«Queen» (вимовляється «Квін», укр. «Королева») — британський рок-гурт, створений 1971 року в Лондоні. Від року заснування (1971) і до смерті Фредді Мерк'юрі (1991) склад гурту залишався незмінним: Мерк'юрі — вокал, фортепіано; Браян Мей — гітара, вокал; Роджер Тейлор — ударні, вокал; Джон Дікон — бас-гітара, бек-вокал. «Queen» створював свої ранні роботи під впливом від прогресивного року, хардроку і важкого металу, але поступово перейшов до більш традиційного і радіоформатного звучання, запозичивши елементи інших стилів, зокрема арена-рок і поп-рок.
| «Queen» | |
|---|---|
| Основна інформація | |
| Жанр | Прогресивний рок хард-рок глем-рок |
| Роки | з 1970 року |
| Країна | Велика Британія |
| Місто | Лондон |
| Мова | англійська |
| Лейбл | «Capitol» «Parlophone» «EMI» «Hollywood» «Island» «Elektra» |
| Склад | Браян Мей Роджер Тейлор |
| Колишні учасники | Фредді Мерк'юрі Джон Дікон |
| Офіційний сайт | |
| | |
| Queen у Вікісховищі |
До заснування «Queen» Браян Мей і Роджер Тейлор грали разом у гурті «Smile». Фредді Мерк'юрі (тоді ще Фаррук Балсара) був фаном гурту і заохочував їх експериментувати з складнішою сценічною і звукозаписувальною технікою. 1970 року Мерк'юрі приєднався до гурту і запропонував «Queen» як нову назву, а також придумав своє сценічне ім'я. Джон Дікон приєднався до них перед записом однойменного дебютного альбому 1973 року. Уперше «Queen» потрапив до чарту Великої Британії з другим альбомом «Queen II» 1974 року. Та справжнє міжнародне визнання їм принесли альбоми «Sheer Heart Attack» пізніше того ж року і «A Night at the Opera» 1975 року. До останнього ввійшла пісня «Bohemian Rhapsody», яка залишалася на першій сходинці чарту UK упродовж дев'яти тижнів і популяризувала жанр музичного відеокліпу.
Альбом 1977 року «News of the World» містив пісні «We Will Rock You» і «We Are the Champions», які стали гімнами на спортивних змаганнях. До початку 1980-х років «Queen» вже був одним із найвизначніших стадіонних рок-гуртів у світі. «Another One Bites the Dust», що вийшов 1980 року, є їхнім найкраще продаваним синглом, тоді як їхній альбом-компіляція 1981 року «Greatest Hits» належить до числа найпродаваніших альбомів[en] у Великій Британії і вісім разів ставав платиновим у США. Їхній виступ на концерті 1985 року «Live Aid» різні музичні видання називають одним із найвизначніших в історії рок-музики, а за опитуванням музичної індустрії 2005 року — він найкращий. 1991 року Мерк'юрі помер від пневмонії, ускладнення СНІДу, а Дікон завершив виступи 1997 року. Відтоді Мей і Тейлор під час кількох турів виступали як «Queen» разом з вокалістами Полом Роджерсом і Адамом Ламбертом.
Гурт випустив 18 альбомів, 18 синглів і 10 DVD, які посідали першу сходинку в чарті. За різними оцінками кількість їхніх проданих записів становить від 150 до 300 мільйонів копій, що робить їх одним із найпродаваніших музичних артистів у світі. 1991 року «Queen» отримали від Британської асоціації виробників фонограм нагороду «За видатний внесок у британську музику». 2001 року їх введено в Залу слави рок-н-ролу. Кожен член «Queen» написав по кілька синглів, і всі чотири члени гурту були введені в Зал слави піснярів у 2003 році. 2005 року гурт отримав премію «Айвор Новелло» за видатну колекцію пісень від Британської Академії піснярів, композиторів і авторів, а 2018 року їм вручили премію «Греммі» за досягнення протягом життя.
Історія Редагувати
1968—1971: формування Редагувати
Знайомство членів-засновників «Queen» відбулося у Західному Лондоні наприкінці 1960-х років. Перед цим, у 1963 році гітарист Браян Мей виготовив власну гітару («Red Special[en]») разом зі своїм батьком, а наступного року він разом зі співаком Тімом Стаффеллом[en] сформували музичний гурт «1984» (названий на честь однойменного роману Джорджа Орвелла). На початку 1968 року Мей припинив участь в рамках проекту «1984», щоб зосередитися на здобутті вченого ступеня з фізики та інфрачервоної астрономії в Імперському коледжі й вирішив сформувати новий гурт, який міг би створювати свій власний музичний матеріал. В результаті з'явився гурт «Smile» («Усмішка»), до якого він включив Стаффелла (як вокаліста та басиста) та клавішника Кріса Сміта, але для повного складу їм бракувало барабанщика. Мей повісив у коледжі на дошці оголошення про потребу барабанщика «на зразок Мітчелла або Бейкера», на нього відгукнувся студент-стоматолог Роджер Тейлор. Сміт залишив «Smile» на початку 1969 року, ще напередодні концерту цього колективу у Королівському Альберт-голлі, де тоді також виступили гурти «Free[en]» та «Bonzo Dog Doo-Dah Band[en]».
Під час навчання у Художньому коледжі Ілінга[en], що у західному Лондоні, Стаффелл потоваришував із однокурсником Фредді Балсарою, який був парсом родом із Занзібару, що емігрував у Велику Британію з Індії. Балсара, який протягом року вивчав моделювання одягу, а потім перейшов на вивчення графіки та дизайну, незабаром став пристрасним шанувальником «Smile». Надалі Балсара запропонував себе приєднати до гурту, як головного вокаліста, але Мей не міг тоді прийняти цю пропозицію, оскільки сумнівався, що Стаффелл погодиться відмовитися від цієї ролі. Того ж періоду Балсара разом з Тейлором почали тримати кіоск на Кенсінгтонському ринку[en].
1970 року Стаффелл залишив «Smile», відчувши інтерес до музики в стилі соулу і ритм-енд-блюзу, які суперечили хард-роковому звучанню гурту, а також через тривалу відсутність успіху колективу. Разом із колишнім барабанщиком «Bee Gees» Коліном Петерсеном[en] він сформував гурт «Humpy Bong[en]». Решта учасників «Smile» вирішили включити до свого складу Балсару як головного вокаліста та друга Тейлора — Майка Гроуза, як басиста. Перший виступ четвірки відбувся на заході зі збору коштів у Труро 27 червня 1970 року. Балсара запропонував перейменувати гурт на «Queen». Інші учасники спочатку сумнівалися, але погодилися на це, після його слів: «Це чудово, дорогенькі, людям сподобається це». У той же час, натхненний рядком «Мати Меркурія, подивися, що вони зі мною зробили» у пісні «My Fairy King», він вирішив змінити своє прізвище на Мерк'юрі. Перший концерт гурту, під новою назвою «Queen», відбувся 18 липня у Лондоні. Ранній список пісень «Queen», які вони виконували на концертах, складався з матеріалу, який пізніше увійшов до їх перших двох альбомах, а також різних рок-н-рольних каверів, таких як «Please Don't Tease[en]» Кліффа Річарда та «The Shadows». Перші виступи «Queen» привернули увагу продюсера Джона Ентоні[en], якого зацікавило звучання гурту й він вважав, що їм потрібен інший басист. Після трьох живих виступів Майк Гроуз вирішив не продовжувати роботу в складі гурту і його замінив басист Баррі Мітчелл (колишній учасник гурту «Crushed Butler[en]»). Загалом Мітчелл зіграв тринадцять концертів у складі «Queen» із серпня 1970 року до січня 1971 року. У свою чергу Мітчелл залишив гурт у січні 1971 року, після чого протягом двох живих виступів його на бас-гітарі замінив Даг Богі.
1971—1974: «Queen» і «Queen II» Редагувати
У лютому 1971 року до «Queen» приєднався Джон Дікон. Крім того, що він був досвідченим басистом, незважаючи на свою спокійну поведінку, він доповнював гурт своїм добрим розумінням електроніки. 2 липня «Queen» відіграли свій перший концерт у класичному складі (Мерк'юрі, Мей, Тейлор та Дікон) у Суррейському коледжі, що знаходиться на околицях Лондона. Мей зателефонував Террі Їдону, звукоінженеру «Pye Studios», де записувалися «Smile», щоб дізнатися, куди він може порадити сходити «Queen» для запису. З тих пір Їдон переїхав до нового приміщення «De Lane Lea Studios[en]» у Вемблі, і їм був потрібен гурт для тестування обладнання та кімнат для запису. Спочатку щодо цього він звертався до гурту «The Kinks», але так і не зміг їх вмовити. Тому він відповів що «Queen», можуть прийти і записати кілька демо в обмін на акустичні випробування студії. В результаті гурт записав п'ять своїх пісень: «Liar», «Keep Yourself Alive», «Great King Rat», «The Night Comes Down» і «Jesus». Під час запису гурт відвідали Джон Ентоні разом із Роєм Томасом Бейкером[en], які надалі взяли участь у продюсуванні «Keep Yourself Alive», після чого почали просувати гурт в декількох компаніях звукозапису.
Надалі промоутеру Кену Тесті вдалося привернути до «Queen» увагу лейблу «Charisma Records[en]», який запропонував гурту аванс у розмірі близько 25 000 фунтів стерлінгів, але музиканти відмовилася від пропозиції, оскільки вони розуміли, що пріоритетним для лейблу буде просування не їх, а гурту «Genesis». Потім Тесті вступив у переговори з представником студії «Trident Studios[en]» Норманом Шеффілдом[en], який запропонував «Queen» укласти угоду на запис та подальше видання їхнього матеріалу з «Neptune Productions», дочірньою компанією «Trident». Однак у «Queen» на той час не було менеджера, тому вони попросили, щоб «Trident» також взяли на себе цю функцію. Спочатку засновники студії, брати Шеффілди, не виявляли ентузіазму стати менеджерами, але в результаті погодилися на це, і 1 листопада 1972 року «Queen» підписали для цього ще одну угоду з «Trident Recording, Publishing and Management». Згідно з угодами гурт отримав повний доступ до найсучаснішого обладнання студії, у свою чергу менеджмент надавав їм найкращих продюсерів та звукоінженерів — за умови, що основна частина першої платівки гурту записуватиметься, коли студія буде порожньою. Згодом Роджер Тейлор схарактеризував ці перші «позапикові» студійні сесії як «золоту жилу». Після того, як альбом було завершено, брати Шеффілд почали шукати лейбл звукозапису, готовий випустити матеріал гурту.
1972 рік «Queen» розпочали з концерту у Бедфордському коледжі[en] в Лондоні, на який прийшло всього шість осіб. Після ще кількох виступів вони припинили живі виступи на вісім місяців, щоб за участю Ентоні та Бейкера зосередитися над записом альбому. Під час сесій на «Trident», «Queen» зустріли Девіда Бові з його гуртом «Spiders From Mars[en]», який там теж записувався, після чого вони прийшли до висновку, що їм просто необхідно створити альбом, який би справив на всіх враження, інакше вони б і надалі залишалися другорядним гуртом. На перших порах співпродюсери гурту Ентоні та Бейкер конфліктували з «Queen» (зокрема, з Меєм) щодо процесу запису альбому, причиною цього була недосвідченість гурту відносно студійної роботи. В основному гурт відстоював свої спроби поєднувати процес технічного вдосконалення музики з практикою їхніх живих виступів, що призвело до ефекту, який Бейкер називав «перевиробництвом кухонної раковини». Створений альбом являв собою суміш геві-металу і прогресивного року. Гурт був незадоволений перезаписом треку «The Night Comes Down», через що в остаточній версії альбому використовувався його демозапис, створений ще на «De Lane Lea Studios». Інший трек, «Mad the Swine», був взагалі виключений з трек-листу альбому, через те що гурт та Бейкер не змогли дійти згоди відносно його мікшування[en]. Майк Стоун[en] створив остаточний мікс для «Keep Yourself Alive» і продовжив роботу над кількома наступними альбомами «Queen». До січня 1972 року гурт остаточно завершив працю над створенням свого дебютного альбому, але контракт щодо його запису ще не був підписаний. Щоб привернути увагу компаній звукозапису, «Trident» замовили на 6 листопада «показовий» концерт в «The Pheasantry[en]», а потім 20 грудня був виступ у «Marquee Club[en]».
Не чекаючи підписання угоди студії з лейблами, у лютому 1973 року «Queen» почали просувати свій поки що невиданий альбом на BBC Radio 1. Наступного місяця «Trident» вдалося укласти угоду з лейблом «EMI Records[en]». 6 липня «Keep Yourself Alive» вийшла як сингл, а через тиждень вийшов альбом «Queen». На обкладинці був показаний знімок Мерк'юрі, під час виступу наживо на сцені, зроблений другом Тейлора Дугласом Паддіфутом. Дікон був вказаний на обкладинці «Диякон Джон» («Deacon John»), тоді як Тейлор вказав своє повне ім'я, «Роджер Меддоуз-Тейлор». Альбом був добре прийнятий критиками; Гордон Флетчер з «Rolling Stone» назвав його «пречудовим», а чиказька «Daily Herald[en]» назвала його «дебютом вищим за середній». Втім, широкої уваги публіки він не привернув, а сингл «Keep Yourself Alive» погано продавався. З нинішнього погляду ця пісня вважається родзинкою альбому і 2008 року журнал «Rolling Stone» помістив її на 31 місце в рейтингу «100 найвизначніших гітарних пісень всіх часів», описавши її як «варту рифів цілого альбому, вміщених в одну пісню». Альбом отримав золоту сертифікацію у Великій Британії та США.
У серпні 1973 року гурт почав записувати свій другий альбом «Queen II». Тепер, коли «Queen» вдосталь могли знаходитися в студії, вони вирішили у повній мірі використати всі її наявні можливості. Мей створив багатошаровий гітарний вступ «Procession», а Мерк'юрі написав «The Fairy Feller's Master Stroke» на основі однойменної картини[en] Річарда Дадда[en]. Решту року «Queen» провели у турі Великою Британією, на розігріві у гурту «Mott the Hoople», чим почали привертати до себе увагу публіки. Тур завершився двома концертами у «Hammersmith Odeon[en]» 14 грудня, за присутності 7000 глядачів.
У січні 1974 року «Queen» виступили на поп-фестивалі «Санбері»[en] в Австралії. Гурт прибув на цей захід із запізненням, публіка глузувала та знущалася з них, чекаючи побачити виступи пересічних артистів. Перед від'їздом Мерк'юрі оголосив: «Коли ми повернемося до Австралії, „Queen“ будуть найпопулярнішим гуртом у світі!». «Queen II» вийшов у березні, його обкладинка містила зображення гурту, створене Міком Роком[en], що стало культовим, натхненням до нього послужило фото Марлен Дітріх. Надалі це зображення використано як основа для створення музичного кліпу до «Bohemian Rhapsody». Альбом посів 5-те місце у «UK Albums Chart» і став першим альбомом «Queen», який потрапив до британських чартів. Написаний Мерк'юрі головний сингл «Seven Seas of Rhye» досяг 10-го місця у Великій Британії, ставши першим хітом гурту. Альбом вирізняється «багатошаровим» звучанням, яке надалі стало яскравою особливістю гурту, він включає довгі складні інструментальні пасажі, тексти на фентезійну тематику й вирізняється виконавчою віртуозністю. Окрім єдиного синглу, до альбому також увійшла пісня «The March of the Black Queen», шестихвилинна епопея без приспіву. Критична реакція щодо альбому була змішаною. «Winnipeg Free Press[en]», високо оцінивши дебютний альбом гурту, схарактеризувала «Queen II» як «перепродюсовану потворність». База даних «AllMusic» назвала альбом фаворитом серед хардкорних фанатів «Queen», він був згаданий першим з трьох альбомів гурту в книжці «Тисяча і один музичний альбом, який треба прослухати, перш ніж ви помрете». Гурт завершив свій тур Великою Британією на початку 1974 року виступом 31 березня у Театрі «Rainbow»[en]. Мерк'юрі вирішив надіти на концерт туніку, розроблену Зандрою Родс, а в середині виступу перевдягся у чорний топ із розрізами.
1974—1976: від «Sheer Heart Attack» до «A Night at the Opera» Редагувати
У травні 1974 року, через місяць після першого туру «Queen» по США, де вони були на розігріві у гурту «Mott the Hoople», Мей став відчувати нездужання, після чого у нього діагностували гепатит. Це призвело до скасування запланованих заходів гурту. Внаслідок хвороби Мей не міг взяти участь у початку роботи гурту над їхнім третім альбомом, приєднавшись до товаришів лише тоді, коли половина була вже записана. Альбом вийшов у 1974 році, під назвою «Sheer Heart Attack» і посів друге місце у чартах Британії. Він добре продавався у Європі та отримав золоту сертифікацію у США. Таким чином, альбом не лише приніс гурту перший справжній міжнародний успіх, але й став хітом по обидві сторони Атлантики. У ньому гурт експериментував у різноманітних жанрах, включаючи британський м'юзик-хол, важкий метал, баладу, реґтайм і карибські мотиви[en]. У пісні Мея «Now I'm Here» згадувалося про скорочення американського етапу гастролів гурту, а його «Brighton Rock» була для нього «засобом» регулярного виконання гітарного соло на концертах. Дікон написав свою першу пісню для гурту, «Misfire», а авторство його «Stone Cold Crazy», яка була фаворитом на концертах, було зараховане всім членам гурту. Мерк'юрі написав заключний трек альбому «In the Lap of the Gods» із задумом, де публіка, під час його живого виконання, могла підспівувати приспіву. Надалі цей трюк був більш успішно повторений у таких піснях, як «We Are the Champions».
Сингл «Killer Queen», написаний Мерк'юрі, розповідав про повію з вищого суспільства. Він посів друге місце у британських чартах і став першим хітом гурту у США, який посів 12-е місце у чарті «Billboard Hot 100». Пісня була частково записана на студії «Rockfield Studios[en]» в Уельсі. У пісні присутня гра Мерк'юрі на роялі, яка поєднує в собі кемп, водевіль та британський м'юзік-хол із гітарною віртуозністю Мея. «Now I'm Here» вийшла як другий сингл, що досяг одинадцятого місця у Британії. У 2006 році журнал «Classic Rock» поставив «Sheer Heart Attack» на 28-е місце у рейтингу «100 найвизначніших британських рок-альбомів усіх часів», а журнал «Mojo[en]» 2007 року поставив його на 88-е місце у рейтингу «100 платівок, що змінили світ». Це також другий із трьох альбомів «Queen», які увійшли до книги «1001 альбом, який ви повинні почути, перш ніж померти».
У січні 1975 року «Queen» вирушили у світове турне, з покращеним оформленням своїх виступів світловими ефектами. Як хедлайнери вони гастролювали по США і вперше виступили в Канаді. Проте, частину концертів скасували після того, як Мерк'юрі захворів на ларингіт. Потім, з середини квітня до початку травня, гурт гастролював Японією. Протягом виступів, де «Queen» дали вісім концертів у семи містах, гурт вітався під вигуки тисяч фанів. Однак, незважаючи на успіх «Queen», підвищення їхніх гонорарів за виступи обмежувалося дією початкової угоди з «Trident». Усі члени гурту, як і раніше жили відносно бідно й не мали постійного житла, а Дікону було відмовлено у наданні кредиту на придбання власного будинку. «EMI» зв'язалася з адвокатом Джимом Бічем[en], який намагався знайти спосіб вивести гурт з-під дії угоди. «Trident» скаржилися, що вони вклали у «Queen» 200 тисяч фунтів і спочатку хотіли повернути свої гроші. У серпні, після болісного непорозуміння з «Trident», «Queen» все ж домовилися про розірвання угоди та почали шукати нового менеджера. Одним із варіантів, який вони розглядали, стала пропозиція від менеджера «Led Zeppelin» Пітера Гранта[en], який хотів, щоб вони підписали угоду із власною продюсерською компанією цього гурту, «Swan Song Records». Однак, «Queen», стурбовані тим, що вони будуть менш пріоритетні, ніж «Led Zeppelin» і «Bad Company» (що теж підписали угоду з «Swan Song»), натомість зв'язалася з менеджером Елтона Джона, Джоном Рідом[en], який погодився на цю пропозицію. Першою настановою Ріда для гурту було: «Я подбаю про бізнес, а ви створюйте якомога кращі записи».
Того часу «Queen» розпочали роботу над створенням свого четвертого альбому «A Night at the Opera», назву якого взято з популярного фільму «Ніч в опері» братів Маркс. На момент виходу він став найдорожчим з усіх випущених випущених альбомів гурту: витрати на нього склали 40 000 фунтів стерлінгів, а запис відбувався у трьох різних студіях. Подібно своєму попереднику, він відрізняється різноманітними стилями й експериментуванням зі стереозвуком. Мерк'юрі написав вступну пісню «Death on Two Legs», у якій були присутні грубі закиди передбачуваним кривдникам гурту (пізніше на концертах вона була присвячена студії «Trident»), а також кемп-водевіль «Lazing on a Sunday Afternoon» та «Seaside Rendezvous». У пісні «The Prophet's Song», восьмихвилинній епопеї Мея, середня частина була проспівана каноном, який складався з нашарованих простих фраз, для створення ефекту звучання повноцінного хору. Балада «Love of My Life», написана Мерк'юрі, включала арфу та накладені вокальні гармонії.
Найвідоміша пісня альбому, «Bohemian Rhapsody», виникла на основі музичних творів, написаних Мерк'юрі ще під час навчання у Коледжі Ілінга. На прослуховуванні Мерк'юрі зіграв Бейкеру трек на піаніно у своїй квартирі, після чого, він раптово зупинився та оголосив: «Ось тут починається оперна секція». Коли решта учасників гурту приступила до запису пісні, вони не були впевнені, що зможуть зібрати її воєдино. У записаній мінусівці до пісні, Бейкером був залишений 30-секундний відрізок стрічки, у який планувалося додати оперний вокал. Повідомляється, що створення 180 вокальних накладань настільки зносили вихідну стрічку, що вона стала тоншою. «EMI» спочатку відмовилися випускати сингл, вважаючи його надто довгим, і наполягали на його переробці для радіо, від чого «Queen» відмовилися. Далі, ключову роль у поданні синглу публіці, зіграв друг і порадник Мерк'юрі, діджей радіостанції «Capital London[en]» Кенні Еверетт[en]. У гурта був запис пісні на бобіні, і її дали Еверетту з умовою, що той не ставитиме її на радіо. «Добре, не ставитиму» — відповів Еверетт і підморгнув музикантам. Спочатку Еверетт «дразнив» своїх слухачів фрагментами пісні, а потім за два вихідні дні протягом свого радіо-шоу прокрутив її 14 разів. Комутатор «Capital» був перевантажений дзвінками слухачів, які питали, коли знову вийде пісня. Публічний попит змусив «EMI» випустити «Bohemian Rhapsody», сингл посідав перше місце у британському чарті протягом дев'яти тижнів. Він став третім найпопулярнішим синглом[en] у Великій Британії всіх часів, поступаючись лише синглу гурту «Band Aid[en]», «Do They Know It's Christmas?» і «Candle in the Wind 1997[en]» Елтона Джона. Він також став найпродаванішим британським комерційним синглом (тобто не благодійним). У США сингл посів дев'яте місце, а його перевидання 1992 року посідало друге місце у «Billboard Hot 100», протягом п'яти тижнів. Це єдиний сингл, що коли-небудь розпродувався мільйонними тиражами під час двох релізів. «Bohemian Rhapsody» двічі стала «різдвяним номером один[en]» у Великій Британії, більше жодному синглу не вдавалося повторити цей результат. Також у трьох різних опитуваннях вона була визнана найкращою піснею всіх часів.
Окрім цього «Bohemian Rhapsody» просувалася за допомогою відеокліпу, знятого Брюсом Гаверсом, який до цього вже зняв кілька живих концертів «Queen». Гурт вирішив зняти кліп, щоб замінити виконання пісні на музичній телепередачі BBC, «Top of the Pops[en]», тому що це б суперечило графіку проведення туру, а імітація виконання такої складної композиції виглядала б дивною. Вартість кліпу, знятого за три години в студії «Elstree Studios[en]» у Гартфордширі, склала 3500 фунтів, що вп'ятеро перевищувало кошторис звичайного рекламного відео. Під час оперної секції кліпу була повторена сцена з обкладинки альбому «Queen II», але з оживленими обличчями учасників гурту. Журнал «Rolling Stone» відгукувався про вплив рекламного відео до «Bohemian Rhapsody» словами: «Його вплив неможливо переоцінити, оскільки воно практично винайшло музичний кліп, за сім років до виходу „MTV“ в ефір». Поставивши його на 31 місце у своєму списку «50 ключових подій в історії рок-музики», видання «The Guardian» заявило, що воно «забезпечило, щоб відео відтепер було обов'язковим інструментом у музичному маркетингу». Радіоведучий Томмі Венс[en] заявив: «Це була перша платівка, висунута на перший план завдяки відео. „Queen“, безумовно, були першим гуртом, який створив „концептуальне“ відео. Ви не могли слухати цю музику, не бачачи візуальних картинок у вашій уяві».
| Він точно знав, що робив. Це було Фреддіне дитя. Ми просто допомогли йому втілити це у життя. Ми зрозуміли, що будемо виглядати дивно, намагаючись зобразити такий надзвичайно складний твір на телебаченні. Це треба було представити якось по-інакшому | ||
— Браян Мей про те, як Мерк'юрі написав «Bohemian Rhapsody» та про новаторський відеокліп до неї, |
Альбом «A Night at the Opera» мав великий успіх у Великій Британії і став тричі платиновим у США. В опитуванні 4-го каналу 2004 року британська публіка поставила його на 13 місце серед найкращих альбомів усіх часів. Також «A Night at the Opera» посідає високі місця у міжнародних опитуваннях, зокрема, у всесвітньому опитуванні Гіннеса він посів 19 місце серед найкращих альбомів всіх часів, а в опитуванні ABC австралійська громадськість поставила його на 28 місце, теж серед найкращих всіх часів. «A Night at the Opera» часто фігурує у списках «найкращих альбомів», у яких відображається думка критиків. Серед інших нагород він посів 16-те місце у рейтингу журналу «Q» «50 найкращих британських альбомів усіх часів» 2004 року та 11-е місце у рейтингу журналу «Rolling Stone» «100 найкращих альбомів усіх часів», як показано у його мексиканському виданні 2004 року. Також альбом посів 230-е місце у списку «500 найкращих альбомів усіх часів» журналу «Rolling Stone» у 2003 році. «A Night at the Opera» — третій та останній альбом «Queen», який увійшов до книги «1001 альбом, який ви повинні почути, перш ніж помрете». Другим синглом альбому стала пісня «You're My Best Friend», написана Діконом, яка посіла 16 місце в американському чарті «Billboard Hot 100» і згодом потрапила до «десятки» найкращих світових хітів. У листопаді 1975 року гурт розпочав тур «A Night at the Opera Tour», який проходив в Європі, США, Японії та Австралії. 24 грудня «Queen» виступили на спеціальному концерті у «Hammersmith Odeon», який транслювався у прямому ефірі на BBC в рамках телешоу «The Old Grey Whistle Test[en]», після чого його аудіо-запис транслювався ще на BBC Radio 1. Протягом концерту був створений найпопулярніший контрафактний запис гурту протягом десятиліть, поки він не вийшов офіційно 2015 року.
1976—1979: від «A Day at the Races» до «Live Killers» Редагувати
На початку 1976 «Queen» повернулися до студії для запису альбому «A Day at the Races», який часто розглядається як продовження альбому «A Night at the Opera». Цього разу ідеєю назви альбому знову послужив фільм братів Маркс, він мав схожу з «A Night at the Opera» обкладинку, яка так само засновувалася на логотипі «Queen». Найвідоміший із братів Маркс, Граучо Маркс, запросив «Queen» у березні 1977 року до себе в гості, у свій будинок в Лос-Анджелесі. Під час свого візиту музиканти особисто подякували господареві і проспівали а капела пісню «'39» з альбому «A Night at the Opera». Бейкер цього разу не брав участь в продюсуванні «A Day at the Races», гурт вирішив зайнятися цією справою самостійно, за допомогою Майка Стоуна, який виконав в альбомі кілька бек-вокальних партій. Головним хітом альбому стала пісня «Somebody to Love», натхненна госпелом, у якій Мерк'юрі, Мей та Тейлор наклали свої голоси один на одного безліч раз, щоб створити ефект госпел-хору. Пісня посіла друге місце у Великій Британії, а у США — 13-те. Також до альбому увійшла одна з «найважчих» пісень гурту, «Tie Your Mother Down» Мея, яка надалі стала одним з основних елементів їхніх живих виступів. У музичному плані «A Day at the Races» став дуже успішним як за стандартами фанатів, так і критиків, посівши перше місце у Великій Британії та Японії та п'яте місце у США.
18 вересня 1976 року «Queen» провели один зі своїх найвідоміших заходів[en], вони дали безкоштовний концерт у лондонському Гайд-парку, організований підприємцем Річардом Бренсоном. Виступ встановив рекорд відвідуваності парку, кількість глядачів оцінювалася в 150 000 осіб. «Queen» запізнилися на сцену, через що їм забракло часу, задля виступу на біс, оскільки було введено обмеження на тривалість концерту. Поліція повідомила Мерк'юрі, що його заарештують, якщо він знову спробує вийти на сцену, щоб виступити на біс. Мей отримав особливу насолоду від концерту, оскільки йому доводилося бувати на попередніх концертах у парку, таких як перший, організований компанією «Blackhill Enterprises[en]» у 1968 році, за участю «Pink Floyd».
1 грудня 1976 року «Queen» мали взяти участь у лондонській вечірній програмі «Today», але в останню хвилину музиканти мусили відмовитися. Замість них у студію спішно запросили їхніх колег по лейблу «EMI», панк-гурт «Sex Pistols», учасники якого дали відоме сумнозвісне, насичене лайкою, інтерв'ю ведучому Біллу Гранді[en]. Під час туру «A Day at the Races Tour» 1977 року, в лютому «Queen» провели аншлагові концерти у «Медісон-сквер-гарден» в Нью-Йорку, де у них на підтримці був гурт «Thin Lizzy», тоді Мерк'юрі та Тейлору вдалося поспілкувалися з лідером цього колективу Філом Лайноттом. Потім у червні вони дали серію концертів у Ерлс Корті у Лондоні. Концерти були присвячені Срібному ювілею королеви Єлизавети II[en], на них гурт вперше використав освітлювальну установку у формі корони, що обійшлося йому 50 000 фунтів стерлінгів.
Шостий студійний альбом «News of the World», випущений у 1977 році, став чотирикратно платиновим у США і двічі платиновим у Британії. Він містив багато пісень, спеціально написаних для живого виконання, у тому числі два найвідоміші рок-гімни, «We Will Rock You» та рок-баладу «We Are the Champions», які обидва стали постійними міжнародними спортивними гімнами[en], а остання пісня посіла четверте місце у чартах США. Обкладинкою альбому послужила картина американського науково-фантастичного художника Френка Фріса[en], взята Тейлором з журналу «Astounding Science Fiction» (жовтень 1953 року), на обкладинці якого був зображений гігантський розумний робот, який тримає мертве тіло людини. У листопаді 1977 року «Queen» розпочали тур «News of the World Tour», Роберт Гілберн[en] в газеті «Los Angeles Times» назвав його «найефектніше поставленим та найвитонченішим шоу». Під час туру «Queen» ще розпродали всі квитки на свої два концерти у «Медісон-сквер-гарден», за що 1978 року вони отримали Нагороду «Золотий квиток Медісон-сквер-гарден»[en], за продаж понад 100 000 квитків у цьому місці. Цього часу, через великі гонорари, «Queen» відповідно мав платити дуже великі податки у Британії, щоб уникнути цього, вони вирішили записати новий альбом поза межами своєї країни. В результаті новий альбом записувався у Франції («Superbear Studios» Ніцца) та Швейцарії («Mountain Studios» Монтре).
1978 року «Queen» випустили альбом «Jazz», який посів друге місце у Британії та шосте місце у чарті США «Billboard 200». «Jazz» був представлений світовій пресі вечіркою, організованою гуртом у Новому Орлеані, з фокусниками і стриптизерками. До альбому увійшли такі хіти, як «Fat Bottomed Girls» та «Bicycle Race», обидва з яких вийшли на подвійному синглі, натхненням до їхнього написання слугував «Тур де Франс», що проходив під час сесій запису. Інша відома пісня альбому, «Don't Stop Me Now», стала ще одним прикладом яскравих вокальних гармоній в репертуарі гурту. Альбом відзначився тим, що критичні відгуки щодо нього, лише з роками ставали більш сприятливими, ніж на момент його випуску. Зокрема, альбом критикувався через безліч музичних стилів, що у ньому охоплювалися. Журнал «Rolling Stone» опублікував такий жарт: «У „Queen“ не вистачає уяви, щоб грати джаз. А у даному випадку — у них також немає уяви, щоб грати рок-н-рол». Обкладинка альбому була натхнена малюнком, який Роджер Тейлор побачив на Берлінській стіні. Композиція «Mustapha», що стала першим треком альбому, була вокальним експериментом Мерк'юрі у арабському стилі під жорсткий гітарний риф, теж виявилася незрозумілою. Більше того, він співав у ній не існуючою мовою, а вокально імпровізував зі східним підтекстом. Під час рекламного заходу, організованого на стадіоні «Вімблдон» для випуску синглу з «Fat bottomed girls» і «Bicycle race», гурт найняв п'ятдесят оголених жінок, щоб вони проїхалися на велосипедах по доріжці стадіону. Кадри цього заходу були використані для обкладинок синглу та оформлення альбому, і повторно використані у відеокліпі до «Bicycle Race», який деякий час цензурувався у Британії. Після знімань компанія, яка дала гурту в оренду велосипеди, зажадала повного відшкодування вартості всіх використаних сидінь.
Того ж 1978 року «Queen» вирушили на гастролі «Jazz Tour» по США і Канаді, а більшу частину наступного року давали виступи в Європі та Японії. 1979 року вони випустили свій перший концертний альбом «Live Killers», який двічі ставав платиновим в США. Того ж року «Queen» випустили дуже успішний сингл «Crazy Little Thing Called Love», навіяний стилем рокабілі і виконаний у стилі Елвіса Преслі. Пісня увійшла до «десятки» найкращих у чартах багатьох країн, очолювала австралійський «ARIA Charts» протягом семи тижнів поспіль і стала першим синглом гурту «номер один» у США, де чотири тижні очолювала «Billboard Hot 100». Написавши пісню на акустичній гітарі та зігравши під час її запису на ритм-гітарі, Мерк'юрі грав на останній і під час виконання пісні на концертах, що було вперше, коли він грав на гітарі під час живих виступів. 26 грудня 1979 року «Queen» виступили на першому вечорі Концерту для кампучійського народу[en] в Лондоні, на прохання його організатора Пола Маккартні. Концерт став останнім виступом їхніх гастролів «Crazy Tour» у Лондоні.
1980—1982: від «The Game» до «Hot Space» і стадіонні тури Редагувати
1980-ті роки «Queen» розпочали з випуску альбому «The Game». До нього увійшли сингли «Crazy Little Thing Called Love» і «Another One Bites the Dust», обидва з яких очолили чарти США. Ідея випустити «Another One Bites the Dust» як сингл належала Майклу Джексону, який після відвідування концерту «Queen» у Лос-Анджелесі, запропонував її за лаштунками сцени Мерк'юрі, в результаті: у жовтні 1980 року вона протрималася три тижні на першому місці чартів США. Альбом протягом п'яти тижнів очолював «Billboard 200», і був розпроданий накладом у понад чотири мільйони копій у США. «The Game» записувався в студії «Musicland Studios[en]» (Мюнхен, Німеччина) під керівництвом продюсера, його музика відзначилася появою синтезатора, що було вперше для альбомів «Queen». До цього на конвертах платівок з їхніми альбомами вказувалася характерна фраза «Без синтезаторів!» («No Synthesisers!»). Широко поширене припущення, що цей коментар відображав «анти-синтезаторну» та «про-хард-рокову» позицію гурту, але пізніше продюсер Рой Томас Бейкер уточнив, що це була спроба пояснити, що багатошарові соло у цих альбомах були створені за допомогою гітари, а не синтезаторів, як тоді вважали керівники компаній звукозапису. У вересні 1980 року «Queen» дали три аншлагові концерти у «Медісон-сквер-гарден». Того ж року гурт також випустив альбом-саундтрек, музика якого створювалася до фільму «Флеш Гордон». У січні 1981 року на «American Music Awards[en]», «Another One Bites the Dust» отримала нагороду в номінації «Улюблений поп/рок-сингл», а «Queen» були номіновані на «Улюблений поп/рок-гурт, дует або гурт».
У лютому 1981 року «Queen» вирушили до Південної Америки в рамках туру «The Game Tour», ставши першим визначним рок-гуртом, що дав крупномасштабні концерти в Латинській Америці.
| «Queen» зробили великий міжнародний "перший крок", ставши гуртом, який зробив для популярної музики в Південній Америці те, що 17 років тому зробили «The Beatles» для Північної Америки. Півмільйона аргентинців та бразильців, які зголодніли за виступами провідних британських або американських гуртів на піку їхньої популярності, влаштували «Queen» героїчний прийом, який змінив хід поп-історії на цій незвіданій території світової рок-мапи. Захоплені молоді люди побачили вісім концертів «Queen» на гігантських стадіонах, а ще мільйони побачили шоу по телевізору і почули наживо у радіотрансляціях | ||
— стаття Тома Піннока у березневому номері «Melody Maker» за 1981 рік, |
Тур включав п'ять концертів в Аргентині, один з яких зібрав найбільшу аудиторію в історії цієї країни (він зібрав 300 000 людей у Буенос-Айресі) і два концерти на стадіоні «Сісеру Помпеу ді Толеду» в Сан-Паулу, Бразилія, де вони виступили перед більш ніж 131 000 людьми першого вечора (найбільша на той момент аудиторія у світі за кількістю придбаних квитків, у рамках виступу одного гурту) і понад 120 000 осіб наступного вечора. У регіоні, де тоді в основному правили військові диктатори, гурт був зустрінутий сценами фан-лихоманки, через що зворушений промоутер їх перших концертів на стадіоні «Хосе Амальфітані» у Буенос-Айресі, сказав: «Для музики в Аргентині це був випадок до війни і після війни. „Queen“ звільнили цю країну у музичному плані». Другий виступ гурту на стадіоні «Хосе Амальфітані» транслювався національним телебаченням, тоді його переглянули понад 30 мільйонів людей. За лаштунками концертної сцени тоді відбулося знайомство гурту з футболістом Дієго Марадоною.
Очолюючи чарти Бразилії та Аргентини, балада «Love of My Life» буквально «затьмарювала» решту пісень під час її виконання на концертах у Південній Америці. Мерк'юрі переставав співати, а потім диригував публікою, коли вона в захоплені від пісні починала сама її виконувати, журналістка Леслі-Енн Джонс[en] писала: «Шанувальники знали пісню напам'ять. Їхня англійська була ідеальною». Пізніше того ж року «Queen» виступили 9 жовтня перед більш ніж 150 000 своїх фанів у Монтерреї (стадіон «Естадіо Універсітаріо») та 17—18 жовтня у Пуеблі (стадіон «Естадіо Сарагоса[en]»), у Мексиці. Хоча концерти мали успіх, їхнє проведення затьмарилось відсутністю планування та належних умов, у зв'язку з цим публікою у бік сцени часто запускалися ракети для феєрверків, через що Мерк'юрі завершив останній виступ словами: «До побачення друзі, ви покидьки!». Увечері 24 та 25 листопада «Queen» відіграли два аншлагові вечори на стадіоні «Монреаль-Форум», Квебек, Канада. У Монреалі відбулося одне з найвизначніших виконань Мерк'юрі, де він співав останню пісню альбому «The Game», «Save Me», а сам концерт був записаний і вийшов у вигляді концертного альбому «Queen Rock Montreal».
1981 року «Queen» записали разом з Девідом Бові сингл «Under Pressure», який очолив британський чарт. Це була перша співпраця «Queen» з іншим артистом, яка сталася спонтанно: Бові випадково зазирнув у студію, в момент коли гурт займався складанням нових пісень, і вирішив приєднатися до них. Мерк'юрі та Бові записували свій вокал для майбутньої пісні окремо один від одного, вигадуючи кожен свої власні ідеї. У жовтні «Queen» випустили свою першу збірку Greatest Hits», де було представлено найкращі пісні гурту 1974—1981 років, й яка стала найпродаванішим альбомом в історії британських чартів. Це єдиний альбом, який продано у Британії накладом у понад 7 мільйонів копій. Станом на липень 2022 року, він провів понад 1000 тижнів у британському чарті альбомів. За даними «The Telegraph», приблизно кожна третя родина у Британії володіє його копією. Альбом став дев'ятикратно платиновим у США. Станом на серпень 2022 року він провів понад 500 тижнів у чарті США «Billboard 200». У всьому світі родано понад 25 мільйонів копій «Greatest Hits».
1982 року гурт випустив альбом «Hot Space», у якому вони відійшли від свого фірмового звучання 1970-х років, музика платівки була представлена сумішшю з поп-року, танцювальної музики, диско, фанку і ритм-енд-блюзу. Більшість треків альбому була записана у Мюнхені у найнеспокійніший період в історії гурту. Під час складання музики до альбому, Мерк'юрі і Дікон знаходилися під впливом своїх тодішніх нових вподобань у вигляді соулу і фанку, до якого критично ставилися Тейлор і Мей, також їм обом дуже не подобався вплив на Мер'юрі його персонального менеджера, Пола Прентера. За словами Райнгольда Мака, Прентер ненавидів рок-музику і Мерк'юрі прислухався до його думки протягом усіх сесій запису «Hot Space». Мей також різко критикував Прентера, менеджера Мерк'юрі між 1977—1984 роками, за те, що він не звертав уваги на важливість радіостанцій та їхнього значення у плані життєво необхідного зв'язку між гуртом та слухачами, а також за відмову станціям у зустрічі з Мерк'юрі. Мей казав: «Цей тип під час одного туру сказав усім станціям, які пропонувати виступити — відвалити». Технік «Queen» Пітер Гінс писав: «Ніхто з гурту так не носився з ним [Прентером], як Фредді», при цьому Гінс розцінював відданість Мерк'юрі Прентеру як акт «помилкової довіри». Під час мюнхенських сесій Мерк'юрі проводив час із Маком та його родиною, ставши хрещеним батьком першої дитини Мака. Журнал «Q» назвав «Hot Space» одним із п'ятнадцяти найкращих альбомів, де визначні рок-виконавці втратили сюжет. Хоча альбом збентежив деяких шанувальників зміною музичного напряму, він все ж таки досяг 4-го місця у Британії.
| Ми переїхали до Мюнхена, щоб ізолюватися від звичайного життя та зосередитись на музиці. У результаті ми всі опинилися у досить хворому місці. Важкий період. Ми не ладнали один з одним. У нас у всіх були різні плани. Особисто для мене це був важкий час — кілька похмурих моментів | ||
— Браян Мей про запис альбому «Hot Space» у складний для гурту період, |
Під час гастролів на підтримку альбому «Hot Space», «Queen» виявили, що частина публіки не сприймає їхній новий музичний матеріал. На концерті у Франкфурті Мерк'юрі відповів деяким з людей, які критикували нові пісні: «Якщо ви не хочете це слухати — йдіть додому!». Під час туру до «Queen» приєднався колишній клавішник гурту «Mott The Hoople» Морган Фішер[en] як додатковий музикант. Планувалися концерти на стадіонах «Арсенал» та «Олд-Траффорд», але потім їх скасували через візит до Британії Папи Івана Павла II і нестачу через це вуличної інфраструктури, зокрема туалетів. Натомість виступи були перенесені на стадіони «Milton Keynes Bowl[en]» та «Елленд Роуд», у Лідсі. Концерт на «Milton Keynes Bowl» був знятий телебаченням «Tyne Tees Television[en]» і випущений на відео, а ще пізніше він вийшов на DVD. 14 і 15 вересня 1982 року, на стадіоні «The Forum[en]» в Інглвуд, Каліфорнія, гурт дав свої два останні концерти в США, де вокалістом був Мерк'юрі. Під виступів у Північній Америці Фішера замінили на сесійного клавішника Фреда Мендела[en]. Після свого туру «Hot Space Tour», «Queen» припинили гастролі Північною Америкою, оскільки їхній успіх там пішов на спад, незважаючи на те, що вони тоді дали свій єдиний виступ на американському телебаченні, під час прем'єри восьмого сезону шоу «Суботнього вечора в прямому ефірі» 25 вересня того ж року. Це був останній публічний виступ гурту у Північній Америці перед смертю їхнього фронтмена. Падіння їхньої популярності в США частково пояснювався існуючою там гомофобією. Ще під час американського етапу туру «Queen» 1980 року тамтешні фани кидали на сцену одноразові бритви, з вимогою до Мерк'юрі позбавитися ним його нового іміджу з відрощеними вусами, що ними сприймалося як втілення «нахабного гея — героя рок-н-ролу». Гурт завершив рік гастролями по Японії.
1983—1984: «The Works» Редагувати
Після завершення «Hot Space Tour» концертом на стадіоні «Seibu Lions Stadium[en]» у Токородзаві, Японія, у листопаді 1982 року, «Queen» вирішили зробити тривалу творчу перерву. Пізніше Мей казав, що «якийсь час ми ненавиділи один одного». Через дев'ять місяців гурт знову зібрався для запису нового альбому на студіях «Record Plant Studios[en]» у Лос-Анджелесі та «Musicland Studios[en]» у Мюнхені. Окрім цього частина учасників гурту займалися сторонніми проектами та сольною творчістю. Тейлор видав свій другий сольний альбом «Strange Frontier[en]». Мей випустив міні-альбом «Star Fleet Project» у співпраці з Едді Ван Галеном. Цього періоду «Queen» залишили «Elektra Records» (свій лейбл у США, Канаді, Японії, Австралії і Новій Зеландії) та підписали контракт з «EMI»/«Capitol Records».
У лютому 1984 року «Queen» випустили свій одинадцятий студійний альбом «The Works». Серед хітових синглів були «Radio Ga Ga», що ностальгічно виступав на користь радіомовлення, «Hammer to Fall» та «I Want to Break Free». «Rolling Stone» назвав альбом «Led Zeppelin II вісімдесятих». У Британії «The Works» став тричі платиновим і залишався у чарті альбомів два роки. Альбом не мав успіху в США, де, на додаток до проблем з новим лейблом «Queen», «Capitol Records» (який нещодавно розірвав відносини зі своїми незалежними промоутерськими командами через урядову доповідь щодо пейоли), відеокліп до «I Want to Break Free», де вони переодяглися в жінок, який був пародією до британської мильної оперу «Вулиця коронації», викликав скандал і був заборонений на «MTV». Ідею кліпу подала дівчина Роджера Тейлора. Він казав журналу «Q»: «У минулому у нас було кілька дійсно серйозних, епічних відео, де ми просто вирішили трохи розважитися. Ми хотіли, щоб люди знали, що ми не ставимося до себе надто серйозно, що ми все ще можемо сміятися над собою». Режисер відео Девід Маллет[en] казав, що Мерк'юрі неохоче погодився на це, коментуючи «це була пекельна робота, щоб витягнути його з роздягальні».
У тому ж році «Queen» розпочали «The Works Tour», перший тур, де з'явився клавішник Спайк Едні[en], як додатковий живий музикант. Під час туру гурт відіграв 9 аншлагових концертів у Бопутатсвані, що у Південній Африці, на арені в Сан-Сіті. Після повернення до Англії гурт став предметом обурення громадськості, оскільки виконав свої концерти у країні, де проходила активна політика апартеїду та незважаючи на міжнародні дивестиційні зусилля[en] та культурний бойкот з боку ООН. Учасники гурту заявили критикам, що грали свою музику для шанувальників у Південній Африці, а також наголосили, що концерти проводились перед об'єднаною аудиторією. «Queen» надали фінансову підтримку школі для глухих та сліпих дітей як філантропний жест, але були оштрафовані Британським союзом музикантів[en] та внесені до «чорного списку» артистів ООН. 2021 року Тейлор висловив жаль з приводу рішення виступити в Сан-Сіті, заявивши, що «Ми пішли з найкращими намірами, але я все ще думаю, що це було своєрідною помилкою».
1985—1988: «Live Aid», «A Kind of Magic» і тури Редагувати
У січні 1985 року гурт дав як хедлайнер два концерти на першому фестивалі «Rock in Rio[en]» у Ріо-де-Жанейро, Бразилія, перед більш ніж 300 000 людей кожного вечора. Газета «The Boston Globe» описали ті виступи як «гіпнотизуючі перформенси». Вибрані моменти із двох виступів були представлені у форматі VHS під заголовком «Queen: Live in Rio», а пізніше транслювались на «MTV» у США. У квітні і травні 1985 року «Queen» завершували «The Works Tour» аншлаговими концертами в Австралії та Японії.
На благодійному фестивалі «Live Aid», що відбувся на стадіоні «Вемблі» 13 липня 1985 року, «Queen» виконали деякі зі своїх найкращих хітів перед рекордною на той час телеаудиторією, що налічувала приблизно 1,9 мільярда людей. Багато хто з аншлагової публіки стадіону, що складала 72 000 людей, плескали, співали і розгойдувалися в унісон. Організатори фестивалю Боб Гелдоф і Мідж Юр, інші музиканти (такі як Елтон Джон, Кліф Річард, Дейв Грол), музичні журналісти таких видань як BBC, CNN, «Rolling Stone», MTV, «The Telegraph» назвали виступ «Queen» «родзинкою» концерту. В інтерв'ю за лаштунками концерту Роджер Вотерс заявив: «Усі, з ким я стикався, гудуть про „Queen“. Вони повністю зачарували всіх». За результатами спеціалізованого опитування, проведеного 2005 року, це було найкраще рок-виконання всіх часів. Потужна, стійка нота Мерк'юрі, «Аааааай-о», що лунала під час а капельої частини концерту, де він проспівував її у бік публіки, яка у свою чергу відповідала йому («заклик-відповідь[en]»), повторюючи її — стала відомою як «Нота, почута у всьому світі». Реакція публіки щодо виступу «Queen» на «Live Aid» буквально «оживила» кар'єру гурту, що називалося Роджером Тейлором як «пострілом у руку». 1986 року Мерк'юрі прокоментував виступ на фестивалі словами: «На наш погляд, той факт, що „Live Aid“ трапився саме тоді, коли він трапився, був справжньою вдачею. Він з'явився із нізвідки і врятував нас. Безперечно, це була поворотна точка. Можна сказати, що в історії „Queen“ це був по-справжньому особливий момент».
| «Queen» були абсолютно найкращим гуртом того часу... вони просто йшли і трощили один хіт за іншим... це була ідеальна сцена для Фредді: весь світ | ||
— Боб Гелдоф про виступ гурут «Queen» на «Live Aid», |
«Queen» завершили 1985 рік випуском синглу «One Vision» і бокс-сету з альбомами гурту «The Complete Works», що вийшов обмеженим накладом. Збірка також містла різдвяний сингл «Thank God It's Christmas» 1984 року і раніше невиданий матеріал. На початку 1986 року «Queen» записали альбом «A Kind of Magic», що містив кілька перероблених версій пісень, які спочатку були написані для фантастичного бойовика «Горець». Альбом мав успіх у Британії, Німеччині та деяких інших країнах, низка його пісень стала хітами, включаючи «A Kind of Magic», «Friends Will Be Friends», «Princes of the Universe» та «Who Wants to Live Forever» (яка була записана із оркестром під диригуванням Майкла Кеймена). У Північній Америці альбом мав менший успіх, досягнувши 46-го місця в США, біограф Марк Блейк[en] описав його «так собі альбомом» з «дещо нерівномірним враженням від прослуховування». 2007 року журнал «Classic Rock» поставив його на 28-е місце серед найкращих альбомів-саундтреків усіх часів.
У середині 1986 року «Queen» вирушили у «The Magic Tour», їхній останній тур з Мерк'юрі. Для гастролів вони знову найняли клавішника Спайка Едні. «Queen» розпочали тур на стадіоні «Росунда» у Стокгольмі, Швеція, а потім дали концерт у замку Слейн, Ірландія, перед аудиторією у 95 000 осіб, побивши рекорд відвідуваності цього місця. Також гурт виступив за «Залізної завіси», виступивши перед 80 000 людей на стадіоні «Népstadion» у Будапешті, Угорщина (який записали і випустили у вигляді концертного фільму «Hungarian Rhapsody: Queen Live in Budapest»), це був один з наймасштабніших рок-концертів, які будь-коли проводилися у Східній Європі. Протягом туру концерти «Queen» відвідало понад мільйон людей, зокрема приблизно 400 000 лише у Британії, що стало рекордом на той час. Кульмінацією «The Magic Tour» став концерт на стадіоні «Вемблі», який був записаний і випущений у вигляді подвійного концертного альбому «Queen at Wembley», він вийшов на компакт-диску та у вигляді живого концертного виступу на відеокасеті/DVD, що став п'ятикратно платиновим у США та чотирикратно платиновим у Британії. «Queen» не змогли забронювати «Вемблі» для третього нічного концерту, в результаті вони 9 серпня виступили на Фестивалі «Небуорт»[en]. Квитки на концерт були розпродані протягом двох годин, після чого парк, який став останнім виступом «Queen» з Мерк'юрі, заповнило понад 120 000 фанів. Технік гурту, Пітер Гінс, зазначав: «У Небуорті я чомусь відчував, що стане останнім для всіх нас виступом», тоді як Браян Мей згадував, як Мерк'юрі сказав: «Я не збираюся робити це вічно. Ймовірно, це востаннє».
1988—1992: «The Miracle» і «Innuendo». Останні роки життя Мерк'юрі Редагувати
Після того як 1988 року фани стали помічати що зовнішність Мерк'юрі дедалі стає все більш виснаженою, ЗМІ повідомили, що він серйозно хворий, і ймовірною хворобою часто згадувався СНІД. Проте, Мерк'юрі заперечував це, наполягаючи на тому, що він просто «змучений» і надто зайнятий, щоб давати інтерв'ю; тоді йому було 42 роки, і він займався музикою майже два десятиліття. Насправді, ще 1987 року у нього був діагностований ВІЛ-позитивний діагноз, але він не розголошував свою хворобу, лише його найближче оточення колег і друзів знало про його стан.
Після праці над різноманітними сольними проектами протягом 1988 року (включно із колаборацією Мерк'юрі та Монсеррат Кабальє над платівкою «Barcelona»), 1989 року «Queen» представили альбом «The Miracle». У цій платівці гурт продовжив музичний напрямок альбому «A Kind of Magic», а саме використання поп-рок звучання разом із досить «важким». Альбом представив такі хіти: «The Miracle», «Breakthru», «The Invisible Man», «I Want It All» та «Scandal» (дві останні стали гімнами боротьби проти апартеїду у Південній Африці). Альбом очолив чарти Британії та низки інших європейських країн, а у США він досяг 24 сходинки у «Billboard 200». «AllMusic» назвав «The Miracle» найкращим альбомом «Queen» 1980-х років разом з «The Game». Також у «The Miracle» гурт започаткував нову концепцію щодо авторства пісень. Якщо до цього авторство практично кожної пісні приписувалося лише її основному автору, то після цього авторство всіх пісень зараховувалося до спільної творчості всього гурту, таке рішення символізувала незвичайна обкладинка альбому, у якій були об'єднанні звичайні фотографії облич чотирьох учасників гурту в одне морфінговане гештальт-зображення.
| Весь той час, коли ми знали, що Фредді йде, ми тримали голови опущеними | ||
— Браян Мей, |
1990 року у «Queen» закінчився контракт з «Capitol» і музиканти підписали новий з «Hollywood Records» (лейблом компанії «Disney[en]»). В рамках угоди «Disney» придбала за 10 мільйонів доларів права на поширення творів «Queen» у Північній Америці і відтоді залишається власником музичного каталогу гурту у США та Канаді. У лютому того ж року Мерк'юрі востаннє з'явився на публіці, коли він приєднався до решти учасників «Queen» на сцені Театру «Dominion» у Лондоні, щоб отримати премію «Brit Awards» за видатний внесок у британську музику.
На початку 1991 року гурт представив свій 14-й студійний альбом «Innuendo», разом із однойменним хітом, які очолили британські чарти. А трохи пізніше того ж року вийшла решта синглів, зокрема «The Show Must Go On», що також очолила британський чарт. Відеокліп до пісні містив архівний запис виступів гурту 1981—1989 років, що, разом із змістом слів пісні, стало новим приводом для медіа щодо подання статей про хворобу Мерк'юрі, хоча це як і раніше офіційно заперечувалось. Тоді як хвороба Мерк'юрі прогресувала і він ледь міг ходити коли гурт 1990 року записував «The Show Must Go On». У зв'язку із цим Мей мав певні сумніви щодо того, чи Мерк'юрі фізично здатний співати. Решта гурту були готові до запису і чекали на той момент, коли Мерк'юрі буде здатний прийти до студії на годину чи дві за раз. Мей розповідав про Мерк'юрі: «Він продовжував наполягати: „Напишіть мені більше. Напишіть щось. Я просто хочу заспівати це, і коли мене не стане, ви зможете закінчити запис“. Він насправді не відчував страху». Основою зображення обкладинки альбому послужила ілюстрація французького графіка XIX століття Жана Гранвіля. У жовтні 1991 року була представлена друга збірка найкращих хітів гурту, «Greatest Hits II»; ця платівка наразі є 10-ою у списку найпродаваніших альбомів усіх часів у Британії, сьомим найпродаванішим альбомом у Німеччині, також вона є одним з найпродаваніших альбомів у Франції, де має «діамантовий» статус, загалом було продано 16 мільйонів її копій по всьому світу..
23 листопада 1991 року, у підготовленій на смертному ложі заяві, Мерк'юрі офіційно підтвердив, що у нього СНІД. Протягом 24 годин після цієї заяви Мерк'юрі помер від бронхопневмонії, яка стала ускладненням СНІДу. Панахида за співаком відбулись 27 листопада на цвинтарі Кенсал-Грін, що у західній частині Лондона, відповідно до зороастрійських вірувань його родини.
Незабаром після смерті Мерк'юрі вийшло перевидання пісні «Bohemian Rhapsody» у вигляді подвійного синглу, де разом з нею на стороні «А» була композиція з альбому «Innuendo», «These Are the Days of Our Lives», відеокліп якої складається із фінальних сцен співака перед камерами. Рон Гарт із журналу «Rolling Stone» написав: «Синт-балада на основі конґи „These Are the Days of Our Lives“ — найзначніший сингл „Innuendo“, враховуючи, що його відео стало останнім разом, коли його шанувальники змогли побачити співака живим». Відеокліп відзнято у травні 1991 року (що стало свідченням того, що це остання робота Мерк'юрі із гуртом). У США пісня вийшла як сингл ще у вересні того року. «These Are the Days of Our Lives» посіла перше місце британського чарту, залишаючись там протягом 5 тижнів, що зробило її єдиною піснею, яка очолювала чарт у період різдвяних свят двічі і яка очолювала чарт у 4 різних роки (1975, 1976, 1991 і 1992 роки). Перші прибутки від синглу (а це приблизно 1 000 000 фунтів) були передані благодійній організації «Terrence Higgins Trust[en]».
Після того, як «Bohemian Rhapsody» з'явилась у комедії 1992 року «Світ Вейна», популярність «Queen» помітно зросла у Північній Америці. Ця поява допомогла композиції досягти 2 позиції у чарті «Billboard Hot 100» і протриматись там 5 тижнів (якщо додати ще появу у чарті 1976 року, то ця пісня загалом залишалась у «Hot 100» протягом 41 тижня), а гурт отримав нагороду «MTV Video Music Award». Збірка «Classic Queen» досягла 4 позиції у «Billboard 200» та стала тричі платиновою у США. Кадри з фільму «Світ Вейна» були використані для створення нового кліпу до пісні «Bohemian Rhapsody», від якого гурт та їхні менеджери були у захваті.
20 квітня 1992 року на стадіоні «Вемблі» перед 72 000 глядачів відбувся концерт пам'яті Фредді Мерк'юрі. Запрошені музиканти та гурти («Def Leppard», Роберт Плант, Тоні Айоммі, Роджер Долтрі, «Guns N' Roses», Елтон Джон, Девід Бові, Джордж Майкл, Енні Леннокс, Seal, «Extreme[en]» та «Metallica») виконали різноманітні пісні «Queen» із рештою членів гурту і Спайком Едні. Цей концерт увійшов у «Книгу рекордів Гіннеса» як «найбільший благодійний рок-зірковий концерт», оскільки загальна телевізійна аудиторія перевищила 1.2 мільярди людей по всьому світу і загалом вдалось зібрати понад 20 мільйонів фунтів на анти-СНІД благодійність.
1995—2003: від «Made in Heaven» до концерту «46664» Редагувати
Останній альбом гурту «Queen» із вокалом Мерк'юрі, «Made in Heaven», вийшов 1995 році, через чотири роки після його смерті. Альбом, до якого увійшли такі треки як «Too Much Love Will Kill You» і «Heaven for Everyone», складався з останніх записів Мерк'юрі 1991 року, та матеріалу, що не потрапив до попередніх студійних альбомів, і переробленого матеріалу із сольних робіт Мея, Тейлора і Мерк'юрі. Також до нього увійшла пісня «Mother Love», останній вокальний запис Мерк'юрі, який він закінчив за допомогою драм-машини, поверх якої Мей, Тейлор та Дікон пізніше додали інструментальний трек. Після того, як Мерк'юрі закінчив запис передостанньої частини пісні, він повідомив, що «не дуже добре почувається» і що «завершить роботу над останньою частиною, коли повернеться наступного разу». Після цього він у студії більше не з'явився, тому роботу над цією останньою частиною закінчив Мей. Обидва етапи запису платівки (до і після смерті Мерк'юрі) виконано у студії гурту у місті Монтре, Швейцарія. Одразу після релізу «Made in Heaven» очолив британський чарт, ставши там для гурту дев'ятим альбомом «номером один», загалом його було продано понад 20 мільйонів копій по всьому світу. 25 листопада 1996 року у Монтре, на березі Женевського озера, відкрито статую Мерк'юрі, практично через 5 років після смерті музиканта.
1997 року «Queen» повернулись до студії для запису пісні «No-One but You (Only the Good Die Young)», присвяченої Мерк'юрі та усім тим, «хто помер надто рано». Пісня вийшла як бонус-трек збірки «Queen Rocks» і потрапила до збірки «Greatest Hits III». У січні 1997 року «Queen» виконали «The Show Must Go On» наживо із Елтоном Джоном та балетом Моріса Бежара у Парижі під час вечора пам'яті Мерк'юрі; цей захід став останнім публічним виступом Джона Дікона, який вирішив піти на пенсію. Концерт у Парижі став лише другим виступом «Queen» після смерті Мерк'юрі, і це спонукало Елтона Джона спробувати переконати гурт виступати знову. Браян Мей і Роджер Тейлор виступали разом на декількох церемоніях нагороджень та благодійних концертах, роль вокаліста на цих виступах виконували різні запрошені співаки. На афішах до цих виступів вони оголошувались як «Queen +» ім'я запрошеного вокаліста. 1998 року дует виступив на благодійному концерті Лучано Паваротті; під час виступу Мей виконав «Too Much Love Will Kill You» разом із Паваротті, а також «Radio Ga Ga», «We Will Rock You» та «We Are the Champions» із Дзуккеро. Гурт взяв участь у ще одному благодійному концерті Паваротті у Модені, що в Італії, у травні 2003 року. Декілька запрошених вокалістів записали нові версії хітів «Queen» під іменем «Queen + ім'я співака» (зокрема, Роббі Вільямс виконав вокальну партію пісні «We Are the Champions» для саундтреку до комедії «Історія лицаря»).
| Ви, хлопці, маєте вийти і знову грати. Це нагадує те, ніби в гаражі стоїть „Феррарі“, який чекає на водія. | ||
— Елтон Джон про період, коли «Queen» залишилися без вокаліста після смерті Фредді Мерк'юрі, |
У листопаді 1999 року вийшла збірка «Greatest Hits III», яку серед іншого, увійшла реп-версія пісні «Another One Bites the Dust», записана разом із Вайклефом Жаном, а також концерті версії «Somebody to Love» із Джорджом Майклом та «The Show Must Go On» із Елтоном Джоном. Станом на той час вражаючі обсяги продажів платівок «Queen» зробили їх другими виконавцем у Британії за весь час після «The Beatles». У листопаді 2000 року гурт випустив бокс-сет «The Platinum Collection», який став семикратно платиновим у Британії та п'ятикратно платиновим у США. 18 жовтня 2002 року «Queen» отримали власну зірку на Алеї Слави (під номером 2207) у Голлівуді за їхній внесок у музичну індустрію, яка знаходиться за адресою Голлівудський бульвар, 6358. 29 листопада 2003 року Мей і Тейлор виступили на концерті «46664[en]», організованому Нельсоном Манделою на стадіоні «Грін-Пойнт[en]» у Кейптауні, метою якого було привернення уваги до проблеми поширення ВІЛ/СНІДу у Південній Африці. Під час концерту гурт виконав нову пісню «Invincible Hope», у якій присутня промова Мандели, пізніше увійшла до міні-альбому «46664: One Year On», де її авторство було вказано як «Queen + Нельсон Мандела». Музиканти провели певний час у домі Мандели, де обговорювали проблеми Африки та шляхи їх подолання, а через два роки гурт став послом руху «46664».
2004—2009: «Queen + Пол Роджерс» Редагувати
Наприкінці 2004 року Мей та Тейлор анонсували повернення до концертних виступів 2005 року із Полом Роджерсом (засновником на колишнім вокалістом гуртів «Free» та «Bad Company»). На вебсайті Мея було зазначено, що Роджерс виступатиме разом із «Queen» (як проект «Queen + Пол Роджерс»), а не замінятиме Мерк'юрі; Джон Дікон не братиме участі у цих виступах. У листопаді 2004 року «Queen» були вибрані серед номінантів до Зали слави музики Британії[en], де під час нагородження Роджерс вперше виступив разом із Меєм і Тейлором як вокаліст.
2005 та 2006 роки «Queen» та Пол Роджерс провели у турне, яке стало першим для гурту із часів останніх виступів із Фредді Мерк'юрі у 1986 році. Тоді Тейлор коментував ці виступи словами: «Ми ніколи не думали, що знову поїдемо в тур, Пол з'явився випадково і у нас, здається, все вийшло. Пол просто відмінний співак. Він не намагається бути Фредді». Перша частина туру охопила Європу, надалі гурт вирушив у Японію, а опісля відіграв серію концертів у США 2006 року. 25 травня 2006 року «Queen» отримали нагороду «VH1 Rock Honors[en]» у Центрі для заходів «Мандалай-бей»[en] в Лас-Вегасі. Під час відкриття церемонії нагородження гурт «Foo Fighters» вшанували «Queen», виконавши пісню «Tie Your Mother Down» разом із Меєм, Тейлором та Роджерсом, котрі також виконали декілька вибраних хітів «Queen».
15 серпня 2006 року на вебсайті Мея та фан-клубу було підтверджено, що проект «Queen + Пол Роджерс», починаючи з жовтня, збираються продюсувати свій перший студійний альбом, запис якого буде відбуватися у «секретному місті». 27 червня 2008 року «Queen + Пол Роджерс» виступили на святкуванні 90-річчя Нельсона Мандели, яке проходило в лондонському Гайд-парку. Окрім святкування ювілею Мандели, ще одною метою заходу було привернення громадськості до пандемії ВІЛ/СНІДу. 12 вересня у Європі та 28 жовтня 2008 року у США було представлено дебютний альбом проєкту «Queen+Пол Роджерс» під назвою «The Cosmos Rocks». Після випуску альбому гурт знову вирушив у тур Європою, першим виступом якого став концертом у Харкові на Майдані Свободи перед 350 000 українських фанів. Пізніше харківський концерт вийшов на DVD «Live in Ukraine». Потім тур проходив в Росії, де гурт відіграв два аншлагові концерти у Москві, у спорткомплексі «Олімпійський». Після першого етапу великого європейського туру, в ході якого «Queen» дали 15 аншлагових концертів поспіль у 9 країнах, квитки на британські виступи були продані протягом 90 хвилин від моменту початку продажів, вони включали три концерти в Лондоні, перший з яких проходив на Арені «O2» 13 жовтня. Останній етап туру пройшов у Південній Америці та включав аншлаговий концерт на стадіоні «Хосе Амальфітані» у Буенос-Айресі.
Співпраця «Queen» та Пола Роджерса завершилась 12 травня 2009 року. Роджерс заявив: «Моя домовленість (із „Queen“) по суті була схожа на мою співпрацю із Джиммі (Пейджом) у „The Firm[en]“: це ніколи не розглядалось як щось постійне». Надалі Роджерс більше не розглядав можливості працювати із «Queen» знову.
2009—2011: відхід від «EMI», 40-річчя гурту Редагувати
20 травня 2009 року Мей та Тейлор виконали композицію «We Are the Champions» наживо у фінальному епізоді реаліті-шоу «American Idol» із вокальним дуетом переможця Кріса Аллена[en] та Адама Ламберта, який посів друге місце. У середині 2009 року після завершення співпраці із Полом Роджерсом «Queen» на своєму веб-сайті анонсували випуск нової збірки «Absolute Greatest». Платівка була представлена 16 листопада та досягла 3 позиції у британському чарті. До альбому увійшло 20 найкращих хітів гурту, записаних протягом всього періоду їхньої діяльності. Платівку було представлено у 4 різних форматах: CD, подвійний диск (із коментарями), подвійний диск із додатковою книгою та як вінілова пластинка. Перед релізом гурт запустив онлайн змагання, де учасники мали вгадати композиції, які увійдуть у альбом. 30 жовтня 2009 року Мей повідомив на своєму вебсайті, що «Queen» не планують виступати у 2010 році, хоча для цього були всі можливості. 15 листопада 2009 року Мей та Тейлор виконали «Bohemian Rhapsody» наживо на британському телебаченні в ефірі шоу «The X Factor» разом із фіналістами.
7 травня 2010 року Мей і Тейлор оголосили про припинення співпраці із лейблом «EMI», із якими гурт працював протягом майже 40 років. 20 серпня 2010 року менеджер «Queen» Джим Біч[en] заявив, що гурт підписав контракт із «Universal Music». Під час інтерв'ю на телепередачі «HARDtalk» каналу BBC 22 вересня Мей підтвердив співпрацю із «Island Records», що є дочірньою компанією «Universal Music». Вперше з кінця 1980-х років права на розповсюдження творів «Queen» по всьому світу отримав один і той же дистриб'ютор, тому що їхній поточний лейбл у Північній Америці («Hollywood Records») належав «Universal».
| Багато хто з вас читав у Інтернеті уривки про те, як „Queen“ змінюють компанії звукозапису, і тому я хотів підтвердити вам, що гурт підписав новий контракт з „Universal Music“… ми хотіли б подякувати команді „EMI“ за всю їхню важку роботу протягом багатьох років, численні успіхи і теплі спогади, і, звичайно ж, ми з нетерпінням чекаємо на продовження роботи з „EMI Music Publishing“, яка подбає щодо наших справ з написання пісень. Наступного року ми починаємо працювати з нашою новою компанією звукозапису, щоб відсвяткувати 40-річчя „Queen“, і ми оголосимо повну інформацію щодо планів на наступні 3 місяці. Як вже сказав Браян, наступні кроки „Queen“ включатимуть „роботу в студії, комп'ютери та живу роботу“. | ||
— Джим Біч, менеджер «Queen», про зміну лейблу, |
14 березня 2011 року «Queen» «відзначили» свою 40-у річницю перевиданням перших п'яти альбомів у Великій Британії та у деяких інших країнах у вигляді делюкс-видань (у США ці версії платівок були представлені 17 травня). Наступні п'ять альбомів були перевидані 27 червня по всьому світу, окрім США і Канади (у цих країнах реліз відбувся 27 вересня); останні п'ять платівок були перевидані у Британії 5 вересня.
У травні 2011 року Перрі Фаррелл[en], вокаліст гурту «Jane's Addiction», зазначив, що «Queen» намагаються переманити їхнього басиста Кріса Чейні[en] до себе в гурт. Фаррелл заявив: «Мені доводиться тримати Кріса подалі від Queen, які хочуть працювати із ним; вони його не отримають, хіба що ми не будемо нічого із цим робити». Цього ж місяця Пол Роджерс заявив, що знову існує імовірність його співпраці із «Queen». 4 жовтня на церемонії від компанії «Broadcast Music, Inc.[en]» «Queen» отримали нагороду «BMI Icon Award» за свої успіхи на радіо у США; а вже 6 листопада на «MTV Europe Music Awards» — нагороду «Global Icon[en]», яку Кеті Перрі вручила Браяну Мею. «Queen» закривали церемонію нагородження із Адамом Ламбертом, виконавши «The Show Must Go On», «We Will Rock You» і «We Are the Champions». Відновлення співпраці із Ламбертом отримало позитивний відгук як від критиків, так і від шанувальників «Queen», що вилилось у чутки щодо подальшої їхньої спільної роботи.
2011—теперішній час: «Queen + Адам Ламберт», «Queen Forever» Редагувати
25 і 26 квітня Мей і Тейлор взяли участь у 11 сезоні телешоу «American Idol», яке знімалося в Театрі «Nokia»[en], виконавши під час першого випуску попурі з композиціями «Queen» із шістьма фіналістами, а наступного дня — пісню «Somebody to Love» із гуртом «Queen Extravaganza». «Queen» були оголошені хедлайнером фестивалю «Sonisphere[en]», де мали виступити 7 липня 2012 року із Адамом Ламбертом у Небуорт-гаусі[en], проте фестиваль було скасовано. Востаннє гурт виступав у цьому місці 1986 року із Фредді Мерк'юрі. Браян Мей заявив: «Це гідний виклик для нас, і я певен що Фредді би схвалив цей виступ». «Queen» висловили своє розчарування від того, що виступ було скасовано, і заявили, що шукали інше місце для проведення концерту. 11 і 12 липня 2012 року гурт разом із Ламбертом дали 2 концерти у лондонському «Hammersmith Apollo[en]». Квитки на обидва концерти були розкуплені протягом першим 24 годин після старту продажу. Третій концерт було заплановано на 14 липня. 30 червня «Queen» та Адам Ламберт виступили у Києві разом із Елтоном Джоном на запрошення Фонду Олени Пінчук «АнтиСНІД». 3 липня гурт із Ламбертом дали концерт у Москві, на стадіоні «Олімпійський», а 7 липня 2012 року — у Вроцлаві, на Муніципальному стадіоні.
12 серпня 2012 року «Queen» виступали на церемонії закриття Літніх Олімпійських ігор у Лондоні. Цей виступ, що проходив на лондонському Олімпійському стадіоні відкрився спеціальним ремастованим відеокліпом, на якому Мерк'юрі на сцені виконує свій номер із «заклик-відповідь[en]» до публіки під час їхнього концерту 1986 року на стадіоні «Вемблі». Після цього Мей виконав соло із «Brighton Rock», після чого до нього приєдналися Тейлор і солістка Джессі Джей для виконання «We Will Rock You».
20 вересня 2013 року «Queen» та Адам Ламберт виступали на музичному фестивалі «iHeartRadio»[en] у готельно-розважальному комплексі MGM Grand у Лас-Вегасі. Влітку гурт із Ламбертом відправились у тур Північною Америкою, а в кінці серпня — на початку вересня виступили у Австралії та Новій Зеландії. В інтерв'ю журналу «Rolling Stone» Мей і Тейлор заявили, що вони готові до того, щоб Ламберт став офіційно членом гурту, а також до спільного запису нового матеріалу.
У листопаді 2014 року «Queen» випустили новий альбом «Queen Forever». Альбом значною мірою є компіляцією раніше випущеного матеріалу, але включає три нові треки «Queen» з вокалом Мерк'юрі і акомпанементом решти учасників гурту. Одна нова пісня, «There Must Be More to Life Than This», є дуетом Мерк'юрі та Майкла Джексона. Надалі проект «Queen + Адам Ламберт» виступив у Центральній залі методистів[en], що знаходиться біля Біг-Бена (Вестмінстер, центр Лондона), на Біг-Бенських новорічних концертах[en] напередодні нових 2014 і 2015 років.
Літо 2016 року стало періодом туру гурту із Ламбертом по музичних фестивалях Європи та Азії («Queen + Adam Lambert 2016 Summer Festival Tour»). Програма туру включала виступ на закритті фестивалю на острові Вайт[en], в Англії, 12 червня, де вони виконали «Who Wants to Live Forever» як данину поваги жертвам масової стрілянини у нічному гей-клубі в Орландо, Флорида, що сталося раніше того ж дня. 12 вересня гурт вперше виступив у парку Яркон, що у Тель-Авіві, Ізраїль, перед 58 000 шанувальників. Частиною туру 2017—2018 років стали виступи гурту із Ламбертом у Північній Америці влітку 2017 року, Європі — в кінці 2017 року, а у лютому та березні 2018 року гурт виступив у Австралії та Новій Зеландії. 24 лютого 2019 року «Queen» відкрили 91-шу церемонію вручення нагород Американської кіноакадемії, що відбулася в Театрі «Долбі» у Голлівуді. У липні 2019 року гурт вирушив у північноамериканський етап «The Rhapsody Tour». У січні 2020 року «Queen» гастролювали по Японії та Південній Кореї, а наступного місяця — по Австралії та Новій Зеландії. 16 лютого, вперше за 35 років, гурт повторив свій сет пісень з виступу «Live Aid» на концерті «Fire Fight Australia[en]» на стадіоні «ANZ» у Сіднеї, щоб зібрати гроші на ліквідацію лісових пожеж в Австралії 2019—2020 років.
Оскільки «Queen» не змогли здійснити запланований тур через пандемію COVID-19, вони випустили концертний альбом з Адамом Ламбертом 2 жовтня 2020 року. Колекція з понад 20 пісень «Live Around the World[en]» містить особисто відібрані учасниками гурту найкращі моменти з понад 200 концертів за всю його історію. Це був їхній перший концертний альбом з Ламбертом, який станом на 2020 рік відіграв із гуртом 218 концертів. 31 грудня 2020 року «Queen» виступили на японському новорічному телешоу «Kōhaku[en]» з композитором Йосікі[en] та співачкою Сарою Брайтман. 2021 року «Queen» вчетверте отримали нагороду «Japan Gold Disc Award[en]» (раніше вигравали її в 2005, 2019 і 2020 роках) як найпопулярніший західний гурт в Японії.
4 червня 2022 року «Queen + Адам Ламберт» відкрили Платинову вечірку[en] біля Букінгемського палацу на честь Платинового ювілею Єлизавети ІІ. Виконання сету з трьох пісень, вони розпочали композицією «We Will Rock You», разом з якою був презентований комедійний відеоролик, в якому було показано чаювання королеви Єлизавети II і ведмедика Паддінгтона, де вони стукають чашками в такт пісні.
13 жовтня 2022 року була випущена раніше не опублікована пісня «Queen» з вокалом Мерк'юрі «Face It Alone[en]», записана понад тридцять років тому і яка спочатку вважалася Меєм та Тейлором тією «що не підлягає відновленню»; а 18 листопада 2022 року вийшло ще п'ять пісень — «You Know You Belong to Me», «When Love Breaks Up», «Dog With a Bone», «Water» та «I Guess We Falling Out» як частина з бокс-сета «The Miracle Collector's Edition».
Музичний стиль Редагувати
«Queen» формували свій стиль під впливом таких британських рок-гуртів та виконавців 1960-х та ранніх 1970-х років, як: «The Beatles», «The Kinks», «Cream», «Led Zeppelin», «Pink Floyd», «The Who», «Black Sabbath», «Slade», «Deep Purple», Девід Бові, «Genesis» і «Yes». А натхненням для Фредді Мерк'юрі стали такі співаки рок-н-ролу, як Літл Річард й Елвіс Преслі та госпел-співачка Арета Франклін. Стосовно «The Beatles», Браян Мей заявив, що вони «створили нашу настольну книгу у плані музичної композиції, аранжування та продюсування. „Білий альбом“ — це вичерпний перелік того, як ви маєте користуватися студією, створюючи пісні». Мерк'юрі казав: «Джон Леннон був більшим, ніж життя, і абсолютним генієм. Навіть на дуже ранньому етапі, коли вони ще були „Beatles“, я завжди віддавав перевагу творам Джона Леннона. Не знаю чому. Він просто мав цю магію». Окрім цього, Мей та Мерк'юрі знаходилися під впливом Джимі Гендрікса: Мерк'юрі казав, що «у нього дійсно було все, що має бути у будь-якої зірки рок-н-ролу», а Мей казав: «Джимі, звичайно, мій номер один. І я завжди казав, що […] Я ніколи не перестаю вчитися у Джимі». Під час навчання у Коледжі Ілінг Мерк'юрі присвятив Гендріксу свою дипломну роботу. В ознаменування смерті Гендрікса, Мерк'юрі і Тейлор навіть закрили свій прилавок на Кенсінгтонському ринку 18 вересня 1970 року.
На початку творчості у ранніх 1970-х музику «Queen» характеризували як «„Led Zeppelin“, що зустрічається з „Yes“», через комбінування «акустично-електричних гітарних перепадів та натхненних фентезі багаточастинних пісенних епопей». Хоча Мерк'юрі назвав Роберта Планта своїм улюбленим співаком, а «Led Zeppelin» — «найвизначнішим» рок-гуртом, він також казав, що «Queen» має «більше спільного з Лайзою Міннеллі, ніж з „Led Zeppelin“. Ми більше у традиціях шоу-бізнесу, ніж у традиціях рок-н-ролу». У своїй книзі «Основи хард-року та хеві-металу» Едді Транк[en] описав «Queen» як «хард-роковий гурт за своєю суттю, але з більш високим рівнем величності та театральності, який приніс щось кожному», а також зауважив, що гурт «звучить по-британськи». Роб Гелфорд з «Judas Priest» коментував: «Рідко коли буває так, що вам важко віднести гурт до якої-небудь категорії. Якщо ви хеві-метал гурт, ви повинні виглядати та звучати як хеві-метал гурт, але вам не вдасться назвати „Queen“ ким-небудь. Одного разу вони можуть бути поп-гуртом, наступного — гуртом, який написав „Bicycle Race“, а іншого — повноцінним метал-гуртом. З точки зору глибини музичного ландшафту, який вони охоплювали, вони були дуже схожі, у певній мірі, на „The Beatles“». Хоча Джо Боссо із журналу «Guitar World» стверджував, що на них вплинули різні виконавці та жанри, він відзначав: «Queen, схоже, зайняли свою власну смугу».
«Queen» складали музику, черпаючи натхнення з різних музичних жанрів, часто з глузливим відтінком. Жанри, із якими пов'язують гурт, це прогресивний рок, симфонічний рок, артрок, глем-рок, хардрок, важкий метал, поп-рок, класичний кросовер[en], психоделічний рок, бароко-поп і рокабілі. Також «Queen» писали пісні, натхненні різноманітними музичними стилями, які зазвичай не асоціюються з рок-гуртами, такі як опера, м'юзік-хол, фолк, госпел, реґтайм і денс/диско. Їх сингл 1980 року «Another One Bites the Dust» став хітом у жанрі фанк-рок. Декілька пісень гурту були написані із думкою про їхнє сприйняття аудиторією, наприклад «We Will Rock You» і «We Are the Champions». Із цієї ж причини композиція «Radio Ga Ga» стала однієї із улюблених у публіки на концертах оглядачі відзначали, що під час її живого виконання: «натовп плескав, як на мітингу в Нюрнберзі».
1963 року, ще будучи підлітком, Браян Мей із своїм батьком виготовили гітару «Red Special[en]», яка надалі стала «візитною карткою» музиканта, вона спеціально розроблялася під фідбек-ефект. Після зустрічі з Рорі Галлагером, який був його кумиром протягом тривалого часу, на концерті в Лондоні наприкінці 1960-х–на початку 1970-х років, Мей майже виключно використовував підсилювачі компанії «Vox», «AC30[en]». Він також використовує шестипенсовик як плектр, щоб отримати бажане звучання. У піснях «Queen» широко використовувалися звукові експерименти. Характерною рисою звучання «Queen» є вокальні гармонії[en], які, як правило, складаються із голосів Мея, Мерк'юрі та Тейлора; найкраще це можна почути у студійних альбомах «A Night at the Opera» і «A Day at the Races». Частина основної роботи у розробленні цього звучання належить продюсеру Рою Томасу Бейкеру та інженеру Майку Стоуну. Окрім гармонії, «Queen» також відомі своїми багатодоріжковими голосами для імітації звучання великого хору, що створювалося за допомогою накладання[en]. Наприклад, як зазначив Браян Мей, у «Bohemian Rhapsody» присутні понад 180 голосових накладень. Вокальну структуру «Queen» часто порівнюють із «The Beach Boys», хоча Мей заявив, що цей гурт не мав «значного впливу» на них.
Логотип Редагувати
Ще студентом художнього коледжу Мерк'юрі розробив логотип для гурту (відомий як «гребінь Queen») — перед виходом їхнього першого альбому. Його дизайн ґрунтується на символах знаків зодіаку всіх чотирьох учасників: двома Левами (Дікон і Тейлор), Раком (Мей) і двома феями, що символізували знак Діви (Мерк'юрі). Леви обіймають стилізовану літеру Q, краб (символ знаку Рака) поміщений нагорі літери, з язиками полум'я, що підіймаються над ним, а феї туляться під левами. Також присутня корона всередині літери Q, а весь логотип осіняє величезний фенікс. Загалом символіка гурту має схожість з гербом Сполученого Королівства, яка, зокрема, проявляється в левах-підтримниках. Первісний логотип, розміщений на зворотному боці обкладинки першого альбому, виконаний простими рисами. Пізніші варіанти на конвертах платівок зробили кольоровими і більш примхливими.
Відеокліпи Редагувати
Гурт «Queen» славиться своїми відеокліпами. У своєму знаменитому новаторському відеокліпі до «Bohemian Rhapsody», знятому Брюсом Гаверсом[en], гурт продемонстрував «декадентську „гламурну“ чутливість». Копіюючи фотографію гурту, створену Міком Роком[en] для обкладинки альбому «Queen II», яка у свою чергу була натхненна фотографією акторки Марлен Дітріх до фільму «Шанхайський експрес» 1932 року, відео починається кадрами, де «„Queen“ стоять у конфігурації ромба, із закинутими назад головами, як статуї острова Пасхі», знаходячись майже у темряві, при цьому співаючи партію а капели.
Низку наступних відео «Queen» знімав один з провідних режисерів в галузі відеокліпів, Девід Маллет[en]. У деяких з пізніших відеокліпах гурту використовуються нарізки з класичних фільмів: відео до «Under Pressure» включає кадри німих фільмів 1920-х років, «Броненосець Потьомкін» Сергія Ейзенштейна та «Носферату» Ф. В. Мурнау; відео до «Radio Ga Ga» 1984 року включає кадри з фільму Фріца Ланга «Метрополіс» (1927); відео до «Calling All Girls» було даниною поваги гурту до фільму «THX 1138» Джорджа Лукаса; а відео до «Heaven for Everyone» 1995 року показує кадри з фільмів Жоржа Мельєса «Подорож на Місяць» (1902) і «Неймовірна подорож[en]» (1904). Перша частина відео Маллета до пісні «I Want to Break Free» пародує популярну британську мильну оперу «Вулиця коронації».
Відеокліп до «Innuendo» поєднує в собі лялькову анімацію з ротоскопуванням, а учасники гурту у ньому з'являються у вигляді ілюстрацій та зображень, взятих з більш ранніх відео «Queen», на екрані кінотеатру, подібно антиутопічному фільму «1984» (1984). Відеокліпи до «Flash» та «Princes of the Universe» присвячені фільмам («Флеш Гордон» і «Горець» відповідно), для яких гурт записав саундтреки, причому в останньому Мерк'юрі відтворює коротку сцену бою на мечах із головним героєм фільму. Окрім цього, «Queen» також створили звичайні за складовою відеокліпи. Відео до «We Will Rock You» було знято на відкритому повітрі в саду за будинком Роджера Тейлора холодного дня на початку січня 1977 року. Знятий у Нью-лондонському театрі[en], пізніше того ж року, відеокліп до «We Are the Champions», де Мерк'юрі одягнений у свій фірмовий костюм Арлекіна — демонструє звичайний виступ гурту перед захопленим натовпом, що розмахує фірмовими шарфами «Queen», у манері англійських футбольних фанатів. Останнє відео гурту, зняте за життя Мерк'юрі, «These Are the Days of Our Lives», було створене у чорно-білому кольорі, щоб приховати ступінь перебігу хвороби співака.
У медіа Редагувати
Музичний театр Редагувати
У травні 2002 року «рок-театральний» мюзикл «We Will Rock You[en]», заснований на піснях «Queen», почали ставити у театрі «Домініон», що у лондонському Вест-Енді[en]. Мюзикл був написаний британським коміком та письменником Беном Елтоном[en] у співпраці з Браяном Меєм та Роджером Тейлором, а продюсером виступив Роберт Де Ніро. З того часу мюзикл було поставлено у багатьох містах світу. Прем'єра мюзиклу співпала із «золотим ювілеєм[en]» королеви Британії Єлизавети II. У рамках святкування ювілею, Браян Мей виконав гітарне соло із треку «God Save the Queen» («Боже, бережи королеву»), альбому «A Night at the Opera», на даху Букінгемського палацу. Запис цього виступу був використаний як відеокліп до пісні, що увійшов до DVD, випущеного на честь 30-річчя виходу «A Night at the Opera». Після прем'єри у Лас-Вегасі 8 вересня 2004 року, «Queen» були включені до голлівудської рок-алеї[en] на бульварі Сансет у Лос-Анджелесі.
Останній показ мюзиклу було заплановано на суботу, 7 жовтня 2006 року, у театрі «Домініон», але через значний попит виставу показували аж до травня 2014 року. «We Will Rock You» показували найдовше в історії цього одного із провідних лондонських театрів, обігнавши попереднього рекордсмена, мюзикл «Бріолін[en]». 2008 року Браян Мей заявив, що вони розглядають можливість написання продовження мюзиклу «We Will Rock You». 2009 року мюзикл вирушив в тур Великою Британією і був показаний у таких театрах як «Пелес»[en] (Манчестер), «Сандерленд Емпайр»[en] (Единбург), «Брістол Гіпподром»[en] (Бристоль), «Бірмінгем Гіпподром»[en] (Бірмінгем), та «Едінбург Плейхаус»[en] (Едінбург).
Шон Бовім створив рок-балет «Queen at the Ballet[en]», присвячений Фредді Мерк'юрі, у якому використовується музика «Queen» як саундтрек для танцюристів вистави, які інтерпретують історії, що лежать в основі таких треків, як «Bohemian Rhapsody», «Radio Ga Ga» і «Killer Queen». Музика «Queen» також з'являється у бродвейських постановках «Power Balladz[en]», особливо пісня «We Are the Champions», де два виконавця вистави вважають, що композиція була «вершиною мистецьких досягнень свого часу»..
Віртуальний та цифровий спадок Редагувати
У співпраці із компанією «Electronic Arts» 1998 року «Queen» представили компютерну гру «Queen: The eYe[en]», яка отримала неоднозначні оцінки. Музичний супровід гри, який складався як із оригінальних композицій гурту, так і дещо перероблених, був позитивно оцінений, проте власне ігровий сюжет був визнаний досить «бідним». Декілька оглядачів охарактеризували графіку «Queen: The eYe» з бойовими сценами як таку, що «розчаровує», через важкість керування грою і її ракурсами, що «збивають з пантелику». Журнал «PC Zone[en]» вважав графіку гри «невражаючою», тоді як інший журнал, «PC PowerPlay[en]», визнав її «цілком приголомшливою». Додало проблем грі й те, що цикл розробки був дуже тривалий і на момент релізу графічні елементи вже виглядали застарілими.
Під керівництвом Мея та Тейлора велися численні проекти з реставрації об'ємистого аудіо- та відеокаталогу «Queen». DVD-релізи їхнього концерту на стадіоні «Вемблі» 1986 року (під назвою «Live at Wembley Stadium»), концерт у Мілтон-Кінз 1982 року («Queen on Fire — Live at Bowl») та дві збірки найвизначніших відеохітів (1970-х та 1980-х років) були перемікшовані компанією «DTS» до об'ємного звуку 5.1. На даний час лише два альбоми гурту, «A Night at the Opera» та «The Game», були повністю перемікшовані в багатоканальний об'ємний звук високої роздільної здатності на DVD-Audio. «A Night at the Opera» був перевиданий із деякими переробленими 5.1-міксами і супроводжуючими відео 2005 року до 30-річчя початкового релізу альбому (сет кладався з CD+DVD-Video). 2007 року було випущено Blu-ray-видання із раніше випущеними концертами «Queen», «Queen Rock Montreal» і «Live Aid», що стало їх першим проектом у форматі 1080p HD..
«Queen» кілька разів фігурували у франшизі музичних відеоігор «Guitar Hero[en]»: кавер на пісню «Killer Queen» можна побачити у оригінальній грі «Guitar Hero»; «We Are The Champions», «Fat Bottomed Girls» та спільну композицію гурту з Поло Роджерсом «C-lebrity» у пакет треків гри «Guitar Hero World Tour[en]»; «Under Pressure» із Девідом Бові у «Guitar Hero 5[en]», «I Want It All» у «Guitar Hero: Van Halen[en]»; «Stone Cold Crazy» у «Guitar Hero: Metallica[en]» та «Bohemian Rhapsody» у «Guitar Hero: Warriors of Rock». 13 жовтня 2009 року Браян Мей заявив, що «за лаштунками» ведуться «розмови» щодо створення окремої версії гри «Rock Band», присвяченої «Queen».
Також «Queen» кілька разів фігурували у ще одній франшизі відеоігор «Rock Band[en]»: у іграх «Rock Band[en]», «Rock Band 2[en]» і «Rock Band 3[en]» (всі три з них також сумісні з відеогрою «Lego Rock Band[en]») використовувався трек-пакет з 10 пісень гурту. У грі «Rock Band 3» був представлений їхній хіт «Bohemian Rhapsody» з повною гармонією та клавішною підтримкою для гравця. Учасники гурту також представлені у відеогрі «Lego Rock Band» у вигляді ігрових аватарів в стилі «Lego».. У березні 2009 року «Sony Computer Entertainment» випустили фірмову версію караоке-франшизи «SingStar[en]» під брендом «Queen». Гра, яка була доступна на «PlayStation 2» та «PlayStation 3» під назвою «SingStar Queen», містила 25 пісень на «PS3» та 20 на «PS2». «We Will Rock You» та інші пісні також можна було побачити у відеогрі «DJ Hero[en]». Композицію «One Vision» можна було почути у відеогрі «Grand Theft Auto IV» на вигаданій радіостанції «Liberty Rock Radio 97.8», а пісня «Radio Ga Ga» стала трейлером персонажа Майкла і саундтреком наступної частини «Grand Theft Auto V».
«Bohemian Rhapsody» Редагувати
У вересні 2010 року Браян Мей під час інтерв'ю каналу BBC повідомив, що Саша Барон Коен гратиме Фредді Мерк'юрі в біографічному фільмі про «Queen». Журнал «Time» схвально прокоментував його вокальні здібності та зовнішню схожість з Мерк'юрі. Проте вже в липні 2013 року Коен вибув з ролі через «творчі розбіжності» між ним та учасниками «Queen». У грудні 2013 року було оголошено, що Бен Вішоу, відомий за роллю персонажа «Q» у фільмі «007: Координати «Скайфолл»», може стати можливою заміною Коена на роль Мерк'юрі, проте через декілька місяців актор відмовився від участі у зйомках, через сумніви у тому, як просувається робота над фільмом.
Проект набрав обертів у 2016 році. 4 листопада того року було оголошено, що роботу над фільмом підтримали компанії «20th Century Fox», «Regency Enterprises[en]» та «GK Films[en]». На той момент стало відомо, що робочою назвою фільму є «Богемна рапсодія», на честь однойменної пісні гурту, а зйомки розпочнуться на початку 2017 року, де головну роль Фредді Мерк'юрі виконуватиме Рамі Малек. Сценарій стрічки було написано Ентоні Маккартеном[en] і Пітером Морганом[en], яких було номіновано на «Оскар» за роботу над фільмами «Королева» та «Фрост проти Ніксона».
Випущена в жовтні 2018 року «Богемна рапсодія» розповідає про роки становлення «Queen» та період, що передував знаменитому виступу на концерті «Live Aid» 1985 року. Фільм зібрав понад 900 мільйонів доларів у всьому світі, що зробило його найкасовішим музичним біографічним фільмом усіх часів. Незважаючи на неоднозначні відгуки, він отримав премію «Золотий глобус» за найкращий драматичний фільм. Рамі Малек отримав широке визнання та численні похвали за роль Мерк'юрі, у тому числі премію «Оскар» за найкращу чоловічу роль. Якщо епізод фільму про концерт «Live Aid» отримав високу оцінку глядачів, тоді як критика виходила з того, що стрічка не досліджувала більш складніші теми, пов'язані з Мерк'юрі, зокрема Джонні Олексинскі з «New York Post» заявив: «Чого ми зрештою хотіли від „Богемної рапсодії“, то це не скопійованих концертів, а закулісного погляду на глибоко особисте, складне, всесвітньо улюбленої суперзірки». Після виходу фільму однойменна пісня «Bohemian Rhapsody» втретє потрапила у чарт США «Billboard Hot 100» (раніше вона там була у 1976 та 1992 роках), посівши 33 сходинку станом на 12 листопада 2018 року. А альбом з музикою до фільму, «Bohemian Rhapsody: The Original Soundtrack», отримав «American Music Award» як найкращий саундтрек.
Інші фільми Редагувати
«Queen» створив саундтрек до фільму «Флеш Гордон» (1980). Гурт також написав саундтрек до «Горця» (перший фільм цієї серії вийшов 1986 року) з піснями «A Kind of Magic», «One Year of Love», «Who Wants to Live Forever», «Hammer to Fall» та «Princes of the Universe», яка також використовувалася як тема серіалу «Горець» (1992—1998). Вибираючи музику для «Горця», режисер Рассел Малкехі заявив: «Я думав лише про один гурт — „Queen“. Вони пишуть сильні, гімнові пісні, і цьому фільму потрібна їхня енергія». У США пісня «Bohemian Rhapsody» була перевидана як сингл у 1992 році після появи у комедії «Світ Вейна». Цей сингл досяг досяг 2 позиції у чарті «Billboard Hot 100» (із композицією «The Show Must Go On» як першим треком синглу) та допоміг гурту відновити популярність у Північній Америці.
У кількох фільмах пісні «Queen» виконували інші артисти. Зокрема, пісню «Somebody to Love» у виконанні Енн Гетевей можна почути у фільмі «Зачарована Елла» 2004 року, а 2006 року цю ж пісню виконала Бріттані Мерфі для мультфільму «Веселі ніжки». Версію «The Show Must Go On» у виконанні Джима Бродбента та Ніколь Кідман можна зустріти у фільмі-мюзиклі «Мулен Руж!» 2001 року. Фільм 2001 року «Історія лицаря» містить пісню «We Are the Champions» у виконанні Роббі Вільямса та «Queen», а також пісню «We Will Rock You» у виконанні середньовічного натовпу.
Телебачення Редагувати
Пісню «I Was Born to Love You» було використано як музичну тему японського телесеріалу-драми «Гордість[en]», що транслювався в телемережі «Fuji Television» 2004 року, у якому знялися Такуя Кімура[en] і Юко Такеші[en]. Саундтрек цього серіалу також містив й інші пісні «Queen». Популярність пісні «Don't Stop Me Now» лише збільшується протягом чотирьох десятилітть, а після її появи у культовому класичному зомбі-апокаліпсистичному фільмі «Зомбі на ім'я Шон» 2004 року, почався новий виток збільшення її популярності. Також «Don't Stop Me Now» з'явилася у британському розважальному телешоу «Top Gear» каналу BBC, а 2005 року його глядачі обрали її як «Найкращою піснею для кермування».
Відповідно до традиції називати епізоди кожного сезону на честь пісень рок-гуртів 1970-х років, у восьмому та останньому сезоні американського телесеріалу «Шоу 70-х» були епізоди, названі на честь пісень «Queen». Прем'єрна серія сезону називалась «Bohemian Rhapsody», вона містила запис 1977 року, у якому гурт знявся для серіалу каналу VH1 «Я люблю '70-ті[en]», який транслювався у США.. В анімаційному серіалі «Сімпсони» можна побачити сюжетну лінію із згадками пісень «Queen», таких як «We Will Rock You», «We Are the Champions» (обидві виконує Гомер) та «You're My Best Friend». Остання пісня також з'являється у мультсеріалі «Сім'янин», як і «Another One Bites the Dust», в його епізоді «Королева вбивця[en]» («Killer Queen») названий на честь однойменної пісні гурту (і включає її). «Queen» були представлені в 16-й серії 1-го сезону серіалу «Легенди[en]» каналу VH1, який транслювався 1998 року.
11 квітня 2006 року Брайан Мей та Роджер Тейлор взяли участь в американському телешоу-конкурсі вокалістів «American Idol». Кожному учаснику цього шоу необхідно було заспівати пісню із репертуару гурту «Queen». Кожен учасник мав заспівати пісню «Queen» протягом цього тижня проведення конкурсу. Того тижня учасники виконали «Bohemian Rhapsody», «Fat Bottomed Girls», «The Show Must Go On», «Who Wants to Live Forever» та «Innuendo». Пізніше Браян Мей розкритикував переробку окремих сцен шоу перед випуском в ефір, після якої один із спільних виступів гурту та учасника Ейса Янга[en] став невдалим, хоча в оригіналі це виконання пройшло успішно. У травні 2009 року Тейлор та Мей знову з'явились у фіналі 8 сезону цього ж шоу, виконавши «We Are the Champions» із фіналістами Адамом Ламбертом та Крісом Алленом[en]. 15 листопада 2009 року Мей та Тейлор також взяли участь у британському телешоу «The X Factor».
2007 року «Queen» виступили як одні з головних артистів у п'ятому епізоді серіалу каналів BBC та VH1, «Сім поколінь рок-н-ролу[en]», де увага була сфокусована на стадіонному року, через що сам епізод отримав назву «We Are the Champions». Восени 2009 року у телесеріалі «Хор» був представлений вигаданий шкільний хор, який виконує пісню «Somebody to Love» у вигляді свого другого акту в епізоді «Родос не взято[en]». Це виконання увійшло до компакт-диску «Glee: The Music, Volume 1[en]», із саундтреком до серіалу. У червні 2010 року цей хор виконав «Another One Bites the Dust» в епізоді цього серіалу «Фанк[en]». А у епізоді наступного тижня «Подорож у регіони[en]» інший хор-опонент повністю виконав «Bohemian Rhapsody». Виступ увійшов до мініальбому[en] з музикою до цього епізоду. У травні 2012 року хор виконав «We Are the Champions» в епізоді «Громадяни[en]», це виконання увійшло до альбому «The Graduation Album[en]».
Спадок Редагувати
2002 року композиція «Queen», «Bohemian Rhapsody», стала «найулюбленішим хітом Великої Британії всіх часів» згідно із голосуванням, проведеним авторами «Книги британських хітів: сингли і альбоми[en]». 2004 року ця пісня була внесена до «Зали слави „Греммі“[en]». Багато спеціалістів визначають відеокліп до «Bohemian Rhapsody» новаторським, таким що змінило та популяризувало дану індустрію. Пол Фаулз, дослідник рок-музики, заявив, що ця пісня є «широко прийнятим першим світовим хітом, для якого відеокліп стало основою маркетингової стратегії». Відео було відзначено як таким, що «проклало шлях» поколінню MTV[en]. У грудні 2018 року «Bohemian Rhapsody» стала найпопулярнішою піснею 20-го століття та найпопулярнішою класичною рок-піснею всіх часів. Кількість завантажень пісні та оригінального відео до неї перевищила 1,6 мільярда через глобальні потокові сервіси за запитом. У березні 2021 року сингл отримав статус діамантового в США за сукупні потокові та цифрові продажі, що дорівнюють 10 мільйонам одиниць. Завдяки своєму визнанню у плані стадіонного року, «Queen» потрапили до опитування у цій галузі 2005 року, де їхній благодійний виступ на «Live Aid» було названо найкращим живим виступом всіх часів; а 2007 року слухачі радіо «BBC Radio 2» назвали «Queen» «найвизначнішим британським гуртом в історії».
заява відео-жокея «MTV» 1980-х Марти Квінн[en] у липні 2015 року до 30-річчя концерту «Live Aid».
Станом на 2005 рік, згідно з Книгою рекордів Гіннеса, альбоми «Queen» провели загалом 1322 тижні (двадцять шість років) у британських чартах альбомів — що більше, ніж будь-який інший виконавець. Крім того, 2005 року, з виходом їхнього концертного альбому з Полом Роджерсом, «Queen» посіли третє місце у списку виконавців з найбільшим сумарним часом, проведеним у британських чартах. 2022 року «Greatest Hits» став найпродаванішим альбомом[en] в історії британських чартів і єдиним альбомом, продажі якого склали більше семи мільйонів копій у Британії. Станом на серпень 2022 року альбом провів понад 500 тижнів у чарті США «Billboard 200». Інший їхній диск, «Greatest Hits II», посів десяти місце серед найпродаваніших альбомів у Британії, його продажі склали 3 746 404 копій. Грунтуючись на рекордних продажах, появах у чартах «Billboard», онлайн-переглядах та популярності у стримінговому сервісі Spotify, 2018 року веб-сайт Business Insider поставив «Queen» у США на третє місце серед найпопулярніших рок-гуртів усіх часів, після «The Beatles» та «Led Zeppelin».
Гурт випустив загалом 18 студійних альбомів, 18 синглів і 10 DVD, які очолили різноманітні чарти по всьому світу, що зробило «Queen» одними з найпопулярніших музичних виконавців у світі. Оцінки продажів їх записів коливаються від 250 до 300 мільйонів по всьому світу (включно із 34,5 мільйонами копій у США, станом на 2004 рік). Після того, як 2001 року гурт було введено до «Зали слави рок-н-ролу», «Queen» став першим музичним гуртом, у якому кожен учасник написав більш ніж один сингл, який очолив чарт, тому 2003 року всі чотири його члени були введені до «Зали слави авторів пісень». 2009 року пісні «We Will Rock You» та «We Are the Champions» були занесені до «Зали слави „Греммі“», а остання була визнана найулюбленішою піснею у світі за результатами глобального музичного опитування «Sony Ericsson» 2005 року. Гурт отримав Нагороду «Айвор Новело» «за видатний внесок у британську музику» 1987 року та «за видатну колекцію пісень» 2005 року від Британської Академії піснярів, композиторів та авторів[en]. На знак визнання вокальних гармоній Мерк'юрі, Мея та Тейлора 2006 року «Queen» були занесені до «Зали слави вокальних гуртів[en]». 2018 році гурту було вручено премію «Греммі» за життєві досягнення. У своєму списку 10 найкращих виконавців року у світі, всесвітня асоціація звукозапису IFPI назвала «Queen» шостим найпродаванішим виконавцем[en] у світі 2018 року і п'ятим — 2019 року, в обох випадках вони стали найпопулярнішими виконавцями серед своїх сучасників. У січні 2020 року «Queen» став першим гуртом, який разом з королевою Єлизаветою II був представлений на британській монеті. На пам'ятній монеті номіналом 5 фунтів стерлінгів, випущеної Королівським монетним двором[en] представлені музичні інструменти всіх чотирьох учасників гурту. У липні 2020 року «Queen» стали третім гуртом (після «The Beatles» та «Pink Floyd»), представленим на серії британських поштових марок, випущених Королівською поштою.
За словами Ніка Веймута, керуючого офіційним сайтом гурту, «піратські» записи творів «Queen» є одними із найрозповсюджуваніших у світі, ніж у будь-якого іншого музичного колективу. Огляд 2001 року виявив 12 225 вебсайтів із «піратськими» записами творів «Queen», що є найвищим показником, ніж у будь якого іншого гурту. Незважаючи на очевидний негативний вплив, «піратські» записи також сприяли зростанню популярності «Queen» у тих країнах, де західна музика була заборонена, зокрема в Ірані. У проєкті «Queen: The Top 100 Bootlegs» багато із цих записів стали офіційно доступними для завантаження за мінімальну ціну із вебсайту гурту, а прибуток від них надходив благодійній організації «Mercury Phoenix Trust». 2004 року «Queen» став першим західним рок-гуртом, офіційно визнаним в Ірані, після випуску їх альбому «Greatest Hits». Журнал «Rolling Stone» розмістив «Queen» на 52 сходинці у своєму списку «100 найвидатніших виконавців всіх часів», тоді як Мерк'юрі посів 18 сходинку серед найвидатніших співаків, а Мей отримав 26 сходинку серед найвидатніших гітаристів. Окрім цього читачі «Rolling Stone» назвали Мерк'юрі другим найкращим фронтменом. Канал VH1 присвоїв «Queen» 13 сходинку у списку «100 найвидатніших виконавців хард-року», а 2010 року — 17 сходинку у списку «100 найвидатніших виконавців усіх часів». 2012 року читачі музичного сайту «Gigwise» назвали «Queen» найкращим гуртом за останні 60 років. Едді Транк стверджував, що важливість «Queen», як і гуртів «Thin Lizzy» та «Deep Purple», «не була визнана у повній мірі» в США, тому що в інших країнах вони «часто грали перед набагато більшими натовпами на стадіонах». Хоча «Queen» припинили гастролі по США 1982 року, оскільки їх успіх там почав слабшати, проте вони продовжували залишалися гастролюючим «джаггернаутом», заповнюючи протягом 1980-х років стадіони та арени по всьому світу аж до свого останнього туру (з Мерк'юрі) 1986 року.
Вплив Редагувати
Відзначається значний внесок «Queen» у розвиток багатьох музичних жанрів, зокрема у хард-рок та хеві-метал, багато музикантів заявляли про вплив гурту на свою творчість. Ці колективи і виконавці вельми різноманітні, вони представляють різні покоління, країни та жанри (включаючи хеві-метал): «Judas Priest», «Iron Maiden», «Metallica», «Dream Theater», «Trivium», «Megadeth», «Anthrax», «Faith No More», «Melvins», «Slipknot» і «Rage Against the Machine»; хард-рок: «Guns N' Roses», «Def Leppard», «Van Halen», «Mötley Crüe», Стів Вай, «The Cult», «The Darkness[en]», Кід Рок і «Foo Fighters»; альтернативний рок: «Nirvana», «Radiohead», Трент Резнор, «Muse», «Red Hot Chili Peppers», «Jane's Addiction», «The Flaming Lips[en]» і «The Smashing Pumpkins»; шок-рок: «Marilyn Manson»; поп-рок: «Meat Loaf», «The Killers», «My Chemical Romance», «Fall Out Boy» і «Panic! at the Disco»; поп: Майкл Джексон, Джордж Майкл, Роббі Вільямс, Адель, Леді Гага, Кеті Перрі, Kesha, Grimes і Psy.
| Музиканти десятиліттями говорили, що «Queen» входить до пантеону великих людей усіх часів. У незліченних інтерв'ю, які я давав багато років, їхні імена перевіряли численні суперзірки. Що найбільше вражає, то це різноманітність артистів, на яких вони вплинули. Легко зрозуміти, чому «Queen» змогли охопити таке неймовірно широке коло музикантів це один із найрізноманітніших гуртів, який коли-небудь існував у році | ||
— стаття Стіва Балтіна для журналу «Forbes» у січні 2019 року: «Найбільша спадщина „Queen“: формування останніх двох десятиліть поп- та рок-музики», |
На початку 1970-х років «Queen» сприяли еволюції жанру хеві-метал, відкинувши більшу частину його блюзової складової. Пісня гурту «Stone Cold Crazy» 1974 року була названа попередницею спід-металу.. «Metallica» записали кавер на «Stone Cold Crazy», який вперше можна було почути у альбомі «Rubáiyát: Elektra's 40th Anniversary[en]» 1990 року та отримали за це свою другу статуетку «Греммі» («найкраще метал-виконання») 1991 року, надалі гурт виконував цю пісню наживо до 2000-х років. Шведський гітарист Інгві Мальмстін, піонер «неокласичного металу», у дитинстві слухав «Queen», казав, що Браян Мей був «дуже винахідливим, коли справа доходила до тонів і всіх цих конфігурацій звукознімачів. Браян також схильний не обмежуватися лише пентатонікою; він поєднує все це, і мені теж подобається ця думка». Том Йорк із гурту «Radiohead» отримав свою першу гітару у віці 7 років, натхненний виступом Браяна Мея на концерті «Queen». У віці 10 років Йорк власноруч зробив собі гітару, імітуючи зроблену Меєм його «Red Special», проте залишився незадоволений результатом. Як наслідок, «Queen» став першим гуртом, який вплинув на звучання «Radiohead».
Учасники гурту Редагувати
Нинішній склад
- Браян Мей — головна та ритм- гітари, бек- та головний вокали, струнні щипкові інструменти, клавішні, іноді: перкусія (1970–досі)
- Роджер Тейлор — ударні, бек- та головний вокали, ритм-гітара, клавішні, іноді: бас-гітара (1970–досі)
Колишні учасники
- Фредді Мерк'юрі — головний і бек- вокали, піаніно, клавішні, іноді: ритм-гітара та перкусія (1970—1991; помер)
- Джон Дікон — бас-гітара, ритм-гітара, клавішні, іноді: перкусія та бек-вокал(1971—1997)
Запрошені вокалісти, учасники проектів «Queen + …»
- Пол Роджерс — головний вокал, ритм-гітара, клавішні (2004—2009)
- Адам Ламберт — головний вокал (2011–досі)
Поточні гастрольні музиканти
- Спайк Едні[en] — клавішні, ритм-гітара, бек-вокал (1984–досі)
- Нейл Фейрклаг — бас-гітара, бек-вокал (2011–досі)
- Тайлер Воррен — перкусія, ударні, бек-вокал (2017–досі)
Колишні гастрольні музиканти
- Морган Фішер[en] — клавішні, піаніно (1982)
- Фред Мендел[en] — клавішні, піаніно (1982)
- Спайк Едні — клавішні, піаніно, ритм-гітара, бек-вокал (1984–до сьогодні)
- Девід Гросман — бас-гітара (1998—2004)
- Джеймі Мозес — ритм-гітара, бек-вокал (1998—2009)
- Денні Міранда — бас-гітара, бек-вокал (2005—2009)
- Нейл Мюррей[en] — бас-гітара (2008)
- Руфус Тайгер Тейлор[en] — перкусія, ударні, бек-вокал (2011—2017)
Учасники гурту ранніх років
- Майк Гроуз — бас-гітара (1970)
- Баррі Мітчелл — бас-гітара (1970—1971)
- Даг Богі — бас-гітара (1971)
Живі виступи Редагувати
У своєму першому складі, «Queen» за переод з 1970-го по 1986 рік, гурт дав понад 700 концертів у всьому світі. Спочатку вони виконували багато кавер-версій пісень артистів, які їх на той час надихали (Елвіс Преслі, Джин Вінсент), а надалі кожен випуск альбому «Queen» супроводжувався світове турне, де вони завжди включали до плейлисту кілька пісень з останнього альбому. Гурт регулярно виступав в Європі, Америці та Японії, а на початку 1980-х років стали першопрохідниками у плані виступів на досі невідомих для західної поп-музики територіях, у Південній Америці та Південній Африці. Протягом багатьох років «Queen» давали гастролі у складі з чотирьох осіб без додаткових музикантів. Під час «Hot Space Tour» 1982 року на клавішних грав їх старий друг Морган Фішер[en], пізніше Фред Мендел[en], а з 1984 року Спайк Едні[en]. Їх часто доволі складні студійні пісні значно спрощувалися на концертах, наживо вони зазвичай виконувалися у трохи більш грубій та жорсткій манері, Тейлор та Мей також допомагали Мерк'юрі на вокалі. Траплялися випадки, коли пісню виконували Тейлор або Мей, але вони при цьому не надто старалися: «Ми хотіли максимально задіяти Фредді як фронтмена. Я маю на увазі, що якщо у вас найкращий фронтмен у світі, ви не хочете витрачати його час марно». На ранніх концертах «Queen» також приділяли багато уваги своєму одягу, виходячи на сцену в гримі та костюмах як частинах свого іміджу, але до 1980-х років це поступово зійшло нанівець, і вони виступали у зручному звичайному одязі. Також у ранні роки «Queen» грали попурі із кількох пісень, від чого до 1980-х років відмовилися. Регулярно на виступах була присутня акустична музична частина. Постійно звучало гітарне соло Мея, яке розвинулося з пісні «Brighton Rock» і до 1986 року тривало понад дев'ять хвилин. У 1970-х роках Тейлор також виконував соло на ударних, але пізніше перестав це робити, вирішивши, що людям з часом воно набридне.
Виступи «Queen» відзначалися кількома сценічними особливостями Мерк'юрі, які стали його «візитними картками» та набули популярності серед публіки, одними з них була його манера виконання та зовнішній вигляд. На концертах Мерк'юрі співав у мікрофон із прикріпленою до нього напіврозібраною стійкою, тримаючи його наче скіпетр. «Візитна картка» Мерк'юрі — «мікрофон зі зламаною стійкою» — з'явилася випадково. На одному з концертів із гуртом «Wreckage» 1969 року Мерк'юрі настільки активно користувався мікрофоном, що розхитав кріплення його стійки. Тоді артист прямо під час виконання пісні відгвинтив нижню частину, що йому заважала, і став виступати з мікрофоном у руках, з якого звисала верхня частина стійки. Трюк так сподобався Фредді, що він зробив його своєю «візитною карткою». Під час виступів Мерк'юрі робив театралізовані рухи, на що вплинула його балетна підготовка, окрім цього, він залучав на всіх концертах аудиторію до виконання вокальної послідовності, відомої як «заклик-відповідь[en]», в якій він виконував деякі ноти, а стадіонний натовп імітував їх. Співак також дозволяв аудиторії підспівувати деякі частини кількох пісень, особливо акустичної версії «Love of My Life», а також командував синхронними помахами та лясканням руками у таких піснях, як «We Will Rock You» та «Radio Ga Ga». Його вуса, які він відростив у 1980-х роках, стали ще одним його «символом».
Поведінка Мерк'юрі на сцені, стала одним з чинників, чому критики стали вважати його одним із найвизначніших виконавців в історії. Репортер із «The Spectator[en]» описав його як «незвичайного, епатажного та чарівного виконавця з кількома екстравагантними версіями самого себе». Співак Девід Бові говорив про фронтмена, що «з усіх театральних рок-співаків він був єдиним, хто міг вивести все на інший рівень (…) він був тим, хто міг буквально тримати аудиторію на долоні».
Концертні тури Редагувати
- Queen I Tour (1973–74)
- Queen II Tour (1974)
- Sheer Heart Attack Tour (1974–75)
- A Night at the Opera Tour (1975–76)
- Summer Gigs 1976 (1976)
- A Day at the Races Tour (1977)
- News of the World Tour (1977–78)
- Jazz Tour (1978–79)
- Crazy Tour (1979)
- The Game Tour (1980–81)
- Hot Space Tour (1982)
- The Works Tour (1984–85)
- The Magic Tour (1986)
- Queen + Paul Rodgers Tour (2005–06)
- Rock the Cosmos Tour (2008)
- Queen + Adam Lambert Tour 2012 (2012)
- Queen + Adam Lambert Tour 2014–2015 (2014–15)
- Queen + Adam Lambert 2016 Summer Festival Tour (2016)
- Queen + Adam Lambert Tour 2017–2018 (2017–18)
- The Rhapsody Tour (2019–20)
Вокал Редагувати
З чотирьох учасників «Queen» — троє виконували вокальні партії. Фредді Мерк'юрі записав більшість із них, але важливу роль у їхньому вокальному оформленні брав і Роджер Тейлор. Барабанщик іноді виконував високотонові частини деяких пісень, використовуючи фальцет, зокрема, у «In Lap of Gods» і «Ogre Battle», а його хрипкий тембр часто порівнюють з тембром Рода Стюарта. Браян Мей, у свою чергу, вважається вокалістом, в голосі якого присутня м'якість, якої немає у багатьох інших виконавців. Джон Дікон – єдиний, хто жодного разу записував свій вокал для гурту, всі його пісні інтерпретувалися Мерк'юрі. За словами Дікона, він не може співати, в інтерв'ю 1986 року, басист нарікав на свою вокальну нездатність словами: «[...] у якомусь сенсі це схоже на інвалідний візок, тому що ти не можеш виразити себе так, як тобі хотілося б. Якби я вмів співати, це було б чудово. Це не [просто] недолік, це величезний недолік з погляду написання пісень. Я б хотів, але не можу». Тоді як Мерк'юрі мав вокальний діапазон у чотири октави і вмів брати як низькі, так і високі ноти. Журнал «Rolling Stone» вибрав «Bohemian Rhapsody», «We Are the Champions» та «You're My Best Friend» як пісні з найкращими вокальними даними за всю його кар'єру.
Написання пісень Редагувати
У ранній період «Queen» пісні писали в основному Мерк'юрі та Мей, а з середини 1970-х років їх почали наздоганяти у цьому плані Дікон та Тейлор. Згідно заявам членів гурту, вони часто приходили до студії із наполовину завершеними піснями, де їх потім всі разом доопрацьовували, але завжди з урахуванням ідей їхнього автора. Згідно домовленості між музикантами, автором пісні був той, хто написав текст. У більшості випадків, спочатку писалася музика, а вже потім під неї адаптувалися тексти, що часто давалося «потом та кров'ю», за словами Пітера Фрістоуна, особистого секретаря Мерк'юрі. Іноді кожен з музикантів працював над своїми композиціями окремо у різних студіях. Під час запису з'являлося багато суперечок, однією з основних причин розбіжностей було те, чия пісня має бути вийти на синглі (що давало автору додатковий дохід). Також часто з'являлися суперечки через повільний, дуже кропіткий стиль роботи Мея, або різні музичні ідеї. На відміну від більшості рок-гуртів того часу, «Queen» не мав великих ліричних амбіцій, ця особливість відображалася і у їхніх композиціях. Мей неодноразово пояснював зміст своїх творів, тоді як Мерк'юрі часто відмовлявся їх інтерпретувати, говорячи, що слухач має сам домислювати почуте, натякаючи, що в його піснях немає сенсу і вони суто розважальні. Під час вбивства Джона Леннона співак сказав, що, на відміну від колишнього «бітла», у нього немає таланту писати такі «глибокі послання». Мерк'юрі не дозволяв учасникам гурту писати тексти на політичні теми, оскільки він хотів нести «радість людям».
Мерк'юрі вважав себе романтиком, більшість його текстів присвячена любові. За його словами, у багатьох моментах він навіть намагався писати треки на інші теми, але у результаті все одно виходила романтика. Йому більше подобалося створювати мелодії, ніж писати тексти. Частина композицій Мерк'юрі, які вважаються складними для розуміння, побічно звертаються до елементів його життя. Хоча Мерк'юрі ніколи не говорив про свою сексуальну орієнтацію, було загальновідомо, що він гей, це впливало і на зміст деяких його пісень: дивлячись на рядки пісні «Get Down, Make Love», Георг Первіс прийшов до висновку, що це могла бути один з перших творів співака з гомосексуальною тематикою. У той же час багато людей бачили цю інтерпретацію у піснях, навіть не написаних Мерк'юрі. Так, 1984 року, репортер запитав його, чи справді пісня «I Want to Break Free» присвячена геям, на що Мерк'юрі відповів, що пісня написана Діконом, який був щасливим у шлюбі. Інші пісні Мерк'юрі, «Don't Stop Me Now» та «Body Language», були присвячені його періоду інтенсивної сексуальної активності; тоді як «It's a Hard Life» демонструвала етап його життя, на якому він шукав серйозних і тривалих стосунків. Серед інших тем пісень Мерк'юрі — була релігія. Три пісні, написані ним на альбому «Queen», торкаються християнських релігійних тем: «Liar» — монолог, звернений до духівника, «Great King Rat» містить фразу, що критикує релігію («не вірте всьому, що ви читаєте у Біблії!»), а в «Jesus» підкреслюється деталь з легенди про Ісуса (аналогічно написаної того часу пісні «Mad the Swine»). У «Was It All Worth It» Мерк'юрі обговорює ексцеси, пережиті ним в попередні роки.
На відміну від Мерк'юрі, більшість текстів Браяна Мея були дещо більш амбітними. Гітарист оголошував себе людиною, яку дуже хвилюють проблеми світу, і ця тема пронизує більшість його творів, зокрема: його пісня «White Man» нагадувала про минуле корінних американців; «Hammer to Fall» натякала на напружену світову політичну обстановку під час холодної війни; «Is This the World We Created...?», яка описувала смертність від голоду у світі; і «Scandal», яка критикувала нав'язливість бульварної преси. Також Мей торкався теми стосунків батька та сина («Good Company», «Father to Son») і ностальгії по молодості («White Queen», «Some Day One Day»).
Джон Дікон, який вважав себе дуже сором'язливим і тривожним, теж значний значний внесок у плані написання писень. У своїй ліриці музикант прагнув розповісти історію, або проаналізувати моральну концепцію в рамках особистості, створених ним персонажів, кожен із яких відрізняється один від одного. Однак існують припущення, що деякі пісні були засновані на його особистих почуттях. Роджер Тейлор, зокрема, жартував, припускаючи, що у пісні «I Want to Break Free» Дікон хотів висловити щось про гурт. Тейлор, у свою чергу, писав пісні, одними з тем яких були любов до жінок та автомобілів («I'm in Love with My Car», «Tenement Funster») і глузування з панк-гуртів («Fight From the Inside», «Sheer Heart Attack»).
Дискографія Редагувати
Дискографія «Queen» налічує 15 студійних та 9 концертних альбомів, 38 збірок, 1 міні-альбом, 24 бокс-сети, 36 відеоальбомів та 77 синглів.
- Queen (1973)
- Queen II (1974)
- Sheer Heart Attack (1974)
- A Night at the Opera (1975)
- A Day at the Races (1976)
- News of the World (1977)
- Jazz (1978)
- The Game (1980)
- Flash Gordon (1980) [саундтрек]
- Hot Space (1982)
- The Works (1984)
- A Kind of Magic (1986)
- The Miracle (1989)
- Innuendo (1991)
- Made in Heaven (1995)
Відеографія Редагувати
Відеографія «Queen» складається зі збірок відеокліпів, відеозаписів концертів і документальних фільмів про гурт.
Нагороди і номінації Редагувати
«Queen» неодноразово номінувався на безліч престижних музичних премій та ставав їх лауреатом як у рідній Британії, так і за її межами, а діяльність квартету високо оцінювалася як професійними виданнями, так і звичайними слухачами. Також «Queen» є рекордсменом у багатьох категоріях музичної індустрії. За свій колосальний вплив на світову музичну індустрію гурт був включений до кількох зал слави. Незважаючи на те, що гурт практично повністю припинив студійну діяльність, «Queen» користується величезною популярністю досі, і навіть через кілька десятиліть після виходу останнього альбому «Made in Heaven» гурт, його учасники, композиції, альбоми та концертні виступи продовжують номінуватися на різні нагороди та займати високі місця у музичних рейтингах.
Бібліографія Редагувати
- Blake, Mark (2016). Freddie Mercury: A Kind of Magic. Omnibus Press.
- Blake, Mark (2010). Is This The Real Life? The Untold Story of Queen. Arum Press. ISBN 978-1-84513-713-7.
- Brooks, Greg (1995). Queen Live: A Concert Documentary. London: Omnibus Press. ISBN 978-0-7119-4814-3.
- Dawson, Mike (2008). Freddie & Me. London: Jonathan Cape. ISBN 978-0-224-08193-1.
- Dean, Ken (1986). Queen : A Visual Documentary. Omnibus Press. ISBN 978-0-7119-0857-4.
- Dean, Ken; Charlesworth, Chris (1991). Queen: The New Visual Documentary. London: Omnibus Press. ISBN 978-0-7119-2828-2.
- Doherty, Harry (2011). 40 Years of Queen. St. Martin's Press.
- Freestone, Peter; Evans, David (2001). Freddie Mercury: An intimate memoir by the man who knew him best. Omnibus Press. ISBN 0-7119-8674-6.
- Freestone, Peter – Evans, David. Freddie Mercury. Budapest: Rózsavölgyi és Társa (2006). ISBN 963-8-70071-8
- Goodall, Nigel; Lewry, Peter (1998). The Ultimate Queen. London: Simon & Schuster. ISBN 978-0-684-82149-8.
- Gunn, Jacky; Jenkins, Jim (1992). Queen: As It Began. London: Sidgwick & Jackson. ISBN 978-0-330-33259-0.
- Hodkinson, Mark (2004). Queen: The Early Years. London: Music Sales Limited. ISBN 978-0-7119-6012-1.
- Hogan, Peter (1994). The Complete Guide to the Music of Queen. London: Omnibus Press. ISBN 978-0-7119-3526-6.
- Jackson, Laura (2002). Queen: The Definitive Biography. London: Piatkus. ISBN 978-0-7499-2317-4. Вікіпедія, Українська, Україна, книга, книги, бібліотека, стаття, читати, завантажити, безкоштовно, безкоштовно завантажити, mp3, відео, mp4, 3gp, jpg, jpeg, gif, png, малюнок, музика, пісня, фільм, книга, гра, ігри