Пекло Божественна комедія Ця стаття містить неперекладені фрагменти іноземною мовою Ви можете допомогти проєкту переклав

Пекло — перша частина епічної поеми «Божественна комедія» італійського письменника 14 століття Данте Аліг’єрі.

Гравюри Гюстава Доре, що ілюструють «Божественну комедію» (1861—1868); тут Данте загубився в Пісні 1 «Пекла»

Божественна комедія Данте
Пекло · Чистилище · Рай

У творі " Божественна комедія " Данте Аліг'єрі будує сувору систему загробного світу з точки зору католицького християнства, уявляючи його у вигляді дев'яти кіл, що оточують вмороженого в лід Люцифера .

Вибудовуючи модель Пекла (Пекло, XI, 16-66), Данте слідує традиціям Аристотеля, який у своїй «Нікомаховій етиці» (кн. VII, гол. I) відносить до 1-го розряду гріхи нестриманості (incontinenza), до 2-го — гріхи насилля («буйне скотство», або matta bestialitade), до 3-го — гріхи обману («злість», або malizia). У Данте 2-5-й круги для нестриманих, 6-й коло для єретиків і лжевчителів, 7-й коло для ґвалтівників, 8-9-й — для ошуканців (8-й — просто для ошуканців, 9-й — для зрадників). Таким чином, чим гріх більше зв'язаний з матеріальним, тим більше він тяжкий, якого не пробачають.

«Карта пекла» Боттічеллі

Сюжет Редагувати

У вступній пісні Данте розповідає, як він, досягнувши середини життєвого шляху, заблукав одного разу в дикому лісі і як поет Вергілій, врятувавши його від трьох диких звірів, що не давали йому йти далі шляхом, запропонував Данте зробити мандрівку загробним світом. Дізнавшись, що Вергілій посланий Беатріче (коханої Данте), Аліг'єрі віддається на волю поета.

Данте і Вергілій (на задньому плані) в пеклі

Пройшовши присінок пекла, населеного душами нікчемних нерішучих людей, вони вступають у перше коло пекла, так званий лімб (А., IV, 25-151), де перебувають душі тих, хто не зміг пізнати «істинного Бога». Тут Данте бачить видатних представників античної культури — Аристотеля, Евріпіда, Юлія Цезаря та ін. Наступне коло (пекло має вигляд величезної воронки, що складається з концентричних кіл, вузький кінець якої упирається в центр землі) заповнений душами людей, що колись вдавалися до неприборканої пристрасті. Серед тих, кого носить дикий вихор, Данте бачить Франческу да Ріміні та її коханого Паоло, що стали жертвою забороненого кохання.

У міру того як Данте, якого супроводжує Вергілій, спускається все нижче і нижче, стає свідком мук ненажерливих, змушених страждати від дощу і граду, скупців і марнотратників, що невтомно штовхають величезні камені, гнівливих, які тонуть в болоті. За ними рухаються охоплені вічним полум'ям єретики і єресіархи (серед них імператор Фрідріх II, папа Анастасій II), тирани і вбивці, що борсаються у потоках киплячої крові, самогубці, перетворені в рослини, богохульники і ґвалтівники, що спалюються полум'ям, обманщики всіх статей. Муки ошуканців різноманітні. Нарешті Данте потрапляє в останнє, 9-е коло пекла, призначене для найжахливіших злочинців. Тут місце зрадників і зрадниць, з них найбільші — Іуда, Брут і Кассій, — їх гризе своїми трьома пащами Люцифер, повсталий колись на Бога ангел, цар зла, приречений на ув'язнення в центрі землі. Описом страшного виду Люцифера закінчується остання пісня першій частині поеми.

Структура Редагувати

Перед входом — жалюгідні душі, що не творили за життя ні добра, ні зла, в тому числі «ангелів погана зграя», котра була і не з дияволом, і не з Богом.


Рівень	Назва	Страж	Стражденні	Вид покарання	Усі приклади Данте
1 коло	Лімб	Харон	Нехрещені немовлята і доброчесні нехристияни. До воскресіння Христа тут були усі старозавітні праведники	Безболісна скорбота	Найвеличніші поети давнини — Гомер, Горацій, Овідій, Вергілій, Лукан; Римські й грецькі герої — Електра, Гектор, Еней, Цезар, Пентесілея, Камілла, Лавінія з батьком Латином, Луцій Юній Брут, Юлія (дружина Помпея), Лукреція (збезчещена царським сином Секстом Тарквінієм), Корнелія, Марція (дружина Катона Утичеського), Деїдамія + Саладін; Вчені, поети і лікарі — Арістотель, Сократ, Платон, Демокріт, Діоген, Фалес, Анаксагор, Зенон, Емпедокл, Геракліт, Діоскорид, Сенека, Орфей, Лін, Марк Туллій Цицерон, Евклід, Птолемей, Гіппократ, Гален, Авіценна, Аверроес
2 коло	Порушники шлюбної вірності	Мінос	Розпутники	Ридають, виють, сповнюючись хіттю, Самого Бога в небесах клянуть	Семіраміда, Дідона, Клеопатра, Єлена Прекрасна, Ахілл, Паріс, Трістан; Франческа і Паоло, Мессаліна
3 коло	Черевоугодники	Цербер	Ненажери і гурмани	Гниття під дощем і градом	Чакко
4 коло	Скупість (жадібність) і марнотратство	Плутос	Скупі і марнотратники — грішники, що вчиняють два протилежних гріхи (невміння здійснювати розумні витрати)	Я бачив люд з найбільшого загону, Примушених з усіх боків штовхати Грудьми й всім тілом кляту перепону	«Ти марних не чекай утіх: Гидке життя спотворює собою До невпізнанності обличчя їх..."
5 коло	Гнів (Стигійське болото)	Флегій (син Ареса) — перевізник душ через Стігийське болото.	Гнівні, гнівливі	І рухались, по мертвій річці пливши Як перед мною встав хтось у багні	Усі горлали: «Ось Філіппо Срібний!» А той, скажений флорентійця дух, Рвав бік собі і в люті був несхибний. На тому зник з очей і гамір вщух.
6 коло	Стіни міста Діта	Фурії (Тісіфона, Мегера і Алекто)	Єретики і лжевчителі	Вони закриються колись, Як з Йосафату вернуть опочилим Тіла, в які свого часу вляглись. Це кладовище віддане могилам.	Епікур і епікурійці: Фарината дельї Уберти, Кавальканте Кавальканти, Фрідріх II Гогенштауфен, Оттавіано дельї Убальдіні, Папа Анастасій II
7 коло	Місто Діт	Мінотавр	Насильники	див. по поясах	див. по поясах
1-й пояс	Флегетон	—	Насильники над ближніми і над їх майном(тирани и розбійники)	Де для тиранів кара є одна. Киплять на муки віддані судами - Ридають у вируючій імлі, — кентаври Несс, Хірон і Фол	Олександр Македонський, тиран Діонісій, Граф Адзоліно, Обіццо д'Эсте, граф Гі де Монфор, Аттіла, Пірр, Секст, Ріньєр де'Пацці, Ріньєр з Корнето
2-й пояс	Ліс самовбивць	—	Насильники над собою (самовбивці) й над своїм майном (гравці й моти, тобто безглузді винищувачі свого майна)	Самогубців у вигляді дерев мучать гарпії; мотів заганяют мисливські пси	П'єр делла Вінья; сієнець Лано , багатий падуанець Джакомо да Сант-Андреа.
3-й пояс	Горючі піски	—	Насильники над божеством (богохульники), против єства (содоміти) і мистецтва (лихоїмство)	Знемагати в безплодній пустелі. З неба крапає вогненний дощ.	Капаней, Брунетто Латіні, Прісціан, Гвідо Гверра, граф Гвіди, Теггьяйо Альдобранди дельї Адімарі, Якопо Рустикуччі, Гульєльмо Борсіере , Вітальяно дель Дент
8 коло	Злопазухи, або Злі Щілини	Геріон	Обдурили не довіряючих	див. у щілинах	див. у щілинах
1-а щілина	—	—	Сутенери та спокусники	грішники йдуть двома зустрічними потоками, їх бічують бісами	Венедіко Каччанеміко, Ясон
2-а щілина	—	—	Підлабузники	Влипли в кал смердючий	Алессіо Інтермінеллі, Фаїда
3-а щілина	—	—	Святокупці, високопоставлені духовні особи, які торгували церковними посадами («Симоністи»)	Тулуби закуті в скелі вниз головою, по ступнях струмує вогонь	папи Миколай III, сюди ж потраплять (за обіцянкою Миколи III) Боніфацій VIII та Климент V
4-а щілина	—	—	Провидці, віщуни, звіздарі, чаклуни	Голова повернута на пів-оберта (назад). Вражені німотою	Амфіарай, Тіресій, Арунс, Евріпіл, Калхант, Мікеле Скотто, Бонатті та Аскенто
5-я щілина	—	«біси-Загребали»	Хабарники	Киплять в смолі. У тих, хто висунеться, чорти встромлюють багри	Бонтуро Даті, наваррець Чамполо, Монах Гомита, логодорець Мікеле Цанка
6-а щілина	—	—	Лицеміри	Закуті в свинцеві мантії («Федеріко плащ» )	Гауденти Каталано і Лодерінго , Каяфа і Анна
7-а щілина	—	—	Крадії	Муки гадами, взаємоперетворення з ними	Ванні Фуччі, Як, Аньєлло (Аньєль) Брунеллескі, Буозо Донаті, Пуччо деї Галігаї, Чанфа Донаті, Франческо Кавальканті
8-а щілина	—	—	Лукаві порадники	Душі заховані (горять) всередині вогників	Уліс та Діомед, граф Гвідо да Монтефельтро
9-а щілина	—	—	Зачинателі роздорів	Патрання	Алі, Магомет, Дольчино, П'єр де Медічина , Бертран де Борн , Куріон, Моска
10-а щілина	—	—	Фальсифікатори, підроблювачі	Хвороби	Дружина Потіфара, Ахейский шпигун Синон , Сінон , Джанні Скіккі- скажений гоблін. Мірра
9 коло	Зрада (Льодяне озеро Коцит) Пояс Каїна Пояс Антенора Пояс Толомея Пояс Джудекка Середина, центр всесвіту	Гіганти (Бріарей, Ефіальт, Антей), Люцифер (диявол, ангел Бога, страж шляху до чистилища)	Обдурили тих хто довірився: Зрадники рідних зрадники батьківщини і однодумців Зрадники гостей, друзів і співтрапезників Зрадники благодійників величності божеської і людської Вмерзлий в крижину Аїд (Люцифер) терзає в трьох своїх пащах зрадників величності земногої і небесної (Юду, Марка Юнія Брута и Кассія)	Вмерзлі в лід по шию, і лиця їх звернені до низу	Брати Альберти (графи Мангона), Фокачча , Камічон Бокка , Карліно , Дуеро , Беккер , Джанні Сольданьєр , Ганеллон , Тебальделло деї Дзамбразі , Тідей, Уголіно делла Герардеска, Чернець Альбериго , Бранка д'Ор Марк Юній Брут, Гай Лонгін Кассій, Юда Іскаріот.

Примітки Редагувати

Більшість коментарів відносяться до часу написання Божественної комедії (тобто близько 1300 року).

не є офіційною позицією Ватикану, згідно доповіді Міжнародної теологічної комісії Ватикану від 19.01.2007 Vatican commission: Limbo reflects 'restrictive view of salvation'. www.catholicnews.com. Архів оригіналу за 8 травня 2007. Процитовано 8 травня 2007.
Пісня 5: 1] І тут зійшов до другого я кола, 2] За перше меншого, та від розпук 3] Кричали душі голосніш довкола. 4] Й страхітного Міноса вчув я гук; 5] Який при вході судить справедливо, 6] Хвостом указуючи розмір мук.
багатий флорентійський лицар, прибічник Чорних, відрізнявся пихою і шаленою вдачею. Його прозвали Ардженті, тобто «срібний», тому що підковував свого коня сріблом. Є підстави вважати, що існувала різка особиста ворожнеча між ним і Данте.
Єретики — відступники від віри і заперечники Бога — виділені особливо із сонму грішників, що заповнюють верхні і нижні кола, в шосте коло. У прірви нижнього Пекла (П. VIII, 75), трьома уступами, як три ступені, розташовані три кола — з сьомого по дев'ятий. У цих колах карається злоба, яка орудує або силою (насильством), або обманом.
Епікур та его послідовники стверджували, що після смерті гинуть і душа, і тіло, за що і були укладені в 6-й коло пекла.
кардинал Оттавіо (помер у 1273 г.), ревностний гібеллін, настільки впливовий, що якби говорили просто «кардинал», то мали б на увазі його. Зберігся його вислів: «Якщо є душа, то я загубив її заради гібелінів».
падуанський тиран Едзеліно IV да Романо (1194—1259)
Обіццо II, маркіз Феррари та Анконської марки. У 1293 році його сын, Аццо VIII, задушив його периною (правив з 1293 до 1308 рік)
У 1271 році граф Гі де Монфор, намісник Карла I Анжуйського в Тоскані, вбив з помсти в Вітербо, під час богослужіння, принца Генріха, племінника англійського короля Генріха III, й витягнув його за волосся з церкви. Розповідалось, що серце вбитого принца поклали в золоту чашу, яку встановили на колонні у моста через Темзу в Лондоні.
Це або епірський цар (319—272 роки до н. е.), який воював з Римом, або син Ахілла, при захопленні Трої вбив престарілого царя Пріама (Ен., II, 506—558)
Це або Секст Помпей (75—35 роки до н. е.) — молодший син Помпея Великого, що вів корсарську війну проти Цезаря й другого триумвірата; або Секст Тарквіній, син останнього римського царя Тарквінія Гордого, який жорстоко знищив мешканців міста Габій й винуватець смерті зґвалтованої ним Лукреції
представник знатного роду, який прославився розбійними нападами й вбивствами
розбійник XIII століття в Римській Маремме
канцлер і фаворит імператора Фрідріха II, блискучий стиліст і оратор. Він впав у немилість, був заточений у в'язницю, засліплений і наклав на себе руки (у 1249 рік)
Один з «марнотратного приятельства», що загинув в битві при Топпо (1287 рік), де сієнці були розбиті арегінцями.
Гвідо Гверра, граф Гвіді, Теггьяйо Альдобранді дельї Адимарі й бесдуюяча з Данте Якопо Рустикуччі — флорентійські гвельфи, які прославили себе в середині XIII ст
флорентієць, який користувався великим впливом у багатьох знатних будинках Італії
знатний падуанець
Злопазухи відокремлені один від одного валами (перекатами). У напрямку до центру область Злих Щілин схилу, так що кожен наступний рів і кожен наступний вал розташовані трохи нижче попередніх, і зовнішній, увігнутий укіс кожного рову вище внутрішнього, вигнутого укосу(Пекло, XXIV, 37-40) Перший за рахунком вал примикає до кругової стіни. У центрі зяє глибина широкого і темного колодязя, на дні якого лежить останнє, дев'яте, коло Пекла. Від підніжжя кам'яних висот (ст. 16), тобто від кругової стіни, до цього колодязя йдуть радіусами, подібно до спиць колеса, кам'яні гребені, перетинаючи рови і вали, причому над ровами вони вигинаються як мостів, або склепінь. У Злих щілинах караються обманщики, які обманювали людей, не пов'язаних з ними особливими узами довіри.
Венедіко деї Каччанемічі — голова болонських чорних гвельфів (помер 1303 року), політичний противник Данте, вигнав його з Болоньї. Данте, можливо, вважав, що в 1300 році його вже не було в живих. Венедіко Каччанемйко продав свою сестру Гізолабеллу маркізу феррарському Обіццо II або його синові Аццо VIII.
Із знатного Лузькі роду, який помер незадовго до 1300 року.
етруський віщун, якого, за розповіддю Лукана («Фарсалія», I, 584—638), римляни закликали, щоб дізнатися від нього результат громадянської війни
Родом шотландець, астролог XIII ст.
Гвідо Бонатті з Форлй(?), астролог XIII ст.
швець в місті Парма, який займався пророкуваннями
найвпливовіший чоловік в Луці та найбільший хабарник
Галлура — один з чотирьох округів, або «Юдикат», на які ділилася підвладна Пізі Сардинія і якими керували так званими «суддями». З 1 275 по 1296 роки галлурським суддею був Ніно Вісконті. Чернець Гоміта, його міністр, широко брав хабарі, закінчив життя на шибениці.
Логодоро- назву іншого сардинського юдикату
Мікеле Цанка, міністр, який розбагатів хабарництвом, став, шляхом шлюбу, правителем Логодоро. Одну зі своїх дочок він видав заміж за генуезького лицаря Бранка д'Ор, і той 1275 року зрадницьки вбив його.
Розповідалося, ніби винних в образі величності імператор Фрідріх II велів одягати в важку свинцеву мантію і ставити на розпечену жаровню. Свинець розтоплюють, і засуджений згорав заживо.
У 1261 році в Болоньї був заснований орден «лицарів діви Марії», метою якого вважалися примирення ворогуючих і захист знедолених. Так як члени ордена найбільше дбали про свої задоволеннях, то їх прозвали «fratres gaudentes» («веселі брати»)
Каталано деї Малавольті, гвельфів, і Лодерінго дельї Андальб, гібелін, були подеста (правителями) в ряді міст. У 1266 році флорентійські гібеліни, побоюючись повстання гвельфів, частково залишилися в місті після розгрому при Монтаперті, запросили Каталано і Лодерінго на посаду подеста, для заспокоєння громадян. (Зазвичай брали «самотніх», тобто запрошувався лише один подеста.) Але Каталано і Лодерінго, діючи за вказівками папи, під виглядом безсторонності заохочували гвельфів. Данте вважає їх винними в тому, що гвельфи незабаром вигнали гібелінів і зруйнували їхні будинки, в тому числі будинки роду Уберти в міському окрузі Гардінг.
побічний син знатного пістойця Фуччі деї Ладзарі, діяльний прихильник Чорних гвельфів, винуватець багатьох вбивств та грабежів. У 1293 році він брав участь у пограбуванні ризниці Пістойського собору. Обвинувачення впало на його приятеля, до справи не причетного. Тоді Фуччі, який встиг сховатися, видав своїх спільників, і їх стратили.
вождь романських гібелінів, майстерний полководець, то ворогував з папським Римом, то мирився з ним. За два роки до смерті він постригся в ченці францисканського ордена. Помер у 1298 році.
В середньовіччя вважали, що Магомет був католицьким прелатом, що відкололися від істинної віри, тому він і його найближчі сподвижники визнані єретиками і лжевчителями.
представник роду, який володів містом Медичина, на схід від Болоньї, прославив себе як призвідник розбрату серед впливових болонських будинків і серед романських феодалів
Бертрам (Бертран) де Борн, віконт Готфорський- знаменитий провансальський трубадур 2-ї половини XII століття, багато воював і з рідним братом, і з сусідами і збуджує інших до війни. Під його впливом принц Генріх (1155-1183), старший син англійського короля Генріха II, підняв заколот проти свого батька, який ще за життя коронував його
Моска деї Ламберті (помер в 1243 рік). Ім'я його пов'язане з кривавим епізодом, що послужив, за переказами, початком поділу флорентійської знаті на гібелінів і гвельфів. Це він, навівши приказку: «Хто кінчив-справу справив», схилив своїх родичів і друзів убити Буондельмонте.
яка безпідставно звинуватила Йосифа.
Страждає від палаючої лихоманки (обдурив троянців)
(не тільки псевдопорадник але і злий порадник)
божевільна через гріх кровозмішення зі своїм батьком королем
Птолемей бен Хавуву — намісник в Єрихоні, який, запросивши до себе свого тестя, князя-первосвященика Юдеї, і двох його синів, підступно вбив їх на бенкеті (135 рік до н. е.)
Брати Алессандро і Наполеона дельї Альберті, графи Мангона, сини Альберто, які володіли в кінці XIII століття замками в долині річки Бізенціо, що впадає в Арно. Взаємна ворожнеча довела їх до того, що вони вбили один одного.
Фокачча деї Канчельері, пістойец, зрадницьки вбив двох своїх родичів.
Камічон де'Пацці-Альберто Камічоне, зрадницьки вбив свого родича, об'їжджаючи з ним верхи їх спільні володіння.
Бокка дельї Абати. У бою при Монтаперті він, зрадник-гвельфів, відрубав руку прапороносцеві флорентійської кінноти, що призвело до замішання в рядах гвельфів і до їх розгрому.
Карлино де'Пацці, родич Камічоне. Коли 1302 року флорентійські Чорні взяли в облогу замок Пьянтравіньє, де ще трималися вигнані з Флоренції Білі, Карлино за гроші зрадив замок в руки Чорних, причому багато Білі були вбиті, в тому числі два його родича.
Буозо да Дуеро. У 1265 році гібеллінська ліга доручила йому заступити близько Парми дорогу французькому війську, яке йшло в Рим до Карла Анжуйського, готувався воювати з Манфредом. Але Дуеро, підкуплений «французькими грошиками» і понад те присвоївши собі гроші, отримані ним від Манфреда, пропустив французів на південь.
Тезауро деї Беккер, папський легат (посол) у Флоренції. Після вигнання гібелінів в 1258 році флорентійські гвельфів звинуватили його в намірі передати місто в руки гибеллинов і обезголовили його.
Знатний флорентієць, гібелін. У 1266 році він змінив своїм однодумцям і очолив рух, що призвело до торжества гвельфів.
Лицар-зрадник, з вини якого Роланд загинув з усім своїм військом.
Фаентінець. У 1280 році хтось із болонських гібелінів, які знайшли притулок в гібеллінській Фаєнці, викрав у Тебальделло двох свиней. Щоб помститися своїм кривдникам, Тебальделло передав зліпок міських ключів болонським гвельфам, і ті вночі проникли в місто і влаштували в ньому погром.
Альбериго деї Манфреді, член ордена братів - гаудентів, один з гвельфський ватажків Фаєнци. Одного разу його родич Манфредо дав йому ляпаса. Альбериго в знак примирення запросив його до себе на бенкет. В кінці бенкету він вигукнув: «Подайте фрукти!», - і з цього знаку його син і брат разом з найманими вбивцями накинулися на Манфредо і його малолітнього сина і закололи їх. Це сталося в 1285 році "Фрукти брата Альбериго» увійшли в приказку.
Ця людина померла тільки в 1325 році, тобто через 4 роки після Данте, а події поеми розгортаються в 1300 році. Данте так пояснює це: «хоча живим здається, що Бранка д'Ор живий, здоровий, він їсть, і п'є, і спить, і носить сукні, його душа після скоєння страшного гріха відразу потрапила у пекло».

Див. також Редагувати

[1] не є офіційною позицією Ватикану, згідно доповіді Міжнародної теологічної комісії Ватикану від 19.01.2007 Vatican commission: Limbo reflects 'restrictive view of salvation'. www.catholicnews.com. Архів оригіналу за 8 травня 2007. Процитовано 8 травня 2007.

[2] Пісня 5: 1] І тут зійшов до другого я кола, 2] За перше меншого, та від розпук 3] Кричали душі голосніш довкола. 4] Й страхітного Міноса вчув я гук; 5] Який при вході судить справедливо, 6] Хвостом указуючи розмір мук.

[3] багатий флорентійський лицар, прибічник Чорних, відрізнявся пихою і шаленою вдачею. Його прозвали Ардженті, тобто «срібний», тому що підковував свого коня сріблом. Є підстави вважати, що існувала різка особиста ворожнеча між ним і Данте.

[4] Єретики — відступники від віри і заперечники Бога — виділені особливо із сонму грішників, що заповнюють верхні і нижні кола, в шосте коло. У прірви нижнього Пекла (П. VIII, 75), трьома уступами, як три ступені, розташовані три кола — з сьомого по дев'ятий. У цих колах карається злоба, яка орудує або силою (насильством), або обманом.

[5] Епікур та его послідовники стверджували, що після смерті гинуть і душа, і тіло, за що і були укладені в 6-й коло пекла.

[6] кардинал Оттавіо (помер у 1273 г.), ревностний гібеллін, настільки впливовий, що якби говорили просто «кардинал», то мали б на увазі його. Зберігся його вислів: «Якщо є душа, то я загубив її заради гібелінів».

[7] падуанський тиран Едзеліно IV да Романо (1194—1259)

[8] Обіццо II, маркіз Феррари та Анконської марки. У 1293 році його сын, Аццо VIII, задушив його периною (правив з 1293 до 1308 рік)

[9] У 1271 році граф Гі де Монфор, намісник Карла I Анжуйського в Тоскані, вбив з помсти в Вітербо, під час богослужіння, принца Генріха, племінника англійського короля Генріха III, й витягнув його за волосся з церкви. Розповідалось, що серце вбитого принца поклали в золоту чашу, яку встановили на колонні у моста через Темзу в Лондоні.

[10] Це або епірський цар (319—272 роки до н. е.), який воював з Римом, або син Ахілла, при захопленні Трої вбив престарілого царя Пріама (Ен., II, 506—558)

[11] Це або Секст Помпей (75—35 роки до н. е.) — молодший син Помпея Великого, що вів корсарську війну проти Цезаря й другого триумвірата; або Секст Тарквіній, син останнього римського царя Тарквінія Гордого, який жорстоко знищив мешканців міста Габій й винуватець смерті зґвалтованої ним Лукреції

[12] представник знатного роду, який прославився розбійними нападами й вбивствами

[13] розбійник XIII століття в Римській Маремме

[14] канцлер і фаворит імператора Фрідріха II, блискучий стиліст і оратор. Він впав у немилість, був заточений у в'язницю, засліплений і наклав на себе руки (у 1249 рік)

[15] Один з «марнотратного приятельства», що загинув в битві при Топпо (1287 рік), де сієнці були розбиті арегінцями.

[16] Гвідо Гверра, граф Гвіді, Теггьяйо Альдобранді дельї Адимарі й бесдуюяча з Данте Якопо Рустикуччі — флорентійські гвельфи, які прославили себе в середині XIII ст

[17] флорентієць, який користувався великим впливом у багатьох знатних будинках Італії

[18] знатний падуанець

[19] Злопазухи відокремлені один від одного валами (перекатами). У напрямку до центру область Злих Щілин схилу, так що кожен наступний рів і кожен наступний вал розташовані трохи нижче попередніх, і зовнішній, увігнутий укіс кожного рову вище внутрішнього, вигнутого укосу(Пекло, XXIV, 37-40) Перший за рахунком вал примикає до кругової стіни. У центрі зяє глибина широкого і темного колодязя, на дні якого лежить останнє, дев'яте, коло Пекла. Від підніжжя кам'яних висот (ст. 16), тобто від кругової стіни, до цього колодязя йдуть радіусами, подібно до спиць колеса, кам'яні гребені, перетинаючи рови і вали, причому над ровами вони вигинаються як мостів, або склепінь. У Злих щілинах караються обманщики, які обманювали людей, не пов'язаних з ними особливими узами довіри.

[20] Венедіко деї Каччанемічі — голова болонських чорних гвельфів (помер 1303 року), політичний противник Данте, вигнав його з Болоньї. Данте, можливо, вважав, що в 1300 році його вже не було в живих. Венедіко Каччанемйко продав свою сестру Гізолабеллу маркізу феррарському Обіццо II або його синові Аццо VIII.

[21] Із знатного Лузькі роду, який помер незадовго до 1300 року.

[22] етруський віщун, якого, за розповіддю Лукана («Фарсалія», I, 584—638), римляни закликали, щоб дізнатися від нього результат громадянської війни

[23] Родом шотландець, астролог XIII ст.

[24] Гвідо Бонатті з Форлй(?), астролог XIII ст.

[25] швець в місті Парма, який займався пророкуваннями

[26] найвпливовіший чоловік в Луці та найбільший хабарник

[27] Галлура — один з чотирьох округів, або «Юдикат», на які ділилася підвладна Пізі Сардинія і якими керували так званими «суддями». З 1 275 по 1296 роки галлурським суддею був Ніно Вісконті. Чернець Гоміта, його міністр, широко брав хабарі, закінчив життя на шибениці.

[28] Логодоро- назву іншого сардинського юдикату

[29] Мікеле Цанка, міністр, який розбагатів хабарництвом, став, шляхом шлюбу, правителем Логодоро. Одну зі своїх дочок він видав заміж за генуезького лицаря Бранка д'Ор, і той 1275 року зрадницьки вбив його.

[30] Розповідалося, ніби винних в образі величності імператор Фрідріх II велів одягати в важку свинцеву мантію і ставити на розпечену жаровню. Свинець розтоплюють, і засуджений згорав заживо.

[31] У 1261 році в Болоньї був заснований орден «лицарів діви Марії», метою якого вважалися примирення ворогуючих і захист знедолених. Так як члени ордена найбільше дбали про свої задоволеннях, то їх прозвали «fratres gaudentes» («веселі брати»)

[32] Каталано деї Малавольті, гвельфів, і Лодерінго дельї Андальб, гібелін, були подеста (правителями) в ряді міст. У 1266 році флорентійські гібеліни, побоюючись повстання гвельфів, частково залишилися в місті після розгрому при Монтаперті, запросили Каталано і Лодерінго на посаду подеста, для заспокоєння громадян. (Зазвичай брали «самотніх», тобто запрошувався лише один подеста.) Але Каталано і Лодерінго, діючи за вказівками папи, під виглядом безсторонності заохочували гвельфів. Данте вважає їх винними в тому, що гвельфи незабаром вигнали гібелінів і зруйнували їхні будинки, в тому числі будинки роду Уберти в міському окрузі Гардінг.

[33] побічний син знатного пістойця Фуччі деї Ладзарі, діяльний прихильник Чорних гвельфів, винуватець багатьох вбивств та грабежів. У 1293 році він брав участь у пограбуванні ризниці Пістойського собору. Обвинувачення впало на його приятеля, до справи не причетного. Тоді Фуччі, який встиг сховатися, видав своїх спільників, і їх стратили.

[34] вождь романських гібелінів, майстерний полководець, то ворогував з папським Римом, то мирився з ним. За два роки до смерті він постригся в ченці францисканського ордена. Помер у 1298 році.

[35] В середньовіччя вважали, що Магомет був католицьким прелатом, що відкололися від істинної віри, тому він і його найближчі сподвижники визнані єретиками і лжевчителями.

[36] представник роду, який володів містом Медичина, на схід від Болоньї, прославив себе як призвідник розбрату серед впливових болонських будинків і серед романських феодалів

[37] Бертрам (Бертран) де Борн, віконт Готфорський- знаменитий провансальський трубадур 2-ї половини XII століття, багато воював і з рідним братом, і з сусідами і збуджує інших до війни. Під його впливом принц Генріх (1155-1183), старший син англійського короля Генріха II, підняв заколот проти свого батька, який ще за життя коронував його

[38] Моска деї Ламберті (помер в 1243 рік). Ім'я його пов'язане з кривавим епізодом, що послужив, за переказами, початком поділу флорентійської знаті на гібелінів і гвельфів. Це він, навівши приказку: «Хто кінчив-справу справив», схилив своїх родичів і друзів убити Буондельмонте.

[39] яка безпідставно звинуватила Йосифа.

[40] Страждає від палаючої лихоманки (обдурив троянців)

[41] (не тільки псевдопорадник але і злий порадник)

[42] божевільна через гріх кровозмішення зі своїм батьком королем

[43] Птолемей бен Хавуву — намісник в Єрихоні, який, запросивши до себе свого тестя, князя-первосвященика Юдеї, і двох його синів, підступно вбив їх на бенкеті (135 рік до н. е.)

[44] Брати Алессандро і Наполеона дельї Альберті, графи Мангона, сини Альберто, які володіли в кінці XIII століття замками в долині річки Бізенціо, що впадає в Арно. Взаємна ворожнеча довела їх до того, що вони вбили один одного.

[45] Фокачча деї Канчельері, пістойец, зрадницьки вбив двох своїх родичів.

[46] Камічон де'Пацці-Альберто Камічоне, зрадницьки вбив свого родича, об'їжджаючи з ним верхи їх спільні володіння.

[47] Бокка дельї Абати. У бою при Монтаперті він, зрадник-гвельфів, відрубав руку прапороносцеві флорентійської кінноти, що призвело до замішання в рядах гвельфів і до їх розгрому.

[48] Карлино де'Пацці, родич Камічоне. Коли 1302 року флорентійські Чорні взяли в облогу замок Пьянтравіньє, де ще трималися вигнані з Флоренції Білі, Карлино за гроші зрадив замок в руки Чорних, причому багато Білі були вбиті, в тому числі два його родича.

[49] Буозо да Дуеро. У 1265 році гібеллінська ліга доручила йому заступити близько Парми дорогу французькому війську, яке йшло в Рим до Карла Анжуйського, готувався воювати з Манфредом. Але Дуеро, підкуплений «французькими грошиками» і понад те присвоївши собі гроші, отримані ним від Манфреда, пропустив французів на південь.

[50] Тезауро деї Беккер, папський легат (посол) у Флоренції. Після вигнання гібелінів в 1258 році флорентійські гвельфів звинуватили його в намірі передати місто в руки гибеллинов і обезголовили його.

[51] Знатний флорентієць, гібелін. У 1266 році він змінив своїм однодумцям і очолив рух, що призвело до торжества гвельфів.

[52] Лицар-зрадник, з вини якого Роланд загинув з усім своїм військом.

[53] Фаентінець. У 1280 році хтось із болонських гібелінів, які знайшли притулок в гібеллінській Фаєнці, викрав у Тебальделло двох свиней. Щоб помститися своїм кривдникам, Тебальделло передав зліпок міських ключів болонським гвельфам, і ті вночі проникли в місто і влаштували в ньому погром.

[54] Альбериго деї Манфреді, член ордена братів - гаудентів, один з гвельфський ватажків Фаєнци. Одного разу його родич Манфредо дав йому ляпаса. Альбериго в знак примирення запросив його до себе на бенкет. В кінці бенкету він вигукнув: «Подайте фрукти!», - і з цього знаку його син і брат разом з найманими вбивцями накинулися на Манфредо і його малолітнього сина і закололи їх. Це сталося в 1285 році "Фрукти брата Альбериго» увійшли в приказку.

[55] Ця людина померла тільки в 1325 році, тобто через 4 роки після Данте, а події поеми розгортаються в 1300 році. Данте так пояснює це: «хоча живим здається, що Бранка д'Ор живий, здоровий, він їсть, і п'є, і спить, і носить сукні, його душа після скоєння страшного гріха відразу потрапила у пекло».