Ідзьо Віктор Святославович

Ві́ктор Святославович Ідзьо́ (* 25 листопада 1960) — історик та українознавець, редактор журналу «Українознавець», організатор конференцій, автор більше ніж 100 наукових статей, 10 монографій, 7 наукових брошур.

Ідзьо Віктор Святославович
Народився	25 листопада 1960(1960-11-25) (62 роки) Станіслав, Українська РСР, СРСР
Країна	Україна
Діяльність	історик

Життєпис

1967—1975 — навчався і закінчив Угринівську 8-річну школу.

1975—1977 — навчався в СШ № 2 м. Івано-Франківська.

1979—1984 — навчався і закінчив Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, історичний факультет.

У 1984—1986 — проходив службу в рядах Радянської Армії, у цей же період отримав звання капітана КДБ, за даними Ольги Перелигіної. Можливо, закінчив у цей період Вищі курси КДБ у Києві.

Як стверджував колишній працівник КДБ Григорій Ахтирко, саме Ідзьо, маючи звання капітана КДБ, став одним з тих чекістів, які одночасно з Олегом Калугіним викривали злочинну роль КДБ в СРСР, і виступали за демократизацію та реорганізацію органів КДБ:

"Если бы лично знакомые мне генерал-майор Олег Иванович Калугин и полковник Ярослав Васильевич Карпович, а также заочно знакомый подполковник Александр Кичихин из Москвы, а также лично незнакомые мне майор из Киргизии, капитан Виктор Идзьо из Ивано-Франковска, я - ст. лейтенант Ахтырко Г. В. из Саратова, еще какой-то лейтенант также с Волги не сделали тогда в 1989 - 1990 гг. то, что мы сделали с КГБ СССР, Вы бы и еще сотня миллионов россиян так бы и жили в постоянном ужасе перед спец. службами".

Втім, сам Ідзьо визнає лише той факт, що у 1980 році дав підписку на співпрацю з КДБ, давши зобовязання виявляти потенційних інакодумців та симпатиків націоналізму. Після закінчення вузу, в 1984-1985 роках працював в управлінні профтехосвіти в Івано-Франківську, але при цьому, можливо, паралельно був і співробітником КДБ.

З серпня 1986 року до березня 1987 року перебував під слідством, з них чотири місяці утримувався під вартою, про що свідчать матеріали статті московського журналіста Ю. Щекочихіна „Последняя жертва Малой земли“, опублікованої в „Литературной газете“ 13 серпня 1990 року. Цей же матеріал, з доповненнями та уточненнями, Ю. Щекочихін включив у свою книгу „Рабы ГБ. XX век. Религия предательства“, що побачила світ 1999 року в Самарі. Але вина В. Ідзя, якому приписували незаконне збереження зброї, не була доведена, справу закрили.

За повідомленням Щекочіхіна, при зустрічі начальник Івано-Франківського управління КДБ Іван Левченко повідомив про виявлення у квартирі Ідзьо націоналістичних за змістом томів "Української загальної енциклопедії", та журналу "Українське музикознавство" з гімном "Ще не вмерла Україна". Це сталося відразу після повернення Ідзьо в Івано-Франківськ з Одеси, де той відпочивав у відомчому санаторію КДБ УРСР. Негативне заключення щодо Ідзьо дав також доцент Івано-Франківського університету Грицюк Богдан Антонович, на Ідзьо дав свідчення і його однокурсник по університету Микола Вегеш.

У 1987—1989 — викладач історії в СПТУ № 4, № 13 в м. Івано-Франківську.

У 1989-1990 роках, за даними Юрія Щекочіхіна, нелегально проживав у Москві, не маючи постійної роботи.

Його переїзд у Москву був обумовлений, за словами Юрія Щекочіхіна, наступним фактором:

"Уже полтора года (1989-1990) тридцатилетний Виктор Идзьо живет в Москве, грубо нарушая паспортный режим. И если есть форма протеста в виде забастовки или голодовки, то он выбрал себе бездомье, решив, что, пока справедливость не будет восстановлена, домой, в Ивано-Франковск, он не вернется..." (Цитується за виданням: Щекочихин Ю. П. Рабы ГБ. XX век. Религия предательства. Самара, 1999).

У 1989-2002 роках жив і працював передусім у Москві. У 1991-1992 роках викладав українську мову та історію України при новоствореній недільній школі Українського науково-освітнього центру Москви. У 1992—2002 роках — пошукач та викладач історії Московського державного педагогічного університету, куди влаштувався завдяки сприянню викладача цього університету, етнічного українця Ярослава Ваграменка.

У 1995 році разом з доктором історичних наук Борисом Тимощуком заснував Український історичний клуб у Москві, при одній з муніципальних бібліотек. Ідзьо став директором цього клубу. Український Історичний Клуб (УІК) як українознавчий осередок в Росії організовано 8 квітня 1995 року в українському відділі міської бібліотеки №147 міста Москви. Почесним головою став Борис Тимощук. Основне організаційне ядро УІК складають випускники університетів й інститутів. Заступником по міжнародних зв'язках був обраний випускник історичного факультету Московського державного педагогічного інституту О.Д.Кисельов, секретарем, син репресованого викладача історії Уманського педагогічного інституту О.Г.Храбан. Визначною подією у житті УІК є його реєстрація, як регіональної громадської організації Москви (№7571), яку провів Голова УІК В.С. Ідзьо.

20 вересня 1996 року — Посольством України в Російській Федерації складена "Подяка за активну участь у підготовці виставки «Україна: шлях із глибини століть», присвяченої 5 річниці від дня відновлення державної незалежності України і 130 річчя від дня народження першого Президента України академіка М. С. Грушевського.

З 1995 року — головний редактор Українського Історичного Альманаху в Росії (Вийшло: — М.,1995. — Т.І). У 1996—1997 рр. — головний редактор "Української Історичної Газети в Росії"(Вийшло: — М., 1996—1997.- № 1 — 10).

У 1997 році виступив, як співзасновник так званого "Українського історико-філологічного інституту Москви", та видавав у 1997-1998 роках його друкований орган - "Історико-філологічний вісник Українського інституту" (вийшло два номера).

У 1997—2010 роках — головний редактор "Наукового Вісника Українського Історичного Клубу міста Москви" (Вийшло: — М., 1997—2010. — Т.І — XVIII). У 1997—2010 р. історик був член Ради Об'єднання українців Росії.

Очолював після смерті ректора Тараса Муранівського з 2000 року науково-дослідну організацію "Український університет у Москві", в якій перед тим займав у 1997-2000 роках посаду проректора, також керував вченою радою цього університету, і був головним редактором видання "Науковий вісник Українського університету Москви", який друкувався з 2001 до 2010 року, вийшло 20 номерів.

В цьому йому допомагав почесний професор Українського університету Москви - відомий науковий та громадський діяч Дудченко Віктор Іванович (1936-2005), який був першим керівником музею філологічного факультету при Російському відкритому педагогічному університеті ім. М. Шолохова, також відомий як технік-винахідник та відеооператор, виступав як співзасновник таких фірм, як "Автономная некоммерческая организация образования «Независимый Открытый Университет" (існувала у 1995-2004 роках під керівництвом Миронова Анатолія Васильовича у Москві), та приватная кінокомпанія "Алхімія кіно". Саме на прохання Ідзьо, Дудченко написав ряд статей для "Наукового вісника Українського університету".

При цьому, варто зазначити, що реальним керівником та бенефіціарним власником Українського університету в Москві був його засновник, московський юрист українського походження Гуменюк Віктор Миколайович, оскільки його фірма "Українська перспектива" офіційно числилася юридичним засновником Українського університету. . Відповідно, з юридичною ліквідацією "Української перспективи" у Москві 2007 року, поступово відбулась і ліквідація в 2008-2010 роках "Українського університету", якого було виключено з держреєстру організацій РФ 25 серпня 2010 року.

У 1997 р. — захистив в Москві дисертацію на здобуття наукового ступеня «кандидат історичних наук», яку було апробовано Вченою радою при Українському університеті Москви, котрий, однак, не мав державного ліцензування та акредитації ні в Росії, ні в Україні. Далі, з 2002 року називав себе доктором історичних наук Українського гуманітарного університету Москви, хоча офіційно такої організації не існувало; відповідно, дане звання відносилося лише до внутрішніх відзнак приватної організації.

Приблизно у 2001-2002 роках Віктор Ідзьо покинув Москву, перебравшись до рідної України. Опублікував ряд політичних статей в українських часописах (Наприклад: Ідзьо В. Привид бродить Україною , привид КДБ ? / Галичина. — 2002 . - 9 липня; Ідзьо В. Українці в Росії // Кримська світлиця . — Сімферополь, 2002. - 16 серпня. - No33; Ідзьо В. Українці в Росії стурбовані ЄЕПом // Львівська газета. - 2003. - 25 вересня).

Свою подальшу роботу він продовжив у 2001-2004 роках в Івано-Франківську, а далі у Львові, з того часу до Москви навідувався лише зрідка, для участі в конференціях під його керівництвом, у проведенні яких надавав допомогу земляк Віктора Ідзьо з Івано-Франківщини - дипломат Кухта Іван Петрович, у 2003-2007 роках — радник з консульських питань Посольства України в Російській Федерації, та ще один працівник посольства - дипломат Бобошко Сергій Олександрович.

2 жовтня 2005 р. у Москві у Культурному центрі України вдруге відкрилась українська недільна школа для дітей, у її відкритті взяв участь і Віктор Ідзьо. Але працювати там він уже не став, та й сама школа виявилась досить маргінальною, і невдовзі закрилася.

У цих умовах, "Український Історичний Клуб" м. Москви фактично заморозив свою роботу з від'їздом свого творця і керівника. Хоча формально ним, за відсутності Ідзьо, керував престарілий москвич українського походження - кандидат технічних наук та історик-публіцист Храбан Олег Григорович (1923-2018), він же - вчений секретар ГО "Український університет у Москві".

Під головуванням Ідзьо були проведені перші міжнародні українсько-російські конференції в Івано-Франківську: Міжнародна наукова конференція “Галицька митрополія в історичному, культурному та духовному житті Європи” (пройшла 7-8 червня 2001 року), I Міжнародна наукова конференція «Українсько-російські відносини на зламі тисячоліть: рік України в Російській Федерації» ( 5—6 червня 2002 року), та II Міжнародна конференція "Українсько-російські відносини в ХУІІ - ХХІ ст." (26-27 квітня 2003 року).

16–17 квітня 2004 року під керівництвом Ідзьо в Івано-Франківську проведено Міжнародну наукову конференцію "Галицьке Євангеліє в історичному, культурному та релігійному житті Європи".

5 січня 2003 року — Наказом № 1 по Університету «Львівський Ставропігіон»(УЛС) призначений директором Інституту Східної Європи при Університеті «Львівський Ствіропігіон». 13 січня 2003 року Інститут Східної Європи Університеті «Львівський Ствіропігіон» заснував Кафедру українознавства (КУ). 10 лютого 2003 року наказом по Університету «Львівський Ставропігіон» призначений завідувачем Кафедри українознавства. 14 жовтня 2003р. - за наукові досягнення Вчена Рада Університету “Львівський Ставропініон” присвоїла вчене звання професора Університету “Львівський Ставропігіон” по кафедрі соціально - гуманітарних дисциплін. 15 жовтня 2004 року - Наказом №14 по Університету “Львівський Ставропігіон” (УЛС) призначений директором Інституту Східної Європи при УЛС.

30 жовтня 2005 року Ідзьо заснував у Львові журнал «Українознавець». 5 квітня 2006 року, як редактор наукового журналу «Українознавець» — виграв на видання журналу «вічний грант» Канадського Фонду ім. Яра Славутича, випускав його до 2017 року (з 2005 по 2017 роки вийшли номери: І - XVII).

13 грудня 2008 року за наукові праці: «Українська держава в ХІІІ столітті» (Івано-Франківськ, 1999), «Засновник Львова король Данило та Українська держава в ХІІІ ст.» (Львів: вид-во університету «Львівський Ставропігіон», 2006), «Король Данило та Українська держава в ХІІІ столітті». (Львів: «Сполом», 2008), «Король Русі Лев Данилович (1292—1301)» (Львів: «Сполом», 2008), «Король Русі Юрій І — в українській, європейській історії та державницькій традиції (1255—1308)» (Львів: «Сполом», 2008) і в зв'язку з 755-ю річницею коронації Данила Галицького нагороджений Орденом Короля Данила.

У 2015 році заснував, а у 2017 році офіційно зареєстрував у Львові незалежну науково-громадську організацію "Інститут Східної Європи" (раніше дана структура діяла в рамках кафедри українознавства "Львівського ставропігіону", яку з 2003 року очолює Ідзьо). Ця установа, починаючи з 2015 року, видала власними силами ряд праць Ідзьо.

У 2019 році виступив з гострою критикою діяльності Служби безпеки України.

У 2021 році підтримав версію газети "Експрес" про таємні тюрми СБУ.

До 2020 року,коли почалася пандемія, Ідзьо та його інститут здійснювали дуже активну міжнародну представницьку роботу, а також вели науково-дослідницьку та видавничу діяльність.

Член редакційних рад:

• Наукового Журналу «Українознавство» .

Критика

У наукових джерелах набула поширення критика діяльності п. Ідзьо В. С., де аргументовано показано ряд неузгоджень в його біографії і довільний виклад посад, титулів, наукових звань, ступенів тощо. Зокрема, такий аналіз подано в статті: ОЛЬГА ПЕРЕЛИГІНА. «БІОГРАФІЯ ТА БІБЛІОГРАФІЯ» «АКАДЕМІКА» (Рецензія на кн.: Академік Віктор Ідзьо: Бібліографічний довідник (1979—2009). — М.: [Б. в.], 2009. — 140 с. — ISBN 966-665-347-9)

Отже, у 2012 році критичну статтю щодо Ідзьо виступила Перелигіна Ольга Іванівна (1954 року народження), львівський краєзнавець і перекладач. Однак, на думку Ідзьо, вона лише підписала цю публікацію, але справжнім автором даного опусу виявився колишній громадянин РФ, мешканець міста Дубно Рівненської області, кандидат технічних наук Гелетій Ярослав Григорович (1933 року народження), уродженець містечка Колки Волинської області, останній заснував у 1995 році у Львові "Фонд сприяння поверненню українців Республіки Комі на Батьківщину "Джерело", який фактично ліквідований у 2017 році. Гелетій, за словами Ідзьо, займався провокаціями серед громадських організацій українців у Москві, а у 1995 році повернувся в Україну, де здійснював провокації проти націоналістів.

У наклепах проти Ідзьо був замішаний також художник і поет українського походження Шишов Іван Андрійович з Санкт-Петербурга.

У свою чергу, український активіст Ігор Роздобудько з Москви у 2013 році відповів на публікацію Перелигіної наступним чином:

"Дивно, але нині, через 12 років (!) після його від'їзду знову цькують Віктора Ідзьо у Москві, при чому не якесь там ФСБ, а українці, зокрема - прямо нинішні керівники діаспори. Час від часу хтось напише про нього щось глумливе в Інтернеті, чи в дискусійній групі на Фейсбуці. Так, Український Університет в Москві створити нам не вдалося. Хоча, завдяки професору Ярославу Ваграменку ми мали й приміщення для навчання, а Віктор Ідзьо зі своїм організаторським хистом зробив би все можливе для отримання відповідних ліцензій для початку викладацької роботи. Було серед московських українців та їхніх російських друзів багато добрих викладачів, які мали досвід праці у вищій школі та бажання працювати за символічну плату в цьому Університеті. Були й бажаючі серед української молоді діаспори, які хотіли стати студентами цього навчального закладу. Все, упиралося, як завжди, в питання грошей. Було багато бажаючих говорити красиві слова, про потрібність Українського Університету в Росії, що надсилали свої промови до київських газет, роблячи піар на чужих здобутках, але профінансувати цей проект бажаючих чомусь не знайшлося. Так ця справа і захиріла при своєму початку".

Монографії

1. Віктор Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті. Івано-Франківськ. 1999, 320 с.
2. Віктор Ідзьо. Ранньослов'янське суспільство, ранньослов'янська державність і зародження та становлення християнства на території України. Агенція Релігійної Інформації. Львів 2001, 320с.
3. Віктор Ідзьо. Українська діаспора в Росії. Історія, наука, релігія. Львів. БАК. 2002, 304с.
4. Віктор Ідзьо. Кельтська цивілізація на території України. Львів. Сполом. 2002, 343с.
5. Віктор Ідзьо. До історії однієї могили на Закерзонні. Перемишль — Львів. Сполом . 2003, 320с.
6. Віктор Ідзьо. Історія України. ПП «Бодлак», Львів.2003, 735с.
7. Віктор Ідзьо. Українська держава в ІХ-ХІІІ століттях. Львів. Сполом. 2004, 416 с.
8. Віктор Ідзьо. Ранньослов'янське суспільство і ранньослов'янська державність. Зародження і становлення християнства на території України. Видання ІІ доповне і перероблене. Львів. Сполом . 2004, 288с.
9. Віктор Ідзьо. Українська Повстанська Армія — згідно з аналізом свідчень німецьких та радянських архівних джерел. Львів. Сполом. 2005, 208с.
10. Віктор Ідзьо. Галицька держава — процеси етнотворення і становлення (III — XII ст). Львів. Камула 2005, 351с.
11. Віктор Ідзьо. Засновник Львова король Данило та Українська держава в ХІІІ ст. Львів. Видавництво університету «Львівський Ставропігіон», 2006, 418с.
12. Віктор Ідзьо. Релігійна культура Європи і зародження, становлення та розвиток християнства в Україні". Львів. Ліга -Прес — 2007, 317 с.
13. Віктор Ідзьо."Український Університет м. Москви в 1992 — 2007 роках". Львів «Ліга-Прес», 2008.
14. Віктор Ідзьо. Український Історичний Клуб м. Москви — 12 років активної праці (1995 — 2007). М.2008, 450с.
15. Віктор Ідзьо."Українська мова. Давня українська література — призабута та малодосліджена спадщина українського народу". Львів «Сполом», 2008.
16. Віктор Ідзьо. Basternae — Бастарнія згідно зі свідченнями античних, римських джерел та карти Клавдія Птоломея (ІІІ ст. до н. е. — III ст. н. е.). Львів. Сполом 2008, 172с.
17. Віктор Ідзьо. Karpiani — Карпи — Хорвати згідно зі свідченнями римських та візантійських джерел (ІІ ст. — ХІ ст. н. е.) . Львів. Сполом 2008, 178с.
18. Віктор Ідзьо. Кельтська цивілізація на території України. Львів. Камула — 2009, 343с.
19. Віктор Ідзьо. Візантійська цивілізація у взаємовідносинах з Україною — Руссю. Львів «Сполом», 2009.
20. Віктор Ідзьо. Україна та Польща через призму історичних та культурних взаємин: Наукові праці. Рецензії. Львів «Сполом», 2009.
21. Галицька держава: правові та економічні взаємовідносини ІІІ — ХІІІ століття. Львів. Камула — 2009, 343с.

Примітки

3. . Архів оригіналу за 10 квітня 2022. Процитовано 10 квітня 2022. 
4. . Архів оригіналу за 25 липня 2019. Процитовано 25 липня 2019. 
5. . Архів оригіналу за 21 вересня 2021. Процитовано 21 вересня 2021. 
6. . Архів оригіналу за 21 квітня 2021. Процитовано 21 квітня 2021. 
7. . Архів оригіналу за 4 грудня 2018. Процитовано 3 грудня 2018. 
8. http://kobza.com.ua/polemika/4475-slovo-na-zakhist-profesora-istorichnogo-klubu-moskvi.html