Федеративна держава

Запит «Федерація» перенаправляє сюди; див. також інші значення.

Федера́ція (лат. foederatio — об'єднання, союз, спілка, імперія) — форма державного устрою, за якої вищі територіальні одиниці держави мають певну юридично визначену політичну самостійність, чим відрізняються від адміністративно-територіальних одиниць унітарної держави. Складові частини федерації — це своєрідні державоподібні утворення, які називають суб'єктами федерації, а територія федерації складається з територій її суб'єктів.

Радянський енциклопедичний словник 1963 року дає таке визначення: федерація, союзна держава — форма державного устрою, за якої кілька держав створюють одну союзну державу. Держави, що входять до Ф., зберігаючи самостійність, створюють єдині союзні (федеральні) державні органи, єдине союзне громадянство, єдину союзну (федеральну) армію. Союзні закони обов'язкові до виконання на всій території федерації.

Опис

Основною ознакою федеративної держави є поділ суверенітету між двома рівнями (федеральним і суб'єктів федерації), що передбачає, зокрема існування двох систем державної влади та управління, кожна з яких діє у визначених межах. Характерною рисою федеративної держави є те, що поряд з федеральною конституцією, органами влади та законодавством свої конституції, закони, свою систему законодавчих, виконавчих та судових органів мають суб'єкти федерації. Характерне конституційно установлене розмежування компетенцій між федерацією у цілому та її суб'єктами. До відання федерації, як правило, належать найважливіші питання державного життя: зовнішня політика, оборона країни, фінанси, оподаткування, організація федеральних органів, розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації. Компетенція суб'єктів федерації у цілому ширша, але вона зводиться переважно до питань, що не потребують однакового регулювання. До них віднесені організація органів місцевого самоврядування, громадський порядок, охорона довкілля, встановлення місцевих податків та ін.

Державоподібний характер суб'єктів федерації виражається також у тому, що в них часто є своє громадянство, столиця, державні символи — герб, прапор, гімн. Водночас самостійність суб'єктів федерації недостатня для того, щоб вони могли визнаватися суб'єктами міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у повному значенні цього слова: вони не мають суверенітету; не мають права сецесії — право одностороннього виходу з федерації; юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних відносинах.

Федеративність є зазвичай ознакою держав, які історично формувалися шляхом об'єднання чи завойовування різних територій. Історія свідчить, що найстійкішими є федерації, створені на територіальній основі (США, Мексика, ФРН). Натомість федерації, які будуються за національно-територіальною ознакою (колишні СРСР, Югославія, Чехословаччина, сьогоднішня Росія, Індія), змушені рахуватися з можливими сепаратистськими проявами, які загрожують цілісності такої держави. Суб'єкти федерації можуть мати різні назви, які, як правило, визначаються певними історичними або правовими чинниками: штати, провінції, республіки, федеральні землі та ін.

Федерацію слід відрізняти від конфедерації, яка являє собою міжнародно-правовий союз суверенних держав, до компетенції якого передаються деякі важливі питання. Близькими до суб'єктів федерації можуть бути також автономні утворення деяких унітарних держав. В цілому в практиці однозначно окреслити правовий характер тих чи інших утворень часто доволі важко.

27 федеративних держав формують 80 % світового ВВП.

Основні ознаки федеративної держави

Основні ознаки федеративної держави: Суб'єкти федерації мають властивість носити різні назви, що визначаються історичними або правовими факторами: штат, провінції, області, краї, республіки, землі або федеративні землі (як в Німеччині чи Австрії).

Загальні риси федеративної держави: Можна виокремити найбільш загальні деталі, які характерні для більшості федеративних держав:

1. Федерація складається із суб'єктів федерації, які в свою чергу повноважні вирішувати питання власного адміністративно — територіального устрою.
2. Є в наявності два рівні державно — владних органів і органів управління — федерації та її суб'єктів (прикладом може слугувати РФ — Президент РФ, Федеральні збори РФ, уряд РФ, Верховний суд РФ та ін., а також президенти, законодавчі збори, уряди, верховні суди республіки, що входять до складу РФ).
3. Характерною рисою федерації є присутність двопалатного парламенту.
4. Законодавство поділяється на федеральне законодавство та законодавства суб'єктів федерації, які, своєю чергою, повинні відповідати федеральному законодавству.
5. Суб'єкти федерації не є учасниками міжнародно-правових відносин, натомість у міжнародних відносинах, у випадку делегування відповідних повноважень від центру суб'єктам федерації, вони мають право брати участь у міжнародних договірних взаєминах незалежно. Федеральний центр при цьому має виключну прерогативу контролювати сферу зовнішньої політики.
6. Може бути реалізована дворівнева система правоохоронних і судових органів.
7. Двоканальна система податків.

Класифікація федеративних держав

Федеративні держави можна класифікувати відповідно до наступних критеріїв:

1.За способом утворення федерації:

• договірні — створюються на основі угоди між суб'єктами про створення федеративної держави. Особливою рисою подібних федерацій є той факт, що її суб'єкти в такій угоді мають право витребувати для себе наділення певними суверенними правами (США, Німеччина)
• союзні — з'являються на основі перетворення унітарних держав (Бельгія, Канада)
• конституційні федерації — постають на підставі прийняття конституції, в котрій окреслено правовий статус суб'єктів федерації (США у 1787 році)
• конституційно — договірні федерації — постають на підставі угоди з подальшим втіленням правового статусу суб'єктів федерації у конституції, яка в свою чергу схвалюється суб'єктами федерації (наприклад, Російська Федерація — у 1992 році суб'єкти РФ підписали союзний договір з центром, а вже у 1993 р. на референдумі було затверджено, розроблену на основі цих договорів, Конституцію РФ).

2.За змістовим критерієм (або за способом утворення суб'єктів федерації):

• територіальні федерації — за принципи розподілу території суб'єктів вибрано географічні особливості, густоту населення, місцевості, господарські та економічні зв'язки та інше (США, Мексика, Бразилія)
• національні федерації — на принципи розподілу території лежить національний склад населення її суб'єктів(Чехословаччина, Югославія)
• змішані федерації — за принцип поділу узято національний і територіальний критерії (РФ).

3.За правовим статусом суб'єктів федерації:

• симетричні — усі суб'єкти федерації наділені рівним політичним і правовим статусом, мають однакові права (США, Німеччина, РФ)
• асиметричні — суб'єкти федерації мають нерівномірний політико-правовий статус (Індія).

4.За способом здійснення владних повноважень:

• централізовані — основні рішення приймає центр, суб'єкти обмежені в прийнятті ряду рішень(Індія, Мексика, Бразилія)
• децентралізовані — суб'єкти наділені досить широкими повноваженнями у врегулюванні особистих внутрішніх проблем.

Федерації у світі

Європа

У Європі, «федералістами» називають тих, хто виступає за спільний федеральний уряд, з розподілом влади на регіональному, національному та наднаціональному рівнях. Більшість європейських федералістів хочуть, щоб цей розвиток, був продовжений в рамках Європейського Союзу. Європейський федералізм виник у післявоєнній Європі, одним з найбільш важливих поштовхів до цього стала промова Вінстона Черчилля в Цюриху в 1946 році.

США

У Сполучених Штатах, федералізм спочатку вважався як віра в сильний центральний уряд. Коли Конституція США розроблялася, група федералістів підтримала сильний центральний уряд, в той час як «Анти-федералісти» хотіли слабкіший центральний уряд. Це дуже відрізняється від сучасного використання «федералізму» в Європі та Сполучених Штатах. Відмінність пов'язана з тим, що «федералізм» знаходиться в середині політичного спектра між конфедерацією і унітарною державою. Конституція США була написана як реакція на Статті Конфедерації, відповідно до якої Сполучені Штати були конфедерацією зі слабким центральним урядом.

На відміну від цього, Європа має велику історію пов'язану з унітарними державами, на відміну від Північної Америки, таким чином, Європейський «федералізм» виступає за більш слабку центральну владу, по відношенню до унітарної держави.

Австралія

З 1 січня 1901 Австралія виникла як федерація. Австралійський континент був колонією Великої Британії, який згодом створив шість самоврядних колоній. У 1890-х роках, уряди цих колоній провели референдуми на становлення єдиної, самоврядної «Співдружності» в рамках Британської імперії. Коли всі колонії проголосували на користь федерації, федералізація Австралії закінчилася результатом створення Співдружності Австралії. З 1901 року, австралійський федералізм дотримується моделі близької до оригінальної моделі федералізму Сполучених Штатів Америки, хоча через Вестмінстерську систему.

Бразилія

У Бразилії, падіння монархії в 1889 році в результаті військового перевороту призвело до зростання президентської системи на чолі з Деодоро Фонсеком. Бразильська федерація (в Конституції частіше згадується термін «союз») має свої особливості: як її складові частини називають не тільки штати і федеральний округ, а й адміністративно-територіальні одиниці, на котрі розділені штати — муніципії. Згідно із ст. 1 Конституції, Бразилія — «непорушна єдність» штатів, федерального округу і муніципій. Федеральний закон передбачає також можливість створення федеральних територій, які б управлялися з центру. Після прийняття Конституції 1988 р. дві федеральні території були перетворені на штати або приєднані до них. Сьогодні в Бразилії 26 штатів і федеральний округ (остання територія Фернамбуку теж перетворена в штат, хоча в Конституції зберігаються норми, які детально регулюють правовий стан територій), а також приблизно 4300 муніципій, які поділені на штати.

Бразильська федерація, з одного боку, побудована на основі концепції кооперативного федералізму, однак з іншого — особливо на практиці — це висококонцентрована федерація. Перше знаходить своє віддзеркалення в «триелементному» підході до структури федерації в розширенні повноважень її суб'єктів та в прагненні переглянути в Конституції широке коло питань щодо спільної компетенції. Друге відбивається в організації федерації, в концепції федеральної інтервенції, в «жорсткому» порядку взаємовідносин федеральних органів та органів штатів.

Найважливіше питання всякої федерації — розмежування компетенції між центром і суб'єктами — в Бразилії був вирішений за європейською схемою, а саме на прикладі ФРН. В основу був покладений принцип кооперативного федералізму. Сьогодні в Бразилії розрізняють три основні сфери компетенції: виключна компетенція Союзу, спільна компетенція Союзу, штатів, федерального округу і муніципій, і остання, спільна компетенція союзу, штатів і федерального округу (без муніципій). Остання характеризується в Конституції як спільна компетенція цих утворень (Союзу, штатів, округу) згідно «із законодавством» (муніципальні органи законів не видають, хоча в окремих місцях об'ємної бразильської Конституції є згадки про закони муніципій, під котрими розуміють, скоріше за все, їх нормативно-правові акти). Крім того, поряд із загальним положенням про компетенцію Союзу в Конституції йдеться також про виключну компетенцію союзного законодавства.

Російська Федерація

Росія зберегла федеративний устрій і після проголошення незалежності, розпаду СРСР і прийняття нової Конституції в 1993 році. Сучасна Росія успадкувала територію від РРФСР. У 1992 році регіонами був підписаний Федеративний договір про розмежування повноважень. У 1993 році, коли була прийнята нині чинна конституція, налічувалося 89 суб'єктів, з 1 березня 2008 року, після об'єднання регіонів їх кількість зменшилася до 83. У 2005—2011 роки вибори голів суб'єктів Російської Федерації були замінені процедурою наділення повноваженнями.

Суб'єкти федерації мають власні органи виконавчої та законодавчої влади.

Суб'єкти федерації мають власну конституцію або статут, а також власне законодавство, прийняте регіональними парламентами. Суб'єкти мають по два представника в Раді Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації.

У відносинах із федеральними органами державної влади всі суб'єкти федерації між собою рівноправні. Після набрання чинності Конституції 1993 року Росія стала симотричною федерацією: повноваження республік, країв, областей, міст федерального значення, автономної області і автономних округів стали однаковими (пункт 4 статті 5, пункт 2 статті 72, пункт 1 розділу другого). Однак, республіки, що входять до Росії, мають право встановлювати свою державну мову, на відміну від інших суб'єктів Росії . У 1992—1993 рр. компетенція республік, країв, областей, міст федерального значення, автономної області і округів розрізнялася, а до цього, в 1918—1992 рр. суб'єктами Російської Федерації (РРФСР) і зовсім були тільки національні утворення (республіки), чинною Конституцією РФ право одностороннього виходу з її складу не передбачено. У 90-ті роки, до федеративної реформи, можливість виходу зі складу РФ згадувалася в конституціях деяких республік — наприклад, Тиви. У 1991 році, в період параду суверенітетів, Ічкерія проголосила свою незалежність в односторонньому порядку. одні правознавці вважають, що за відсутності положення в конституції суб'єкта федерації, питання про вихід можуть ставити тільки ті суб'єкти, які представляють форму самовизначення націй, народів. Інші, що законодавчі основи відділення регіону від Росії на практиці мають другорядне значення, сила в цьому питанні важливіше. З іншого боку, одним із загальновизнаних принципів міжнародного права є право на самовизначення народів. Відповідно до цього принципу, народи мають право вільно встановлювати свій політичний статус, в тому числі створювати незалежну державу.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародному пакті про громадянські та політичні права ООН від 16 грудня 1966 р. закріплено, що всі народи мають право на самовизначення. У силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус. Всі хто беруть участь у цьому Пакті, повинні відповідно до положень Статуту ООН заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати це право. У Декларації ООН про принципи міжнародного права (від 24 жовтня 1970) вказується, що способом здійснення права на самовизначення може бути створення суверенної і незалежної держави. Аналогічні принципи закріплені в документах Наради з безпеки і співробітництва в Європі — Гельсінському Заключному акті 1975 року й інших міжнародно-правових договорах.

Австрія

Федеральна система Австрії характеризується наступними елементами:

• Федеральна держава та провінції мають свої власні законодавчі органи;
• Федеральна держава та провінції мають свої власні виконавчі органи;

Федеральні провінції, не напряму, беруть участь в адміністративній діяльності держави (не пряма адміністрація федерального законодавства провінційними адміністративними органами);

Федеральна держава та провінції, мають свої власні системи керування фінансами, тобто мають власний бюджет, мають право самі збирати податки та мають право самі встановлювати суми оподаткування. Проте, що стосується найважливіших податків, тобто податку на прибуток, ПДВ та їм подібних, то на них має право тільки федеральний уряд. Федеральні провінції отримують від федерального уряду податкові фонди через систему розмежування доходів. План розмежування доходів приймається шляхом домовленостей між федеральним урядом та провінціями кожні кілька років, федеральний принцип закарбований у статті 2, Федерального Конституційного Закону (B-VG). Окрім того, існують також інші конституційні передумови, які надають федеральним провінціям значну автономію, яка стосується провінційного законодавства та адміністрації.

Беручи до уваги значну перевагу компетенцій федерального рівня, федералізм у Австрії можна розглядати, як слабко розвинену систему. За кількома винятками, право вето Федеральної Ради має тільки гальмуючу дію. Проте насправді Конференція Провінційних Губернаторів, орган, чиє існування та функції не закладені в конституцію країни, з плином часу набув надзвичайних політичних повноважень.

Німеччина

Продовжуючи традицію великих та малих князівств Священної Римської імперії та як противага унітарній державі, створеній за часів націонал-соціалістичної диктатури, на вимогу держав-союзників в основу державного устрою ФРН було покладено принцип федералізму — рішення, яке відповідно ч. 3 ст. 79 конституції більше ніколи не може бути піддано ревізії. Створені в 1946 р.на території західних окупаційних зон союзників землі об'єдналися в 1949 р. в Федеративну Республіку Німеччину. На той момент кожна з них вже мала власну конституцію, уряд та систему судів.

Розподіл компетенцій і завдань між федерацією і землями має відбуватися в ідеальній формі згідно з принципом субсидіарності, хоча цей принцип в німецькій конституції й не закріплений. Згідно з цим принципом федерація переймає тільки ті завдання і компетенції, які вона може виконувати ефективніше, ніж це роблять землі. Але це не слід розуміти так, що федерація може перейняти будь-яку законодавчу компетенцію лише завдяки тому, що змогла успішно аргументувати, що може її ефективніше реалізувати, ніж землі. Більшість законодавчих компетенцій в Німеччині закріплена за федерацією, основними винятками, закріпленими за землями, є поліційне та комунальне право, а також політика в галузі культури та освіти. Окрім того, за землями закріплена велика частина компетенцій щодо організації адміністрації та судочинства. Важливою функцією федерації є функція другого рівня розподілу влади, його ще називають вертикальним розподілом влади. Бундесрат — друга палата парламенту — є представництвом інтересів урядів німецьких земель на федеральному рівні, але не зважаючи на це, Бундесрат залишається конституційним органом федерації, а його права та повноваження визначаються федеральним і аж ніяк не земельним правом.

Обговорення реформи федеративного устрою Німеччини йде в трьох напрямках:

1. розподіл компетенцій і завдань між федерацією і землями,
2. розподіл фінансових ресурсів для реалізації цих завдань і компетенцій,
3. реорганізація територіального устрою ФРН. Проведена в 2006 р. реформа федеративного устрою реформувала в відносно великому об'ємі сферу розподілу компетенцій між федерацією і землями, реорганізація системи розподілу фінансових ресурсів поки що тільки планується.

Сучасні федерації

Європа

• Австрійська Республіка
• Боснія і Герцеговина
• Королівство Бельгія
• Федеративна Республіка Німеччина
• Російська Федерація
• Швейцарська Конфедерація

Азія

• Ісламська Республіка Пакистан
• Малайзія
• Об'єднані Арабські Емірати
• Республіка Індія
• Республіка Ірак
• Федеративна Демократична Республіка Непал

Африка

• Федеративна Демократична Республіка Ефіопія
• Союз Коморських Островів
• Федеральна Республіка Нігерія
• Республіка Південний Судан
• Республіка Судан
• Федеративна Республіка Сомалі

Америка

• Аргентинська Республіка
• Боліварська Республіка Венесуела
• Канада
• Мексиканські Сполучені Штати
• Сполучені Штати Америки
• Федеративна Республіка Бразилія
• Федерація Сент-Кітс і Невіс

Австралія і Океанія

• Австралія
• Федеративні Штати Мікронезії

Див. також

• Конфедерація
• Федералізм — політична ідеологія.
• Федеративна Україна
• Територіальна автономія

Примітки

1. Федеративна держава // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
2. Федеративна держава // Мала енциклопедія етнодержавознавства / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Упорядник Юрій Іванович Римаренко [та ін.]. — Київ: Генеза, : Довіра, 1996. — С. 647—648.
3. Энцеклопедический словарь в двух томах под редакцией Б. А. Введенского (главный редактор), С. Р. Гершберга, Ф. Н. Петрова, М. Э. Струве, Л. С. Шаумяна. т. 2. — Москва. — Государственное научное издательство «Советская энциклопедия». — 1963. — с. 570.
4. Окуньков Л. А. Конституционное развитие в государствах Европейского Союза. — С. V—XII
5. Загальна теорія держави і права: підручник / за ред.: М. В. Цвік, О. В. Петришин, Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. — Х. : Право, 2011. — 584 с.
6. Теорія держави і права: підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл./ О. В. Петришин, С. П. Погребняк, В. С. Смородинський та ін., за ред. О. В. Петришина. — Х.: Право, 2014. — 368 с.
7. Ковачев Д. А. Федерация в зарубежных странах / Д. А. Ковачев. — М. : Юрид. лит.,1997. — 229 с.;
8. Forum of Federations
9. . Архів оригіналу за 3 травня 2015. Процитовано 9 червня 2015. 
10. . Архів оригіналу за 3 травня 2015. Процитовано 9 червня 2015. 
11. . Архів оригіналу за 3 травня 2015. Процитовано 9 червня 2015. 
12. Зінченко О. В. Принципи федеративного устрою ФРН та Російської Федерації: порівняльний аналіз / О. В. Зінченко // Вісник Академії правових наук України: зб. наук. пр. — Харків, 2011. — № 4. — С. 48–57.
13. . Архів оригіналу за 19 червня 2015. Процитовано 9 червня 2015. 
14. constitution.ru
15. Чиркин В. Е. Конституционное право в Российской Федерации / В. Е. Чиркин. — М. : Юрист, 2002. — 480 с.;
16. . Архів оригіналу за 3 травня 2015. Процитовано 9 червня 2015. 
17. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран / В. Е. Чиркин. — М. : Юрист, 1999. — С. 188—212.
18. . Архів оригіналу за 3 травня 2015. Процитовано 9 червня 2015. 

Література

• Федерація // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / О. В. Петришин (відп. ред.) та ін.. — 2017. — Т. 3 : Загальна теорія права. — С. 809. — ISBN 978-966-937-233-8.
• Палієнко М. І. Областна автономія и федерація / М. І. Палієнко. — Х. : Тип. М. Х. Сергєєва, 1917. — 16 с.
• Зінченко О. В. Принципи федеративного устрою ФРН та Російської Федерації: порівняльний аналіз / О. В. Зінченко // Вісник Академії правових наук України: зб. наук. пр. — Харків, 2011. — № 4. — С. 48–57.
• Палієнко М. І. Право громадянства в сучасних федераціях і в Союзі РСР / М. І. Палієнко. — Х. : Юрид. вид-во НКЮ УРСР, 1926. — 31 с.
• Колісник В. Ідея федералізації в Україні у контексті національно-етнічного чинника: історичний досвід та сучасні виклики / В. Колісник // Право України. — 2014. — № 9. — С. 53–63.
• Палиенко Н. И. Конфедерации, федерации и Союз Советских Социалистических Республик / Н. И. Палиенко ; предисл. М. Ветошкин. — Х. : Госиздат Украины, 1923. — 72 с.
• Безщасна Т. О. Складні держави як суб'єкти міжнародних правовідносин / Т. О. Безщасна // Проблеми законності: зб. наук. пр. — Харків, 2014. — Вип. 127. — С. 175—181.
• Баранов Н. Современный федерализм и федерации / Н. Баранов. [Электронный ресурс]. — Режим доступа :http://nicbar.narod.ru/region_07.htm
• Моронюк М. Г. Современный федерализм: сравнительный анализ: [учеб. пособ.] / М. Г. Моронюк. — М.: Московский государственный институт международных отношений; Российская политическая энциклопедия, 2006. — 20 с.
• Федерализм: энциклопедия. — М.: Изд-во МГУ, 2000. — 640 с. 
• Кинг П. Классифицирование федераций / П. Кинг // Полис. — 2000. — № 5. — С. 7-18.
• Жилин А. А. Теория союзного государства / А. А. Жилин. — К. : Типогр. И. И. Чоколова, 1912. –360 с.

Посилання

• Федеративна держава // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. — Т. 6 : Т — Я. — 768 с. — ISBN 966-7492-06-0.
• Федерація // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. — Т. 6 : Т — Я. — 768 с. — ISBN 966-7492-06-0.
• Американський федералізм // Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За заг. ред. В. О. Ріяки. — Київ : Юрінком Інтер, 2006. — С. 282-283.