| Йоганн-Вольфганг фон Гете | |
|---|---|
| Johann Wolfgang von Goethe | |
| | |
| Ім'я при народженні | нім. Johann Wolfgang Goethe |
| Народився | 28 серпня 1749[…] Франкфурт-на-Майні, Священна Римська імперія |
| Помер | 22 березня 1832[…] (82 роки) Ваймар, Священна Римська імперія ·інфаркт міокарда |
| Поховання | мисливський будиночок біля міста Ільменау :
|
| Країна | Герцогство Саксен-Веймар-Ейзенахське |
| Національність | німець |
| Діяльність | поет, прозаїк, драматург, мислитель і натураліст |
| Сфера роботи | анатомія, метеорологія, Геологія і фізика |
| Alma mater | Лейпцизький університет (1768) і Страсбурзький університет (1771) |
| Мова творів | німецька |
| Напрямок | романтизм |
| Magnum opus | Фауст, Страждання молодого Вертера, Wilhelm Meister's Apprenticeshipd, Elective Affinitiesd, Prometheus[d], Theory of Coloursd, Italian Journeyd, West–Eastern Diwand, Еґмонт, Учень чаклунаd, Вільшаний цар і Maxims and reflections of Goethed |
| Членство | Леопольдина, Academy of Science for Public Utilityd, Баварська академія наук, Геттінгенська академія наук, Прусська академія наук, Німецький археологічний інститут, масонство, Zentral-Dombauverein zu Köln von 1842d, Сілезьке товариство патріотичної культуриd, Варшавське товариство друзів наукd, Російська академія наук, Сілезьке товариство патріотичної культуриd і Sächsischer Kunstvereind |
| Конфесія | лютеранство |
| Рід | Гете[d] |
| Батько | Йоганн Каспар Гете |
| Мати | Катаріна Елізабет Гете |
| Родичі | Peter im Baumgartend |
| Брати, сестри | Корнелія Шлоссер |
| У шлюбі з | Крістіана Вульпіус |
| Діти | Август фон Гете |
| Автограф | |
| Нагороди | |
| | |
| Йоганн Вольфганг фон Гете у Вікісховищі | |
| Висловлювання у Вікіцитатах | |
| Роботи у Вікіджерелах |
Йо́ганн Во́льфганг фон Гете, або Йо́ганн Во́льфґанґ фон Ґете (нім. Johann Wolfgang von Goethe, МФА: [ˈjoːhan ˈvɔlfɡaŋ(k) fɔn ˈɡøːtə] ( прослухати); 28 серпня 1749, Франкфурт-на-Майні — 22 березня 1832, Веймар) — німецький поет, драматург, прозаїк, науковець, державний діяч, театральний режисер і критик. Серед його творів — епічні та ліричні вірші, проза та віршові драми, мемуари, автобіографія, літературна та естетична критика, трактати з ботаніки, анатомії та кольору, чотири романи. Крім того, відомі численні літературні та наукові фрагменти, понад 10 000 листів і близько 3 000 малюнків. Гете вважають найбільшим німецьким літературним діячем сучасності, засновником сучасної німецької літератури, лідером і одним із перших учасників романтичного руху «Буря і натиск». У галузі ботаніки вважається засновником порівняльної морфології рослин. Перша його велика наукова робота про метаморфози рослин була опублікована в 1788 році після повернення Гете з турне Італією.
Протягом перших десяти років у Веймарі Ґете був членом таємної ради герцога, засідав у військових і дорожніх комісіях, наглядав за повторним відкриттям срібних копалень у сусідньому місті Ільменау і здійснив ряд адміністративних реформ в Єнському університеті. Він також узяв участь у плануванні ботанічного парку Веймара й відновленні Палацу дожів, що в 1998 році потрапив у список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
В 1791 році був призначений директором театру у Веймарі, а в 1794 році познайомився з відомим драматургом, істориком і філософом Фрідріхом Шиллером. У цей період Гете опублікував свій другий роман «Wilhelm Meisters Lehrjahre» і в 1808 році — першу частину найзнаменитішої драми «Фауст». Його бесіди та велика кількість спільних починань із Шиллером, Фіхте, Гердером, Александром фон Гумбольдтом, Вільгельмом фон Гумбольдтом і Фрідріхом Шлегелем протягом 1790-х років мали спільну назву — «веймарський класицизм».
Цей велетень був міністром у карликовій німецькій державі. Він ніколи не міг рухатися вільно. Про сидячого на троні Юпітера Фідія в Олімпії казали, що якби він колись раптом встав, він проломив би головою дах храму. Таким самим було становище Гете у Веймарі: якби він колись раптом повстав зі свого нерухомого спокою і випростався, то він пробив би державний дах або, що ще ймовірніше, розбив би собі ним голову. (Генріх Гейне)
Він був яскравим прикладом того, як античні ідеали збагачували сучасну культуру. (Ентоні Графтон)
Життєпис Редагувати
Йоганн Вольфганг фон Гете народився в старому німецькому торговельному місті Франкфурті-на-Майні в сім'ї заможного бюргера Йоганна Каспара Гете (1710–1782), імперського радника, колишнього адвоката. Мати — Катерина Елізабет Гете (уроджена Текстор; 1731–1808). Батько Гете був педантичною, вимогливою, неемоційною, але чесною людиною. Від нього сину передалася тяга до знань. Мати прищепила синові любов до творення оповідей, була для нього прикладом сердечної теплоти та мудрості. Одним із прямих предків Гете по матері (у десятому поколінні) був видатний німецький художник XVI століття Лукас Кранах Старший (1472–1553), про що сам поет не знав.
Гарно обставлений будинок мав велику бібліотеку, завдяки якій письменник рано познайомився з «Іліадою» Гомера, з «Метаморфозами» Овідія, прочитав в оригіналі твори Вергілія. Його батько був із тих, хто, не задовольнивши свої амбіції, намагався дати дітям більше можливостей і повноцінну освіту.
В 1765 році Йоганн вступив до Лейпцизького університету, свою вищу освіту завершив у Страсбурзькому університеті в 1770 році, де захистив дисертацію на звання доктора права.
У Франкфурті Гете серйозно захворів. За півтора року, проведеного в ліжку через декілька рецидивів, його відносини з батьком значно погіршилися.
Зустріч з Гердером, який ознайомив Гете зі своїми поглядами на поезію й культуру, була переломним моментом у творчості Гете. Він знайомиться з молодими письменниками (Ленцом, Вагнером), у ньому прокидається зацікавлення народною поезією, уплив якої відчувається у вірші «Heidenröslein» («Степова рожечка») та ін., а також зацікавлення Оссіаном, Гомером, Шекспіром. Він у захваті від пам'яток готики — «Von deutscher Baukunst D. M. Erwini a Steinbach» (про німецьке мистецтво будування Ервіна фон Штайнбаха, 1771). Наступні роки минають в інтенсивній літературній праці.
В 1775 році Гете був запрошений до Карла Августа, герцога Саксен-Веймар-Ейзенаху. Він став першим міністром герцога, отримав титул таємного радника. Дослідник творчості Гете М. М. Вільмонт так пояснив мотиви цього вчинку: «Від'їжджаючи до Веймара, Гете плекав надію домогтися радикального поліпшення суспільних відносин хоча б на невеликому клаптику німецької землі, у володіннях Карла-Августа, для того, щоб цей клаптик землі послугував зразком для всієї країни, і проведені там реформи стали б прологом загальнонаціональної перебудови німецького життя». Переконавшися, що це було утопією, Гете поступово обмежує свою державну службу, залишаючи за собою лише театр і навчальні заклади. Таким чином Гете оселився у Веймарі, де й провів решту свого життя.
1806 року Йоганн одружився з Крістіаною Вульпіус. До того часу вони вже мали кількох дітей.
6 березня 1832 року Гете застудився під час заміської прогулянки в екіпажі, а 22 березня помер у Веймарі. 26 березня труну з тілом Гете помістили в герцогську усипальницю поруч з прахом Шиллера.
Буря і натиск Редагувати
У перших віршах й драмах Гете відчувався деякий вплив наслідувальної салонної літератури. В 1770–1775 рр. він захоплювався демократичною естетикою Йоганна Готфріда Гердера, був тісно пов'язаний із рухом «Буря і натиск», боровся за національну самобутність німецької літератури.
Лірика Гете цього періоду життєрадісна, близька до народної поезії, сповнена пантеїстичних настроїв («Побачення і розлука», «Дика троянда», «Травнева пісня», «Вечірня пісня художника» та ін.). В уривку «Прометей» (1773) виражений протест проти тиранії та релігійних догм, особливо вагомий в умовах «ганебної політичної і соціальної епохи», яку переживала тоді відстала, феодально роздроблена Німеччина. В основу новаторської історичної драми «Гец фон Берліхінген» (1773) покладено ідею об'єднання країни; тут уперше в німецькій драматургії XVIII ст. поряд з героєм-бунтарем виступає народ.
Світову славу Гете приніс роман «Страждання молодого Вертера» (1774 рік), у якому відбилася глибока соціальна трагедія цілого покоління німецької молоді. Роман, здебільшого автобіографічний, має величезний успіх. Фігура головного героя народжує цілу хвилю наслідування аж до здійснення самогубств. У соціальній психології навіть з'явилося таке поняття як «ефект Вертера» (або «синдром Вертера») — масивна хвиля наслідуваних самогубств, які відбуваються після самогубства, широко висвітленого по телебаченню або інших ЗМІ. На схилі років Гете розповів у «Поезії і правді» про те, що він написав «Страждання юного Вертера», щоб звільнитися від думки про самогубство, що переслідувала його.
Веймарський період Редагувати
З 1775 року Гете назавжди оселився у Веймарі, став міністром в уряді герцога Карла-Августа. У Веймарі Гете взяв активну участь у політичному житті герцогства, управляв військовою колегією, керував дорожнім будівництвом.
Розчарувавшися в індивідуалістичному бунтарстві «Бурі й натиску», Гете мріяв про мирні суспільні реформи. У Веймарський період особливо поглиблюються суперечності його світогляду.
Прояви консервативних поглядів Гете найбільш помітні у творах, спрямованих проти Великої французької революції («Громадянин-генерал», 1793 р.; «Герман і Доротея», 1797 р. та ін.). Усвідомлюючи закономірність виступу третього стану, який штурмом захопив Бастилію, Гете засуджував вождів повсталого Парижа та Якобінський терор.
У найкращих творах він вірний демократично-народницьким ідеалам. Народні мелодії, щирі й гуманні почуття надалі звучать у його поезії 80-х років («Вільшаний король (балада)», «Міньйона» і т. д.). Під час подорожі до Італії Гете завершує «Іфігенію в Тавриді» (1787) і героїчну трагедію «Егмонт» (1788), пройняту пафосом боротьби народу проти національного гноблення. Тоді ж формується класицизм Гете. Захоплення античністю зближує його в 90-х роках із Йоганном-Фрідріхом Шиллером. Проте, зважаючи на «Римські елегії» (1790), «Корінфську наречену» (1797) та інші твори, на відміну від Шиллера, Гете приваблювали насамперед життєствердні, чужі аскетизмові характери античної культури.
В 1795–1796 роках Гете написав роман «Роки навчання Вільгельма Мейстера», другу частину якого «Роки мандрувань Вільгельма Мейстера» завершив в 1821–1829 роках. В останній період свого життя Гете працював над автобіографічною книгою «З мого життя. Поезія і правда» (1811–1831), створив ліричний цикл «Західно-східний диван» (1814), а також ряд розвідок із питань світової, зокрема слов'янської літератури й фольклору.
Фауст Редагувати
Найбільше художнє досягнення Гете — грандіозна драматична поема «Фауст», над якою він працював майже все життя (з 1773 до 1831 року). Узятий із народної легенди образ ученого-чарівника Фауста в драмі Гете зазнає складної еволюції, утілюючи суперечливий розвиток світогляду самого поета й боротьбу ідей, властиву бурхливій епосі кінця XVIII — початку XIX століття. Служіння науки народові, глибока віра у творчі сили людини, у краще майбутнє — ідейний висновок поеми.
Твори Гете сповнені глибокого філософського змісту. Теоретичне осмислення ним дійсності є діалектичним. Природу, суспільне життя, духовний світ людей він розглядав у безперервному розвитку, як постійну зміну форм, боротьбу протилежних начал — життя і смерті, минулого і майбутнього, нового і старого. Його світорозуміння було значно глибшим, ніж діалектичний ідеалізм Гегеля, бо, на відміну від Гегеля, він відстоював, хоч і не послідовно, з ваганнями, позиції матеріалізму, особливо в теорії пізнання й естетиці.
«Фауст» — це твір, над яким автор працював майже все своє життя. Основою сюжету в творі є суперечка Господа й Мефістофеля, між якими виникає питання, чи зможе Мефістофель звести Фауста на злу дорогу життя, у якого, на думку Господа, добра душа. «Зведи його на стежку зла. Знай, сам ти осоромишся натомість: в душі, що прагне потемки добра». Мефістофель спокушає Фауста, обіцяючи йому розкрити всі таємниці, дозволити пізнати найвищу насолоду життя. Якщо Фауст хоча б одну мить визначить прекрасною, Мефістофель забирає його душу. «Я буду змушений гукнути: „Спинися, мить! Прекрасна ти!“». Найвищу насолоду, найвище щастя людині дає кохання, тому саме таким способом Мефістофель спробував розбудити хтиву пристрасть Фауста, що примусить забути його високий обов'язок людини. Повернувши за допомогою Мефістофеля молодість, Фауст закохується в молоду, привабливу дівчину на ім'я Маргарита. Для Фауста Маргарита стає втіленням краси й повноти життя. Підкоривши Маргариту та домігшися її любові, Фауст відчуває до неї щире й глибоке почуття. Але навіть кохання не може стати єдиним сенсом його життя, і він, перебуваючи поряд із нею, так і не сказав: «Спинися мить! Прекрасна ти!» А от Маргарита ладна на все заради Фауста: задля кохання вона забула навіть про матір та брата. А Фауст — навпаки, учинивши злочин (убивство брата Маргарити), тікає, залишивши кохану в найважчий для неї час. Із розпачу Маргарита вбиває свою дитину, тому вона й потрапляє до в'язниці. Дізнавшися про Маргариту, Фауст вирішує врятувати кохану, але Маргарита визнала свою провину й готова понести кару. Навіть після смерті почуття до Фауста не згасають, тож, коли він помирає, саме вона проводить його на небеса.
Гете як натураліст Редагувати
Для численних праць Гете із природознавства характерне діалектичне уявлення про єдність рослинного й тваринного світу, визнання поступального розвитку живої природи. Гете вперше описав міжщелепну кістку людини, установив подібність у будові черепа людини й тварини, створив т. зв. хребетну теорію походження черепа, експериментально довів уплив середовища на будову й забарвлення квітів, запровадив науковий термін «морфологія» — вчення про форму («Про метаморфози рослин», 1790; «Вступ до порівняльної анатомії», 1795).
Перу Гете належить книга «Вчення про колір» (1810), присвячена різноманітним оптичним явищам, таким як заломлення, хроматична аберація тощо. Гете сперечався з ньютонівським вченням про колір. Історична його частина праці має значення і в наш час, тому що в ній на тлі вчення про колір, яке Гете ставив в основу розуміння природи, Гете дав яскравий, самостійно пророблений для свого часу багато в чому новий нарис історії розвитку наукового уявлення про природу.
Гете був членом Геттінгенської академії наук.
Нащадки Гете Редагувати
У Йоганна Вольфганга Гете та його дружини Крістіани народилося п'ятеро дітей. Діти, що народилися після старшого сина Августа, не вижили: одна дитина народилася мертвою, решта померли протягом кількох днів або тижнів. В Августа народилося троє дітей: Вальтер Вольфганг, Вольфганг Максиміліан та Альма. Август помер за два роки до смерті свого батька в Римі. Його дружина Оттілія Гете народила після смерті чоловіка від іншого чоловіка доньку Анну Сибіллу, яка померла через рік. Діти Августа й Оттілії не вступали в шлюб, тому рід Гете по прямій лінії обірвався в 1885 році.
Фрідріх Георг (нар. 1657) (ще 8 братів і сестер) | Йоганн Каспар Гете + Катарина Елізабет Текстор ______________|_______________________ | | | Йоганн Вольфганг Корнелія діти, що не вижили + Крістіана Вульпіус | |____________________________________________ | | Август чотири дитини, що не вижили + Оттілія фон Погвіш |_______________________________ | | | Вальтер Вольфганг Альма
Гете і масонство Редагувати
23 червня 1780 року Гете був посвячений до веймарської масонської ложі «Амалія». На думку деяких дослідників, причиною цього послужило його знайомство з філософом і публіцистом Йоганном Гердером. Сама масонська розписка Гете датована 11 лютого 1783 року. Морамарко писав про нього у своїй знаменитій книзі «Масонство в його минулому в сьогоденні»:
Творчість Гете Редагувати
Рання творчість Редагувати
Першим значним твором Гете цієї нової пори був «Гец фон Берліхінген» (спочатку «Gottfried von Berlichingen mit der eisernen Hand»), (1773) — драма, котра справила на сучасників величезне враження. Вона висуває Гете в перші ряди німецької літератури, ставить його на чолі письменників періоду «Бурі і натиску». Своєрідність цього твору, написаного прозою в манері історичних хронік Шекспіра, не стільки в тому, що воно реабілітує національну старовину, драматизуючи історію лицаря XVI століття, а скільки в тому, що ця драма, виникаючи за межами літератури рококо, вступає також у суперечність із літературою Просвітництва, найбільш впливовим досі плином культури. Образ борця за соціальну справедливість — типовий образ літератури Просвітництва — отримує в Гете незвичайну інтерпретацію. Лицар Гец фон Берліхінген, засмучений станом справ у країні, очолює селянське повстання; коли ж останнє набуває гострих форм, відходить від нього. Встановлений правопорядок тріумфує: перед ним так само безсилий революційний рух мас, витлумачений в драмі як розв'язаний хаос, і особистість, яка намагається протиставити йому «свавілля». Гец знаходить свободу не у світі людей, а в смерті, в злитті «з матір'ю-природою». Значення має прикінцева сцена п'єси: Гец виходить із в'язниці в сад, бачить безмежне небо, його оточує жива природа:
Останні слова Геца:
Твори Редагувати
- Клавіго (1774)
- Страждання юного Вертера (1774)
- Іфігенія в Тавриді (1779–1788)
- Торквато Тассо (1780–1789)
- Лісовий цар (1782)
- Егмонт (1788)
- Досвід про метаморфозу рослин (1790)
- Рейнеке-лис [de] (1792)
- Герман і Доротея (1794)
- Фауст (1774–1832)
- До теорії кольору (нім. Zur Farbenlehre, 1810)
- Західно-східний диван (1819)
- Автобіографія
Переклади Гете в Україні Редагувати
Уже на початку XIX ст. Гете був широко відомий в Україні. 1827 року він був обраний почесним членом Ради Харківського університету.
Про переклади Гете українською можна довідатися з бібліографічної праці Володимира Дорошенка «Гете в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях», яка була опублікована в 1932 році до сторіччя від дня смерті Гете.
Перший переспів з Гете українською мовою належить Петру Гулаку-Артемовському — балада «Рибалка» (1827).
Балада «Лісовий король» в українському перекладі була надрукована окремим виданням у Львові в 1838 році, автором перекладу був український мовознавець, греко-католицький священник Йосип Левицький. Таку ж назву дав своєму перекладу Гетевої балади Борис Грінченко — «Лісовий цар», а Пантелеймон Куліш назвав баладу «Вільшаний цар».
У дореволюційні часи з переспівами й перекладами Гете українською мовою виступали також Павло Білецький-Носенко, Юрій Федькович, Володимир Шашкевич, Костянтин Думитрашко, Пантелеймон Куліш, Никанор Грабовський та інші. Тарас Шевченко називав Гете «великим», знав і любив його твори, особливо «Фауста». Невтомним популяризатором Гете був Іван Франко, який переклав багато його поезій, всю першу частину та уривки із другої частини «Фауста» і написав розвідку про цей твір. Франкові переклади творів Гете дослідив Леонід Рудницький у фундаментальній праці «Іван Франко і німецька література», виданій 1974 року в Мюнхені.
Після революції 1917 року твори Гете перекладали Максим Рильський, Микола Терещенко, Дмитро Загул, Євген Дроб'язко, Василь Стус та ін. Перший повний переклад «Фауста» українською мовою зробив Микола Лукаш.
Прозові твори Гете «Страждання молодого Вертера» та «Літа науки Вільгельма Майстера» переклав Сидір Сакидон.
Гете підтримував дружні зв'язки з уродженцем Закарпаття Іваном Орлаєм.
Бібліографія Редагувати
Велике Ваймарське видання творів Гете налічує 143 томи. Зокрема, він написав понад 3000 віршів.
Основні художні твори Редагувати
- Страждання юного Вертера (1774)
- Фауст (1774–1831)
- Іфігенія в Тавриді (1779–1786)
- Торквато Тассо (1780–1789)
- Егмонт (1788)
- Римські елегії (1790)
- Роки навчання Вільгельма Майстра (1795–1796)
- Поезія і правда (1811–1833)
- Західно-східний диван (1814–1819)
- Роки мандрівок Вільгельма Майстра (1821–1829)
Наукові праці Редагувати
- Про метаморфозу рослин (1790)
- Вступ до порівняльної анатомії (1795)
- Вчення про колір (1810)
Гете у світовому мистецтві Редагувати
Твори Гете покладені на музику багатьма визначними композиторами світу: Бетховеном (увертюра «Егмонт»), Гуно (опера «Фауст»), Шубертом («Гретхен за прялкою» — перший шедевр Шуберта й перша велика німецька пісня), Шуманом (ораторія «Сцени з Фауста») та інші.
Екранізація творів Гете Редагувати
Твори Гете багаторазово екранізовані. Фільм російського кінорежисера Олександра Сокурова «Фауст», знятий німецькою мовою і з європейськими акторами, отримав найвищу нагороду на Венеційському кінофестивалі 2011 року — «Золотий лев».
Нагороди Редагувати
- Ордена Почесного легіону, офіцерський хрест (Франція; 1808)
- Орден Білого Сокола, великий хрест (Велике герцогство Саксен-Веймар-Ейзенахське; 1816)
- Орден Громадянських заслуг Баварської корони, великий хрест (Королівство Баварія; 1827)
- Орден Святої Анни 1-го ступеня (Російська імперія)
- Орден Леопольда (Австрія), командорський хрест
Вшанування пам'яті Редагувати
Іменем Гете названі:
- Гете-Інститут — німецька громадська організація, метою якої є популяризація німецької мови за кордоном та підтримка міжнародної культурної співпраці різних країн з Німеччиною
- Гетеанум — інтернаціональний антропософський центр в передмісті Базеля, Дорнасі
- Гетит — мінерал класу оксидів та гідроксидів
- 3047 Гете — астероїд головного поясу, відкритий 24 вересня 1960 року
- Гете — гігантський кратер на Меркурії
Вулиці Редагувати
- Вулиця Йоганна Вольфганга Ґете у Києві.
- Вулиця Гете у містах Кривий Ріг, Суми, Чернівці.
Література Редагувати
- Якимович Т. К. Гете Йоганн Вольфганг // Українська літературна енциклопедія. — Т. 1. — К., 1988. — С. 416—417.
- Гете Йоганн Вольфганг фон // УСЕ. Універсальний словник-довідник. — 4-е видання. — 2006. — С. 348.
- Шалагінов Б. Б. Шлях Гете: Життя. Філософія. Творчість. — Харків: Ранок, 2003. — 287 с.
- Шалагінов Б. Б. Естетика Й. В. Гете: Дослідження. — К.: Вежа, 2002. — 149 с.
- Йоганн Вольфганг фон Гете: Кат. книжк. вид. / ред.: К. Я. Кусько, Б. Якимович; уклад.: М. Колодій, З. Домбровська; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. Наук. б-ка. — Л., 2001. — 255 c. — (Сер. «Кат. книгозбір.»; Ч. 1).
- Олена Серова. Філософія музики у творчості Йоганна Вольфганга Гете [ 11 жовтня 2011 у Wayback Machine.] (рос.)
- Штейнер Р. Очерк теории познания Гётевского мировоззрения. — М.: Парсефаль, 1993. — 142 с.
- Абашнік В. О. Актуальність філософії Й.В. фон Гете (1749—1832) // Соціально-філософське осмислення сучасних цивілізаційних процесів: Матеріали Міжвузівського науково-практичного семінару «Соціально-філософські проблеми сучасної цивілізації» (Харків, 23 листопада 2018 р). — Харків: ХНАДУ, 2019. — С. 102—104.
Посилання Редагувати
- Ґете, Йоганн Вольфґанґ // Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник : у 2 т. / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2005. — Т. 1 : А — К. — С. 442. — ISBN 966-692-578-8.
- «П'ятницьке товариство» // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 299.
- Життєпис і твори Йоганна Вольфганга фон Гете в бібліотеці «Українського Центру» [ 9 липня 2021 у Wayback Machine.]
- Й.-В.Гете. Фауст. Посвята [ 9 липня 2021 у Wayback Machine.]
Твори Редагувати
- Щаслива подія. (Перше знайомство з Шиллером) (укр. переклад): http://maysterni.com/publication.php?id=50258 [ 1 грудня 2012 у Wayback Machine.]
- Лист Шиллера до Гете — про його творчу природу (укр. переклад): http://maysterni.com/publication.php?id=50259 [ 1 грудня 2012 у Wayback Machine.]
- Gedichte von Johann Wolfgang von Goethe (Ausgabe letzter Hand; West-östlicher Divan) [ 17 травня 2014 у Wayback Machine.] (нім.)
- Werke von Goethe [ 19 жовтня 2008 у Wayback Machine.] (нім.)
- Твори Гете [ 17 січня 2012 у Wayback Machine.] (нім.)
- Твори Гете в перекладі Василя Стуса [ 1 квітня 2016 у Wayback Machine.]
- Твори Гете в перекладі Максима Рильського [ 1 квітня 2016 у Wayback Machine.]
- Твори Гете в перекладі Михайла Ореста [ 1 квітня 2016 у Wayback Machine.]
- Твори Гете в перекладі Василя Мисика [ 18 листопада 2012 у Wayback Machine.]
- Фауст Гете в перекладі Дмитра Загула
- Творчість Йоганна фон Гете онлайн [ 19 травня 2013 у Wayback Machine.]
- Й.-В. Гете. Природа і мистецтво. Переклад Максима Рильського
Посилання в тексті Редагувати
- ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #118540238 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
- ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- Jean Wolfgang Goethe de — ministère de la Culture.
- SNAC — 2010.
- http://biodiversitylibrary.org/page/37104235
- https://www.kunstverein-sachsen.de/chronik/1828-1946.html
- ↑ BeWeB
- . Архів оригіналу за 17 вересня 2019. Процитовано 8 січня 2020.
- Йоганн Вольфганг фон Гете в онлайн-версії «Encyclopædia Britannica». (англ.)
- Йоганн Вольфганг фон Гете в онлайн-версії «Encyclopædia Britannica». (англ.)
- ↑ . Архів оригіналу за 12 травня 2012. Процитовано 20 лютого 2012.
- [. Архів оригіналу за 23 жовтня 2012. Процитовано 13 лютого 2012. Біографія Гете на сайті «Bookmix» (рос.)]
- [. Архів оригіналу за 18 листопада 2012. Процитовано 20 лютого 2012. Бібліотека української літератури. «Йоганн Вольфганг Гете. Біографія — життєвий і творчій шлях» (укр.)]
- Insel Verlag, Frankfurt am Main 2004, S. 742.(нім.)
- IPNI. Goethe.
- У Корнелії народилося двоє доньок: Марія Анна Луїза і Катарина Елізабет Юлія. У Луїзи в шлюбі з Людвігом Ніколовіусом народилося дев'ятеро дітей. Четверо з них померло рано або не мали дітей. Нащадки тих, що залишилися, живі до сьогодні.
- Гете в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях : спроба бібліографії : (з нагоди столітньої річниці смерти поета) / зладив Володимир Дорошенко.
- . Архів оригіналу за 1 квітня 2016. Процитовано 16 жовтня 2015.
- . Архів оригіналу за 25 серпня 2017. Процитовано 25 серпня 2017.
- [. Архів оригіналу за 17 червня 2012. Процитовано 13 лютого 2012. Франц Шуберт в енциклопедії «Кругосвет» (рос.)]
- [. Архів оригіналу за 12 березня 2014. Процитовано 20 лютого 2012. Релігія в Україні. «В Україні вперше виконали „Сцени з Фауста“ Гете Роберта Шумана». 27.09.2010 (рос.)]
- [. Архів оригіналу за 16 жовтня 2007. Процитовано 13 лютого 2012. Екранізації творів Гете на КиноПоиск.Ru (рос.)]
- . Архів оригіналу за 12 березня 2014. Процитовано 13 лютого 2012.
- . Архів оригіналу за 18 листопада 2011. Процитовано 28 лютого 2012.
- [. Архів оригіналу за 15 серпня 2018. Процитовано 12 лютого 2012. Mineralogy Database (англ.)]
- Lutz D. Schmadel. (3047) Goethe // Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin, Heidelberg : Springer-Verlag, 2003. — С. 251. — ISBN 3-540-00238-3.
- Goethe. Gazetteer of Planetary Nomenclature. USGS Astrogeology Research Program.