Скіфська міфологія

Скіфська міфологія — сукупність міфів етносу європейських скіфів (сколотів), відомих з античних джерел, чи гіпотетично відновлених з певних елементів скіфо-сколотського мистецтва чи, знов таки, гіпотетично відновлених з відомих наразі міфологічних сюжетів інших народів індо-іранського кола.

Слід звернути увагу на наступне:

Нижче розглянуто декілька відомих зі скіфського мистецтва та античних джерел скіфо-сколотських міфічних сюжетів.

Зооморфний сюжет «олень — хижак»

Щодо значення та поширення оленя у скіфській, чи, ширше, у міфології народів північної півкулі, то важливим є наступне:

Олень, якого терзає хижий звір/птах, зображений у характерному динамічному стилі — найпоширеніший сюжет у скіфському мистецтві епохи скіфської архаїки.

Окрім календарного (смерть та відродження, життя як безперервний коловорот природи) щодо цієї сюжетної лінії міфології скіфів-кочовиків висловлено наступну думку:

Окремої уваги заслуговують прикраси скіфських коней у вигляді рогів оленя, які відомі у мистецтві скіфів Алтаю. Ймовірно, ці прикраси мали культове значення та у певному ритуалі (сколотський аналог ашвамедха ?) були прикрасами жертовного коня, оспіваного у відомому «Гімні офірному коню» (Рігведа, І, 163), а саме:

Враховуючи опис офірного коня як тварини з «золотими рогами», можливо припустити, що на певному етапі розвитку саме олень посідав місце коня у міфології сколотів й, ширше, індо-іранських племен. З цього приводу є дуже цікавим походження одного зі свят у певної групи осетин, записане В. Міллером. Один з представників цієї родини «бачив одного разу < бога грози Тихоста >, що верхи на олені їхав у напрямку до нього. У правиці він тримав батога, обвішаного бубонцями, й удари його були наче гуркіт грому…»

Цікавим є й наступний факт: в одному з найдавніших джерел новоперською мовою — «Історії Сістану», хварно (див. нижче) постає у вигляді сяйва поміж вух царського коня.

Слід зауважити, що такі поширені у скіфів Алтаю маски коней відсутні серед пам'яток скіфів-сколотів, для яких характерними є декоративні елементи вузди зі сценами терзання оленя хижаком, але

Етнічний (етно-політичний) міф

Дивись також: Ліпоксай, Арпоксай та Колаксай • Таргітай • Табіті

Власне Геродот наводить декілька оповідей щодо походження скіфів, одну з яких він називає скіфською, а саме:

Отже, дружиною Папая у наведеному міфі названо саме «доньку річки Борисфен» (грец. «Βορυσθένεος τοῦ ποταμοῦ θυγατέρα»). Неодноразово зверталась увага на можливу тотожність доньки Борисфену та Апі, яку Геродот називає скіфською Геєю (грец. Γῆ), що, в свою чергу, наводить на думку щодо існування ще одного міфу (умовно «міфу про Бога Грози»), який є загальною індоєвропейською спадщиною та його скіфо-сколотський варіант було висловлено в остаточній редакції вже на території Пн. Причорномор'я, після визнання сколотами саме цієї території як Батьківщини («здобуття Батьківщини»). Саме з відображенням цієї події у міфології скіфів-сколотів, ймовірно, слід пов'язувати ремарку Геродота про «Первісну Скіфію».

Наступна частина сколотського міфу («у Таргітая було троє синів»), вірогідно, доповнюється припущенням Ж. Дюмезіля щодо шлюбу Таргітая з Табіті.

Враховуючи висловлені пропозиції-додатки, скіфо-сколотський етнічний міф міг бути наступним:

1	Змій краде/ запирає води (дніпровськими порогами ?); Бог Грози (Папай) вступає у двобій зі змієм, перемагає його та звільнивши воду (Апі), вступає з нею в шлюб; від їх шлюбу народжується перша людина Скіл Таргітай.
2	Першолюдина, герой-цивілізатор Скіл Таргітай, наслідуючи батька, скоює низку подвигів (звільняє тварин?); Таргітай одружується з донькою сонця Табіті (дає людям вогонь?); народження трьох синів — Ліпоксая, Арпоксая, Колаксая.
3	Небесні дари та іспит братів золотом; обраність Колаксая та сакральне право Колаксая та його нащадків на владу; походження від трьох братів різних за соціальним статусом прошарків скіфо-сколотського суспільства або трьох головних етно-політичних груп скіфської орди /об'єднання:  — від Колаксая — паралати (грец. τοῦ βασιλειον γένος), правлячий царський рід чи центр орди (не царі, а саме паралата — перші серед рівних, очільники);  — від Ліпоксая — авхати (грец. τὣν πιλοφορικὣν), благородні чи привельоване праве «крило»;  — від Арпоксая — катіари та траспії, загал чи ліве «крило» об'єднання скіфів.

Тобто, божественне/небесне право на владу разом з другою частиною власних імен (-ксай чи -сай), нащадки Папая (Бога Неба чи Бога Грози) та Апі (саме доньки Борисфену — як визнання власної етнічної території) та сини Таргітая отримали внаслідок його шлюбу з Табіті, а отримавши небесне золото (символи влади) у сколотському загалі було визначено рід/ плем'я, яке має сакральне право владарювати й судити.

Продовження єдиного сколотського етнічного (етно-політичного) міфу, ймовірно, далі йшло трьома окремими сюжетними лініями (за кількістю синів Таргітая), а саме:

• сюжет Арпоксая та його нащадків (катіари-траспії) — ймовірно пов'язаний з загальноіндоєвропейським міфом про двох близнюків,

• сюжет Колаксая та його нащадків паралатів (скіфів царських) — опосередковано пов'язується Геродотом зі «скіфським Посейдоном» Тагімасадом; та підтверджується досить ранньою (до сер. VII ст. до н. е.) згадкою Колаксая у Алкмана (грец. ίππος... Κολαξαίος), яка, в свою чергу, могла бути відлунням певного скіфо-сколотського сюжету про Колаксая та його міфічного коня.

• щодо міфів про Ліпоксая та його нащадків відсутні будь-які відомості.

Висловлено думку, що у міфології сколотів був присутній сюжет вбивства старшими братами меншого, подібний до відомого авестійського, де Тур та Сайріма вбивають праведного Ар'ю. Незважаючи на безумовно спільне походження попередніх сюжетів (герой звитягою отримує дружину/дружин, три його сини та обраність найменшого) сколото-авестійські паралелі у продовженні цього міфу викликають певні сумніви, а саме:

• в Авесті вбивство Туром та Сайрімою меншого брата є міфічним поясненням споконвічної (за міфом) боротьби кочовиків та праведних землеробів;
• у сколотів три брати — епоніми чотирьох(!) народів, і «всі вони разом, як кажуть, називаються сколотами», що є відображенням зовсім іншої дійсності — існування об'єднання сколотів, яке складалося з чотирьох племен, представники яких, в свою чергу, мали дещо різний соціальний статус.

Наскільки є можливою сюжетна лінія вбивства епонімами авхатів, катіарів та траспіїв пращура очолюючих, перших (саме скіф. *paralata-, не скіф. *saya-) у сколотському суспільстві (з традицією «кровної» помсти тощо) сказати важко.

Окрім «скіфського» міфу Геродота доцільно розглянути ще дві згадки щодо походження скіфів-сколотів.

1. Пал та Нап (Діодор — Пліній).
Цей міф ймовірно пов'язаний з племенами Передкавказзя та азійської частини Боспору, й лише з II ст. до н. е. з мігрантами стає відомим й у Тавриці.

2. Авхати, атернії, асампати (Пліній).
У цьому повідомленні, яке безумовно відноситься до 680-х рр. до н. е., цікавою є констатація факту, що на момент міграції на захід від р. Волги скіфська орда/ об'єднання вже мала тричленну структуру, та факт того, що етнонім авхати зберігся, а етнонім асампати майже повністю відповідає назві відомого скіфо-сколотського сакрального центру Екзампай, згаданих Геродотом у сер. V ст. до н. е. Якщо поява катіарів та траспіїв у складі скіфської орди закономірна, то на питання як у процесі Закавказьких воєн з'явилися паралати та де поділися атернії й асампати (чи не асампати > паралати (?)) наразі відповіді немає, але варто зауважити, що це припущення, окрім назви сакрального центру Скіфії, знаходить й інші паралелі у Геродота:

Пліній	Геродот
	епонім	етнонім(и)
авхати	Ліпоксай (старший)	авхати
атернії	Арпоксай (середній)	катіари/траспії
асампати	Колаксай (менший)	паралати

Щодо легенди про смерть кімерійських царів. Смерть та поховальні звичаї

Щодо смерті «шляхетних» кімерійців Геродот повідомляє наступне:

Походження савроматів

Щодо походження савроматів Геродот наводить скіфський міф в обробці елінів, яка пов'язує цей скіфський сюжет власне з міфологією Греції.

Головним чином скіфська частина міфу («скіфські юнаки одружуються з савроматками») є опосередкованим підтвердженням існування у скіфській культурі такого звичаю, як балц, щодо якого висловлено наступну думку:

Можливо, що цей міф відображав відносини між правлячими родами Скіфії та савроматів, що може пояснити й активну участь савроматів у Скіфо-перській війні (див. Скіфо-перська війна), й досить цікавий факт того, що скіфи, які за часів Спартокідів завжди були спільниками Боспору (єдиний відомий випадок contra — ДЕМОСФЕН, XXXIV. «ПРОТИ ФОРМІОНА О ПОЗИЦІ») у боспоро-яксаматській війні за Синдику залишилися осторонь (зауважимо, претендента на Сіндський трон звали Октамасад).

Міфічний Птах та Хварно

Хварно

В Авесті Хварно — «абстрактна божественна сутність, харизма, сакральна сила, що пов'язана з вогнем та уособлює вищу неземну першопричину». Власне Хварно має кожен цар (зображалося у вигляді німбу у Сасанідів), герой-воїн, землероб, рід, плем'я, країна. Для царів Хварно — символ богообраності та права на владу, для героїв — слави й звитяги, для землеробів — щастя та заможності. В Авесті згадано дві інкарнації Хварна — вогняний диск та птах Варагна. У мистецтві Сасанідів — зображується у вигляді гірського барану.

Щодо наявності у скіфо-сколотській міфології такої сутності як Хварно висловлювалися неодноразово. Але виділені наразі власне скіфо-сколотські епіграфічні чи наведені Геродотом та іншими античними істориками антропоніми, за винятком одного, не мають жодного словоутворення з застосуванням кореню *xvarənah-/ *farnah-. Отже, єдине таке ім'я — грец. Σαϊταφάρνος. Але належність Сайтафарна до скіфів сумнівна, ймовірніше, й Сайтафарн, й очолювані ним сайї — сармати-прохорівці, які знищили Причорноморську Скіфію, навіть якщо й назва сайїв й ім'я їхнього очільника стали відомі ольвіополітам за посередницьтва скіфів.

Сумнівності цим припущенням додає і власне наведений вище скіфський етнічний міф, у якому замість абстрактного Хварно ми бачимо цілком конкретні золоті речі — плуг, ярмо, сокира та чаша.

Отже, відсутність будь-яких прямих чи опосередкованих свідчень наявності Хварно у міфології скіфів-сколотів дає можливість для припущень щодо скіфо-сколотського Хварно лише на підставі пошуку спільних загальнодавньоіранських міфологічних символів, сюжетів, персонажів. Наскільки це виправдано при порівнянні персонажів архаїчої міфології сколотів, як представників групи іранських народів скіфо-сибірського культурно-міфологічного кола, та охарактеризованих «неймовірною абстрактністю» сутностей Авести, яка в свою чергу є реформованою моделлю світу іранців арало-каспійського культурного кола, принаймні, у цьому випадку, й, принаймні, наразі — сказати важко.

Міфічний птах (Саена Варагна (?))

Орлоподібний міфічний птах — один з найпоширеніших персонажів скіфського мистецтва, який характерний не лише для одного певного етапу, а присутній на різних етапах скіфо-сколотської культури. Окремо слід звернути увагу на наступне:

• сюжет шматування хижим птахом тварини (риби);
• зображення хижого птаха на металевих шумких навершниках, які, враховуючі паралелі з осетинської міфології, безумовно були символом влади скіфських очильників різного рівня.

Враховуючи популярність та сталість сюжету терзання хижим птахом жертви. та велику популярність зображень хижого птаха можливо припустити, що у скіфо-сколотській міфології був присутній такий персонаж як птах Саена (Шиена) чи птах Варагна.

Саена. В Авесті — птах Саена (авест. *saēna-) схожий на орла, від якого походить персонаж пізнішого часу — Сенмурв, собака з крилами та риб'ячою лускою, який мешкає на Дереві Усіх Зерен, що росте на острові посеред моря Ворукаша; коли Сенмурв змахує крилами зерна сипляться в море та згодом попадають у землю. У Ведах птах Шиена (санскр. *śyena) — орел чи сокіл.

Варагна. Можливо, що зображені птахи-хижаки з сюжетів шматувань та з металевих шумких навершників відповідають іншому авестійському персонажу — птаху Варагну, супутнику язата Веретрагни. У яшті, присв'яченому Веретрагні (Вертрагн-яшт (XIV), 7, 19-20), його описано так:

Вельми ймовірно, що на певному етапі Саена й Варагна були різними уособленнями одного мифічного орлоподібного персонажу, який у тій моделі світу відповідав як за народження, так й за смерть. Вичленування у слові авест. *vāraγn(a)- праіранського кореню *gan- / *-gna- дає підстави для припущення, що птах Саена мав друге ім'я — Варагна, що характеризувало його зворотню функцію — вбивсьтво-очищення заради нового життя.

Але наявний матеріал наразі не дає можливості остаточно вирішити це питання.

Казан Аріанта та Екзампей

Серед див Скіфії, які Геродот бачив на власні очі, одне з найвідоміших — казан царя Аріанта, який сам Геродот описує так:

Пов'язуючи це повідомлення з іншим (IV, 66), Ж. Дюмезіль проводить паралель з осетинським епосом «Діяння Нартів», а саме:

Щодо місцевості Екзампай, то

Окремої уваги заслуговує наступне:

• назва місцевості, де знаходиться «казан Аріанта», — Ексампай співзвучна назві одного зі скіфських племен, згаданих Плінієм — асампати;
• в іншому місці Пліній пише, що Гіпаніс бере початок у землях авхатів.

Якщо пов'язати все це з гіпотезою, що етнічний міф сколотів є відображенням тричленної побудови скіфської орди, то знаходження найбільшої скіфської сакральної посудини, біля якої раз на рік збиралися воїни щоби сповістити всім про власну звитягу та скоєні подвиги, саме у землях авхатів (грец. τὣν πιλοφορικὣν) чи на землях «Первісної Скіфії» є зрозумілим.

Загальновизнаної етимології назви Ексампай не висловлено.

Походження енареїв

Щодо енареїв Геродот залишив наступні повідомлення:

Гіпократ доповнює Геродота («Про повітря, води й місцевості», 29-30):

Арістотель (Нікомахова етика, VII 8 (VII)) свідчить, що «жіноча хвороба», ймовірно була одним з проявів енарейського комплексу, була поширена серед представників скіфського царського дому.

Отже, Геродот наводить грецький міф щодо походження енареїв. Власне скіфський міф не зберігся, але певні міфологічні паралелі відомі як й у інших етносів індо-іранського кола, так й у інших індоєвропейських народів.

Скіфський Арей та його меч

На відміну від інших скіфських богів, яких Геродот згадав у своїй Мельпомені, «скіфського Арея» не названо його скіфським ім'ям, але описано ритуал жертвоприношення та св'ятилища Арея.

Щодо організації жертовника скіфському Арею, то досить показовим є наступне:

Реконструюючи загальноіндоєвропейський міф про Бога Грози В. М. Топоров та В. В. Іванов звертають увагу на:
1) зв'язок Бога Грози з горою, скелею, деревом (дубом), сухим (на противагу мокрому/вологому) й проводять паралель з хетським богом грози Пірвою —

2) дії Бога Грози, опис яких ми можимо бачити в індійському варіанті цього загальноіндоєвропейського міфу:

Описуючи певні пам'ятки скіфського мистецтва С. С. Бессонова зауважує:

Ймовірно

Отже, враховуючи певну сумбурність опису Геродота, припускаючи, що його бажання пов'язати богів скіфських та богів Елади могло привести до певних помилок, зважаючи на велику популярність «скіфського Арея» («В центрі області кожного народу існує священна споруда для Арея») можливо припустити, що «скіфський Арей» і батько (чи охоронець) усіх скіфів Папай один й той же бог — пращур та охоронець скіфів-сколотів. З цим припущенням співвідноситься й відома ремарка Амміана щодо алан:«У аланів голий меч встромлюють в землю, за варварським звичаєм, та вклоняються йому як Марсу, покровителю країни, якою кочують».

На користь ототожнення Папай-Скіфський Арей виступає персонаж з міфології осетин, нащадків носіїв культури скіфо-сарматського кола, а саме Тихост (дігор. Тухваст). Отже, щодо функцій Тихоста:

• Бог Грози;
• Охоронець та захисник громади;
• покровитель та захисник родини.

У весільних молитвах Тихост йде у парі з духом родинного вогнища, завжди слідом за ним, й тільки після звернення до цієї пари йде звернення до інших духів.

«…індоєвропейська форма міфу про Громовержця вельми специфічна та несе на собі відбиток цілком певної історичної епохи … Саме висунення на перший план в пантеоні Бога Грози опосередковано відображає зростаючу роль другої функції (військової) в соціальній структурі індоєвропейського загалу того часу…». Вищесказане можна без застережень застосувати для характеристики скіфо-сколотського суспільства, де друга (військова) функція домінувала беззаперечно як в політичному, так й в культурному плані, що знайшло відображення як у «Мельпомені» Геродота, так й в інших античних джерелах.

Докладніше: Папай (бог).

Світове дерево у сколотській культурі

Світове дерево — це універсальний знаковий комплекс,

Отже, наразі відомо декілька прикладів наявності цього міфопоетичного образу й у скіфо-сколотській культурі.

1. На рівні ритуалу: організація святилищ Арея — чотирикутна площина зі встромленим у середину акінаком, який можливо поділити на три умовні частини:
   край леза у хмизі — коріння,
   лезо над хмизом — стовбур,
   руків'я — верхів'я (гілля).
2. На рівні соціально-політичному та етнічному: чотири напівміфічні етноси (паралати, авхати, катіари, траспії) організовано у тришарове суспільство:
   царський рід (грец. «τοῦ βασιλειον γένος») — паралати/ царі (центральна частина/ царство орди) — верхів'я (гілля),
   шляхетні (грец. «τὣν πιλοφορικὣν») — авхати/ воїни (праве крило орди) — стовбур,
   прості — катіари-траспії/ загал (ліве крило) — коріння.
3. На рівні географічному: три царства (центр орди, праве та ліве крило які певною мірою можна сприймати як вертикальну структуру) складають/ розташовані «скіфський тетрагон».

Примітки. Джерела. Посилання

1. (рос.) Топоров В. Н. Мировое дерево. Универсальные знаковые комплексы. Том 1. — М.: Рукописные памятники Древней Руси. 2010.
2. (рос.) Артамонов М. И. Скифо-сибирское искусство звериного стиля (основные этапы и направления). Проблемы скифской археологии. МИА № 177. М., 1971.
3. Михайлова Н. Р. Міфи про оленя у народів Євразії. Vita Antiqua, 2, 1999.
4. (рос.) Бессонова С. С. Религиозные представления скифов. — К.: Наукова думка. 1983.
5. (рос.)Д. А. Мачинский. Боспор Киммерийский и Танаис в истории Скифии и Средиземноморья VIII—V вв. до н.э. Кочевники евразийских степей и античный мир (проблемы контактов). Мат-лы 2-го археологического семинара. Новочеркасск. 1989.
6. (рос.) Руденко С. И., Руденко Н. М. Искусство скифов Алтая. — М.: Изд-во ГМИИ им. А. С. Пушкина, 1949.
7. Переклад на українську з російської, некваліфікований, і не може використовуватись як джерело для посилань. Оригінал за посиланням:(рос.)Гимн жертвенному коню
8. (рос.) Миллер В. Ф. Осетинские этюды. Владикавказ. 1992
9. (рос.) Смирнова Л. П. История Систана. М. 1974.
10. Геродот, Мельпомена, 5-7 [ 2011-09-07 у Wayback Machine.] (гр.)Ήρόδοτος Ἁλικαρνησσέος (ἱστορίης, IV, 5-7)
11. (рос.) Раевский Д. С. Мир скифской культуры (Предисл. В. Я. Петрухина, М. Н. Погребовой). М., Языки славянских культур. 2006.
12. (рос.)В. В. Иванов, В. Н. Топоров. Исследования в области славянских древностей. Москва. Наука. 1974.
13. (рос.)Мурзин В. Ю. Происхождение скифов: основные этапы формирования скифского этноса. К., Наукова Думка, 1990г.
14. Від Істру це є власне первісна Скіфія, розташована в напрямі до півдня і південного вітру аж до міста, яке називається Каркінітіда… Мельпомена, 99 [ 2011-09-07 у Wayback Machine.]; грец. Hρόδοτος Ἁλικαρνησσέος Ιστορίης, IV, 99
15. (рос.) Ж. Дюмезиль. Скифы и нарты. Наука, 1990.
16. Окремої уваги заслуговує факт того, що в обох етнонімах, як траспії, так й катіари є можливість виділити праіранські корені *θrai- та *čatuar- — укр. "три" та "чотири" відповідно.
17. укр. "ті, що називають їх царськими скіфами, приносять жертви ще й Посейдонові." Геродот. Історії в дев'яти книгах. К.: Наукова думка, 1993., Мельпомена, 59 [ 2011-09-07 у Wayback Machine.] грец. Hρόδοτος Ἁλικαρνησσέος Ιστορίης, IV, 59
18. (рос.)А. И. Иванчик. Накануне колонизации. Северное Причерноморье и степные кочевники VIII — VII вв. до н. э. в античной литературной традиции: фольклор, литература и история. Москва, Берлин, «Палеограф», 2005.
19. (рос.) Скржинская М. В. Скифия глазами эллинов. СПб., Алетейя, 2001.
20. Геродот. Історії в дев'яти книгах. К.: Наукова думка, 1993., (Мельпомена, 6) [ 2011-09-07 у Wayback Machine.]; грец. [2] "σύμπασι δὲ εἶναι οὔνομα Σκολότους"
21. певні аспекти взаємовідносин скіфів ми можемо побачити у сучасному кодексі пуштунів Паштунвалі, безумовно, лише певні. Див.: (нім.) Willi Steul: Pashtunwali und Widerstand — Stammesgesellschaft im Staat: Die Pashtunen in Paktia In: Berliner Institut für vergleichende Sozialforschung [Red.: Kurt Greussing u. Jan-Heeren Grevemeyer] (Hrsg.): Revolution in Iran und Afghanistan — mardom nameh — Jahrbuch zur Geschichte und Gesellschaft des Mittleren Orients. Syndikat, Frankfurt am Main 1980.
22. (рос.)Историческая Библиотека, ІІ, XLIII (гр.) Diodorus Siculus, Bibliotheca Historica, ІІ, XLIII
23. (лат.) Gaius Plinius Secundus "NATURALIS HISTORIA», VI, XIX, 50. «ibi Napaei interisse dicuntur a Palaeis.»
24. (рос.)Зайцев Ю. П. Неаполь Скифский (II в. до н. э. — III в. н. э.). — Симферополь: Универсум, 2003
25. (гр.)Στράβων, Γεωγραφικά, Βιβλίο Ζ, 4.7 (рос.) Страбон. География, 7.4.7
26. (гр.)NEPKh I 1
27. (лат.) Gaius Plinius Secundus "NATURALIS HISTORIA», VI, V, 22. «alii influxisse eo Scythas Auchetas, Atherneos, Asampatas, ab iis Tanaitas et Napaeos viritim deletos.»
28. Геродот, Мельпомена, 11 [ 2011-09-07 у Wayback Machine.] грец. Hρόδοτος Ἁλικαρνησσέος Ιστορίης, IV, 11
29. укр. Мельпомена, 110-117; грец. Hρόδοτος Ἁλικαρνησσέος Ιστορίης, IV, 110-117
30. Мельпомена, 119–120 [ 2011-09-07 у Wayback Machine.]; грец. Hρόδοτος Ἁλικαρνησσέος Ιστορίης, IV, 119-120
31. (рос.)Полиэн. Стратегемы. Евразия, С-Пб., 2002, VIII, 55.
32. (гр.)SEG 52:740
33. (рос.)Тохтасьев, С. Р. Боспор и Синдика в эпоху Левкона I: обзор новых публикаций. ВДИ — 2004. — № 3. — 144–180.
34. Авеста в русских переводах (1861—1996). СПб. «Нева». РХГИ, 1997.
35. (рос.) Тохтасьев С. Р. Проблема скифского языка в современной науке. Ethnic Contacts and Cultural Exchanges North and West of the Black Sea from the Greek Colonization to the Ottoman Conquest. Edited by Victor Cojocaru. Iani, 2005.
36. (гр.)IosPE I² 32
37. (рос.)С. В. Кулланда. Еще раз о скифском языке // Orientalia et Classica. Труды Института восточных культур и античности. Выпуск VI. 2005
38. (рос.)Симоненко А. В., Лобай Б. И. Сарматы Северо-Западного Причерноморья в I в. н. э. Киев, 1991.
39. (рос.) Бертельс Е. Э. Избранные труды. М., «Наука», 1960.
40. (рос.) Ж. Дюмезиль. Верховные боги индоевропейцев. М., «Наука», 1986.
41. (рос.) В. А. Ильинская. Некоторые мотивы раннескифского звериного стиля. СА. 1965. № 1.
42. Іллінська В. А. Про скіфські навершники. Археологія, т.XV. 1963.
43. (рос.) Е. Ф. Королькова. Иконография образа хищной птицы в скифском зверином стиле VI—IV вв. до н.э. История и культура древних и средневековых обществ. Сб. статей, посв. 100-летию со дня рожд. М. И. Артамонова. Проблемы археологии. Вып. 4. СПб: СПбГУ. 1998.
44. вільний переклад за: (рос.) Авеста в русских переводах (1861—1996). СПб. «Нева». РХГИ, 1997.
45. щодо особистого знайомства Геродота зі Скіфією: (рос.)Д. А. Щеглов. Вопрос об автопсии Геродота в Северном Причерноморье. Жебелевские чтения-2. Тезисы докладов научной конференции. 26-27 октября 1999 г.
46. Геродот, Мельпомена, 81 [ 2011-09-07 у Wayback Machine.] грец. Hρόδοτος Ἁλικαρνησσέος Ιστορίης, IV, 81
47. «Один раз на рік кожен правитель області, змішавши вино з водою в кратері, дає пити тим скіфам, які повбивали ворогів, а ті, хто цього не зробили, не п'ють цього вина, але, присоромлені, сидять осторонь: бо для скіфів це найбільша ганьба. А ті, які повбивали дуже багато ворогів, тримають аж два келехи і з обох п'ють.»Геродот, Мельпомена, 66 [ 2011-09-07 у Wayback Machine.] грец. Hρόδοτος Ἁλικαρνησσέος Ιστορίης, IV, 66
48. Розвиваючи висловлену думку можна припустити, що чи Геродот, чи його джерело у наведеній ним етимології грец. Ἐξαμπαῖος припустилися помилки. Можливо «Священні шляхи» — назва давнього торговельного шляху Причорномор'я-Прибалтика, відлуння певної сакралізації якого ми можемо побачити й зараз у назвах річок (Бог/Буг — наразі Південний та Західний), якими цей шлях й було прокладено.
49. (лат.) Gaius Plinius Secundus "NATURALIS HISTORIA», VI, V, 22. «alii influxisse eo Scythas Auchetas, Atherneos, Asampatas, ab iis Tanaitas et Napaeos viritim deletos.»
50. (лат.) Gaius Plinius Secundus "NATURALIS HISTORIA», IV, XXVI, 88. «A Taphris per continentem introrsus tenent Auchetae apud quos Hypanis oritur…»
51. «Від Істру це є власне первісна Скіфія, розташована в напрямі до півдня і південного вітру аж до міста, яке називається Каркінітіда» Мельпомена, 99 [ 2011-09-07 у Wayback Machine.]; грец. Hρόδοτος Ἁλικαρνησσέος Ιστορίης, IV, 99
52. як варіант:грец. Ἐξαμπαῖος, лат. Asampatas < скіф. *ā(h)š-am- *pāya- — укр. перебування в злагоді / мирі охоронець/хранитель/захисник.
53. Геродот, Історії, І, 105 [ 2012-02-04 у Wayback Machine.] (гр.)Ήρόδοτος Ἁλικαρνησσέος (ἱστορίης, I, 105)
54. Геродот, Мельпомена, 67 [ 2011-09-07 у Wayback Machine.] грец. Hρόδοτος Ἁλικαρνησσέος Ιστορίης, IV, 67
55. Арістотель. Нікомахова етика / Αριστοτελους. Ηθικα Νικομαχεια. Київ, Аквілон-Плюс, 2002.
56. (рос.) В. А. Цагараев. Золотая яблоня нартов. Владикавказ: РИП им. В. А. Гассиева.2000
57. (рос.)A. M. Хазанов. Социальная история скифов. Основные проблемы развития древних кочевников евразийских степей. Москва. «Наука». 1975. Ст. 53.
58. Геродот, Мельпомена, 62 [ 2011-09-07 у Wayback Machine.] грец. Hρόδοτος Ἁλικαρνησσέος Ιστορίης, IV, 62
59. (гр.)CIRB 120
60. Ріґведа, До Індри (І, 32, 7) (рос.) Ригведа, I, 32. К Индре
61. докладно щодо цього ритуалу: Г. В. Вертієнко. Ka-mərəδa в мистецтві та ритуалі скіфів? (До семантики образу голови). The Oriental Studies № 75–76, 2016.
62. (рос.)Аммиан Марцелин. Римская история. СПб., 2000. ХХХІ, 2, 23.(лат.)Ammianus Marcellinus. Res Gestae.