|
Югосла́вія (серб. Jugoslavija, Југославија) — федеративна держава, яка існувала у XX столітті на Балканському півострові у Південній Європі. Основними народами Югославії були серби, хорвати, словенці, боснійці, македонці, чорногорці та албанці. Столицею Югославії був Белград.
Югославія виникла внаслідок падіння Австро-Угорської імперії по завершенню Першої світової війни. Спершу ця держава була королівством, що об'єднало Сербію, Чорногорію і колишні австро-угорські землі Боснії, Хорватії та Словенії. Після Другої світової війни до влади в Югославії прийшли комуністи і вона перетворилася на союзну федеративну республіку, що складалася з шести республік і двох автономій. На початку 1990-х більшість цих республік проголосили незалежність від Белграда, що спричинило низку воєнних конфліктів, відомих як Югославські війни. Після цього республіки Чорногорія і Сербія утворили зменшену федеративну державу — Союзну Республіку Югославія (СРЮ), відому з 2003 по 2006 рік як Сербія та Чорногорія. Ця держава претендувала на статус єдиного правонаступника СФРЮ, але ці претензії зустріли опір інших колишніх республік. Зрештою, вона погодилася з думкою Арбітражної комісії Бадінтера[ru] про спільне правонаступництво, і в 2003 році її офіційна назва була змінена на Сербія та Чорногорія. Ця держава розпалася, коли Чорногорія і Сербія стали незалежними державами в 2006 році, а в Косово триває суперечка щодо проголошення незалежності в 2008 році.
Історія ред.
Королівство Югославія ред.
Югославія була утворена 1 грудня 1918 року спочатку як Королівство сербів, хорватів і словенців, а з жовтня 1929 — Югославія на чолі з сербською династією Карагеоргійовичів.
Міжвоєнну добу в історії Югославії характеризували боротьба партій, встановлення монархічної диктатури короля Олександра Карагеоргійовича (6 січня 1929 року), вбивство короля у Марселі (9 жовтня 1934 року), «березневий путч» (27 березня 1941 року) генерала Д. Сімовича тощо.
6 квітня 1941 року війська Третього Рейху та її союзників вторглися на територію Югославії. Король Петро ІІ Карагеоргієвич утік з урядом з країни, а військове командування 18 квітня підписало беззастережну капітуляцію. Територія Югославії була розділена між окупантами, а на території колишньої Хорватської бановини (до якої німці пізніше приєднали Боснію і Герцеговину), утворено Хорватську державу, очолювану організацією «усташів» і «поґлавніком» Анте Павелічем 10 квітня 1941 року.
Від середини 1941 року антинімецьке повстання охопило всю країну. Протягом 1942–1944 років у ньому сформувалися дві панівні течії: під проводом воєнного міністра югославського екзильного уряду в Лондоні, полковника Драголюба Михайловича, антикомуністичного та монархічного напряму (четники), і Народно-визвольне військо Югославії (НВВЮ) під проводом Йосипа Броз Тіто і комуністичної партії. Визвольна боротьба перетворилася на громадянську війну, яка закінчилася перемогою НВВЮ 9 травня 1945 року за підтримки союзників і Червоної армії.
У жовтні 1944 через масові напади червоноармійців на громадян Югославії (зокрема, зафіксували 121 зґвалтування, 111 — з убивствами жертви, 1204 пограбування із завданням тілесних ушкоджень), керівники Югославії попросили голову радянської місії генерала Ніколая Корнєєва[ru] вгамувати насильників і розбійників. У відповідь Корнєєв звинуватив керівництво країни в наклепі. Жоден злочинець так і не був покараний. Згодом відносини між Тіто і Сталіним загострилися і переросли в розкол між Югославією і СРСР.
Соціалістична Югославія ред.
Установчі збори, скликані Народним фронтом під проводом КПЮ 29 листопада 1945 року, проголосили Югославію Федеративною Народною Республікою (ФНРЮ), а 30 січня 1946 року було схвалено конституцію ФНРЮ.
босн. Socijalistička Republika Bosna i Hercegovina | Сараєво | ||
хорв. Socijalistička Republika Hrvatska | Загреб | ||
мак. Социјалистичка Република Македонија | Скоп'є | ||
серб. Socijalistička Republika Crna Gora | Тітоград* | ||
серб. Социјалистичка Република Србија | Белград | ||
серб. Социјалистичка Аутономна Покрајина Косово | Приштина | ||
серб. Социјалистичка Аутономна Покрајина Војводина | Нові-Сад | ||
словен. Socialistična Republika Slovenija | Любляна |
КПЮ (від листопада 1952 року — Союз Комуністів Югославії) стала єдиною політичною партією і, після проголошення Конституційного закону про основи суспільного й політичного устрою ФНРЮ та про союзні органи влади, змінила низку статей конституції та формально перебрала повну владу.
Попри те, що панівною силою в Югославії залишалися комуністи, країна не входила до Варшавського договору. Політико-економічний лад у країні став дивною сумішшю комуністичної ідеології та відносного економічного лібералізму. Діяли приватні магазини, ремісники, селяни мали право мати 10 га землі, необмежену кількість худоби.
За спогадами сербського історика Михайла Рамача, автора книг про Югославію і Сербію, він отримав закордонний паспорт та поїхав до Італії у віці 14 років. Працював журналістом в другій половині 1970-х, його редакція могла вільно передплатити «Тайм», «Ньюзвік», «Шпіґель», «Панораму[en]». Безкоштовно отримували «Правду», «Литературную газету», «Огонёк» та купу безглуздих публікацій з Москви, яка тратила шалені гроші на «безглузду пропаганду».
Дозволяли писати про окремі негативні явища, піддавати критиці окремі рішення державних органів. Забороняли писати проти політичної системи країни, довічного президента. Не дозволяли засновувати інші партії.
Розпад і мала Югославія ред.
Факторами розпаду Югославської федерації стали смерть Йосипа Тіто у 1980 році і провал проведеної його наступниками національної політики, розпад світової соціалістичної системи й сплеск націоналізму в Європі. У 1990 році у всіх шести республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори. Перемогу на них усюди здобули націоналістичні сили.
Зважаючи на наростання національних розбіжностей, згідно з заповітом Тіто, після його смерті пост президента країни був скасований, а на чолі країни стала Президія, члени якої (глави союзних республік і автономних областей) щорічно змінювали один одного по черзі. Короткочасний економічний підйом в середині 1980-х років закінчився стрімкою інфляцією і розвалом економіки, що призвело до загострення відносин між економічно розвиненішими Сербією, Хорватією і Словенією, та іншими республіками.
У ході громадянської війни і розпаду від Великої Югославії в кінці XX століття відокремилися чотири з шести союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Північна Македонія). Тоді ж на територію спочатку Боснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН під керівництвом США. Для врегулювання, згідно з рішенням ООН, міжетнічного конфлікту між сербським і албанським населенням Косова край був переведений під протекторат ООН. Тим часом Югославія, в якій на початку XXI століття залишалося дві республіки, перетворилася на Сербію і Чорногорію: з 1992 по 2003 роки — Союзна Республіка Югославія (СРЮ), з 2003 по 2006 роки — конфедеративний Державний Союз Сербії і Чорногорії. Яка припинила існування з виходом з союзу Чорногорії 3 червня 2006 року.
Югославсько-українські взаємини ред.
Нові держави ред.
| Герб | Прапор | Назва офіційна назва | Форма правління | Столиця |
|---|---|---|---|---|
| Боснія і Герцеговина босн. Bosna i Hercegovina | Республіка | Сараєво | ||
| Північна Македонія мак. Република Северна Македонија | Республіка | Скоп'є | ||
| Сербія серб. Србија | Республіка | Белград | ||
| Словенія словен. Slovenija | Республіка | Любляна | ||
| Хорватія хорв. Hrvatska | Республіка | Загреб | ||
| Чорногорія чорн. Црна Гора | Республіка | Подгориця | ||
| Косово алб. Kosova | Республіка (частково визнана) | Приштина |
Примітки ред.
- . EBRD Country Promotion Programme. с. 3. Архів оригіналу за 28 вересня 2011.
- ↑ Орися Хом'як. Тіто не боявся ні Гітлера, ні Сталіна / Високий замок.— Львів, № 4 (5260) за 15-21 січня 2015.— С. 10
Література ред.
- А. О. Руккас. Югославія [ 13 березня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 691-695. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1359-9.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
- Баран З., Кріль М. Історія Югославії. 1918—1990. Текст лекцій. Львів, 1997.
- Гродський Й. Положення русинів в Боснії. — Л., 1910
- Фірак М. Укр. оселі в Юґославії. Ілюстрований календар Рідного слова на 1934. — Дяково, 1933
- Варґа Д. Кратки исторични препатрунок кнїжовней творчості у нашим народзе // Шветлосц, І. — Руський Керестур, 1952
- Горбач О. Літ. мова бачвансько-срімських українців («русинів») // ЗНТШ, т. 169, 1962
- Шевченко Ф. Роль Києва в міжслов'янських зв'язках у XVII—XVIII ст. — К., 1936
- Ґуць М. Сербохорватська народна пісня на Україні. — К., 1966
- Ліський Б.З діяльности українських студентів у Хорватії (1920—1945),// Альманах українського народного союзу на рік 1996, Джерзі Ситі-Ню Йорк
- Ліський Б. Огляд культурно-освитнього життя українців у Боснії (1890—1990), // Українська діаспора число 10, Київ-Чикаго, 1997
- Ліський Б. Українці у Боснії і Герцеговині,//Альманах видавництва «Гомін України», Торонто,1998
- Ляшенко Л. З історії співробітництва УРСР і ФНРЮ в галузі культури (1945—1948 pp.). — Дніпропетровськ, 1966
- Марунчак М. Українці в Румунії, Чехо-Словаччині, Польщі, Юґославії. — Вінніпеґ, 1969
- Maklecov A.B. The Ukrainian Question Through Serbian eyes // NEW RUSSIA, London, 1920, Vol.II, 26.
- Рамач Л. Русини-українці в Юґославії. — Вінніпеґ, 1971
- Християнський календар. — Руський Керестур, 1970
- Участь українців у життю юґославських народів // Укр. історик, 4, 1970
- Шевченко О. Переклади з сербохорватської. — К., 1970
- Флакер А. Украіинска литература у Хрватскоі. — Заґреб, 1970
- Руснаци у Войводини од средку XVIII по средок XIX вику // Шветлосц, 2, 1974
- Каган Т. Укр. оселі в Югославії // Лемківський календар на 1973 р.
- Мизь Р. Матеріали до історії та історії культури українців у Боснії і Славонії // Нова Думка, 8. — Вуковар, 1974
- Соц. структура руснаків в Югославії // Шветлосц, 3, 1975
- Кирилюк Є. Вук Караджич і укр. культура. — К., 1978
- Пашченко Е., Рашкович С. Дж. Украjинци и српска народна песма // Преводна книжевност. — Беоґрад, 1978
- Рашкович Дж. Путеви и раскршча наше украjинистике и преводне книжевности са украjинског jезика // Зборник радова. — Тетово, 1978
- Joukovsky A. Le rôle des Ukrainiens dans la libération nationale des Slaves du Sud dans la deuxième moitié du XIX siècle // Revue des Études Slaves. — Париж, 1978
- Лабош Ф. История русинох Бачкеj, Сриму и Славониjи 1745—1918. — Вуковар, 1979
- Ukrajinsko pitanje.-Beograd,1919
- Nedić M. Ukrajinski problem//Ratnik-sveska IV, Beograd, april 1939
- Украина во взаимосвязях славянских народов. — К., 1983
- Biljnja V. Rusini u Vojvodini. Prilog izucavanju istorije rusina Vojvodine (1918—1945). — Новий Сад, 1987
- Рудяк П. Українсько-хорватські літературні взаємини в XIX—XX ст. — К., 1987
- Лапшин А. Е. Розпад Югославії: міжнародний аспект // Записки історичного факультету Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова. — Одеса, 1999. — Вип. 8. — С. 319—325.
Див. також ред.
Посилання ред.
- Югославія [ 19 січня 2017 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. — Т. 6 : Т — Я. — 768 с. — ISBN 966-7492-06-0.
- Югославія // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1967. — Т. 8, кн. XVI : Літери Уш — Я. — С. 2108. — 1000 екз.
- Панас Феденко. Рец. на кн. Мілована Джіласа «Розмови з Сталіном» (1962)