Білі хорвати (дав.-рус. Хорвати Бѣлии, Хорвати) — слов'янське плем'я, згадане в низці середньовічних джерел, яке жило в VI–X століттях на території Східної Європи, найімовірніше в районі південного заходу Польщі, півночі Чехії, України та частково на сході Німеччини. В українській історіографії «білих хорватів» часто ототожнюють із мешканцями Великої Хорватії, також їм відводять місце в етногенезі українців.
Білі хорвати | |
---|---|
Східнослов'янські племена (700–850 рр.) | |
Ареал | Україна, Польща, Словаччина, Чехія |
Раса | європеоїдна |
Близькі до: | Українці, хорвати |
Входить до | Українці, поляки, словаки, чехи |
Релігія | Язичництво, християнство |
Згас | по XI ст. н. е. |
Нинішні хорвати Хорватії — це «червоні хорвати». Одне зі східнослов'янських племен, яке проживало в східній Галичині західної території України, називалося «білі хорвати» й мало прадавню батьківщину Білу Хорватію. У VII столітті частина білих хорватів мігрувала з Білої Хорватії на територію сучасної Хорватії. Племена, котрі проживають у Моравії та Словаччині — «чорні хорвати».
Історичні згадки Редагувати
Вперше назву племені хорватів згадують у зв'язку з містом Танаїс, яке розташовувалось у гирлі річки Дон при впаданні в Азовське море. Історичні хроніки записані грецькою мовою в ІІІ столітті н. е. Хорватів згадують за часів правління правителя Танаїса — Савромата ІІ (175–211). Там згадували достойне ім'я Хорват (Choroathou). Інша згадка про хорватів припадає на правління Рескупоріда (Rescuporides), сина Савромата ІІ — Хорват Сандарсіон (Choroathus Sandarsion), як одного із чотирьох архонтів Танаїса. Якщо не зважати на грецьке закінчення «-os», то в обох записах будемо мати власне хорватське ім'я на старому кайкаючому діалекті (Kaikavian). На кінець XX століття, версія про зв'язок цих назв з історичними хорватами вважається спростованою і трактується як випадковий термінологічний збіг.
У першій половині I тисячоліття хорвати утворили союз племен, після розпаду якого частина з них переселилася на захід та південь. Ключовим джерелом відомостей про білих хорватів є твір Костянтина VII Багрянородного «De Administrando Imperio». Тут їх згадують як мешканців Великої («Білої») нехрещеної Хорватії (їхнє державне утворення). Костянтин VII виводить від них південнослов'янських хорватів, які переселилися на Балканський півострів за правління візантійського імператора Іраклія (610–641 рр.). У «De Administrando Imperio» також зазначено, що серби, які не прийняли християнства, є білими сербами, і землю, де вони мешкали, звали Бойки. Аналогічно, хорвати, що не прийняли християнства, є Білими хорватами, а етнонім «хорвати» означає «мешканці великої країни».:
В іншому місці Констянтин Багрянородний детальніше описує розташування країни хорватів «білохорватів», відповідно до нього, вони мешкали коло Баварії та Саксонії та підкорялись на той момент Саксонським володарям:
Білі хорвати були також відомі на Русі. Зокрема, Нестор називає їх серед слов'янських племен:
У 907 році карпатських хорватів згадують як руське плем'я, що брало участь у поході Олега на Константинополь
Остання згадка Нестора про хорватів стосується походу Володимира І Великого у 993 році:
Хорватів згадує також польський історик Вінцент Кадлубек в контексті опису завойовницьких походів князя Болеслава І Хороброго, що очевидно пов'язане із захопленням ним перемишльської землі у 1019–1030 роках.
Версії походження народу Редагувати
У сучасній хорватській історичній науці популярною є «сарматська» версія походження народу.
За різними теоріями, частина білих хорватів склала основу чеського етносу (хорвати у Чехії також називалися «чорними»). Також вважається, що частина хорватів сформували етнічну основу населення сучасних Прикарпаття, Закарпаття і Галичини.
Дослідники вважають, що племена антів, склавінів, венедів та карпів з інтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчацької культури, V—VII ст.). Вони усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчацької, пеньківської та суково-дзедзіцької археологічних культур (похідних від пшеворської, зарубинецької та київської культур), але виключно на «суперетнічному» рівні: лише зіткнувшись із Римом, як вважає С. В. Назін, самоозначилися саме як «нероманізовані» (на відміну від кельтів та даків-волохів),— «слов'яни» — «ті, що зрозуміло говорять», аналогічно до «шкиптарет» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва албанців), «еускалдунак» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва басків), «квади» — «ті, що (зрозуміло) говорять» (дв.-ісл. kveða «говорити»; ранньогерманські племена, відомі ще як «Свевський союз»).
Алемко Ґлухак твердить, що Біла Хорватія в час найбільшого розквіту охоплювала терени від витоків Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни річок Сяну й Вепра, та верхів'я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття. Своєю чергою дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію і Словаччину. Відомий хорватський історик Вєкослав Клаїч ототожнював Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Пліснеськ і Радече — міста білих хорватів. Той самий Клаіч, посилаючись на московські архіви, вказує, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами. М. М. Чуріч, покликаючись на архівні дані, наводить точну цифру тих, хто себе ідентифікував, як білі хорвати — 17228. Що більше, інший хорватський історик Мірко Відовіч твердить, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола Володимира Волинського називали себе хорватами. Клаіч твердить, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені. Покликаючись на візантійського царя Костянтина VII Багрянородного, Клаіч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи порфіроґенетових Бойків з бойками в Карпатах, що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи порфіроґенетових бойків українською етнічною групою. І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч ототожнював русинів Галичини з білими хорватами. Цікаво відзначити, що й російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б. Д. Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини і Волині не є прихідцями на цій території, але автохтонними нащадками білих хорватів. Що більше, цей автор наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Русі тривало, принаймні, від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював східну частину Білої Хорватії. З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М. Бранд пише, що ще в до руський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої Хорватії.
Ймовірно, білі хорвати розчинилися у нових етнічних формаціях, оскільки після Х століття у писемних джерелах згадки про цей народ відсутні. Карпатські хорвати вважаються одними з предків жителів Галичини.
Наприкінці XX ст. н.е на теренах Галичини було виявлено понад 40 городищ, більшість з яких мають площу понад 20 га (найбільші — Стільське городище із площею 250 га і Пліснеське площею на ІХ ст. 300 га), побудованих у VII—X ст. н. е. та співвіднесених із білими хорватами. Частина з городищ проіснували до XIV ст. н. е. Дослідження проводяться Верхньодністрянською археологічною експедицією НАН України.
Див. також Редагувати
- Анти
- Антський союз
- Мразниця
- Мразниця (село)
- Тустань
- Львівська земля
- Бойки
- Лемки
- Стільсько — Стільське городище
- Білі серби
- Хорутани
- Червоні хорвати
- Чорні хорвати
- Норік
- Іллірійці
- Сорби
- Середньовічні Далмацькі князівства.
Примітки Редагувати
- . Архів оригіналу за 6 серпня 2011. Процитовано 28 жовтня 2014.
- стор. 34, том 11, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2003 р. ISBN 5-7707-4048-5
- М. Брайчевський. Вибране. Т ІІ. Хозарія і Русь. Київ. Видавництво О. Теліги. 2009. ISBN 978-966-355-029-9, ст. 345—347.
- Petrovski, Aleksandar; Toshesvki, Mihajlo (9 вересня 2016). GIS IN ARMY: APPLICATION OF GIS IN GEO-RECONNAISSANCE AND C4IS IN ARMY PURPOSES. GEOBALCANICA 2016 (Geobalcanica Society). doi:10.18509/gbp.2016.21. Процитовано 12 липня 2018.
- . Архів оригіналу за 25 травня 2006. Процитовано 28 березня 2019.
- Katišić R. Kunstmannovi lingvisticki dokazi o seobi Slavena si uga na sjever // Starohrvatska Prosvjeta. — ą20. — 1990 (1992). — S.225-328
- Niderle L. Slovanske starożitnosti. — Praha, 1906. — D. 2. — Sv .1. — S. 193, 224.
- . Архів оригіналу за 17 квітня 2007. Процитовано 11 квітня 2007.
- Dominik MANDIĆ, «Hrvati i Srbi — dva stara različita naroda», Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.20
- De Administrando Imperio — Костянтин Багрянородний
- ↑ . Архів оригіналу за 17 квітня 2007. Процитовано 11 квітня 2007.
- Архів оригіналу за 18 жовтня 2014. Процитовано 11 квітня 2007.
- . Архів оригіналу за 28 січня 2020. Процитовано 23 травня 2013.
- Архів оригіналу за 29 листопада 2016. Процитовано 11 квітня 2007.
- Monumenta Poloniae Historica. — Lwów, 1872. — T. 2. — P. 231. (лат.)
- Тимощук Б. О. Східні хорвати // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. — Львів : Ін-т українознавства, 1995. — Вип. 6. — С. 214—218.
- Баран В. Д. Слов'янські ранньосередньовічні культури та їх підоснови // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. — Львів : Ін-т українознавства, 1995. — Вип. 6. — С. 191—204.
- Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка-2000. — 1993. — № 5 (7). — С. 19.
- Томенчук Б. Чорногора в історії давніх слов'ян // Жовтень. — 1985. — № 11. — С. 99-102; Томенчук Б. Чорногора в історії давніх слов'ян (за ал-Масуді) // Галичина: Науковий та культурно-просвітній краєзнавчий часопис. — Ів.-Франківськ, 2003. — № 5. — С. 25—34.
- Назін С. В. Середнє Подунав'я і Північне Причорномор'я у VI — VII стт. і проблема слов'янської міграції // ІІ Читання пам'яті академіка О. М. Трубачова (Алупка-Херсонес-Севастополь, 14-21 вересня 2004 р) (усне повідомлення)
- Alemko GLUHAK, «Porijeklo imena Hrvat», Zagreb, 1990, c. 125—135.
- Vjekoslav KLAIĆ. Povijest Hrvata. — Zagreb : Nakladni Zavod MH, 1990. — S. 61. хорв.
- Vjekoslav KLAIĆ, «Povijest Hrvata», Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.63
- Mijo M. ĆURIĆ, «Staroiransko porijeklo Hrvata», Neovisna autorska naklada, Zagreb, 1991, c. 95
- Mirko VIDOVIĆ, «Hrvatski iranski korjeni», Zagreb 1991, c. 19
- Vjekoslav KLAIĆ, «Povijest Hrvata», Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.60
- Vjekoslav KLAIĆ. Povijest Hrvata… S. 47-48
- Dominik MANDIĆ. Hrvati i Srbi — dva stara različita naroda. — Zagreb: Nakladni Zavod MH, 1990.— S. 20. хорв.
- Ferdo ŠIŠIĆ, «Povijest Hrvata u vrijeme narodnih vladara», Zagreb 1925. — С. 239—240.
- B.D. GREKOV. Kijevska Rusija. — Zagreb : Naprijed, 1962. — S. 456—457. хорв.
- B.D. GREKOV, «Kijevska Rusija», Naprijed, Zagreb, 1962. — С. 438—456.
- M. BRANDT, "Ruske zemlje od XII stoljeća do Ivana Groznog. — Zagreb : Naprijed, 1962. — S. 503—504.
- . Архів оригіналу за 27 липня 2011. Процитовано 17 червня 2011.
Джерела Редагувати
- «Літопис Руський», м. Київ, вид. «Дніпро», 1989 р., 591 с. — ISBN 5-308-00052-2
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
- Біла Хорватія [Архівовано 22 серпня 2013 у Archive.is] (укр.)
- Костянтин Багрянородний. De administrando imperio [ 21 серпня 2011 у Wayback Machine.] (гр.)
- 30. Story of the province of. & 31. Of the and of the country they now dwell in // De Administrando Imperio by Constantine VII (фрагменти про білих хорватів) [ 5 квітня 2015 у Wayback Machine.] (англ.)
- Ідзьо В. С.. Ранньослов'янське суспільство і ранньослов'янська державність. Зародження і становлення християнства на території України. — Львів: СПОЛОМ, 2004. — 288 с.
- Леута О. І. Старослов'янська мова: Підручник. — К.: Вища шк., 2001. — 255с.
- Микола Нагірний. Внесок білих хорватів у процес етногенезу Українців // Емінак : науковий щоквартальник. — 2016. — Т. 1, № 1 (13) (січень-березень). — С. 20-26. — ISSN 1998-4634. з джерела 4 березня 2020. Процитовано 1 червня 2022.
- Гуцульські говірки: лінгвістичні та етнолінгвістичні дослідження / Відповідальний редактор д. ф. н. проф. Я.Закревська. Редакційна колегія: П.Гриценко, Л.Коць-Григорчук, І.Сабадош, Л.Палюга, Н.Хобзей. — Львів: Ін-т українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2000. — 368 с.
- Лідія Коць-Григорчук. Лінгвістично-географічне дослідження українського діалектного простору. — Нью Йорк — Л.: Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці, 2002. — 268 с.
- Dr. O. Dominik Mandič. Hrvati i Srbi dva stara, različita naroda.
- Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
- Vjekoslav KLAIĆ. Povijest Hrvata.— Zagreb: Nakladni Zavod MH, 1990.— S. 61. хорв.
- Войтович Л. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць. — 2004. — Вип. VIII. — С. 38—41.
Посилання Редагувати
- Хорвати білі // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1967. — Т. 8, кн. XVI : Літери Уш — Я. — С. 2016. — 1000 екз.