 |
| Латвія | Latvija | LV | Рига | 1 953 500 | 64 589 |
| Литва | Lietuva | LT | Вільнюс | 2 821 674 | 65 300 |
| Люксембург | Lëtzebuerg / Luxemburg / Luxembourg | LU | Люксембург | 590 667 | 2586 |
| Мальта | Malta | MT | Валлетта | 445 426 | 316 |
| Нідерланди | Nederland | NL | Амстердам | 17 170 000 | 41 543 |
| Німеччина | Deutschland | DE | Берлін | 82 349 400 | 357 168 |
| Польща | Polska | PL | Варшава | 38 422 346 | 312 679 |
| Португалія | Portugal | PT | Лісабон | 10 309 573 | 92 212 |
| Румунія | România | RO | Бухарест | 19 638 000 | 238 397 |
| Словаччина | Slovensko | SK | Братислава | 5 435 343 | 49 035 |
| Словенія | Slovenija | SI | Любляна | 2 065 895 | 20 273 |
| Угорщина | Magyarország | HU | Будапешт | 9 797 561 | 93 030 |
| Фінляндія | Suomi / Finland | FI | Гельсінкі | 5 509 717 | 338 424 |
| Франція | France | FR | Париж | 67 158 000 | 640 679 |
| Хорватія | Hrvatska | HR | Загреб | 4 154 200 | 56 594 |
| Чехія | Česko | CZ | Прага | 10 610 947 | 78 866 |
| Швеція | Sverige | SE | Стокгольм | 10 065 389 | 450 295 |
Для вступу до Євросоюзу країна-кандидат повинна відповідати Копенгагенським критеріям. Копенгагенські критерії — критерії вступу країн в Європейський союз, які були прийняті в червні 1993 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської Ради в Мадриді. Критерії вимагають, щоб в державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи і пошани прав людини, а також принципи верховенства права. Також в країні має бути конкурентоздатна ринкова економіка і повинні визнаватися загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу. Оцінку виконання цих критеріїв, країною, ставить Європейська Рада. Першою країною-членом, що покинула союз стало Сполучене Королівство, хоча до того Гренландія (автономна провінція Данії) вийшла в 1985 році. У Лісабонській угоді тепер передбачено положення щодо того, як країна-член може вийти з ЄС.
Є вісім офіційних країн-кандидатів на вступ до Європейського союзу: Албанія, Боснія і Герцеговина, Молдова, Північна Македонія, Сербія, Туреччина, Україна та Чорногорія. Грузія офіційно визнається потенційним кандидатом. Косово також називається потенційним кандидатом, однак Європейська Комісія не вважає її незалежною країною, оскільки не всі держави-члени визнають її окремою від Сербії.
Чотири країни-не-ЄС, які утворюють Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), досить тісно інтегровані з ЄС: Ісландія, Ліхтенштейн та Норвегія через Європейську економічну зону, а Швейцарія має подібні зв'язки через двосторонні угоди. Відносини європейських мікродержав (Андорра, Ватикан, Монако та Сан-Марино) з ЄС, включають використання євро та інших сфер співробітництва.
Географія
Європейський союз розташований на більшій частині Західної і Центральної Європи, що охоплює 4 423 147 км². Його європейська територія простягається з північного сходу Фінляндії до південного заходу Португалії та з північного заходу Ірландії до південного сходу Кіпру. Крім того, в склад входять багато заморських територій держав-членів ЄС.
Найвищою вершиною Європейського Союзу є гора Монблан в Альпах (4810 м), найнижчою — польдери Zuidplaspolder в Нідерландах та Lammefjorden в Данії (обидва на 7 метрів нижче рівня моря). Найдовша річка — Дунай (2 860 км). Берегова лінія є сильно помережана морями, затоками, півостровами і островами та за довжиною (65 993 км) є другою у світі (після Канади). Об'єднані держави-члени поділяють сухопутні кордони з дев'ятнадцятьма країнами, які межують з ЄС, загальною довжиною 12 441 км, що є п'ятим кордоном у світі.
Включаючи зарубіжні території держав-членів, клімат варіюється від арктичного до тропічного. Більшість населення проживає в районах з середземноморським кліматом (Південна Європа), з морським кліматом (Західна Європа), або теплим літнім континентальним кліматом (Східна Європа).
Населення ЄС є високо урбанізованим, де близько 75 % населення (в 2020 році воно зросте до 90 % у семи державах) проживає у містах. Міста широко розкидані по всьому об'єднанні, а навколо Бенілюксу є найбільші скупчення. Зростаючий відсоток цього, пов'язаний з розширенням низької щільності міст. У деяких випадках зростання міст було пов'язано з притоком коштів ЄС до регіону.
Довкілля
У 1957 році, коли було засновано Європейський Союз, він не мав жодної екологічної доктрини або навіть екологічних законів. Сьогодні в ЄС є одні з найбільш прогресивних екологічних політик у всьому світі, і екологічне законодавство об'єднання протягом останніх чотирьох десятиліть надзвичайно розвинулося. Європейське законодавство зараз поширюється на всі сфери охорони довкілля, такі як: боротьба із забрудненням повітря, захист води, переробка відходів, охорона природи та контроль хімічного забруднення, розвиток біотехнологій та інше. Європейський інститут екологічної політики констатує, що в законодавстві ЄС, охорона довкілля охоплює понад 500 директив, нормативних актів та рішень. Екологічне законодавство стало центральним напрямом європейської політики.
Такі динамічні події є дивовижними, з урахуванням правових та інституційних умов, які існували в 1950-х та кінці 1960-х років. Працюючи без будь-яких законодавчих повноважень, європейські політики розширили здатність об'єднання діяти, визначивши екологічну політику як економічну проблему. Однак з плином часу екологічна політика ЄС виникла як формальна політична сфера, з її власними принципами та політичними процедурами. Правова база екологічної політики ЄС не була чітко визначена до введення в дію Єдиного європейського акту в 1987 році.
Спочатку екологічна політика Європейського Союзу була досить інтроспективною. Однак останнім часом ЄС продемонстрував посилене лідерство у глобальному екологічному управлінні. Прикладом цього є роль об'єднання в забезпеченні ратифікації та набрання чинності Кіотського протоколу перед лицем протидії Сполучених Штатів. Цей міжнародний аспект відображено у шостій Програмі дій ЄС щодо довкілля, яка визнає, що її стратегічні цілі можуть бути досягнуті лише в тому випадку, якщо буде активно підтримано і належним чином впроваджено низку важливих міжнародних природоохоронних угод. Набуття чинності Лісабонського договору ще більше посилив амбіції ЄС щодо екологічного лідерства на планеті.
Величезна кількість екологічного законодавства ЄС, яке існує на сьогоднішній день, відіграло важливу роль у поліпшенні середовища існування та захисту місцевих видів в Європі, а також у сприянні поліпшенню атмосферного повітря, якості води та переробку відходів. Проте значні виклики залишаються як для досягнення цілей та прагнень існуючих держав-членів, так і для створення нових цілей та дій, які сприятимуть подальшому покращенню довкілля та якості життя в Європі.
Одним із пріоритетів екологічної політики ЄС є боротьба зі зміною клімату. 2007 року держави-члени погодились, що ЄС має використовувати 20 % відновлюваних джерел енергії у майбутньому та зменшити викиди діоксиду вуглецю до 2020 року не менше ніж на 20 % у порівнянні з 1990 роком. Це передбачає заходи, згідно з якими до 2020 року 10 % від загального обсягу палива, що використовується автомобілями на території союзу, повинно надходити з відновлюваних джерел, таких як біопаливо. Це вважається одним із найамбітніших рухів у важливому індустріальному регіоні світу для боротьби зі зміною клімату.
Політика
Європейський Союз діє через гібридну систему наднаціонального та міжурядового прийняття рішень, і відповідно до принципів передачі (який говорить, що він повинен діяти лише в межах компетенції, наданої йому договорами) та субсидіарності (що говорить що вона повинна діяти лише там, де цілі не можуть бути достатньо досягнуті державами-членами, діючими самостійно). Закони, ухвалені інституціями ЄС, приймаються в різних формах. Взагалі їх можна поділити на дві групи: ті, які набувають чинності без необхідності національних заходів імплементації (регуляторів), і ті, які спеціально вимагають національних заходів імплементації (директиви).
Складність та багатогранність Європейського Союзу як наднаціонального об'єднання породжує необхідність створення потужної та розгалуженої системи управління та координації дій, для досягнення поставлених цілей Союзу. Країни-членів Європейського Союзу передають повноваження у вирішенні деяких питань незалежним інститутам, які представляють інтереси Союзу, його держав і громадян. Європейська Комісія захищає інтереси Союзу в цілому, кожен національний уряд представлений в Раді Міністрів (Раді), а члени Європейського Парламенту безпосередньо обираються громадянами ЄС. Таким чином, демократія і верховенство закону — наріжний камінь цієї структури.
Конституційно ЄС має певну схожість як з конфедерацією, так і з федерацією, але формально не визначив себе ні тим, ні іншим. (Він не має формальної конституції: його статус визначено Договором про Європейський Союз та Договором про функціонування Європейського Союзу). Вона є більш інтегрованою, ніж традиційна конфедерація держав, оскільки загальний рівень уряду широко використовує голосування кваліфікованою більшістю при прийнятті деяких рішень серед держав-членів, а не покладаючись виключно на одностайність. Вона менш інтегрована, ніж федеративна держава, оскільки вона не є державою самостійно: суверенітет продовжує витікати «знизу вгору», від кількох народів окремих держав-членів, а не від єдиного недиференційованого цілого. Це відображається в тому факті, що країни-члени залишаються «господарями договорів», зберігаючи контроль над розподілом компетенції союзу шляхом конституційних змін (зберігаючи таким чином так званий Kompetenz-kompetenz); у тому, що вони зберігають контроль над використанням збройної сили; вони зберігають контроль над оподаткуванням; і в тому, що вони зберігають право одностороннього виходу відповідно до статті 50 Договору про Європейський Союз. Крім того, принцип субсидіарності вимагає, щоб таким чином визначалися лише ті питання, які необхідно вирішувати колективно.
Європейський Союз має сім основних органів, що ухвалюють рішення, його інституції: Європейський парламент, Європейську раду, Раду Європейського Союзу, Європейську Комісію, Суд Європейського Союзу, Європейський центральний банк і Європейський суд авдиторів. Компетенція щодо вивчення та внесення змін до законодавства розподілена між Радою Європейського Союзу та Європейським парламентом, тоді як виконавчі завдання виконує Європейська комісія та в обмеженій якості Європейська Рада (не плутати з вищезгаданою Радою Європейського Союзу). Грошово-кредитну політику єврозони визначає Європейський центральний банк. Тлумачення та застосування законодавства ЄС та договорів забезпечується Судом Європейського Союзу. Бюджет ЄС ретельно перевіряє Європейський суд авдиторів. Існує також ряд допоміжних органів, які консультують ЄС або діють у певній сфері.
Політика ЄС загалом оприлюднюється директивами ЄС, які потім імплементуються у внутрішньому законодавстві його держав-членів, а також правилами ЄС, які негайно набувають чинності в усіх державах-членах. Лобіювання на рівні ЄС з боку груп особливих інтересів регулюється, щоб намагатися збалансувати прагнення приватних ініціатив з процесом прийняття рішень, що стосуються громадських інтересів.
Інституції
| Європейська рада - Спрямовують і спонукають - | Рада Європейського Союзу | Європейський парламент | Європейська комісія - Виконавча влада - |
|
|
|
|
Суд справедливості Європейського Союзу - Судова влада - | Європейський центральний банк - Центральний банк - | Європейський суд аудиторів |
|
|
|
Європейська Рада
Європейська Рада дає політичне керівництво ЄС. Вона збирається щонайменше чотири рази на рік і складається з президента Європейської ради (зараз Шарль Мішель), президента Європейської комісії та одного представника від кожної країни-члени (або її глави держави, або глави уряду). У її засіданнях також бере участь високопоставлений представник Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки (нині Жозеп Боррель). Деякі описують Європейську раду як «вищий політичний авторитет союзу». Вона бере активну участь у переговорах щодо змін договорів та визначає політичний порядок денний та стратегії ЄС.
Європейська Рада використовує свою лідерську роль для вирішення суперечок між державами-членами та установами, а також для вирішення політичних криз і розбіжностей щодо суперечливих питань і політики. Вона виступає ззовні як «колективний глава держави» та ратифікує важливі документи (наприклад, міжнародні угоди та договори).
Завданнями президента Європейської Ради є забезпечення зовнішнього представництва ЄС, досягнення консенсусу та вирішення розбіжностей між державами-членами як під час засідань Європейської Ради, так і в періоди між ними.
Європейську раду не слід плутати з Радою Європи, міжнародною організацією, незалежною від ЄС і розташованою в Страсбурзі.
Європейська комісія
Європейська комісія виступає одночасно як виконавчий орган ЄС, відповідальний за повсякденне функціонування ЄС, а також як законодавчий ініціатор, який має єдині повноваження пропонувати закони для обговорення. Комісія є «охоронцем договорів» і відповідає за їх ефективну роботу та охорону. Де-факто вона функціонує як кабінет міністрів, з 27 європейськими комісарами з різних сфер політики, по одному від кожної країни-члени, хоча комісари зобов'язані представляти інтереси ЄС в цілому, а не своєї країни.
Один із 27 є президентом Європейської комісії (зараз Урсула фон дер Ляєн на 2019—2024 роки), призначена Європейською радою за умови схвалення парламенту. Після президента найвизначнішим комісаром є верховний представник Союзу із закордонних справ і політики безпеки, який за посадою є віце-президентом Європейської комісії, а також обирається Європейською радою. Інші 26 комісарів згодом призначаються Радою Європейського Союзу за погодженням з призначеним президентом. 27 комісарів як єдиний орган підлягають затвердженню (або іншим чином) голосуванням Європейського парламенту.
Рада Європейського Союзу
Рада Європейського Союзу (також називається «Рада міністрів», її колишня назва) формує половину законодавчого органу ЄС. Він складається з представника від уряду кожної країни-члени і збирається в різному складі залежно від сфери політики, яка розглядається. Незважаючи на різну конфігурацію, він вважається одним тілом. Крім законодавчих функцій, члени ради також мають виконавчі обов'язки, такі як розробка спільної зовнішньої політики та політики безпеки та координація широкої економічної політики в Союзі. Головування в раді змінюється між державами-членами, кожна з яких займає його протягом шести місяців. З 1 липня 2022 року посаду займає Чехія.
У деяких політиках є кілька держав-членів, які об'єднуються зі стратегічними партнерами в союзі. Прикладами таких альянсів є Вишеградська група, Бенілюкс, Балтійська асамблея, Нова Ганзейська ліга, Веймарський трикутник, Люблінський трикутник, Європейська Медична група, Крайова група та Бухарестська дев'ятка.
Європейський Парламент
Європейський парламент є одним із трьох законодавчих інституцій ЄС, якому разом із Радою Європейського Союзу доручено вносити зміни та затверджувати пропозиції Європейської Комісії. 705 депутатів Європейського парламенту (ЄП) обираються громадянами ЄС кожні п'ять років на основі пропорційного представництва. Депутати Європарламенту обираються на національній основі, і вони засідають відповідно до політичних фракцій, а не за національністю. Кожна країна має певну кількість мандатів і поділена на субнаціональні виборчі округи, де це не впливає на пропорційний характер системи голосування.
У звичайній законодавчій процедурі Європейська комісія пропонує законопроєкт, який вимагає спільного схвалення Європейського парламенту та Ради Європейського Союзу. Цей процес стосується майже всіх сфер, включаючи бюджет ЄС. Парламент є останнім органом, який затверджує або відхиляє запропоноване членство в комісії, і може спробувати висунути недовіру комісії шляхом оскарження до Суду. Президент Європейського парламенту виконує роль спікера в парламенті та представляє його ззовні. Голова і віце-голова обираються депутатами Європарламенту кожні два з половиною роки.
Фінансові структури
Європейський Союз мав узгоджений бюджет у розмірі €120.7 мільярда на 2007 рік і €864.3 мільярда на період 2007—2013 років, що становить 1,10 і 1,05 відсотка прогнозу ВНД ЄС-27 на відповідні періоди. У 1960 році бюджет тодішнього Європейського економічного співтовариства становив 0,03 відсотка ВВП.
У бюджеті на 2010 рік у розмірі €141.5 мільярда найбільшою окремою статтею видатків була «згуртованість та конкурентоспроможність» — близько 45 відсотків загального бюджету. Далі було «сільське господарство» з приблизно 31 відсотком від загальної кількости. «Розвиток сільських районів, навколишнє середовище та рибальство» займає близько 11 відсотків. «Адміністрація» займає близько 6 відсотків. «ЄС як глобальний партнер» і «громадянство, свобода, безпека і справедливість» мали приблизно 6 і 1 відсоток відповідно.
Європейський суд авдиторів за законом зобов'язаний надати парламенту та раді (зокрема Раді з економічних і фінансових питань) «заяву про впевненість щодо достовірности рахунків, а також законности та правильности основних операцій». Суд також дає висновки та пропозиції щодо фінансового законодавства та заходів боротьби з шахрайством. Парламент використовує це, щоб вирішити, чи схвалити роботу комісії з бюджетом.
Європейська палата авдиторів щороку, починаючи з 2007 року, підписує рахунки Європейського Союзу і, даючи зрозуміти, що у Європейської комісії ще більше роботи, підкреслила, що більшість помилок відбувається на національному рівні. У своєму звіті за 2009 рік авдитори виявили, що п'ять сфер витрат Союзу, сільське господарство та фонд гуртування, суттєво постраждали від помилок. У 2009 році Європейська комісія підрахувала, що фінансовий ефект від порушень становив €1,863 мільйони.
У листопаді 2020 року члени союзу, Угорщина та Польща, заблокували схвалення бюджету ЄС на засіданні Комітету постійних представників (Coreper), посилаючись на пропозицію, яка пов'язувала фінансування з дотриманням верховенства права. Бюджет передбачав фонд відновлення від COVID-19 у розмірі €750 мільярдів.
Європейський центральний банк (ECB)
- визначає валютну політику країн ЄС;
- встановлює ключові процентні ставки;
- управляє офіційними резервами Європейської системи Центральних Банків (ESCB), головним завданням якої є підтримка стабільности цін;
- має право санкціонувати емісію банкнот в межах валютного союзу.
Європейський інвестиційний банк (EIB)
Європейський інвестиційний банк — орган ЄС, заснований в 1959 р. Європейським Союзом для сприяння розвитку, інтеграції і співпраці шляхом надання інвестиційних позик. Позики надаються під однаковий відсоток, що забезпечує збалансованість управління позикою в частині погашення заборгованости. Позики надаються для розвитку відсталих європейських регіонів і реалізації проєктів, що представляють спільний інтерес.
Консультативні органи
Економічний і соціальний комітет
Економічний і соціальний комітет — консультативний орган ЄС, що спостерігає за функціонуванням єдиного внутрішнього ринку. Комітет складається з 317 членів, які представляють різні сфери економіки і соціальні групи і незалежні у виконанні своїх обов'язків.
Комітет регіонів
Комітет регіонів — консультативний орган Ради ЄС і Комісії, який розробляє висновки з усіх питань, що зачіпають інтереси регіонів. Комітет складається з 317 членів — представників регіональних і місцевих органів, повністю незалежних у виконанні своїх обов'язків
Закордонна політика
У грудні 2007 року, Лісабонською угодою була створена нова посада «Верховного представника Євросоюзу з питань закордонних справ і політики безпеки» що призначається кваліфікованою більшістю від складу Європейської Ради за погодженням з Президентом Європейської комісії та Європейським парламентом.
Відповідно до статей 18 і 27 Договору про Європейський Союз, Верховний представник ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки:
- проводить спільну зовнішню політику Євросоюзу і політику безпеки;
- вносить пропозиції щодо її розвитку;
- головує в Раді закордонних справ;
- є одним з віцепрезидентів Комісії;
- забезпечує узгодженість Союзу з питань зовнішнього впливу;
- несе відповідальність в рамках покладених на нього в області зовнішніх зв'язків і координації інших аспектів зовнішньої діяльності Союзу повноважень;
- представляє Союз з питань, що належать до спільної зовнішньої політики і політики безпеки;
- веде політичний діалог з третіми особами та країнами від імені Союзу та висловлює позицію Союзу в міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях.
З 1 грудня 2019 року Верховним представником Європейського союзу із питань закордонних справ є Жозеп Боррель.
Компетенції
Держави-члени зберігають усі повноваження, які прямо не передаються Європейському Союзу. У деяких сферах ЄС користується виключною компетенцією. Це ті сфери, в яких країни-члени відмовилися від будь-якої можливості приймати законодавство. В інших сферах ЄС та його держави-члени поділяють компетенцію щодо прийняття законів. Хоча обидва можуть приймати закони, країни-члени можуть приймати закони лише в тій мірі, в якій ЄС цього не зробив. В інших сферах політики ЄС може лише координувати, підтримувати та доповнювати дії держав-членів, але не може приймати законодавство з метою гармонізації національного законодавства.
Те, що конкретна сфера політики належить до певної категорії компетенції, не обов'язково свідчить про те, яка законодавча процедура використовується для прийняття законодавства в цій сфері. Різні законодавчі процедури використовуються в межах однієї категорії компетенції і навіть в одній і тій самій сфері політики.
Правова система та правосуддя
Європейський Союз заснований на низці договорів. Вони спочатку створили Європейське співтовариство та ЄС, а потім внесли зміни до цих установчих договорів. Це договори, що надають повноваження, які встановлюють широкі політичні цілі та створюють установи з необхідними юридичними повноваженнями для реалізації цих цілей. Ці юридичні повноваження включають можливість ухвалювати законодавство, яке може безпосередньо впливати на всі країни-члени та їх мешканців. ЄС є суб'єктом права з правом підписувати угоди та міжнародні договори.
Відповідно до принципу верховенства національні суди зобов'язані забезпечувати виконання договорів, які їх країни-члени ратифікували, і, таким чином, законів, прийнятих відповідно до них, навіть якщо це вимагає від них ігнорування суперечливих національних законів і (в межах) навіть конституційних положень.
Доктрина прямої дії та верховенства не була чітко викладена в Європейських договорах, але була розроблена самим Судом справедливости у 1960-х роках, очевидно, під впливом його найвпливовішого судді, француза Робера Лекур.
Суд Європейського Союзу
Судова гілка влади Європейського Союзу формально називається Судом справедливости Європейського Союзу та складається з двох судів:
- Європейський суд справедливости: в першу чергу розглядає справи, розглянуті державами-членами, установами, а також справи, передані йому судами держав-членів. Через доктрину прямої дії та верховенства багато рішень Суду автоматично застосовуються у внутрішніх правопорядках держав-членів.
- Суд загальної юрисдикції: в основному розглядає справи, які розглядаються фізичними особами та компаніями безпосередньо в судах ЄС, а Трибунал з державної служби Європейського Союзу вирішує спори між Європейським Союзом та його державною службою. Рішення Суду загальної юрисдикції можуть бути оскаржені в Суді спредливости, але лише з точки зору права.
Основні права
У договорах проголошується, що сам Європейський Союз «заснований на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та поваги до прав людини, включаючи права осіб, які належать до меншин… у суспільстві в якому переважають плюралізм, недискримінація, толерантність, справедливість, солідарність і рівність між жінками і чоловіками».
У 2009 році Лісабонська угода надала юридичну силу Хартії основоположних прав Європейського Союзу. Хартія є кодифікованим каталогом основних прав, за якими можна оцінити правові акти ЄС. Він консолідує багато прав, які раніше були визнані Судом ЄС і випливали з «конституційних традицій, спільних для держав-членів». Суд ЄС вже давно визнає основні права і іноді скасовує законодавство ЄС недійсним через недотримання ним цих основних прав.
Підписання Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ) є умовою членства в ЄС. Раніше сам ЄС не міг приєднатися до конвенції, оскільки він не є державою і не мав компетенції для приєднання. Лісабонська угода та Протокол 14 до ЄКПЛ змінили це: перший зобов'язує ЄС приєднатися до конвенції, а другий формально це дозволяє.
ЄС незалежний від Ради Європи, хоча вони спільні цілі та ідеї, особливо щодо верховенства права, прав людини та демократії. Крім того, Європейська конвенція з прав людини та Європейська соціальна хартія, а також джерело права для Хартії основних прав створені Радою Європи. ЄС також просуває питання прав людини в широкому світі. ЄС виступає проти смертної кари і пропонує її скасувати у всьому світі. Умовою членства в ЄС є скасування смертної кари.
19 жовтня 2020 року Європейський Союз оприлюднив нові плани щодо створення правової структури для боротьби з порушеннями прав людини в усьому світі. Очікувалося, що новий план надасть Європейському Союзу більшу гнучкість для націлювання та санкцій щодо тих, хто несе відповідальність за серйозні порушення та порушення прав людини в усьому світі.
Закони
Основні правові акти Європейського Союзу мають три форми: регламенти, директиви та рішення. Норми стають законом у всіх державах-членах з моменту набуття ними чинності, без вимоги щодо будь-яких заходів щодо впровадження, і автоматично переважають протилежні внутрішні положення. Директиви вимагають від держав-члени досягти певного результату, залишаючи їм право на розсуд щодо того, як досягти результату. Деталі того, як вони мають бути реалізовані, залишаються на розгляд держав-членів. Після закінчення терміну імплементації директив вони можуть, за певних умов, мати пряму дію у національному законодавстві проти держав-членів.
Рішення пропонують альтернативу двом вищезгаданим законам. Це правові акти, які застосовуються лише до певних осіб, компаній або певної держави-члени. Вони найчастіше використовуються в законодавстві про антимонополію або в постановах щодо державної допомоги, але також часто використовуються для процесуальних чи адміністративних питань в установах. Регламенти, директиви та рішення мають однакову юридичну цінність і застосовуються без будь-якої формальної ієрархії.
Європейський омбудсман
Європейський омбудсман був заснований Маастрихтським договором. Омбудсман обирається Європарламентом на термін повноважень парламенту, а посада оновлюється. Будь-який громадянин або організація ЄС може звернутися до омбудсмана з проханням провести розслідування в установі ЄС на підставі поганого управління (адміністративні порушення, несправедливість, дискримінація, зловживання владою, невідповідь, відмова в інформації або невиправдана затримка). Емілі О'рейлі є омбудсвуманом з 2013 року.
Внутрішні справи та міграція
З моменту створення Європейського Союзу в 1993 році він розвинув свої компетенції у сфері юстиції та внутрішніх справ; спочатку на міжурядовому рівні, а потім на наднаціональному. Відповідно, профспілка ухвалила закони в таких сферах, як екстрадиція, сімейне право, право притулку та кримінальне правосуддя. Заборона сексуальної дискримінації та дискримінації за національністю давно закріплена в договорах. Останніми роками вони були доповнені повноваженнями щодо законодавчої боротьби з дискримінацією за ознаками раси, релігії, інвалідності, віку та сексуальної орієнтації. Завдяки цим повноваженням ЄС прийняв законодавство про сексуальну дискримінацію на робочому місці, дискримінацію за віком та расову дискримінацію.
ЄС також створив агентства для координації поліцейського, прокурорського та імміграційного контролю в країнах-членах: Європол для співпраці поліцейських сил, Євроюст для співпраці між прокурорами та Frontex для співпраці між органами прикордонного контролю. ЄС також керує Шенгенською інформаційною системою, яка забезпечує спільну базу даних для поліції та імміграційних органів. Це співробітництво необхідно було особливо розвивати з появою відкритих кордонів через Шенгенську угоду та пов'язану з цим транскордонну злочинність.
Зовнішні відносини
Зовнішньополітичне співробітництво між державами-членами бере початок з моменту створення співтовариства в 1957 році, коли країни-члени вели переговори як блок у міжнародних торгових переговорах у рамках спільної комерційної політики ЄС. Кроки для більш широкої координації у зовнішніх відносинах почалися в 1970 році зі створенням Європейського політичного співробітництва, яке створило процес неформальних консультацій між державами-членами з метою формування спільної зовнішньої політики. У 1987 році Європейське політичне співробітництво було запроваджено на офіційній основі Єдиним європейським актом. Маастрихтським договором EPC було перейменовано на Загальну зовнішню політику та політику безпеки (CFSP).
Цілями CFSP є просування як власних інтересів ЄС, так і інтересів міжнародного співтовариства в цілому, включаючи розвиток міжнародного співробітництва, повагу до прав людини, демократії та верховенства права. CFSP вимагає одностайності між державами-членами щодо відповідної політики, якої слід дотримуватися з будь-якого конкретного питання. Одностайність і складні питання, які розглядаються в рамках CFSP, іноді призводять до розбіжностей, як-от ті, які мали місце під час війни в Іраку. Координатор і представник CFSP в ЄС є високим представником Союзу з питань зовнішніх справ і політики безпеки, який виступає від імені ЄС у питаннях зовнішньої політики та оборони і має завдання формулювати позиції, висловлені державами-членами. у цих сферах політики в загальний вирівнювання. Високий представник очолює Європейську службу зовнішніх дій (EEAS), унікальний департамент ЄС, який офіційно запроваджено та діє з 1 грудня 2010 року з нагоди першої річниці набуття чинності Лісабонського договору. ЄСВД буде виконувати функції міністерства закордонних справ і дипломатичного корпусу Європейського Союзу.
Окрім нової міжнародної політики Європейського Союзу, міжнародний вплив ЄС також відчувається через розширення. Відчутні переваги членства в ЄС є стимулом для політичних і економічних реформ у державах, які бажають виконати критерії вступу до ЄС, і вважаються важливим фактором, що сприяє реформуванню колишніх комуністичних країн Європи. Цей вплив у внутрішніх справах інших країн зазвичай називають «м'якою силою», на відміну від військової «жорсткою силою».
Безпека й оборона
Попередники Європейського Союзу не були задумані як військовий альянс, оскільки НАТО в основному вважалося належним і достатнім для оборонних цілей. 21 член ЄС є членами НАТО, а інші країни дотримуються політики нейтралітету. Західноєвропейський союз, військовий союз із застереженням про взаємну оборону, був розпущений у 2010 році, оскільки його роль була передана ЄС.
Після виходу Сполученого Королівства Франція є єдиною членом, офіційно визнаним державою з ядерною зброєю, і єдиним власником постійного місця в Раді Безпеки Організації Об'єднаних Націй. Франція та Італія також є єдиними країнами ЄС, які мають потенціал для проєкції сили за межами Європи. Італія, Німеччина, Нідерланди та Бельгія беруть участь у ядерному обміні НАТО.
Більшість країн ЄС виступили проти Договору про заборону ядерної зброї.
Після Косовської війни в 1999 році Європейська Рада погодилася, що «Союз повинен мати здатність до автономних дій, підкріплених надійними військовими силами, засоби для прийняття рішення про їх використання та готовність зробити це, щоб відповісти на міжнародні кризи без шкоди для дій НАТО». З цією метою було зроблено низку зусиль для підвищення військового потенціалу ЄС, зокрема процес Гельсінської Головної цілі. Після тривалого обговорення найконкретнішим результатом стала ініціатива бойових груп ЄС, кожна з яких, як планується, зможе швидко розгорнути близько 1500 особового складу.
Сили ЄС були розгорнуті в миротворчих місіях від Середньої та Північної Африки до Західних Балкан та Західної Азії. Військові операції ЄС підтримують ряд органів, включаючи Європейське оборонне агентство, Супутниковий центр Європейського Союзу та Військовий штаб Європейського Союзу. Військовий штаб Європейського Союзу є вищою військовою інституцією Європейського Союзу, створеною в рамках Європейської Ради та наслідком рішень Європейської Ради у Гельсінкі (10–11 грудня 1999 р.), які закликали до створення постійної політично-військові установи. Військовий штаб Європейського Союзу підпорядковується Верховному представнику Союзу із закордонних справ і політики безпеки та Комітету з політики та безпеки. Він керує всією військовою діяльністю в контексті ЄС, включаючи планування та проведення військових місій та операцій у рамках Спільної політики безпеки та оборони та розвиток військового потенціалу, а також надає Комітет з політики та безпеки військовими порадами та рекомендаціями з військових питань. Frontex — це агенція ЄС, створена для управління співробітництвом між національними прикордонниками, які охороняють його зовнішні кордони. Він спрямований на виявлення та припинення нелегальної імміграції, торгівлі людьми та проникнення терористів. У 2015 році Європейська комісія представила свою пропозицію щодо створення нового Європейського агентства прикордонної та берегової охорони, яке має більш важливу роль і повноваження разом із національними органами управління кордонами. У ЄС, який складається з 27 членів, значне співробітництво у сфері безпеки та оборони все більше покладається на співпрацю між усіма державами-членами.
Гуманітарна допомога
Департамент гуманітарної допомоги та цивільного захисту Європейської комісії, або «ECHO», надає гуманітарну допомогу з ЄС країнам, що розвиваються. Його завданням є надання термінової допомоги (продуктів, матеріалів та практичної участі) жертвам природних і суспільних катастроф і конфліктів за межами Союзу. Надання такої допомоги базується на принципах недискримінації, неупереджености та гуманности. Вона розподіляється партнерами Офісу, а саме, недержавними організаціями, агенціями гуманітарної допомоги ООН та інших міжнародних організацій. У 2012 році його бюджет становив €874 мільйони, 51 % бюджету було направлено на Африку, 20 % на Азію, Латинську Америку, Карибський басейн і Тихий океан і 20 % на Близький Схід і Середземномор'я.
Гуманітарна допомога фінансується безпосередньо з бюджету (70 %) як частина фінансових інструментів зовнішньої дії, а також з Європейського фонду розвитку (30 %). Фінансування зовнішньої діяльности ЄС поділяється на «географічні» інструменти та «тематичні» інструменти. «Географічні» інструменти надають допомогу через Інструмент співробітництва в розвитку (DCI, 16,9 мільярда євро, 2007—2013), який має витратити 95 відсотків свого бюджету на офіційну допомогу розвитку (ОПР), а також з Європейського інструменту сусідства та партнерства (ENPI), який містить деякі відповідні програми. Європейський фонд розвитку (ЄФР, 22,7 млрд євро на період 2008—2013 рр. і 30,5 млрд євро на період 2014—2020 рр.) складається з добровільних внесків держав-членів, але існує тиск, щоб об'єднати ЄФР із бюджетом. інструменти заохочення збільшення внесків, щоб відповідати цілі в 0,7 відсотка та дозволити Європейському парламенту здійснювати більший контроль.
У 2016 році середній показник серед країн ЄС становив 0,4 відсотка, і п'ять досягли або перевищили ціль у 0,7 відсотка: Данія, Німеччина, Люксембург, Швеція та Сполучене Королівство. Якщо розглядати разом, то країни-члени ЄС є найбільшим внеском іноземної допомоги у світі.
Міжнародне співробітництво та партнерство з розвитку
Європейський Союз використовує такі інструменти зовнішніх відносин, як Європейська політика сусідства, яка прагне прив'язати ці країни на схід і південь від європейської території ЄС до союзу. Ці країни, насамперед країни, що розвиваються, включають тих, хто прагне одного дня стати або членом Європейського Союзу, або тісніше інтегруватися з Європейським Союзом. ЄС пропонує фінансову допомогу країнам європейського сусідства, якщо вони відповідають суворим умовам урядової реформи, економічної реформи та інших питань, пов'язаних із позитивною трансформацією. Цей процес зазвичай підтримується Планом дій, узгодженим як Брюсселем, так і цільовою країною.
Міжнародне визнання сталого розвитку як ключового елемента неухильно зростає. Його роль було визнано на трьох великих самітах ООН зі сталого розвитку: Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку (UNCED) 1992 року в Ріо-де-Жанейро, Бразилія; Всесвітній саміт зі сталого розвитку (WSSD) 2002 року в Йоганнесбурзі, Південна Африка; та Конференція ООН зі сталого розвитку (UNCSD) 2012 року в Ріо-де-Жанейро. Іншими ключовими глобальними угодами є Паризька угода та Порядок денний сталого розвитку до 2030 року (Організація Об'єднаних Націй, 2015). ЦУР визнають, що всі країни повинні стимулювати дії в таких ключових сферах — люди, планета, процвітання, мир і партнерство — для того, щоб подолати глобальні виклики, які мають вирішальне значення для виживання людства.
Діяльність ЄС щодо розвитку базується на Європейському консенсусі з питань розвитку, який був схвалений 20 грудня 2005 року державами-членами ЄС, радою, Європейським парламентом та комісією. Застосовується на основі принципів спроможного підходу та підходу до розвитку, заснованого на правах.
Угоди про партнерство та співробітництво — це двосторонні угоди з державами, які не є членами.
Торгівля
Європейський Союз є найбільшим експортером у світі та станом на 2008 рік найбільшим імпортером товарів та послуг. Внутрішній торгівлі між державами-членами сприяє зняття торговельних бар'єрів, таких як тарифи та контроль на кордоні. У єврозоні торгівлі сприяє відсутність будь-яких валютних різниць, з якими більшість членів має мати справу.
Угода про асоціацію з Європейським Союзом робить щось подібне для значно більшого кола країн, частково як так званий м'який підхід («морква замість палиці») для впливу на політику в цих країнах. Європейський Союз представляє всіх своїх членів у Світовій організації торгівлі (СОТ) і діє від імені держав-членів у будь-яких суперечках. Коли ЄС веде переговори щодо угоди, пов'язаної з торгівлею, поза рамками СОТ, наступна угода має бути затверджена урядом кожної окремої країни-члени ЄС.
Європейський Союз уклав угоди про вільну торгівлю (FTA) та інші угоди з торговельною складовою з багатьма країнами світу і веде переговори з багатьма іншими.
Профіцит торгівлі послугами Європейського Союзу зріс із 16 мільярдів доларів у 2000 році до понад 250 мільярдів доларів у 2018 році.
У 2020 році, частково через пандемію COVID-19, Китай став найбільшим торговельним партнером ЄС, витіснивши Сполучені Штати.
Економіка
Європейський Союз має другу в світі економіку за розміром номінального ВВП і паритетом купівельної спроможности. Станом на 2016 рік, за даними Міжнародного валютного фонду, його номінальний ВВП становив 16,5 трильйона Євро, що становить 22,8 % світового ВВП. Євро, що використовується в 19-ти з 27-ми членами ЄС а також 6-ма іншими європейськими країнами, займає друге місце у світі за величиною валютних резервів та обсягами торгівлі.
Економіка Європейського Союзу складається з єдиного простору змішаних національних економік, що базуються на вільних ринкових відносинах та розвиненій соціальній політиці. ВВП за паритетом купівельної спроможности на душу населення у 2015 становив 37,8 тис. дол. у порівняні з 57 тис. дол. в США та 14,3 тис. дол. в КНР. З низьким коефіцієнтом Джині (що становить 0,31) в ЄС є більш рівномірний розподіл доходів ніж в середньому у світі.
Серед головних бірж ЄС є Euronext, Франкфуртська та Лондонська. Європейський Союз є чистим експортером капіталу. Іноземні інвестиції в ЄС у 2012 становили 5,1 трлн дол., а інвестиції ЄС в інші країни — 9,1 трлн дол., що є найвищими показниками в світі.
З початку боргової кризи в 2009 році у ЄС виникли протилежні економічні ситуації між країнами Південної Європи з одного боку, і Центральної та Північної Європи з іншого боку: підвищення рівня безробіття та державного боргу в країнах Середземномор'я та зниження рівня безробіття з підвищенням темпів зростання ВВП у країнах Східної та Північної Європи. У 2015 році державний борг у Європейському Союзі становив 85 % ВВП, з відмінностями між найнижчим показником в Естонії — 9,7 %, та найбільшим в Греції — 176 %.
П'ятьма найбільшими національними економіками в ЄС є (у порядку зростання, станом на 2019 рік): Нідерланди, Іспанія, Італія, Франція та Німеччина — разом на них припадає близько 69 % номінального ВВП усього ЄС. Найбільшими торговельними партнерами Європейського Союзу є (у порядку спадання, станом на 2019 рік): США, КНР, Сполучене Королівство, Швейцарія та Росія. Україна в цьому рейтингу займає 18 місце (між В'єтнамом та ПАР), у 2018 році вона займала 21 місце. ЄС є повноправним членом Світової організації торгівлі, Великої сімки та Великої двадцятки.
Внутрішній ринок
Дві початкові основні цілі Європейського економічного співтовариства полягали в розвитку спільного ринку, який згодом перетворився на спільний ринок, і митного союзу між його державами-членами. Єдиний ринок передбачає вільний обіг товарів, капіталу, людей і послуг у межах ЄС, а митний союз передбачає застосування єдиного зовнішнього тарифу на всі товари, що надходять на ринок. Після того, як товари були допущені на ринок, вони не можуть обкладатися митними зборами, дискримінаційними податками чи імпортними квотами, оскільки вони подорожують всередині країни. Країни, які не є членами ЄС, Ісландія, Норвегія, Ліхтенштейн і Швейцарія, беруть участь у єдиному ринку, але не в митному союзі. Половина торгівлі в ЄС покривається законодавством, гармонізованим ЄС.
Вільний рух капіталу має на меті дозволити рух інвестицій, таких як покупка нерухомости та купівля акцій між країнами. До моменту досягнення економічного та монетарного союзу розвиток капітального забезпечення відбувався повільно. Після Маастрихту швидко розвивався корпус рішень Європейського суду щодо цієї спочатку занедбаної свободи. Вільний рух капіталу є унікальним, оскільки воно надається в рівній мірі державам, які не є членами.
Вільне пересування людей означає, що громадяни ЄС можуть вільно переміщатися між державами-членами, щоб жити, працювати, навчатися або виходити на пенсію в іншій країні. Це вимагало зниження адміністративних формальностей та визнання професійних кваліфікацій інших держав.
Вільне переміщення послуг та заснування дозволяє самозайнятим особам переміщатися між державами-членами для надання послуг на тимчасовій або постійній основі. У той час як послуги становлять від 60 до 70 відсотків ВВП, законодавство в цій сфері не настільки розвинене, як в інших сферах. Ця прогалина була усунена в Директиві про послуги про внутрішній ринок 2006 року, яка спрямована на лібералізацію транскордонного надання послуг. Відповідно до договору надання послуг є залишковою свободою, яка застосовується лише в тому випадку, якщо не реалізується жодна інша свобода.
| Документи Європейського Союзу | ||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
|
Валютний союз і фінансові послуги
Створення єдиної європейської валюти стало офіційною метою Європейського економічного співтовариства в 1969 році. У 1992 році, узгодивши структуру та процедури валютного союзу, країни-члени підписали Маастрихтський договір і були юридично зобов'язані виконувати узгоджені умови та правила, включаючи критерії конвергенції, якщо вони хочуть приєднатися до валютного союзу. Держави, які бажають взяти участь, повинні були спочатку приєднатися до Європейського механізму обмінного курсу.
У 1999 році розпочався валютний союз, спочатку як валюта обліку, до якої приєдналися одинадцять держав-членів. У 2002 році валюта була повністю введена в дію, коли були випущені банкноти євро та монети євро, а національні валюти почали поступово припинятися в єврозоні, яка на той час складалася з 12 країн-членів. Єврозона (складається з країн-членів ЄС, які прийняли євро) з тих пір зросла до 19 країн.
Євро та монетарна політика тих, хто його прийняв за угодою з ЄС, перебувають під контролем Європейського центрального банку (ЄЦБ). ЄЦБ є центральним банком єврозони, і, таким чином, контролює грошово-кредитну політику в цій сфері з метою підтримки стабільности цін. Він знаходиться в центрі Європейської системи центральних банків, яка охоплює всі національні центральні банки ЄС і контролюється її Генеральною радою, до складу якої входять голова ЄЦБ, який призначається Європейською радою, віце-голова ЄЦБ, а також керівники національних центральних банків усіх 27 країн-членів ЄС.
Європейська система фінансового нагляду — це інституційна архітектура системи фінансового нагляду ЄС, що складається з трьох органів: Європейського банківського органу, Європейського управління страхування та професійних пенсій та Європейського управління з цінних паперів і ринків. Щоб доповнити цю структуру, існує також Європейська рада з системних ризиків під відповідальність центрального банку. Метою цієї системи фінансового контролю є забезпечення економічної стабільності ЄС.
Щоб запобігти тим, щоб держави, що приєдналися, не потрапили у фінансові проблеми чи кризу після вступу до валютного союзу, вони були зобов'язані за Маастрихтським договором виконувати важливі фінансові зобов'язання та процедури, зокрема демонструвати бюджетну дисципліну та високий ступінь стійкої економічної конвергенції, а також уникнути надмірного державного дефіциту та обмежити державний борг до стійкого рівня.
Промисловість і цифрова економіка
Робочими секторами Європейської Комісії є: аеронавтика, автомобільна промисловість, біотехнологія, хімія, будівництво, косметика, оборона, електроніка, вогнепальна зброя, продукти харчування та напої, азартні ігри, охорона здоров'я, морський транспорт, механіка, медицина, пошта, сировина, космос, текстиль, туризм, іграшки та соціальна економіка (Європейське кооперативне товариство).
Енергія
У 2006 році ЄС-27 споживало 1825 мільйонів тонн нафтового еквіваленту (toe). Близько 46 % споживаної енергії було вироблено в країнах-членах, тоді як 54 % було імпортовано. У цій статистиці ядерна енергія розглядається як первинна енергія, вироблена в ЄС, незалежно від джерела урану, менш ніж 3 відсотки якого виробляється в ЄС.
ЄС мав законодавчу владу у сфері енергетичної політики протягом більшої частини свого існування; це має свої коріння в оригінальному Європейському співтоваристві з вугілля та сталі. Запровадження обов'язкової та всеохоплюючої європейської енергетичної політики було схвалено на засіданні Європейської ради в жовтні 2005 року, а перший проєкт політики був опублікований у січні 2007 року.
ЄС має п'ять ключових моментів у своїй енергетичній політиці: посилення конкуренції на внутрішньому ринку, заохочення інвестицій та посилення взаємозв'язків між електричними мережами; диверсифікувати енергетичні ресурси за допомогою кращих систем для реагування на кризу; встановити нову договірну базу для енергетичного співробітництва з Російською Федерацією, одночасно покращуючи відносини з багатими на енергоносії державами Центральної Азії та Північної Африки; більш ефективно використовувати існуючі джерела енергії, одночасно збільшуючи комерціалізацію відновлюваної енергії; і нарешті збільшити фінансування нових енергетичних технологій.
У 2007 році країни ЄС загалом імпортували 82 % своєї нафти, 57 % природного газу та 97,48 % потреби в урані. Трьома найбільшими постачальниками природного газу до Європейського Союзу є Російська Федерація, Норвегія та Алжир, на які припадало близько трьох чвертей імпорту в 2019 році. Існує сильна залежність від російської енергії, яку ЄС намагається зменшити.