Харон міфологія Харо н грец Χάρων у давньогрецькій міфології син Ереба й Ночі варіант німфи Стікс перевізник померлих у

Харо́н (грец. Χάρων) — у давньогрецькій міфології син Ереба й Ночі (варіант: німфи Стікс), перевізник померлих у царство Аїда.

Харон дав.-гр. Χάρων

Божество в	давньогрецька релігія
Заняття	ferryman
Батько	Ереб
Мати	Нікс
Персонаж твору	Hades
Медіафайли у Вікісховищі

Невідомий етруський художник. «Харон з молотом для добивання жертви». Стінопис у похованні етруської родини у Вульчі (поховання Франсуа), стінопис 4 ст. до н. е.

«Харон з молотом для добивання жертви». Сцена з вистави про смерть гладіатора

Походження імені Редагувати

Більшість схильна вважати, що ім'я міфічного персонажа χάρων (харон) пов'язане з формою, що побутувала у поезії (χαρωπός) і перекладалась як особа із гострим зором, неприємним поглядом. Походження міфічного персонажа було невідоме і грекам. Так, Діодор Сицилійський (бл. 90-30 рр. до н.е) вважав, що Харон мав давньоєгипетське походження.

Інші тлумачення образу Редагувати

Уперше згадується в Павсанія. Найвідомішим Харон став в епоху афінського театру. Античні драматурги зображували його похмурим дідом, який у підземному царстві перевозив човном душі померлих через річки Стікс та Ахеронт. Вважалося, що Харон сердився на тих, хто не платив йому за перевіз, тому померлим клали в рот монету. Вергілій зображує Харона брудним, сивоволосим дідом з блискучими очима, з жердиною в руках. Міфологи вважають, що цей образ узято з якоїсь іншої релігії, можливо, з давньоєгипетської, або етруської. У Данте Харон — біс. Образ зустрічається також в живописі й літературі нового часу. Переносно вислів «піти до Харона» означає «померти».

Функції персонажа Редагувати

Харона уявляли у подобі неохайного старого з брудним червоним плащем і неприємним поглядом. Він перевозив душі померлих у підземне царство річками Стікс чи Ахерон. За перевезення Харон вимагав платню (тобто навлон) у один обол. Аби не гнівати перевізника, родичі померлого клали до рота небіжчика відповідну монетку. Харон перевозив лише душі тих померлих, чиї кістки були поховані у могилах. Вважали, що безжального Харона неможливо було умовити і він перевозив тільки у один бік — у царство померлих.

У давньоримському театрі Редагувати

Червоноігурний вазопис, страта троянського полоненого у присутності Харона з молотом, кратер, 4 ст. до н. е., Археологічний музей, Флоренція

До похмурого образу Харона у першому столітті до н.е звернувся давньоримський поет Вергілій (Енеїда, книга шоста). За Вергілієм, Еней, міфічний засновник Рима, мав побачити підземне царство або пекло. Аби той мав можливість повернутися з підземного царства живим, йому надала чаклунську золоту гілочку сивіла з Кум. За іншою версією вона супроводжувала героя з чаклунською гілочкою.

Звертались до загрозливого персонажа і інші автори. Так, Сенека вивів Харона у власні трагедії Hercules Furens як неохайного старого з брудним плащем.

Театр не мав значної популярності у середовищі пересічних римлян. Куди більшим суперником театральних вистав були бої гладіаторів. І театрального персонажа перевели у бої гладіаторів. Актор могутньої статури із маскою Харона на обличчі і з молотом у руках з'являвся наприкінці бою як невблаганний посланець смерті. Важко пораненого і ще живого гладіатора Харон бив молотом по голові, остаточно припиняючи його життя і цим актом відправляв у царство мертвих.

Обрані образи у мистецтві Редагувати

Посилання Редагувати

Харон // Шевченківська енциклопедія : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — Т. 6: Т—Я. — С. 591.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Харон (міфологія)

Література Редагувати

Словник античної міфології. — К.: Наукова думка, 1985. — 236 сторінок.