Сократ

Ця стаття про класичного грецького філософа. Про аттичного оратора див. Ісократ. Про інші значення див. Сократ (значення).

Сокра́т (гр. Σωκράτης; МФА: [ˈsɒkrətiːz]; прибл. 470–399 до н. е.) — грецький філософ з Афін, який вважається засновником західної філософії та одним з перших філософів етичної традиції думки. Загадкова постать, Сократ не написав жодного тексту і відомий в основному завдяки посмертним розповідям класичних письменників, зокрема, його учнів Платона і Ксенофонта. Ці розповіді написані у формі діалогів, в яких Сократ і його співрозмовники обговорюють якусь тему в стилі запитань і відповідей; вони дали початок літературному жанру сократівського діалогу. Суперечливі свідчення про Сократа роблять реконструкцію його філософії майже неможливою — ситуація, відома як сократівська проблема. Сократ був неоднозначною фігурою в афінському суспільстві. У 399 році до н. е. його звинуватили у безбожництві та негативному впливі на погляди молоді. Після суду, який тривав один день, його засудили до страти. Свій останній день він провів у в'язниці, відмовившись від пропозицій допомогти йому втекти.

Сократ
Σωκράτης
Мармурова голова Сократа в Луврі (копія бронзової голови роботи Лісіппа)
Народився	прибл. 470 до н. е. дем Алопека, Афіни
Помер	399 до н. е. (прибл. 71) Афіни
Причина смерті	Страта за допомогою вимушеного самогубства через отруєння
Подружжя	Ксантіппа, Мірто
Діти	Лампрокл, Менексен, Софроніск
Сім'я	Софроніск (батько), Фінарета (мати), Патрокл (зведений брат)
Ера	Давньогрецька філософія
Регіон	Західна філософія
Школа	Класична грецька філософія
Видатні студенти	Платон Ксенофонт Антисфен Арістіпп Алківіад Критій
Основні інтереси	епістемологія, етика, телеологія
Значні ідеї	Соціальний овід Сократівський діалог Сократівський інтелектуалізм Сократівська іронія Метод Сократа Парадокс Сократа Сократівське запитання "Недосліджене життя не варте того, щоб жити"
Вплинув Продік, Анаксагор, Архелай, Діотіма, Дамон, Парменід
Зазнав впливу Практично вся наступна західна філософія, особливо його послідовники, зокрема Платон, Ксенофонт, Антисфен, Арістіпп, Евклід Мегарський, Федон Елідський

Діалоги Платона є одними з найповніших розповідей про Сократа, які дійшли до нас з античності. Вони демонструють сократівський підхід до таких галузей філософії, як раціоналізм та етика. Платонівський Сократ дав своє ім'я концепції методу Сократа, і навіть сократівської іронії. Сократівський метод запитання, або еленхус, формується в діалозі з використанням коротких питань і відповідей, уособленням якого є ті платонівські тексти, у яких Сократ та його співрозмовники розглядають різні аспекти проблеми або абстрактного сенсу, що зазвичай стосується однієї з чеснот, й опиняються в глухому куті, зовсім не в змозі визначити те, що, як їм здавалося, вони зрозуміли. Сократ відомий тим, що зазначав про своє повне невігластво; він казав, що єдине, що він усвідомлює, це своє незнання, намагаючись натякнути, що усвідомлення нашого незнання є першим кроком у філософствуванні.

Сократ вплинув на філософів пізньої античності і далі надає його в сучасну епоху. Сократа вивчали середньовічні та ісламські вчені, він відіграв важливу роль у думці італійського Відродження, особливо в рамках гуманістичного руху. Цікавість до Сократа не слабшала, що знайшло свій відбиток у роботах Серена К'єркегора і Фрідріха Ніцше. Зображення Сократа в мистецтві, літературі та популярній культурі зробили його широко відомою фігурою в західній філософській традиції.

Джерела та проблема Сократа

Сократ не документував своїх вчень. Усе, що ми знаємо про нього, отримано з оповідань інших людей: переважно філософа Платона та історика Ксенофонта, які обидва були його учнями; афінського комічного драматурга Арістофана (сучасника Сократа); та учня Платона Арістотеля, який народився після смерті Сократа. Часто суперечливі оповідання цих давніх авторів, лиш ускладнюють здатність вчених правдиво відновити справжні думки Сократа, і це складнощі відомо як проблема Сократа. Роботи Платона, Ксенофонта та інших авторів, які використовують образ Сократа як інструмент дослідження, написані у формі діалогу між Сократом та його співрозмовниками та є основним джерелом інформації про життя та думки Сократа. Сократівський діалог (logos sokratikos) — термін, придуманий Арістотелем для опису цього новоствореного літературного жанру. Хоча точні дати написання невідомі, деякі з них, ймовірно, були написані після смерті Сократа. Як уперше зазначив Арістотель, ступінь правдивості зображення Сократа в діалогах є предметом деяких суперечок.

Платон і Ксенофонт

Ксенофонт не був досвідченим філософом. Він не міг ні повністю осмислити, ні сформулювати аргументи Сократа. Він захоплювався Сократом за його розум, патріотизм та хоробрість на полі бою. Він обговорює Сократа в чотирьох роботах: «Мемуари», «Ойкономікос», «Симпозіум» та «Апологія Сократа». Згадує також історію за участю Сократа у своєму «Анабазисі». В «Ойкономікос» розповідається про дискусію щодо практичних питань сільського господарства. Як і «Апологія» Платона, «Апологія» Ксенофонта описує суд над Сократом, але ці роботи істотно розходяться, за словами Вільяма Ґатрі, розповідь Ксенофонта зображує Сократа «нестерпно самовдоволеним і самозаспокоєним». «Симпозіум» — це діалог Сократа з іншими видатними афінянами під час пообідньої бесіди, але він значно відрізняється від «Симпозіуму» Платона: у ньому немає збігу в списку гостей. У «Мемуари» він захищає Сократа від звинувачень у спотволренні поглядів молоді та протистоянні богам; по суті, це збірка різних історій, зібраних разом, щоби збудувати нову апологію Сократа.

Уявлення Платона про Сократа не є однозначним. Платон був учнем Сократа й пережив його п'ять десятиліть. Наскільки правдиво Платон представляє якості Сократа, предмет дискусії; думка про те, що він не представляв поглядів, відмінних від поглядів самого Сократа, не поділяється багатьма сучасними вченими. Причиною цих сумнівів є непослідовність характеру Сократа, що він представляє. Одне з поширених пояснень цієї непослідовності полягає в тому, що Платон спочатку намагався точно уявити історичного Сократа, тоді як пізніше у своїх працях він із задоволенням вставляв у слова Сократа свої власні погляди. За такого розуміння існує різницю між сократичним Сократом ранніх робіт Платона і платонічним Сократом пізніх робіт Платона, хоча межі між ними здаються розмитими.

Розповіді Ксенофонта і Платона різняться в поданні Сократа як особистості. Сократ Ксенофонта нудніший, менш гумористичний і менш іронічний, ніж Сократ Платона. Сократу Ксенофонта також не вистачає філософських рис платонівського Сократа — невігластва, сократівського методу або еленхус, і він вважає, що енкратея (самоконтроль) має ключове значення, що не так у випадку з платонівським Сократом. Загалом, сократівські діалоги не можуть допомогти нам реконструювати історичного Сократа навіть у тих випадках, коли їхні оповідання перетинаються, оскільки автори могли впливати на оповідання одне одного.

Арістофан та інші джерела

Письменники афінської комедії, зокрема Арістофан, також коментували Сократа. Найбільш важливою комедією Арістофана щодо Сократа є «Хмари», у якій Сократ є центральним персонажем. У цій драмі Арістофан представляє карикатуру на Сократа, яка схиляється до софізму, висміюючи Сократа як безглуздого атеїста. Сократ у «Хмарах» цікавиться натурфілософією, що відповідає його зображенню Платоном у «Федон». Безсумнівно, що до 45 років Сократ уже завоював інтерес афінян як філософ. Неясно, чи корисний твір Арістофана для реконструкції історичного Сократа.

Інші античні автори, що писали про Сократа, були Антисфен, Арістіпп із Кирени, Брісон, Евклід Мегарський, Есхін зі Сфетту, Критон, Федон Елідський, Цебес та Арістотель, усі вони писали після смерті Сократа. Арістотель не був сучасником Сократа; він 20 років навчався у Академії Платона. Арістотель ставиться до Сократа без упередженості Ксенофонта і Платона, які були емоційно прив'язані до Сократа, і ретельно аналізує доктрини Сократа як філософа. Арістотель був знайомий із різними письмовими та не письмовими історіями про Сократа. Його внесок у вивчення Сократа невеликий і здебільшого зайнятий ранніми діалогами Платона. Є також загальні сумніви щодо його надійності щодо історії філософії, проте його свідчення життєво важливі розуміння Сократа.

Проблема Сократа

Джерела, близькі до Сократа хронологічно, суперечливі. Основна їхня проблема в тому, що вони по-різному, найчастіше діаметрально протилежно, описують не лише особистість, а й ідеї Сократа. На їх основі без ретельного наукового аналізу неможливо визначити, яким же був Сократ насправді. Проблема «пошуку справжнього Сократа» отримала назву «проблема Сократа». Одним із перших це питання порушив на початку XIX століття німецький філософ Фрідріх Шляєрмахер. У своїй фундаментальній роботі 1818 року «Цінність Сократа як філософа» він розкритикував оповідання Ксенофонта; його нападки були широко прийняті та призвели до виникнення більшого дискурсу. Шляєрмахер критикував Ксенофонта за його наївну ілюстрацію Сократа. Ксенофонт був насамперед військовим, стверджував філософ, і тому не мав можливості сформулювати ідеї Сократа. Крім того, Ксенофонт був упереджений у своєму зображенні свого колишнього друга та вчителя: він вважав, що із Сократом несправедливо поводилися в Афінах, і прагнув довести свою точку зору, а не дати неупереджений аналіз. У результаті, він представив Сократа традиціоналістом, який власним прикладом навчає чесноти. «Істинну» суть вчення Сократа, на думку Шляєрмахера, відтворив у своїх працях Платон. На початку XX століття оповідання Ксенофонта було значною мірою відкинуто.

Філософ Карл Йоєль, спираючись на арістотелівське трактування logos sokratikos, припустив, що сократівські діалоги здебільшого вигадані: на думку Йоєля, автори діалогів просто наслідували деякі сократівські риси діалогу. У середині XX століття такі філософи, як Олоф Ґіґон та Ежен Дюпрель, ґрунтуючись на аргументах Йоєля, запропонували, що вивчення Сократа має бути зосереджено на різних версіях його характеру та переконань, а не прагнути до реконструкції історичного Сократа. Пізніше дослідник античної філософії Ґреґорі Властос висловив припущення, що ранні сократичні діалоги Платона більш відповідають іншим доводам існування історичного Сократа, ніж його пізні праці, аргумент ґрунтується на протиріччях в еволюції зображення Сократа Платоном. Властос повністю ігнорував розповідь Ксенофонта, крім тих випадків, коли вона узгоджується з розповіддю Платона. Зовсім недавно Чарльз Кан зміцнив скептичну позицію щодо нерозв'язної проблеми Сократа, припустивши, що тільки «Апологія» Платона має якесь історичне значення.

Біографія

Облога Потідеї (432 до н. е.): Афіняни проти коринфян (деталь). Сцена із Сократом (у центрі), який рятує Алківіада. Гравюра XVIII ст.

Сократ народився в 470 або 469 році до н. е. у сім'ї скульптора Софроніска та повитухи Фінарети з дема Алопека, розташованого біля південного міського муру Афін. У Діогена Лаертського наведено інформацію: «Народився він [Сократ] (як повідомляє Аполлодор у „Хронології“) при архонті Апсефіоні, у четвертий рік 77-ї олімпіади, шостого фаргеліону». Четвертий рік 77-ї олімпіади відповідає другій половині 469 та першій половині 468 року до н. е. На час суду навесні 399 року до н. е., що зафіксовано в діалогах Платона, Сократу було 70 років. Якщо сучасні джерела вважають інформацію про рік народження несуперечливою, то дата "6 фаргеліону" виглядає сумнівною. Вона посідає одинадцятий місяць афінського календаря, сучасний червень. Таким робом, якщо Сократ народився 6 фаргеліона при архонті Апсефіоні, то на момент суду йому було б 69, а не 70 років. 6 і 7 фаргеліону афіняни святкували Таргелії, присвячені народженню Артеміди та Аполлона. Можливо прив'язано день народження Сократа до появи бога мудрості Аполлона.

У Сократа був єдиноутробний брат Патрокл від Фінарети та якогось Хередема. У літературі існують два протилежних погляди щодо старшинства Патрокла чи Сократа. У діалозі Платона «Евтидем», у якому описано розмову Сократа незадовго до суду, філософ згадує брата, який «якщо прийде, лиш зіпсує справу». За однією версією, Патрокл народився в першому шлюбі Фінарети. Після того, як Хередем помер або пара розлучилася, Фінарета вийшла заміж повторно за Софроніска. За іншою версією, першим чоловіком Фінарети був Софроніск, а другим Хередем. Версія про старшинство Сократа ґрунтується на тому, що на момент суду йому було 70 років. Відповідно, з огляду на літній вік Сократа, логічно припустити, що живий на той момент Патрокл був молодшим, а не старшим братом. Саме тоді повитухами в Стародавній Греції ставали жінки у віці. У такий спосіб, бувши повитухою, Фінарета навряд чи могла повторно вийти заміж і народити другу дитину.

Також у літературі є кілька версій щодо знатності Сократа. Одну з них, найпоширенішу, німецький філософ Фрідріх Ніцше висловив кількома словами: «Сократ був черню», себто належав до нижчих верств суспільства. Цю думку поділяють у повному обсязі історики. Ще в античності схоліасти трактували слова Сократа в діалозі «Алківіад I»: «Та й мій рід, благородний Алківіад, сходить до Дедала, а Дедал походить від Гефеста, сина Зевса» як вказівку на почесне походження. Проте, великий фахівець з афінської генеалогії І. Топфер заперечував існування в Аттиці роду Дедалідів. Можливо, йдеться про міфічного прабатька скульпторів, до яких по батькові ставився й Сократ, Дедалі, на кшталт прабатька лікарів-асклепіадів Асклепія.

Більш вагомим аргументом на користь почесного походження Сократа є близькі відносини родини Сократа із сім'єю Арістіда Справедливого, що походить з боку матері роду Керіків. Син Арістіда Лісімах дружив із Софроніском, а син Лісімаха Арістид Молодший підтримував близькі відносини із Сократом. Також у контексті біографії Сократа пізньоантичні джерела часто згадують родичку Арістіда Мірто. Про знатність Сократа може свідчити і його шлюб із Ксантіппою. Її ім'я притаманно афінській аристократії передусім роду Бузігів, якого ставився зокрема й Перікл. Про належність Сократа до знаті опосередковано свідчать його сучасник Ксенофонт і який жив пізніше Арістотель. Так, Арістотель у «Риториці» писав: «прекрасно обдаровані пологи вироджуються в навіжені характери, як, наприклад, нащадки Алківіада й Діонісія Старшого, а пологи солідні — в дурість і млявість, як, наприклад, нащадки Кімона, Перікла та Сократа». Тобто Арістотель поставив рід Сократа на один рівень із найзнатнішими афінськими родами Філаїдів та Бузігів. Учень Сократа Ксенофонт наводить такі слова вчителя: «Невже ти соромишся валяльників, черевичків, теслярів, ковалів, хліборобів, купців, ринкових торговців, які думають тільки про те, щоби їм купити щось дешевше і продати дорожче? Адже з усіх і складається народні збори». Якби Сократ належав до низів суспільства, подібні характеристики ставилися б до нього самому. Також необхідно враховувати, що серед численних учнів Сократа було багато аристократів, які сприймали вчителя представником свого кола, а не простолюдином.

Сім'я

«Сократ, дві його дружини та Алківіад» Рейєра ван Бломендаля. Замість горщика Ксантіппа обливає чоловіка холодною водою з гідрії.

Згідно з античною традицією, у Сократа були одна або дві дружини і три сини. Одружився Сократ пізно, у віці близько п'ятдесяти років. Весілля з Ксантіппою відбулося після 423 року до н. е. Це припущення пов'язане з датою постановки Арістофаном комедії «Хмари», у якій немає інформації про дружину Сократа. У діалозі «Федон» Платон згадав Ксантіппу, яка завітала до чоловіка з трьома дітьми. Старшому Лампроклу^[en] було менш як 20 років, молодших Софроніска та Менексена^[en] тримала на руках. У Стародавніх Афінах існувала традиція називати дітей на ім'я дідів, причому пріоритет віддавали більш відомому і знатному предку. Оскільки другого сина Сократа Софроніска назвали на честь діда по батьківській стороні^[en], то, можливо, першого — Лампрокла — на ім'я батька Ксантіппи. У джерелах збереглися згадки про ймовірного тестя Сократа афінського музиканта V століття до н. е. Лампрокла.

На відміну від Ксантіппи, інформація про другу дружину Мірто вкрай суперечлива. Діоген Лаертський назвав Мірто дочкою, Плутарх — онукою, Афіней — правнучкою Арістіда. Точно така сама невизначеність існує щодо ролі Мірто в житті Сократа. Згідно з одними авторами, Мірто була дружиною філософа чи то до, чи то після, чи то одночасно з Ксантіппою. Згідно з іншими, Сократ узяв над Мірто опіку, коли та овдовіла і впала в крайню скруту. Двоєженство Сократа пояснювали надзвичайною ситуацією в Стародавніх Афінах. За однією з версій, на тлі втрат у пелопоннеській війні для збільшення народжуваності громадянам дозволили мати двох дружин. Можливо, Мірто була наложницею або підопічною Сократа Найбільш анекдотичну історію про взаємини Ксантіппи та Мірто описав Аристоксен Тарентський. Дві жінки вічно воювали одна з одною, а в перервах могли об'єднатися і удвох накинутися на Сократа. Філософ намагався не втручатися в їхні сварки, а тільки з посмішкою спостерігав за з'ясуванням взаємин.

Обставини в сім'ї Сократа і сварливий характер Ксантіппи стали «притчею во язиціх» Стародавніх Афін. Ім'я Ксантіппи стало прозивним для сварливої дружини. Сучасні вчені підкреслюють відмінність у характерах Сократа і Ксантіппи. Молоду й далеку від філософії жінку не могло тішити проведення часу Сократа на вулицях і площах у бесідах з учнями. Турботи про дітей і домашнє господарство лягали винятково на Ксантіппу. Це призводило до постійних скандалів і образ, які Сократ сприймав із філософським спокоєм. Для античних авторів взаємовідносини Ксантіппи та Сократа стали джерелом для численних жартів, протиставлення філософа та сварливої дружини. Попри кепський характер, історики вважають Ксантіппу турботливою матір'ю, яка по-своєму любила чоловіка.

Молодший сучасник Сократа Ксенофонт двічі згадує кепський характер Ксантіппи. У розділі «Мемуарів», присвяченому розмові Сократа із сином, Лампрокл дає такі характеристики матері: «ніхто не міг би витримати її важкого характеру», «[…] вона говорить такі слова, що будь-хто, імовірніше, продасть своє життя, ніж буде їх слухати». У «Симпозіумі» Антисфен запитує: «Якщо ти дійшов такого висновку, Сократе, то чому ти не повчаєш власну дружину, Ксантіппу, натомість, даєш їй змогу залишитися, з усіх дружин, які є, і які коли-небудь будуть, найсварливішою?». Сократ не сперечається з учнем і не заступається за дружину. Він, ніби виправдовуючись, порівнює себе з професійними наїзниками. Тому, хто зможе впоратися з неслухняним конем, буде легко впоратися з усіма іншими. Точно так само й Сократ, навчившись переносити Ксантіппу, почувається легко й невимушено з іншими людьми.

Пізньоантичний автор Діоген Лаертський (180–240) наводить кілька відомих анекдотів про Сократа і Ксантіппу. Коли, після чергової сварки, Ксантіппа облила чоловіка водою, Сократ сказав: «після грому йде дощ». Історії про непрості стосунки Сократа з дружиною виникали не тільки в античності, а й у пізніших епохах.

Суд над Сократом

У 399 році до н. е. Сократ постав перед судом за звинуваченням у розбещенні афінської молоді та в нечесті. Сократ безрезультатно захищався. Він був визнаний винним більшістю голосів присяжних, що складалися із сотні афінських громадян, і, за звичаєм, запропонував власне покарання: за послуги, які він надав місту, держава мала надати йому безплатне харчування та житло. Як альтернатива він запропонував оштрафувати його на одну міну срібла (за його словами, це все, що в нього було). Присяжні відхилили його пропозицію та винесли смертний вирок. Офіційні звинувачення були такими: (1) розбещення молоді; (2) поклоніння хибним богам та (3) відмова від державної релігії.

Звинувачення Сократу висунули в політично напружених обставинах. У 404 році до н. е. афіняни були розбиті спартанцями у вирішальній військово-морській битві за Егоспотами, після чого спартанці взяли в облогу Афіни. Вони замінили демократичний уряд новим, проолігархічним урядом, названим «тридцять тиранів». Через їхні тиранічні заходи деякі афіняни організували рух за повалення «тиранів», їм вдалося це зробити на короткий час, поки не прийшло прохання спартанців про допомогу «тридцяти» й не було знайдено компромісу. Однак, коли спартанці знову пішли, демократи скористалися можливістю вбити олігархів і повернути собі владу в Афінах.

Звинувачення проти Сократа були висунуті поетом Мелетом, який вимагав страти відповідно до звинувачення в асебеї. Іншими обвинувачами були Аніт та Лікон. Через місяць чи два, наприкінці весни чи на початку літа, розпочався суд, який, ймовірно, тривав майже цілий день. Існували два основні джерела звинувачень, що ґрунтуються на релігії. По-перше, Сократ відкидав антропоморфізм традиційної грецької релігії, заперечуючи, що боги чинять погано, як люди. По-друге, він, схоже, вірив у даймоніона — внутрішній голос, що має, як передбачали його обвинувачі, божественне походження.

Апологія Платона починається з того, що Сократ відповідає на різні чутки проти нього, які стали приводом для звинувачення. По-перше, Сократ захищається від чуток про те, що він філософ-натураліст і атеїст (чи софіст), як це зображено в «Хмарах» Арістофана. На звинувачення в розбещенні молоді Сократ відповідає, що ніколи нікого не розбещував навмисно, оскільки, розбещуючи когось, він ризикує бути розбещеним у відповідь, а це нелогічно, оскільки розбещення — явище небажане. За другим звинуваченням Сократ вимагає роз'яснень. У відповідь Мелет повторює звинувачення в тому, що Сократ — атеїст. Сократ зазначає суперечність між атеїзмом та поклонінням хибним богам. Потім він заявляє, що є «божим даром» для афінян, оскільки його діяльність зрештою приносить користь Афінам; тому, засудивши його на смерть, Афіни самі опиняться в найбільшому програші. Після цього він каже, що, хоча жодна людина не може досягти мудрості, прагнення до неї — найкраще, що може зробити людина, натякаючи на те, що гроші та престиж не такі цінні, як заведено вважати.

«Смерть Сократа» Жак-Луї Давіда (1787). В останню ніч у в'язниці Сократа відвідали друзі. Його бесіда з ними стала приводом для написання Платоном «Критона» і «Федона».

Сократу запропонували альтернативне покарання після визнання його винним. Він міг попросити дозволу залишити Афіни й жити у вигнанні, але цього не зробив. Натомість за словами Платона, він попросив накласти на нього штраф, а також запропонував щодня надавати йому безплатне харчування на знак визнання його заслуг перед Афінами. Проте, за словами Ксенофонта, Сократ не зробив жодних пропозицій. Присяжні висловилися за страту, змусивши його випити чашу болиголова (отруйної рідини). У відповідь Сократ попередив присяжних та афінян, що критика на їхню адресу з боку його численних учнів неминуча, якщо вони не стануть хорошими людьми. Після затримки, викликаної афінськими релігійними церемоніями, Сократ провів останній день у в'язниці. Його відвідали друзі та запропонували йому можливість тікати, від якої він відмовився.

Питання, що спонукало афінян засудити Сократа, залишається спірним поміж учених. Існують дві теорії: перша — Сократ був засуджений із релігійних мотивів; друга — його звинуватили й засудили з політичних причин. Інша, більш сучасна інтерпретація синтезує релігійну та політичну теорії, стверджуючи, що релігія та держава не були поділені в стародавніх Афінах.

На користь аргументу про релігійні переслідування говорить той факт, що в розповідях Платона та Ксенофонта про судовий процес основна увага приділяється звинуваченням у безбожності. У цих оповіданнях Сократ зображується як людина, яка не робить жодних зусиль, щоб оскаржити той факт, що він не вірив в афінських богів. Проти цього аргументу говорить той факт, що багато скептиків і філософів-атеїстів у цей час не зазнавали переслідувань. Згідно з аргументом про політичне переслідування, Сократ став мішенню, бо його сприймали як загрозу демократії. Правда, Сократ не виступав за демократію під час правління Тридцяти тиранів і більшість його учнів були також проти демократів. Доказ про те, що це було політичне переслідування, зазвичай заперечується на підставі того, що була амністія, яку проголосили афінським громадянам у 403 році до н. е., щоби запобігти ескалації громадянської війни після падіння «тридцяти». Однак, як показує текст суду над Сократом та інші тексти, обвинувачі могли підкріпити свою риторику подіями, що відбулися раніше 403 року до н. е.

Смерть

Платон. «Федон». 118

Уже майже половина тіла задубіла, й тоді Сократ відслонив голову — він лежав, закутавшись, — і сказав (а були це його останні слова):
— Крітоне, ми винні Асклепію півня. Тож віддайте його, не забудьте.
— Я неодмінно це зроблю, — сказав Крітон.
— Але, може, хочеш ще щось сказати?
На це запитання Сократ уже не відповів. тільки трохи згодом здригнувся, і тюремник відслонив його обличчя: погляд Сократа застиг. Побачивши це, Крітон затулив йому очі й закрив рота. Така, Ехекрате, була кончина нашого друга, людини, про яку можемо впевнено сказати, що з усіх, кого ми знали у своєму житті, Сократ був найкращий і взагалі наймудріший та найсправедливіший.

переклад Йосипа Кобіва

Основним джерелом, яке описує смерть Сократа, є діалог Платона «Федон». У творі описаний останній день філософа та учні, що встигли попрощатися. Сам Платон на цій зустрічі був відсутній, що пояснював хворобою. Діалог названо на ім'я одного з учнів Сократа засновника елідо-еретрійської філософської школи Федона. Він є розповіддю Федона членам фліунтського піфагорійського суспільства про останній день життя Сократа. Вірогідність описаних у діалозі подій сумнівна. За твердженням Афінея, сам Федон, прочитавши трактат, сказав: «ні я йому нічого такого не говорив, ні від нього не чув». Діоген Лаертський із покликанням на Фаворіна наводить пов'язаний із діалогом «Федон» анекдот. Коли Платон читав свій твір, усі слухачі, крім Арістотеля, пішли, не дочекавшись завершення. Причина, через яку вони розійшлися, залишається неясною і передбачає безліч трактувань — від банальної нудьги та нездатності усвідомити сенс твору до змісту в ньому крамоли, яку не захотіли слухати з протесту. Німецький філософ Т. Еберт^[de] припустив, що слухачі могли бути обурені невірною передачею думок історичного Сократа, з яким багато хто був знайомий. Учені вважають, що в діалозі представлені насамперед філософські ідеї Платона, а чи не Сократа, від імені якого ведеться їх виклад.

Т. Г. Шевченко, «Смерть Сократа», 1837

Смертний вирок Сократу винесли навесні 399 року до н. е. За день до суду з Афін на Делос було відправлено священний корабель. Доки він не повернеться, місто мало залишатися «чистим». Жоден смертний вирок не міг бути виконаний. Відповідно, від моменту ухвалення рішення судом до страти пройшло близько місяця. Очевидно, в'язниця, у якій сидів Сократ, розташовувалася поруч із народним судом дикастеріям на афінській агорі.

Згідно з платонівським текстом, останній день Сократ провів у бесіді з учнями, розмірковуючи про доводи безсмертя душі. На відміну від своїх послідовників, філософ був сповнений спокою. Сократ втішав учнів, які оплакували його швидку кончину. Перед тим, як принести чашу з отрутою, до Сократа привели родичів та дітей для прощання. Згідно з пізньоантичною традицією, Аполлодор запропонував Сократу перед тим, як той випив отруту, замінити старий плащ ошатним новим. Філософ відповів: «Невже мій власний плащ годився, щоб у ньому жити, і не годиться, щоб у ньому померти?». Останніми словами філософа були: «Критон, ми мусимо повернути Асклепію півня. То ж віддайте, не забудьте». В останній фразі Сократа з діалогу «Федон» про необхідність принести в жертву богу медицини Асклепію півня німецький філософ Ф. Ніцше побачив ознаки виродження та занепаду грецької культури. Сократ сприймає смерть як одужання, визволення із земних оков. Характерна для стародавньої Греції любов до життя з появою Сократа і Платона, на думку Ніцше, змінилася її запереченням.

Філософія

Метод Сократа

"Дискусія Сократа і Аспасії" Ніколя-Андре Монсіо. Дискусії Сократа не обмежувалися вузькою елітарною групою, він вів діалоги з іноземцями, з людьми всіх соціальних класів і статей.

Фундаментальною характеристикою платонівського Сократа є сократівський метод, або метод спростування (еленхус). Найбільш яскраво він проявляється в ранніх творах Платона, серед яких «Апологія», «Крітон», «Горгій», «Держава. Перша книга» та інші. Типовий еленхус відбувається наступним чином. Сократ ініціює дискусію на якусь тему з відомим фахівцем із цього питання, зазвичай у компанії юнаків і хлопців, і шляхом діалогу доводить суперечливість переконань і аргументів експерта. Сократ починає діалог із того, що просить свого співрозмовника дати означення предмета дискусії. Оскільки він ставить все більше запитань, відповіді співрозмовника врешті-решт суперечать першому визначенню. Напрошується висновок, що експерт не знав визначення із самого початку. Співрозмовник може запропонувати інше визначення. Це нове визначення зі свого боку потрапляє під пильну увагу сократівських запитань. З кожним колом запитань і відповідей Сократ і його співрозмовник сподіваються наблизитися до істини. Найчастіше вони і далі виявляють своє невігластво. Оскільки визначення співрозмовників найчастіше відображають основну думку з того чи іншого питання, дискусія ставить під сумнів загальну позицію.

Сократ також перевіряє власні думки за допомогою сократівського методу. У такий спосіб, Сократ не викладає фіксованої філософської доктрини. Навпаки, він визнає власне незнання, шукаючи істину разом зі своїми учнями та співрозмовниками.

Учені ставлять під сумнів обґрунтованість і точну природу методу Сократа, або навіть те, чи існував метод Сократа. У 1982 році дослідник античної філософії Ґреґорі Властос стверджував, що метод Сократа не може бути використаний для встановлення істинності чи хибності твердження. Імовірніше, стверджував Властос, це був спосіб показати, що переконання співрозмовника є непослідовними. Існувало дві основні лінії думок щодо цієї точки зору, залежно від того, чи приймається, що Сократ намагається довести, що твердження є хибним. Згідно з першою думкою, відомою як конструктивістський підхід, Сократ дійсно прагне спростувати твердження за допомогою цього методу, і цей метод допомагає досягти ствердних тверджень. Неконструктивістський підхід вважає, що Сократ лише хоче встановити невідповідність між засновками і висновком початкового аргументу.

Пріоритет дефініції у Сократа

Сократ починає свої дискусії, першочергово шукаючи визначення. У більшості випадків Сократ починає свою дискусію з експертом із якогось питання через пошук дефініції — наприклад, запитуючи, що таке чеснота, добро, справедливість або хоробрість. Щоб встановити визначення, Сократ спочатку збирає чіткі приклади чесноти, а потім намагається встановити, що в них було спільного. На думку Ґатрі, Сократ жив в епоху, коли софісти оскаржували значення різних чеснот, ставлячи під сумнів їхню сутність; пошук Сократом визначення був спробою очистити атмосферу від їхнього радикального скептицизму.

Деякі вчені стверджують, що Сократ не схвалює пріоритет дефініції як принцип, оскільки вони виявили випадки, коли він цього не робить. Дехто стверджував, що цей пріоритет визначення походить від Платона, а не від Сократа. Філософ Пітер Ґіч, визнаючи, що Сократ схвалює пріоритет дефініції, вважає цей прийом помилковим. На думку Ґіча, можна знати судження, навіть якщо не можна визначити терміни, у яких воно висловлене.

Іронія Сократа

Існує широко поширене припущення, що Сократ був іроністом, яке в основному базується на зображенні Сократа Платоном і Арістотелем. Іронія Сократа настільки тонка і злегка гумористична, що часто змушує читача поставити запитання, чи не робить Сократ навмисний каламбур. Платонівський «Евтифр» наповнений сократівською іронією. Історія починається, коли Сократ зустрічається з Евтифром, людиною, яка звинуватила власного батька у вбивстві. Коли Сократ уперше чує подробиці цієї історії, він коментує: «Я думаю, що не будь-яка випадкова людина могла б правильно [звинуватити свого батька], але, безсумнівно, той, хто вже далеко просунувся в мудрості». Коли Евтифр хвалиться своїм розумінням божественності, Сократ відповідає, що для нього «найважливіше, щоб я став твоїм учнем». Зазвичай Сократа вважають іронічним, коли він використовує похвалу, щоби підлеститися або коли звертається до своїх співрозмовників.

Учені розділилися в думках щодо того, чому Сократ використовує іронію. Згідно з думкою, що склалася ще в елліністичний період, іронія Сократа — це грайливий спосіб привернути увагу слухачів. Інша думка полягає в тому, що Сократ приховує своє філософське послання за допомогою іронії, роблячи його доступним лише для тих, хто може відокремити ті частини його висловлювань, які є іронічними, від тих, які не є такими. Ґреґорі Властос виявив складнішу модель іронії в Сократа. На думку Властоса, слова Сократа мають подвійне значення, як іронічні, так і не іронічні. Один із прикладів — коли він заперечує, що має знання. Властос припускає, що Сократ іронізує, коли говорить, що не має знань (де «знання» означає нижчу форму пізнання); у той час, як, згідно з іншим значенням «знання», Сократ серйозний, коли говорить, що не має знань з етичних питань. Ця думка не поділяється багатьма іншими вченими.

Політичні погляди

Сократ був прихильником та ідеологом афінської аристократії. Вже перед початком Пелопоннеської війни навколо нього утворюється гурток слухачів, значення якого з часом зростало. Серед його членів були: Алківіад, який під час Пелопоннеської війни зрадив Афінську демократію і перейшов на бік Спарти; Критій, що очолив реакційну владу в Афінах в 404 — 403 роках до н. е. (так звану, Тиранію тридцяти, під час поразки демократичної партії). Один з найвизначніших учнів Сократа — Ксенофонт — залишив Афіни і, як начальник спартанських військових підрозділів, перейшов на службу до перського царевича Кира Молодшого. Платон, який з двадцяти років був членом гуртка, став після смерті Сократа одним з найвидатніших ідеологів аристократії.

Сократ високо цінував суспільства, які спираються, перш за все, на землеробство і військову справу. Землеробство він протиставив ремеслу і торгівлі, які, на його думку, руйнують порядок громади і згубно впливають на душі людей.

Сократ першим здійснив спробу класифікації форм держави. Він виділяє монархію, тиранію, аристократію, плутократію і демократію. Правильною і моральною він вважає тільки аристократію, яку він характеризує як владу невеликої кількості освічених і моральних людей. Ці ідеї Сократа розвиває в своїх працях Платон.

Сократ вважає, що саме наявність чеснот у людини повинна визначати можливість виконання нею державних або громадських функцій, а не жереб, як це практикувалося в Афінах у період правління демократичної партії. Тому Сократ і критикував демократію. У своїх бесідах він наводив приклад, що керманича на кораблі, тесляра або музиканта не можна обирати за жеребом, але тільки за здібностями і знаннями.

Див. також

• Портал «Філософія»

• Апологія Сократа

Примітки

1. Джонс, 2006.
2. Раттіні, Крістін Бейрд (11 березня 2019). Who was Socrates? [Хто такий Сократ?]. National Geographic (англ.). Процитовано 8 січня 2023. 
3. Ґатрі 1972, pp. 5–7; Доріон 2011, pp. 1–2; Мей 2000, p. 9; Вотерфілд 2013, p. 1.
4. Мей 2000, p. 20; Доріон 2011, p. 7; Вотерфілд 2013, p. 1.
5. Дьорінг, 2011, с. 24–25.
6. Доріон, 2011, с. 7–9.
7. Ґатрі, 1972, с. 13–15.
8. Ґатрі, 1972, с. 15.
9. Ґатрі, 1972, с. 15–16 & 28.
10. Ґатрі, 1972, с. 15–16.
11. Ґатрі, 1972, с. 18.
12. Ґатрі, 1972, с. 20–23.
13. Ґатрі, 1972, с. 25–26.
14. Ґатрі 1972, pp. 29–31; Доріон 2011, p. 6.
15. Ґатрі, 1972, с. 30.
16. Ґатрі 1972, pp. 29–33; Вотерфілд 2013, pp. 3–4.
17. Мей 2000, p. 20; Доріон 2011, p. 6–7.
18. Мей 2000, p. 20; Вотерфілд 2013, pp. 3–4.
19. Мей, 2000, с. 19–20.
20. Доріон, 2011, с. 4, 10.
21. Вотерфілд, 2013, с. 10-13.
22. Ґатрі, 1972, с. 39–41.
23. Ґатрі, 1972, с. 39–51.
24. Ahbel-Rappe, 2011, с. 5.
25. Вотерфілд, 2013, с. 7-8.
26. Vlastos 1991, p. 52; Kahn 1998, pp. 1–2.
27. Ґатрі 1972, pp. 35–36; Вотерфілд 2013, p. 8.
28. Ґатрі, 1972, с. 38.
29. Ґатрі, 1972, с. 38–39.
30. Доріон 2011, pp. 11,16; Вотерфілд 2013, p. 11.
31. Вотерфілд, 2013, с. 8-11.
32. Вотерфілд, 2013, с. 11.
33. Доріон, 2011, с. 1–3.
34. Доріон, 2011, с. 2–3.
35. Доріон, 2011, с. 5.
36. Доріон, 2011, с. 7–10.
37. Доріон, 2011, с. 12–14.
38. Доріон, 2011, с. 17–18.
39. Ґатрі, 1972, с. 2.
40. Суріков, 2011, с. 44—46.
41. Платон, 1990, с. 190, Євтидем 297 d.
42. Нейлз, 2002, с. 234—235.
43. Суріков, 2011, с. 48.
44. Суріков, 2011, с. 48—53.
45. Арістотель, 2010, II. XV.
46. Ксенофонт, 2003, с. 110, Мемуари III. 7. 6.
47. Суріков, 2011, с. 53—55.
48. Кессіді, 1988, с. 20.
49. Суріков, 2011, с. 55, 149.
50. Нейлз, 2002, с. 299.
51. Суріков, 2011, с. 145—146.
52. Діоген, 1915, с. 101, II. 26.
53. Плутарх, 1994, Арістид 27.
54. Афіней, 3 ст. н. е., XIII. 555 d — 556 a.
55. Нейлз, 2002, с. 209—210.
56. Суріков, 2011, с. 54.
57. Гараджа, 2019, с. 203.
58. Нерсесянц, 1977, с. 100.
59. Кессіді, 1988, с. 18—20.
60. Суріков, 2011, с. 143.
61. Ксенофонт, 2003, Мемуари (Ксенофонт) II. 2.
62. Ксенофонт, 2003, Бенкет 2. 10.
63. Нерсесянц, 1977, с. 99.
64. Діоген, 1915, с. 104, II. 36—37.
65. Суріков, 2011, с. 143—144.
66. Мей, 2000, с. 30.
67. Мей, 2000, с. 47–48.
68. Мей, 2000, с. 40.
69. Нейлз, 2020, A Chronology of the historical Socrates.
70. Мей, 2000, с. 31.
71. Мей, 2000, с. 33–39.
72. Мей, 2000, с. 41–42.
73. Мей, 2000, с. 42.
74. Мей, 2000, с. 43.
75. Мей, 2000, с. 45–46.
76. Ґатрі, 1972, с. 65–66.
77. Ґатрі 1972, pp. 63–65; Ahbel-Rappe 2011; Обер 2010, p. 146.
78. Ґатрі, 1972, с. 64–65.
79. Ґатрі 1972, pp. 20 & 65–66; Обер 2010, p. 146.
80. Ралковскі, 2013, с. 302.
81. Ралковскі, 2013, с. 323.
82. Ралковскі, 2013, с. 319–322.
83. Ралковскі, 2013, с. 307–308.
84. Ралковскі, 2013, с. 303–304.
85. Афіней, 3 ст. н. е., XI. 113.
86. Діоген, 1915, с. 151—152, III. 55, 58.
87. Boys-Stones, 2004, с. 1—4.
88. Еберт, 2005, с. 5—7, 25.
89. Di Lanzo, 2018, с. 226.
90. Матвейчев, 2018, с. 76.
91. Лосєв, 1990, с. 44.
92. Еберт, 2005, с. 25.
93. Діоген, 1915, с. 104, II. 35.
94. Нейлз, 2002, с. 39—40.
95. Ніцше, 1990, с. 563—564.
96. Ahbel-Rappe, 2011, с. 53.
97. Бенсон 2011, p. 179; Вольфсдорф 2013, pp. 34–35.
98. Вольфсдорф, 2013, с. 34: Інші включають «Хармід», «Крітон», «Євтидем», «Євтифрон», «Гіппій великий», «Гіппій малий», «Іон», «Лахес», «Лізис», «Протагор». Бенсон, Х'ю (2011), стор. 179, також додає частини «Менон».
99. Бенсон 2011, pp. 182–184; Вольфсдорф 2013, pp. 34–35.
100. Бенсон, 2011, с. 184.
101. Ґатрі, 1972, с. 125–127.
102. Ґатрі, 1972, с. 128–129.
103. Бенсон, 2011, с. 179,185-193.
104. Бенсон 2011, p. 185; Вольфсдорф 2013, pp. 34–35; Ambury 2020, The Elenchus: Socrates the Refuter.
105. Бенсон 2011, p. 185; Вольфсдорф 2013, p. 44; Ambury 2020, The Elenchus: Socrates the Refuter.
106. Бенсон 2011, p. 185.
107. Ambury, 2020, с. 118, The Elenchus: Socrates the Refuter: Бенсон (2011) у примітці називає вчених, які дотримуються конструктивістського та неконструктивістського підходів: «Among those “constructivists” willing to do so are Brickhouse and Smith 1994, ch. 6.1; Burnet 1924, pp. 136–137; McPherran 1985; Rabinowitz 1958; Reeve 1989, ch. 1.10; Taylor 1982; and Vlastos 1991, ch. 6. Those who do not think a Socratic account of piety is implied by the text (“anticonstructivists”) include Allen 1970, pp. 6–9, 67; and Grote 1865, pp. 437–57. Beckman 1979, ch. 2.1; Calef 1995; and Versényi 1982»
108. Бенсон, 2013, с. 136.
109. Бенсон 2013, pp. 136–139; Ahbel-Rappe 2011, p. 71.
110. Ґатрі, 1972, с. 112.
111. Ґатрі, 1972, с. 110–111.
112. Бенсон 2013, pp. 143–145; Bett 2011, p. 228.
113. Бенсон 2013, pp. 143–145, 147; Bett 2011, p. 229.
114. Бенсон, 2013, с. 145.
115. Lane, 2011, с. 239.
116. Vasiliou, 2013, с. 20.
117. Vasiliou 2013, p. 24; Lane 2011, p. 239.
118. Lane, 2011, с. 249–251.
119. Lane, 2011, с. 241–242.
120. Lane, 2011, с. 243.
121. Vasiliou, 2013, с. 28–29.
122. История философии в кратком изложении. / Пер. с чеш. И. И. Богута. М.: Мысль, 1994, с.132.

Джерела

• Ahbel-Rappe, Sara; Kamtekar, Rachana (2009). A Companion to Socrates. Wiley. ISBN 978-1-4051-5458-1. 
• Ahbel-Rappe, Sara (2011). Socrates: A Guide for the Perplexed. A&C Black. ISBN 978-0-8264-3325-1. 
• Alon, Ilai (2009). Socrates in Arabic Philosophy. У Ahbel-Rappe, Sara; Kamtekar, Rachana. A Companion to Socrates. Wiley. с. 313–326. ISBN 978-1-4051-5458-1. doi:10.1002/9780470996218.ch20. 
• Ґатрі, Вільям (1972). A History of Greek Philosophy: Volume 3, The Fifth Century Enlightenment, Part 2, Socrates [Історія грецької філософії: Том 3, Просвітництво V століття, частина 2, Сократ] (англ.). Видавництво Кембріджського університету. ISBN 978-0-521-09667-6. doi:10.1017/CBO9780511518454. 
• Доріон, Луї Андре (2011). The Rise and Fall of the Socratic Problem. У Дональд Р. Моррісон. The Cambridge Companion to Socrates [Кембриджський компаньйон Сократа] (англ.). Видавництво Кембріджського університету. с. 1–23. ISBN 978-0-521-83342-4. doi:10.1017/CCOL9780521833424.001. 
• Дьорінг, Клаус (2011). The Students of Socrates. У Дональд Р. Моррісон. The Cambridge Companion to Socrates [Кембриджський компаньйон Сократа] (англ.). Cambridge University Press. с. 24–47. ISBN 978-0-521-83342-4. doi:10.1017/CCOL9780521833424.002. 
• Джонс, Денієл (2006). English Pronouncing Dictionary [Англійський словник вимови] (англійською). Видавництво Кембріджського університету. ISBN 978-0-521-68086-8. 
• Лафлін, Фелісіті П. (15 травня 2019). Socrates and Religious Debate in the Scottish Enlightenment. У Кіріакос Н. Деметріу. Brill's Companion to the Reception of Socrates [Компаньйон Брілла на прийомі у Сократа] (англ.). BRILL. с. 658–683. ISBN 978-90-04-39675-3. doi:10.1163/9789004396753_027. 
• Мей, Хоуп (2000). On Socrates [Про Сократа] (англ.). Wadsworth/Thomson Learning. ISBN 978-0-534-57604-2. 
• Вотерфілд, Робін (3 січня 2013). Quest for the historical Socrates. У Ніколас Д. Сміт. The Bloomsbury Companion to Socrates [Блумсберійський компаньйон Сократа]. Джон Буссаніч. A&C Black. с. 1–19. ISBN 978-1-4411-1284-2. 
• Нейлз, Дебра (2020). У Едвард Нурі Залта. Socrates [Сократ]. Стенфордська філософська енциклопедія. 
• Vlastos, Gregory (1985). Socrates' Disavowal of Knowledge. The Philosophical Quarterly (Oxford University Press (OUP)) 35 (138): 1–31. ISSN 0031-8094. JSTOR 2219545. doi:10.2307/2219545. 
• Vlastos, Gregory (1991). Socrates, Ironist and Moral Philosopher. Cornell University Press. ISBN 978-0-8014-9787-2. 
• Ралковскі, Марк (2013). The politics of impiety why was Socrates prosecuted by the Athenian democracy ?. У Ніколас Д. Сміт. The Bloomsbury Companion to Socrates [Блумсберійський компаньйон Сократа] (англ.). Джон Буссаніч. A&C Black. с. 301–327. ISBN 978-1-4411-1284-2. 
• Kahn, Charles H. (4 червня 1998). Plato and the Socratic Dialogue: The Philosophical Use of a Literary Form. Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-64830-1. doi:10.1017/CBO9780511585579. 
• Суріков, Ігор (2011). Сократ (рос.). Молодая гвардия. с. 362. ISBN 978-5-235-03455-6. 
• Кессіді, Флорахій (1988). Сократ (рос.). Мысль. ISBN 5-244-00026-8. 
• Обер, Джосайя (2010). Socrates and Democratic Athens. У Дональд Р. Моррісон. The Cambridge Companion to Socrates [Кембриджський компаньйон Сократа] (англ.). Видавництво Кембріджського університету. с. 138–178. ISBN 978-0-521-83342-4. doi:10.1017/CCOL9780521833424.007. 
• Афіней (3 ст. н. е.). Δειπνοσοφισταί [Дейпнософісти] (англ.). 
• Діоген (1915). The Lives and Opinions of Eminent Philosophers [Життя і думки видатних філософів] (англ.). George Bell & Sons. 
• Нейлз, Дебра (2002). The people of Plato: a prosopography of Plato and other Socratics [Народ Платона: просопографія Платона та інших сократиків] (англ.). Hackett Publishing Company, Inc. с. 86—87. ISBN 0-87220-564-9. 
• Арістотель (2010). Rhetoric [Риторика] (англ.). Cosimo, Inc. ISBN 1-61640-307-1. 
• Бенсон, Х'ю (2011). Socratic Method. У Дональд Моррісон. The Cambridge Companion to Socrates [Кембриджський компаньйон Сократа] (англ.). Cambridge University Press. с. 179–200. ISBN 978-0-521-83342-4. doi:10.1017/CCOL9780521833424.008. 
• Бенсон, Х'ю (3 січня 2013). The priority of definition. У Ніколас Сміт. The Bloomsbury Companion to Socrates [Блумсберійський компаньйон Сократа] (англ.). Джон Буссаніч. A&C Black. с. 136–155. ISBN 978-1-4411-1284-2. 
• Вольфсдорф, Девід (3 січня 2013). Quest for the historical Socrates. У Ніколас Сміт. The Bloomsbury Companion to Socrates [Блумсберійський компаньйон Сократа] (англ.). Джон Буссаніч. A&C Black. с. 34–67. ISBN 978-1-4411-1284-2. 

Подальше читання

• Брюн, Жан (1978). Socrate [Сократ] (фр.) (вид. sixth). Університетське видавництво Франції. с. 39–40. ISBN 978-2-13-035620-2. 
• Бенсон, Х'ю (1992). Essays on the philosophy of Socrates [Нариси з філософії Сократа] (англ.). Нью-Йорк: Видавництво Оксфордського університету. ISBN 978-0-19-506757-6. OCLC 23179683. 
• Рудебуш, Джордж (2009). Socrates [Сократ] (англ.). Чічестер, Англія. Малден, США: Wiley-Blackwell. ISBN 978-1-4051-5085-9. OCLC 476311710. 
• Тейлор, К. Ч. В. (1998). Socrates [Сократ] (англ.). Видавництво Оксфордського університету. ISBN 978-0-19-287601-0. 
• Тейлор, К. Ч. В. (2019). Socrates: A Very Short Introduction [Сократ: дуже короткий вступ] (англ.). Видавництво Оксфордського університету. ISBN 978-0-19-883598-1. 
• Властос, Ґреґорі (1994). Socratic Studies [Сократівські дослідження] (англ.). Видавництво Кембріджського університету. ISBN 978-0-521-44735-5. 

Посилання

• Сократ at the Indiana Philosophy Ontology Project^[en]
• «Апологія» Платона в проєкті «Ґутенберґ» (англ.)