Слов'янська міфологія

Слов'я́нська міфоло́гія (мітоло́гія) — порядок міфологічного сприйняття та розуміння навколишнього світу, сукупність вірувань і культів на території розселення слов'янських народів. Більшістю дослідників прив'язується до ширшої індоєвропейської міфології.

Найчастіше під слов'янською міфологією маються на увазі вірування дохристиянської епохи від початку II тис. до н. е. (час розпаду балто-слов'янської єдності) до офіційного затвердження християнства, що відбулося на землях слов'ян у X-XIV ст. Надалі язичництво та християнство утворили синкретичну релігію, в якій християнські світогляд і обрядовість поєднані з тутешніми звичаями; відповідно міфи того часу містять як язичницькі, так і християнські складові.

Слов'янська міфологія вирізняється нестачею вірогідних письмових джерел і великою кількістю усних фольклорних джерел, здебільшого зібраних у XIX ст. Їй властива різноманітність вірувань у духів, людей з надприродними силами, повір'їв, і обмежений пантеон (що зокрема відрізняє її від античної міфології). Хоча кожен слов'янський народ або культура мають власні міфології, в них наявні спільні складові, як-от сюжети, призначення персонажів, уявлення про світобудову. Це зумовлено почасти як спільним походженням і культурними взаємовпливами, так і схожістю природних і суспільних умов проживання давніх слов'ян.

Сучасна слов'янська міфологія представлена національними міфами, частково переробками стародавніх міфів; слугує основою для неоязичництва та мистецтва.

Історіографія

Слoв'янська міфологія стала предметом наукового дослідження з другої половини XVIII століття разом з появою робіт М. І. Попова «Опис стародавнього слов'янського язичницького баснослів'я» (1768) та М. Д. Чулкова «Абевега російських забобонів…» (1786). На початку XIX століття з'являються дослідження Г. А. Глинки «Древня релігія слов'ян» (1804) та А. С. Кайсарова «Слов'янська й російська міфологія» (1810).

Гамаюн. В. М. Васнецов «Гамаюн, птаха віща», 1897 р.

У XIX столітті дослідження слов'янської міфології отримало новий поштовх з появою збірника «Слов'янський вісник» (1866), який видавався під редакцією А. А. Хованського, де публікували свої статті з цього питання Д. О. Шеппінг, А. Н. Афанасьєв, А. А. Потебня, Н. І. Карєєв, Ф. І. Буслаєв та інші. У 1884 році в журналі «Філологічні записки» вийшла стаття Людовика Леже «Короткий нарис слов'янської міфології», що містила докладний бібліографічний огляд тогочасних публікацій на цю тему, а 1907 року в збірнику оприлюднено переклад його «Слов'янської міфології».

У XX столітті з'явилися дослідження Л. Нідерле «Слов'янські старожитності», «Нариси російської міфології» Д. К. Зеленіна, «Слов'янство і Давня Русь» Є. В. Анічкова, «Морфологія казки» та «Історичні корені чарівної казки» В. Я Проппа, «Дослідження в області слов'янських старожитностей» В. В. Іванова та В. Н. Топорова, «Язичництво древніх слов'ян» Б. А. Рибакова.

Джерела дослідження

Жар-птиця.

Хронологічні рамки розгляду матеріалів з язичництва, як показав хід дослідження, не можуть бути обмежені заздалегідь наміченою епохою: коріння багатьох явищ йдуть із кам'яної доби, а їх пережитки можуть зберігатися аж до XIX ст.

Вчені відновлюють слов'янську міфологію згідно різних джерел:

1. По-перше, це оригінальні письмові джерела, які хронологічно найбільш близькі до епохи язичництва: середньовічні аннали, написані сторонніми спостерігачами німецькою або латинською мовами, й слов'янськими авторами (міфології польських та чеських племен), повчання проти язичництва («Слово»), й літописи. Особливість у тому, що вони мають лише уривковий опис слов'янської міфології, а оригінали слов'янських міфологічних текстів до нашого часу не збереглися. Тексти візантійських авторів VI—X століть: Прокопій Кесарійський, Феофілакт Сімокатта, Костянтин Багрянородний, Лев Диякон і ін. Західноєвропейські автори IX—XIII століть: Баварський Географ, Тітмар Мерзебурзький, Гельмольд, Саксон Граматик тощо. Арабські автори IX—XIII століть: аль -Масуді, Ібн Фадлан, Ібн Руста та інші. У скандинавських сагах XIII століття, в Старшій і Молодшій Еддах є відомості, які можуть бути використані для відтворення слов'янського язичництва. Давньоруські, західнослов'янські (Козьма Празький з його «Чеської хронікою») і південнослов'янські джерела XI—XV століть: літописи, повчання і настанови проти язичників (Кирило Туровський, Кирик Новгородець та інші) й вставки в перекладну літературу, зокрема в апокрифи. Особливе місце посідає «Слово о полку Ігоревім», в якому відбився значний пласт язичницьких міфів, що згадуються спадкоємцем і носієм язичницької культури — невідомим піснетворцем. Всі ці тексти не містять будь-яких цілісних викладів міфології або окремих міфів. У будь-якому разі слід пам'ятати, що це не виклад міфів, а переказ їхнього розуміння сучасниками-іновірцями.
2. По-друге, письмові джерела XV—XVII століть і фольклорні джерела XVIII—XX століть, які менш наближені до язичництва, але містять у собі ряд відомостей більш ранніх, що не дійшли до нас, джерел, а також розгорнуті записи легенд, казок, билин, заговорів і бувальщин, прислів'їв і приказок, за якими можливо відновити стародавні міфи. Особливе значення мають відомості польських, чеських і німецьких авторів й істориків, які записали місцеві легенди західних слов'ян, що зберегли відомості давньоруських джерел. У Московії XVI—XVII століть деякі відомості записали західні дипломати, військові й мандрівники (Зиґмунд Герберштайн, Адам Олеаріус та інші). Серед фольклорних сюжетів до язичництва зазвичай відносять байки про Святогора, Потика, Вольгу (Волха), Микулу; казки про Кощія Безсмертного, Бабая, Змія Горинича, Бабу-Ягу, Івасика Телесика та багато інших. Труднощі тлумачення цих джерел полягають у тому, що на стародавні уявлення накладаються пізніші шари, вигадки авторів, оповідачів, збирачів фольклору. Серед довірених дослідників фольклору І. П. Сахаров, А. Н. Афанасьєв, Д. К. Зеленін, В. Я. Пропп і інші. Хоча дані джерела вельми сумнівні, тому що не завжди зрозуміло, що є спадщиною народного християнства, а що — язичництва. А. А. Панченко, критикуючи побудови одірваних від істинності реконструкцій архаїки, пише:

   ..у нас не так вже й багато методів для визначення давнини тих чи інших явищ масової (особливо — усної) культури. «Архаїзми» багатьох культурних форм, що досліджувалися вітчизняними етнологами і фольклористами, — це наукова ілюзія. Те, що вважалося «спадщиною язичництва», нерідко виявлялося порівняно пізнім явищем, яке виникло в контексті християнської культури. <…> Думаю, що прагнення до архаїки є ще одним способом конструювання «чужого» — цього «неясного об'єкта бажання» колоніальної антропології^,

3. Головним, визначальним матеріалом для вивчення язичництва є етнографічний: обряди, хороводи, пісні, заговори і заклинання, дитячих ігор, в які виродилася стародавня обрядовість, чарівні казки, зберегли уривки давньої міфології і епосу; важливий знаковий орнамент вишивки і різьблення по дереву. Цінність етнографічних даних зменшується в міру наближення до сучасності. Найбільш надійними і багатими джерелами вивчення слов'янського язичництва як культурної моделі і реконструкції давньослов'янських уявлень залишаються «сучасні» (пов'язані з XIX—XX ст.) мовні, етнографічні та фольклорні свідоцтва слов'янських традицій. Слов'янська міфологія, що дійшла до нашого часу, являє собою часткові відомості, які залишились від давньословянської релігії і зберігались, переважно в усній творчості народу.
4. Більш вірогідні, але і значно тяжче читані археологічні джерела: відомості розкопок культових місць, знахідки ідолів, обрядових предметів, прикрас, язичницьких знаків, написів із згадкою про язичницьких богів або поган, залишки жертвоприношень і обрядових дійств. Значний внесок у вивчення язичницьких старожитностей внесли Л. Нідерле, А. Н. Лявданский^[ru], І. Херманн, Е. Кясовська, Е. Гясовський, В. Лосинська, А. Лапінський, В. Й. Мансікка, В. В. Сєдов, П. Н. Третьяков, Б. А. Рибаков, І. С. Винокур, П. П. Толочко, Д. Н. Козак, Я. Є. Боровський, Б. А. Тимощук, І. П. Русанова, Н. І . Толстой, Л. С. Клейн та інші.
5. Важливими виявляються відомості мовознавства, порівняльного релігієзнавства і вивчення міфологічних сюжетів у інших народів. Окрім всесвітнього авторитету в цій галузі Дж. Дж. Фрезера, можна назвати С. А. Токарєва, В. Н. Топорова і В'яч. Вс. Іванова.

Становлення слов'янської міфології

Історія слов'янських народів особлива тим, що вони ніколи не входили до певної єдиної державної цілісності, утворюючи натомість окремі держави. Разом з тим, їх поєднує мовна спільність у вигляді праслов'янської мови.

В середині II тисячоліття до н. е. починає формуватися і відокремлюватися велелюддя праслов'янських племен в широкій смузі від Одера до Дніпра. Їхні релігійні уявлення, наскільки можна судити, вписуються в загальну схему первісних землеробських племен. На самому початку XII століття руський письменник, сучасник Володимира Мономаха (можливо, паломник ігумен Данило?) дав цікавий розподіл у часі слов'янського язичництва, розділивши його на чотири ступені:

1. Культ «упирів (вампірів) і берегинь» — дуалістичний анімізм первісних мисливців кам'яної доби, одухотворяв всю природу і ділив духів на ворожих та доброзичливих.
2. Культ землеробських небесних божеств «Рода і Рожаниць». Історично дві рожаниці передують Роду; це були богині плодючості всього живого, які є надалі матріархальними богинями аграрної родючості (енеоліт). Рід (Род) — подальша, патріархальна стадія розвитку тих же уявлень, що переродилися в бронзовій добі у первісний землеробський монотеїзм. Автор XII ст. вважає, що культ Рода був властивий не тільки слов'янам, але й багатьом народам Близького Сходу і Середземномор'я. Можливо, в джерелах Рід постає і під ім'ям Сварога («Небесний» — задавнена форма) або Стрибога («Бог-батько» — вислів, відомий з X ст.). Цілком ймовірно, ще одним з видів верховного небесного божества був індоєвропейський Deus Дий. Культ двох рожаниць пережив культ Рода.
3. Культ Перуна, що був у минулому богом грози, блискавок і грому, в подальшому став божеством війни і покровителем воїнів і князів. При створенні держави Київської Русі Перун став першим, головним божеством в князівсько-державному культі X столітті.
4. Після прийняття християнства в 988 р язичництво продовжувало існувати, відсунувшись на околиці слов'янського світу, зокрема на більшу частину території сучасної України.

Для підтвердження думки про те, що в історії язичництва ми спостерігаємо не зміну застарілого виниклим новим, а нашарування нового на збережене (можливо, дещо перетворене) старе, важливо відзначити, що цей вчений «язичництвовід», ​​писав свій трактат на кораблі, підпливаючи до Афону, знав y себе на батьківщині в живому побутуванні всі види культів, перерахованих ним в хронологічній послідовності їх виникнення.

Від давнини до VI—IX ст.

Світосприйняття і міфологія слов'ян утворювалася протягом тривалого часу етногенезу слов'ян на основі культури праслов'ян, яку наразі можливо оцінити лише за матеріальними археологічними знахідками. Вважається, що слов'янська міфологія формувалася протягом довгого періоду в процесі виділення древніх слов'ян з індоєвропейської спільноти народів у II—I тисячолітті до н. е. і у взаємодії з міфологією і релігією сусідніх народів. Тому, природно, в слов'янської міфології є значний індоєвропейський пласт. Припускається, що до нього відносяться образи бога грози і бойової дружини (Перун), бога худоби і потойбічного світу (Велес), складові образів божества-близнюка (Ярило і Яріліха, Іван-да-Мар'я) і божества Неба-Батька (Стрибог). Також індоєвропейськими по суті є такі образи, як Мати Сира-Земля, пов'язана з нею богиня ткацтва і прядіння (Мокоша), сонячне божество (Дажбог), богиня земних життєдайних вод (Дана) і деякі інші.

У першій половині I тисячоліття н. е. на міфологію і релігію слов'ян мали значний вплив кельти і степове іраномовне населення (скіфи, сармати та алани). За однією з версій, під впливом кельтів перебувало язичництво західних (лужицьких) слов'ян, зокрема створювалася архітектура культових будівель. Деякі дослідники припускають кельто-слов'янські подібності між божествами Дагда і Дажбог, а також Маха і Макошь.

Східні слов'яни мали в своєму пантеоні божеств імовірно іранського походження — Хорс, Симаргл і ін. Дані про чеських язичницьких богів також досить мало-чисельні і малодостовірні. Є свідчення існування Перуна і Велеса, як і відповідні топонімічні факти (напр., що стосуються Мокоші). Схоже становище визначає і південнослов'янські землі. За відсутності первинних джерел, виявляються (перш за все в топономастиці) сліди імен Перуна і Велеса і їхнього культу, а також деяких інших міфологічних персонажів (Мокоша, Дажбог, Троян і т. ін.). З поділом праслов'янської спільності, стали утворюватися племінні вірування слов'ян, які мали значні регіональні відмінності. Зокрема, релігія західних слов'ян, в силу історичних обставин, перед початком християнізації значно відрізнялася від всіх інших. Дуже близькі були вірування слов'ян і балтів. Це стосується таких божеств, як Перун (Перкунас), Велес (Вельняс) і, можливо, інших. Чимало спільного також з германо-скандинавською міфологією: мотив світового древа, наявність драконів та інше. Впродовж розселення східнослов'янських племен в VI—IX століттях (а росіян — аж до XIX століття), міфології їх окремих груп могли відчувати вплив міфологій фіно-угорських, балтських і тюркських народів.

Язичництво у наш час

Монета За твором Лесі Українки `Лісова пісня` зворотний бік

У наші часи на основі елементів древніх релігій різних народів та окультизму розвинулись нові язичницькі релігійні течії з найрізноманітнішими системами світогляду і на основі різних народів (у Скандинавії, Україні, Російській Федерації й інших країнах Європи та світу). Всі ці течії носять назву Неоязичництво, Нативізм, Неопоганізм чи Рідновірство. На початок 21 століття у східнослов'янських країнах є цілі поселення язичників.

Загальне визначення такого світогляду є досить складним питанням, адже сучасне язичництво, з одного боку, є відповіддю на розмивання національної тотожності в умовах сучасного світопорядку, з другого — захоплення красою та романтичністю міфічних образів, з третього — бажанням одних сховатися у міфічному світі від жорсткої дійсності, спростити цю реальність і, по-четверте, утворенням прагматичними людьми сект на основі міфології для досягання власних цілей, які не завжди добрі і відповідають загальнолюдським задумам гуманізму. Взагалі, сучасне слов'янське неоязичництво є поєднанням міфів різних народів (найчастіше зустрічаються елементи та злиття зі скандинавською міфологією) і сучасної культури, хоча й бере свої джерела із слов'янської міфології та фольклору.

Дерево Життя (художник Віктор Крижанівський, 2000 р.)

Великий вплив на слов'янський неопоганізм творців останніх XIX—XXI ст. (художники, письменники, поети, дизайнери та ін.), які запозичили натхнення в історії древності та слов'янській міфології. Художні твори класиків гармонічно доповнюють сучасну культуру, допомагають переосмислити заново старі й нові цінності та вдихнути життя і духовну красу у старі образи. Неперевершена «Лісова пісня» видатної української письменниці Лесі Українки, «Тіні забутих предків» визначного українського письменника Михайла Коцюбинського, збірки «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород» україно-російського письменника, класика російської літератури Миколи Гоголя, «Пісня про віщого Олега», «Коник-горбунець», «Казка про мертву царівну і про сім богатирів» видатного російського поета Олександра Пушкіна, «Сага про відьмака» польського письменника Анджея Сапковського, «Слов'янська епопея» — серія з 20 полотен видатного чеського художника Альфонса Мухи та багато інших творів класиків відкривають багаті та красиві міфологічні образи знайдені на сторінках минулого.

Дещо відокремлено від неоязичництва, як релігії, стоять елементи повір'їв, магічних представлень, культурні моделі поведінки продиктовані вірою у надприродні явища та закономірності різного змісту, які мають місце серед населення і в наш час (2000-і). Здебільшого, таке світосприйняття розвивається у людей, які мають потребу у врівноважувальних психологічних механізмах і не знаходять їх в інших світоглядах.

Сакральна символіка, поширена на землях антів.

Особливості міфології слов′яномовних народів

Міфи і пантеон слов'ян тісно пов'язаний із Ріґведою, Авестою, і релігіями індоєвропейців — праіндоєвропейською релігією, гіндукуською релігією, праіндоіранською релігією, зороастризмом. Основні гілки слов'янської міфології — східна (руська), південна (болгарська), західна (польська, чеська, вендська). Відмінності у міфології слов'ян з'являлись внаслідок культурної взаємодії із сусідніми народами, зокрема на неї вплинули германо-скандинавська міфологія, кельтська міфологія, скіфська міфологія.

Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу власної віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них. Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Слов'янська міфологія визначальна тим, що вона — всеосяжна і являє собою не окрему галузь народного уявлення про світ і світобудову (як класична релігія), а має втілення навіть у побуті — чи то обряди, ритуали, культи чи землеробський календар, що збереглася демонологія (від будинкових, відьом і лісовиків до банників і русалок) або забуте ототожнення (наприклад, язичницького Перуна з християнським святим Іллею). Тому, майже знищена на рівні текстів до XI століття, вона продовжує жити в образах, символіці, ритуалах і в самій народній мові.

Головні риси слов'янського язичництва як світогляду: одухотворення природи (аніматизм і анімізм), культ предків і надприродних сил, переконання в їх постійній присутності і участі у житті людей, розвинена нижча міфологія (віра у дрібних духів і сутностей), віра в можливість впливу на стан речей у світі засобами примітивної магії, антропоцентризм. Сенс стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Отже, це і сукупність вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

Тлумачення двовірства, яке часто використовується стосовно узвичаєної культури слов'ян, не цілком точне. З одного боку, для самих носіїв звичаїв, система вірувань була єдиною і органічно поєднувала в собі поклоніння християнському богу і силам природи, могутнім предкам, з іншого боку, якщо говорити про генезис, то джерел народної традиції було більше, ніж два: крім язичницької спадщини і християнського вчення, були привнесені елементи «позахристиянської» народної та міської культури Візантії, античної спадщини Риму й Еллади, близькосхідної традиції, західних середньовічних апокрифів тощо (пор. Скоморохи, Юродство). Частково як двовір'я може розумітися суперечність язичницьких і християнських (чи інших) форм в деяких знакових ситуаціях, наприклад, з одного боку, у ворожіннях, з іншого — в церковних обрядах.

Загальні визначення — онтологічні одиниці, у світосприйнятті древніх слов'ян

В іраномовного населення слов'яни мабуть, запозичили саме слово «бог» (яке також мало семантику «частка», пор. «Багатство», «убогий»), яка прийшла з загальноіндоєвропейського позначення для божества * div' (див). Цілком можливо, однак, що слово «бог» є споконвічно-слов'янським розвитком пра-І. Є. * Bhag- «частка», які пережили лише семантично іранський вплив.

Як показав у своєму дослідженні Л. Мошинський, праслов'янськими є такі поняття, як дух, душа, нав («мрець»), рай («потойбічний світ»), Вовкулак («перевертень»), упир («вампір»), треба («жертвоприношення»). Водночас, язичницьке розуміння душі не слід змішувати з християнським. Душа не була якоюсь абстрактною нематеріальною сутністю, душею була сама особистість людини, яка після смерті ставала Нав'ю, перейшовши в інший світ, рай. До того-ж, як зазначає О. Н. Трубачов, серед європейців, які прийняли християнство, тільки у слов'ян поняття «рай» (праслав. *rajь) було споконвічним, а «пекло» — запозиченим.

Трубачов також, намагається відновити деякі більш абстрактні поняття праслов'янської релігії, знаходячи до них латинські подібності. Наприклад: Праслов. *gověti і лат. favēre «поститись, зберігати мовчання, сприяти»; праслов. *mana й лат. mānēs «духи померлих, примари, привиди»; праслов. *basъ/*ne-basъ «красивий, хороший»/«грубий, негідник» і лат. fās/ne-fās «божественний закон»/«гріх».

Душа людини

Душа людини — це її ім'я-образ, що робить її особистістю і членом суспільства, родини, роду. Архаїчним культурам властиве уявлення про те, що у людини не одна, а кілька душ з різними завданнями. Така організація душі чи душ відповідає призначенням духовної діяльності, як її собі уявляли слов'яни. У всіх слов'ян «слухати», «чути» означало також «передчувати», «відчувати», а «бачити» — «розуміти»; не випадково «відати» етимологічно споріднене з «видіти». В прислів'ї «душа бачить, а серце чує» відображається це старовинне розуміння розподілу функцій. Душа, яка бачить-розуміє, ототожнювалася з оком і взагалі з головою, з обличчям. Навпаки, «чути» — функція в світі невидимого, звідки — зв'язок «чуття» з серцем, «серединою». Третє призначення душі — життєва сила, вітальність; вона ототожнюється з «утробою», нутрощами.

Прикметно, що саме такий поділ душ за їх призначеннями знаходимо у Арістотеля. За Арістотелем, у людини є три душі: рослинна, чуттєва і розумна. Християнство засновано на Платоновому дуалізмі душі і тіла, але не відкидає і Арістотелевого уявлення. Звичайно, давньослов'янські вірування не мали жодного зв'язку з філософією перипатетиків: дивовижна подібність народної міфології слов'ян до концепцій автора твору «Про душу» свідчить лише про глибокі спільні корені таких уявлень.

Світобудова

Показ рельєфів, котрі прикрашають кожен бік статуї Збруцького ідола

Взагалі в розпорядженні вчених вкрай мало відомостей про міфологію давніх слов'ян, особливо ж це стосується часів загальнослов'янської єдності. Це пояснюється багатьма чинниками, і перш за все — відсутністю власної писемності і віддаленістю від основних центрів міської латинської або грецькомовних писемної культури. Одним з перших письмових описів релігії древніх слов'ян є опис візантійського історика Прокопія Кесарійського (VI століття):

Ці племена, слов'яни і анти, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народоправстві (демократії), і тому у них щастя і нещастя в житті вважається справою загальною. І в усьому іншому в обох цих варварських племен, все життя і закони однакові. Вони вважають, що один з богів, творець блискавки, є владикою над усіма, і йому приносять у жертву биків і здійснюють інші священні обряди. Долі вони не знають і взагалі не визнають, що вона стосовно людей має якусь силу, і коли їм ось-ось загрожує смерть, чи то охопленим хворобою, або на війні коли потрапили в небезпечне становище, то вони дають обіцянку, якщо врятуються, негайно ж принести богу жертву за свою душу; уникнувши смерті, вони приносять в жертву те, що обіцяли, і думають, що порятунок ними куплено ціною цієї жертви. Вони шанують річки, і німф, і всякі інші божества, приносять жертви всім їм і за допомогою цих жертв роблять і ворожіння. — Прокопій Кесарійський. Війна з готами. Книга VII (книга III Війни з готами)

Багато даних стосовно загального уявлення про Всесвіт у стародавніх слов'ян, може дати так званий «Збруцький ідол», який через це, часом називають навіть «енциклопедією слов'янського язичництва». Ця чотиригранна кам'яна статуя спрямована на сторони світу. Кожен її бік розподілено на три рівні — судячи з усього, небесний, земний і підземний. На небесному рівні зображені божества, на земній — люди (двоє чоловіків і дві жінки, як і божества), а в підземному — якась хтонічна істота, що тримає на собі землю.

На думку деяких дослідників, відомості про Всесвіт стародавніх слов'ян можна почерпнути зі «Слова о полку Ігоревім». Зокрема, увагу привертає даний уривок:

Віщий Боян, якщо про когось проспівати задумав, то розлітається думкою по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарою. Вещий Боян, если о ком-либо пропеть замыслил, то разлетается мыслью-белкою по древу, серым волком по земле, сизым орлом под облаком. (Перевод А. К. Югова, рос.) Оригінальний текст (давньоруська) Боянъ бо вещій, аще кому хотяще пѣснь творити, то растѣкашеться мыслію по древу, сѣрымъ вълкомъ по земли, шизымъ орломъ подъ облакы

Деякі дослідники в даному уривку бачать тричастковий поділ світу (небо-повітря-земля) і архетипний образ Світового древа, а думку, яка бігає по цьому дереву, порівнюють з білкою рататоск з германо-скандинавської міфології. Тоді виходить, що Боян, подібно давньогерманським скальдам, подорожував по Світовому древу (у германців — Світовий Ясен), поєднуючи в такий спосіб світи і отримуючи божественне знання і натхнення з Вишнього світу.

Ієрархія міфічних істот, богів

Слов'янський пантеон дуже постраждав від часу. Про нього майже нічого невідомо, окрім імен богів, а їх призначення, можна лише відтворити з археологічних знахідок та з коротких відомостей літописців. За діяннями міфологічних персонажів, за притаманними їм зв'язками зі спільнотою, за ступенем особистісного втілення, за особливістю їх часових ознак й за ступенем їх придатності для людини, всередині слов'янської міфології вирізняють декілька рівнів: вищий, середній та нижчий.

До вищого рівня відносились два боги/божества: Перун та Велес. Знання про повний склад пантеону вкрай обмежені. Єдиним переконливо відтвореним загальнослов'янський божеством, є Перун (*Perunъ), бог грому і блискавки. Судячи з усього, саме його мав на увазі Прокопій під «творцем блискавок, владикою над усіма» (див. цитату вище). Це божество збереглося найкраще у східних слов'ян і набуло, крім зазначених, ще й риси бога-покровителя князя і дружини. Відомо, що поруч з Перуном та Велесом був ще й жіночий персонаж, на ім'я Пеперуга (болг. Пеперуда, Перка, півд-слов. Перперуна, балт. Дзідзілеля, білор. Додола, укр. Діділія). Крім цих персонажів давньослов'янський пантеон могли складати й ті божества, імена яких відомі принаймні в двох слов'янських традиціях: Сварог, Дажбог, Ярило.

Незалежно від встановленого пантеону інших богів, поважався Род — один із Богів, який залишався у пам'яті народу найдовше. Його статуї, заховані у хащах і високих горах від поборників християнства, вшановувалися небагатьма вірними язичниками аж до XIX ст. Рибаков вважає Збручанський ідол є кумиром Рода. Проти культу Рода, як божества неба, володаря дощів і творця світу, що давав життя всьому живому (може бути прототипом скіфського Індри), виступали автори церковних вчень XI століття. Культ Роду був пов'язаний з культом рожаниць. Згідно з дослідженнями Бориса Рибакова культ Рода прийшов на зміну культові Богині-Матері доби матріархату (Рожаниці, Берегині, як насліддя того часу) й установився ще до виникнення дружинного культу Перуна.

«Слово Св. Григорія про ідолів (XII століття)» прагне до розвінчання «Рода і Рожаніци» — мова йде про тих які почитають

«…проклятого ж Осіріда (тобто Осіріса) народження. Мати ж, народжуючи його, впала в безумство, і тому його стали вшановувати як бога… А від тих звичай здавна перейняли халдеї і почали треби творити двом своїм богам Роду і Рожаниць після народження проклятого і огидного бога їх Осіріда. Про те ж Осіріде оповідає книга брехлива і погана сарацинське жерця їх Мохамеда і Бохміта проклятого, що він народився через безглуздий прохід, чого заради його і назвали богом … Звідти ж почали еліни ставити трапезу Роду і Рожаницям, також єгиптяни, також римляни, також і до слов'янам дійшло: ось і слов'яни почали ставити трапезу Роду і Рожаницям — ще до Перуна, бога їх, але на початку того клали треби упирям і Берегиням».

Оригінальний текст (давньоруська)

...проклятого же осирида. рожение. мати бо его ражающи оказися. а того створиша богомъ… и от техъ извыкоша древле халдеи, и начаша требы творити своима богома родоу и рожаници. по того рожеию. проклятого. и сквьрнаго бога ихъ. осирида того же оирида скажеть книга лъживая и сквьрньная. срачинскаго жьрца. моамеда. и бохмита проклятаго. яко нелепымъ проходомъ проиде, рожаяся. того ради и богомъ его нарекоша… оттоуда же начаша елини. ставити трапезоу. родоу и рожаницамъ. таже егюптяне. таже римляне. даже и до словенъ доиде. се же словене начали трапезоу ставити родоу и рожаницамъ…

До середнього рівня входили ті божества, завдання яких були найбільш загальними (ритуально-юридична, військова, господарсько-природнича). Саме вони найбільш частіше зустрічаються в міфах та найбільш шануються.

Керносівський ідол III тис. до н. е., пісковик, висота 120 см, Історичний музей, м Дніпро

Кам'яні та дерев'яні ідоли у давніх слов'ян

Дані як археології, так і письмових джерел свідчать про те, що у слов'ян існували скульптурні зображення божеств (ідоли). Вони могли бути як дерев'яними, так і кам'яними (кам'яні баби). Ідолів східних слов'ян відрізняє простота і відома грубість виконання, тоді як у західних слов'ян ідоли були більш майстерними і складними. Крім того, відмінною рисою західнослов'янських ідолів є полікефалія (багатоголові). Про зовнішній вигляд слов'янських ідолів можна судити по широко відомому так званому «Збручанському ідолу», а також за описами в письмових джерелах: відомо, наприклад, що ідол Перуна, поставлений в Києві князем Володимиром, був дерев'яним, зі срібною головою і золотими вусами. Крім цього відомі численні описи багатоголових ідолів балтійських слов'ян. Найдавнішою знахідкою такого типу є Керносівський ідол — кам'яна статуя епохи мідної доби, III тис. до Р. Х., найбільш поширена версія зображення на ідолі скіфського божества індоєвропейського пантеону бога Індри. Архаїчні символи та знаки на ідолі, швидше за все, визначають його високий статус та спосіб заняття.

Слов'яни поклонялися ідолам у відкритих святилищах (капищах). Зазвичай у слов'ян призначення храму виконував ліс. Наявність храмових приміщень у слов'ян (за винятком західних) не засвідчено, проте вони цілком могли мати місце, яке не залишило після себе слідів, оскільки були дерев'яними. На капищі справлялися обряди поклоніння ідолам божеств. Капища могли бути обгороджені, їх звичайною належністю було багаття, тимчасове або постійне. Очевидно, капище було побудовано князем Володимиром для його пантеону, проте воно досі не виявлено археологами. Міркування Б. А. Рибакова стосовно цього, який підтримав археологів П. П. Толочко та Я. Є. Боровського, котрі ніби «відкрили» капище Володимира, останнім часом оскаржуються. Судячи з даних літописів, капище Перуна було і в Новгороді, на Перині. Воно було приблизно виявлено радянським археологом В. В. Сєдовим, однак і його відтворення на сьогоднішній день, викликають великі сумніви. Зі слов'янських святилищ, виявлених археологами, особливо вирізняють також Збруцький культовий центр. Останнім часом висловлюються припущення про те, що завдання святилищ на північному заході Русі могли виконувати сопки — сакральні пам'ятки у вигляді насипів над похованнями. Принаймні, сама насип найчастіше грала більше ритуальне призначення, ніж похоронне. Залишки саме такого святилища могли бути виявлені на Перині.

Крім ідолів слов'яни (як і їхні сусіди — балти і угро-фінські племена) поклонялися і священним каменям-валунам. На східній околиці слов'янського простору, до приходу сюди слов'ян, священним каменям поклонялися, очевидно, фіно-угорські племена.

Грецький оригінал «Слова Св. Григорія об ідолах (XII ст.)»:

«иже бесятся жроуще матери бесовьстеи афродите богыни. Короуне. короуна же боудеть и антихрисця мати. и артемиде. проклятеи. диомисее. стегноражанию и недоношеныи породъ. и бог мужеженъ … тем же богомъ требоу кладоуть и творять. и словеньскыи языкъ. виламъ. мокошьи. дивЕ. пероуноу. хърсоу. родоу. и рожаници…

..проклятого же осирида. рожение. мати бо его ражающи оказися. а того створиша богомъ… и от техъ извыкоша древле халдеи, и начаша требы творити своима богома родоу и рожаници. по того рожеию. проклятого. и сквьрнаго бога ихъ. осирида того же оирида скажеть книга лъживая и сквьрньная. срачинскаго жьрца. моамеда. и бохмита проклятаго. яко нелепымъ проходомъ проиде, рожаяся. того ради и богомъ его нарекоша… оттоуда же начаша елини. ставити трапезоу. родоу и рожаницамъ. таже егюптяне. таже римляне. даже и до словенъ доиде. се же словене начали трапезоу ставити родоу и рожаницамъ…»

У листі митрополита Макарія Івану Грозному (1534 рік) повідомляється про те, що «погані костели ідольські зберігалися і до царства великого князя Василя Івановича», а також, що в ролі костел використовуються «ліс і каміння і річки і болота, джерела і гори і пагорби, сонце і місяць і зірки і озера».

Ставлення до предків

«Тризна воїнів Святослава», Хайнріх Семиградський, 1884.

Культ предків знайшов своє відображення в слов'янському поховальному обряді. «Повість врем'яних літ» так описує цей обряд у в'ятичів:

І якщо хто помре, здійснюють над ним тризну. Після неї складають велике багаття [31], кладуть на нього мерця і спалюють. Після цього, зібравши кістки, складають їх в малу посудину і ставлять на стовпі при дорозі. Так роблять в'ятичі і нині. Такому ж звичаю слідують і кривичі, і інші язичники. Оригінальний текст (давньоруська) И аще къто умьряще, творяху тризну надъ нимь, и посемъ сътворяху краду велику, и възложаху на краду мьртвьца, и съжьжаху, и посемь, събьравъше кости, възложаху въ судину малу, и поставляху на стълпѣ на путьхъ, еже творять Вятичи и нынѣ. Сиже творяху обычая и Кривичи и прочии прогании.

Під Тризною тут, мабуть, маються на увазі змагання в пам'ять про померлого і взагалі поминальні заходи. Звичай залишати посудину з кістками померлого на стовпах біля доріг, прояснюється пізнішими етнографічними записами: стовпи на кладовищах вважалися свого роду межею між живими і мертвими. Біля цих стовпчиків кидався посуд, застосовуваний при похоронах. Самі стовпчики нерідко робилися з подобою даху і виїмками — для зручності душ померлих, які біля них мешкали. Згодом, цвинтарні стовпчики змінилися православними хрестами. Крім того, похоронні стовпи відсилають до архаїчного звичаю поховання на деревах і в стовбурах дерев. Стовп, отже, може відігравати в похоронному ритуалі космогонічну роль Світового Древа, за яким душі померлих піднімаються в небесний світ предків.

Дані про поховальний обряд можна почерпнути і з літописного оповідання про те, як Ольга ховала свого чоловіка, князя Ігоря, вбитого древлянами:

[Ольга послала сказати древлянам:] "Ось, вже йду до вас. Наваріть багато медів у міста, де ви вбили чоловіка мого, щоб поплакати мені над могилою його і зробити тризну по чоловікові моєму ". Вони, почувши це, звезли дуже багато меду, і наварили. Ольга з невеликою дружиною і без нічого прийшла до могили Ігоря і плакала по чоловікові своєму. Потім звеліла людям насипати великий курган, і, коли насипали, звеліла тризну чинити. Потім древляни сіли пити, і Ольга наказала своїм слугам прислуговувати їм. Оригінальний текст (давньоруська) «Се, уже иду къ вамъ, да пристроите меды мъногы у града, идеже убиете мужа моего, да поплачюся надъ гробомъ его и сътворю тризну мужю своему». Они же, то слышавъше, съвезоша меды мъногы зѣло, и възвариша. Ольга же, поимъши мало дружины, и льгъко идущи, приде къ гробу его и плакася по мужи своемь. И повелѣ людьмъ съсути могылу велику, и яко съсъпоша, повелѣ тризну творити. Посемь сѣдоша Древляне пити, и повелѣ Ольга отрокомъ своимъ служити предъ ними.

З даного уривка випливає, що тризна передбачала пиття медів, що над могилами влаштовувалися кургани (мабуть, їх величина залежала від стану похованого) і що існував звичай плакати над могилою покійного. Всі ці відомості підтверджуються етнографічними записами і (по курганах) даними археології. Крім цих звичаїв у «Пролозі» згадується такий звичай похоронної обрядовості, як «бъдынъ», тобто бдіння, неспання поряд з небіжчиком протягом ночі, яке, судячи з усього, відбувалося значною кількістю людей з голосінням, піснями та іграми.

Цікаві відомості про поховальний обряд, дає літописне оповідання про смерть Володимира Святославича:

Вночі ж розібрали поміст між двома клітями, загорнули його (Володимира) в килим і спустили мотузками на землю; потім, поклавши його на сани, відвезли і поставили в церкві святої Богородиці, яку він сам колись побудував. Дізнавшись про це, зійшлися люди без числа і плакали по ньому … Оригінальний текст (давньоруська) И нощию межю клетьми проимавъше помостъ, в ковьръ обьртѣвъше и, ужи съвѣсиша и на землю, и възложьше и на сани, везъше, поставиша и въ святѣи Богородици, юже бѣ съзьдалъ самъ. Се же увѣдѣвъше людие, бес числа сънидошася, и плакашася по немъ…

В даному разі можна спостерігати найдавніший обряд, який зберігся і в Стародавній Русі — щоби винести покійника, розбирають стіну. Робилося це ймовірно з тією метою, щоб небіжчик, винесений незвичайним шляхом, не зміг повернутися і не турбував живих. Інший найдавніший обряд, описаний в даному уривку — це використання саней для перевезення покійника, навіть попри літній час. Сани використовувалися в похоронах як найбільш почесний, спокійний і поважний вигляд засобу для перевезення. До того ж сани, в силу своєї стародавності, мабуть мали в похоронному обряді і якесь сакральне значення ^[19].

Існує також загальна для всіх східних слов'ян обрядова їжа на поминках — це кутя, млинці, кисіль і узвар. Майже всі східнослов'янські свята пов'язані з культом померлих предків, яких згадували у віхові дати року — на Святках, в Чистий четвер і Радоницю, в Семик і перед Дмитрієвим днем. У дні поминання покійних для них топили лазню, палили багаття (щоб вони погрілись), залишали для них їжу на святковому столі. Святочні ряджені представляли собою зокрема і тих, хто прийшов з того світу предків, і збирали дари. Метою всіх цих дій було задобрювання померлих предків, які могли благословити сім'ю, а могли і заподіювати зло — лякати, являтися уві сні, мучити і навіть вбивати тих, хто не задовольнив їх потреб.

Вельми поширеною серед слов'ян була віра в так званих «закладних небіжчиків». Вважалося, що люди, померлі не власною смертю, не заспокоюються після загибелі і здатні шкодити живим, тож їх забобонно боялися і шанували під час загальних поминок.

Пантеон богів

Слов'яни вірили у багатьох богів. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

Головні східнослов'янські божества:

• Род — Б. Рибаковим вважається Творцем Всесвіту, богом над богами. Його зображували в вигляді сокола.
• Дажбог — даритель достатку, також вважався уособленням Сонця, покровитель Руської землі, предок русів.
• Перун — згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає «блискавка, грім», був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися в Україні, змальовують його стрільцем.
• Мокоша, або Макош — богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва.
• Хорс — назва бога зимового Сонця на Русі, походження пов'язують із «Xurset», як давні іранці називали божество осяйного сонця.
• Велес — бог волхвів, торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є опікуном худоби та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів.
• Стрибог — бог вітру.
• Сімаргл — божественний вісник, аналог авестійського Сімурга.
• Сварог або Сварожич — бог вогню, бог-коваль, навчив людей шлюбу, хліборобству і подарував їм плуг.
• Рожаниці — богині долі.
• Яр-Ярило — бог весняного Сонця.
• Мара — богиня потойбічного світу — Нави мала тринадцятьох доньок які втілювали хвороби і сина бога лиха Пека.
• Лада — одна з найстародавніших богинь, богиня злагоди в природі, кохання в шлюбі, мати-годувальниця Миру.
• Полель — бог шлюбу і любові.
• Леля — богиня любові.
• Лель — бог кохання.

«Велесова книга» часто випадково вважається важливим джерелом, проте наукова спільнота спеціалістів у галузі слов'янської філології та історії вважає Велесову книгу безумовною пізньою підробкою, а мову тексту — вигаданою дилетантами. Також збереглась «Голубина книга», у Болгарії — «Веда словена»[1].

Див. також

• Слов'янська релігія
• Давньослов'янські святилища
• Осіннє рівнодення в українській культурі
• Українська культура

Примітки

1. Славянская мифология Людовика Леже [ 11 листопада 2013 у Wayback Machine.] / Пер. с фр. А. В. Пасенко // Филологические записки. Воронеж, 1907
2. Язычество древней Руси. Рыбаков Борис Александрович.
3. А. А. Панченко Сучасні тенденції в антропологічних дослідженнях // Антропологічний форум. 2004. № 1. С. 75
4. Ґейштор, Александр (2015). Слов'янська міфологія. Клір. с. 25. 
5. Об индоевропейских истоках славянской мифологии см.: Иванов Вяч. Вс., Топоров В. Н. Исследования в области славянских древностей. М.: Наука, 1974.
6. Кузьмин А. Г. Падение Перуна: Становление христианства на Руси. М.: Молодая гвардия, 1988. С. 181—182.
7. Иванов С. В. Рец. на: Parallels between Celtic and Slavic. Proceedings of the First International Colloquium of Societas Celto-Slavica held at the University of Ulster, Coleraine, 19-21 June 2005.
8. Иранские боги в киевском пантеоне
9. Этимологический словарь Фасмера
10. Moszyński Leszek. Die vorchristische Religion der Slaven im Lichte der Slavishen Sprachwissen schaft. Böhlau Verlag, Köln-Weimar-Wien, 1992.
11. Трубачов О. Н. Думки про дохристиянську релігію слов'ян у світлі слов'янського мовознавства // Питання мовознавства. 1994. № 6. С. 8.
12. Трубачов. Думки про дохристиянську релігію слов'ян … С. 11-12.
13. Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 22-55.
14. Помилковий переказ «один тільки бог» дав привід для численних спекуляцій про «монотеїзм» у стародавніх слов'ян (наприклад: Климов Е. В. Монотеїзм східних слов'ян [ 12 жовтня 2011 у Wayback Machine.] // Питання історії. 2007. № 12.) Правильний переклад — «один з богів» (в оригіналі не θεόν, а θεῶν).
15. «Слово о полку Ігоревім» всюди цитується по Мусін-Пушкінського виданню 1800 року.
16. Мороз Е. Л. Следы шаманских представлений в эпической традиции Древней Руси // Фольклор и этнография: Связи фольклора с древними представлениями и обрядами. Л.: Наука, 1977. С. 64-72.
17. Прокопій Кесарійський. Війна з готами. Книга VII (книга III Війни з готами)
18. Можливо, це результат впливу кельтської або античної традиції.
19. Полікефалія в своєму первісному вигляді зв'язується дослідниками з громадською організацією: Трубачов О. Н. Історія слов'янських термінів спорідненості і деяких найдавніших термінів суспільного устрою. М .: Изд-во АН СРСР, 1959. С. 8-9.
20. Належність цього ідола саме східним слов'янам залишається спірною. Більш вірогідною є західнослов'янська приналежність Збруцького ідола, при цьому висловлюються навіть думки про його приналежність степовим кочовим народам: Клейн 2004, с. 196—212. Частина сучасних дослідників вважає ідол підробкою епохи романтизму: Комар А., Хамайко Н. Збруцький ідол: пам'ятник епохи романтизму? // Ruthenica. Київ, 2011. Том X. C. 166—217.
21. Зображення імовірно ідола Перуна (вусатого і стоїть на хмарі) вигравірувано на кістяне ворожебну жеребки з Старої Ладоги: Чернов А. Перун і Один: Три язичницьких жереба з Старої Ладоги
22. Слухай, Мосенкіс, 2006, с. 21.
23. Деякі дослідники знаходять зображення язичницьких капищ та ідолів в російських вишивках: Дінцес Л. А. Дохристиянські храми Русі в світлі пам'яток народного мистецтва // Радянська етнографія. 1947. № 2; Денисова І. М. Образ давньослов'янського храму в російській народному мистецтві // Етнографічний огляд. 1992. № 5. Можливо, релікти язичництва збереглися в пізнішій традиції споруди «звичайних» (за один день) храмів і каплиць: Зеленін Д. К. «Звичайні» рушники і «звичайні» храми // Жива старовина. 1911. XX. С. 1-20.
24. Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. Глава 9. Языческая реформа Владимира.
25. Толочко П. П., Боровский Я. Е. Язичницько капище в «городі» Володимира // Археологія Київа. Дослідження і матеріали. Київ, 1979. С. 3-10.
26. Клейн 2004, с. 160—164.
27. Сєдов В. В. Давньоруська язичницьке святилище в Перині // Короткі повідомлення Інституту історії матеріальної культури. Вип. 50. С. 92-103.
28. Немає ніяких підстав вважати знахідки В. В. Сєдова капищем Перуна — це, швидше за все, просто група сопок, см. Клейн 2004, с. 152—157.
29. Русанова І. П., Тимощук Б. А. Збручська святилище (попереднє повідомлення) // Радянська археологія. 1986. № 4. С. 90-99.
30. Свирин К. М. Языческие святилища Северо-Запада Древней Руси в VIII — начале XI вв. // История и археология Новгорода. 2006. Вып. 2.
31. Наприклад, Сині Камені вважаються топонімічних маркером колишнього присутності мери: Матвєєв А. К. Власне російська топонімія як джерело відомостей про давнє населення Півночі Європейської частини Росії
32. Е. Левкиевская. Міфи російського народу
33. Цит. по: Мансикка 2005, с. 94.
34. Цит. по: Мансикка 2005, с. 98.
35. Цит. по: Мансикка 2005, с. 101.

Джерела

• Войтович В. М. // «Українська міфологія».— м. Київ: вид. «Либідь». 2002 р.— 664 с.
• Вяч. Вс. Иванов, В. Н. Топоров // «СЛАВЯНСКАЯ МИФОЛОГИЯ. Мифы народов мира: Энциклопедия», г.. Москва, 1980 г. — Т. 2. — С.450-456 (рос.)
• Іванов В'яч. Вс., Топоров В. Н. // «Дослідження в області слов'янських старожитностей» (рос.)
• Е. Левкиевская. // «Мифы русского народа», г. Москва, 2000 г. (рос.)
• Аничков, Е. В. Язычество и Древняя Русь / Е. В. Аничков. — СПб. : тип. М. М. Стасюлевича, 1914. — 386 с. (рос.)
• Козак Д. Н. Венеди // Світогляд (133—173 с.) — К., 2008. — 470 с. ISBN 978-966-02-4419-1

Посилання

• Слов'ян релігії // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
• Дмитро Антонович. Передхристиянська релігія українського народу
• Рибаков Б. А. Язичництво давніх слов'ян (рос.)
• Рибаков Б. А. Язичництво древньої Русі (рос.)
• Успенський Б. А. Філологічні розвідки в області слов'янських старожитностей (рос.)