| Антоніо Ґрамші | |
|---|---|
| італ. Antonio Gramsci | |
| Західна філософія | |
| Антоніо Грамші (фото початку 1920-х) | |
| Народження | 22 січня 1891 Алес, Італія |
| Смерть | 27 квітня 1937 (46 років) Рим, Італія крововилив у мозок |
| Поховання | |
| Громадянство (підданство) | Королівство Італія |
| Знання мов | |
| Ім'я при народженні | Antonio Gramsci |
| Діяльність | |
| Школа / Традиція | Марксизм |
| Основні інтереси | держава, громадська думка, політика, ідеологія, соціологія, філософія історії |
| Значні ідеї | гегемонія, органічна інтелігенція, пасивна революція, історицизм |
| Вплинув | Альтюссер, Перрі Андерсон, Зігмунт Бауман, Реймон Вільямс, Майкл Гардт, Едвард Саїд, Джудіт Батлер, Гобсбаум, Лаклау, Муфф, Антоніо Неґрі, Пазоліні, ґрупа «Праксіс», Пуланзас, Олександр Тарасов, Фуко, Хомський |
| Alma mater | Туринський університет і Lc G.M.Dettori-Cagliarid |
| Літературний напрям | континентальна філософія, західний марксизм, Неомарксизм і Marxist humanismd |
| Зазнав впливу | |
| Визначний твір | |
| Історичний період | Філософія XX століття |
| Посада | член Палати депутатів Королівства Італіяd |
| Партія | Італійська комуністична партія |
| Конфесія | атеїзм |
| У шлюбі з | Julia Schuchtd |
| Автограф | |
| Нагороди | |
| | |
| Антоніо Ґрамші у Вікісховищі |
Антоніо Ґрамші (італ. Antonio Gramsci; 22 січня 1891, Алес, о. Сардинія — 27 квітня 1937, Рим) — італійський революціонер, теоретик марксизму, засновник і керівник Італійської комуністичної партії.
Життєпис Редагувати
Дитинство та юність Редагувати
Антоніо Ґрамші народився на острові Сардинія та був четвертим з семи дітей в родині дрібного службовця Франческо Ґрамші (албанця з походження). Ще в юності у Ґрамші проявився інтерес до літератури. Раніше захоплення соціалізмом брата Дженнаро суттєво вплинуло на його подальший розвиток.
1897 року його батько за підозрою в зловживанні службовим положенням був посаджений до в'язниці на 5 років. Незабаром після цього його мати з дітьми переїхала в Ґіларцу, де Антоніо закінчив початкову школу. У 11 років він на два роки поступив на роботу в податкову службу в Гіларце, щоб допомогти своїй родині, надзвичайно обмеженої в матеріяльному пляні. Одначе він продовжив навчатися самостійно і врешті-решт повернувся до школи, де виявилися його блискучі здібності по більшості предметів.
Вигравши державну стипендію, вчився у Туринському університеті на факультеті літератури, де спеціалізувався на лінгвістиці. Його викладач Маттео Бартолі був прихильником неолінгвістики й заохочував Грамші збирати сардинські діалекти та традиції. Через проблеми зі здоров'ям і безгрошів'я Грамші так і не закінчив університет.
Політична діяльність Редагувати
1913 року вступив до Італійської Соціалістичної Партії (1892—1994). Дописував до соціялістичних ґазет «Ґрідо дель пополо» («Голос народу») і «Аванті!» («Вперед!»), займався просвітницькою діяльністю серед робітників Турина. Після антивоєнного повстання у Турині в серпні 1917 Ґрамші було обрано секретарем міської секції соціялістичної партії.
В умовах післявоєнного революційного підйому в Італії Ґрамші виступав ініціятором руху за створення фабрично-заводських рад, що стали своєрідною формою боротьби італійських робітників за владу у 1919—1920. Під впливом ідей французького синдикаліста Жоржа Сореля (1847—1922) Ґрамші писав, що фабрично-заводські ради допомогли згуртуватися робітничій клясі та дозволили робітникам усвідомити своє місце у виробничій сфері, а також набути навичок, необхідних для створення нового суспільства та держави нового типу в період, коли буржуазія більше не в змозі ґарантувати розвиток продукційних сил.
У цей період він — разом з Пальміро Тольятті, Умберто Террачіні та иншими молодими соціялістами — видавав і редагував ґазету «Ордіне нуово» («Новий порядок»). Саме у статтях, опублікованих в «Ордіне нуово», Ґрамші на основі ретельної аналізи структури італійського суспільства розпочав теоретичну роботу над питанням рушійних сил революції в Італії і висунув завдання боротьби за союз промислового пролєтаріяту Півночі зі селянством Півдня, наголошуючи, що такий союз є найважливішою передумовою успішної боротьби за геґемонію пролєтаріяту в конкретних італійських умовах.
На XVII з'їзді соцпартії у Ліворно (січень 1921) стався розлам, і ліве крило партії (числом від третини до чверти делєґатів) сформувало самостійну комуністичну партію. Одним із лідерів молодої партії став Ґрамші. З травня 1922 року до листопада 1923 року Ґрамші, як делегат до III (Комуністичного) інтернаціоналу від Італії, жив і працював у Москві. Обраний депутатом, 1924 року Ґрамші повернувся до Італії, де очолив італійську компартію і повів боротьбу за перетворення її з сектантського уґрупування перших років на партію, базовану на масовому русі.
Ув'язнення Редагувати
На початку 1920-х в Італії поступово установлювалася фашистська влада. 27-30 жовтня 1922 Національна Фашистська Партія орґанізувала «похід на Рим», що після нього король Віктор Еммануїл III доручив лідеру партії Беніто Муссоліні сформувати уряд. Уже до того фашисти мали 36 місць у парляменті з 535 (для порівняння: комуністи мали 15), їх підтримувала Народна партія, що того ж 1922 року взяла участь у формуванні уряду разом з фашистами. Проте влітку наступного 1923 року вона поділилася думками з фашистами і на виборах 1924 року пішла з власним списком. 18 листопада 1923 був прийнятий «закон Ачербе», що давав преференції у формуванні складу парляменту партії-переможниці на виборах: так у квітні наступного року фашисти отримали ⅔ депутатських місць. 2 жовтня 1925 було створено фашистські «корпорації», що об'єднали найманих працівників і роботодавців, поклавши таким чином край профспілковому руху.
Після 9 листопада 1926, згідно із «Законом про захист держави», в Італії були розпущені опозиційні партії, закриті опозиційні ґазети та позбавлені мандатів депутати з нефашистських партій. Депутати-комуністи були заарештовані. Серед них був і Ґрамші.
Спочатку першого секретаря компартії відправили на о. Утіка, де його в купі з багатьма «неблагонадійними» було інтерновановано. 1928 року трибунал засудив Ґрамші до 20 років ув'язнення, і його відправляють спочатку до однієї в'язниці, потім до иншої. Більшу частину свого строку він провів у в'язниці Турі (поблизу міста Барі). На свободу вийшов внаслідок амністії через одинадцять років — смертельно хворим. Помер у лікарні Квізізана в Римі.
Тіло Ґрамші кремовано, його поховано у загальній могилі на цвинтарі Верано. По війні Ґрамші перепоховають на римському протестан-тському (анґлійському) цвинтарі.
Ідейна спадщина Редагувати
Південне питання Редагувати
Ґрамші прагнув виявити всі ті кардинальні проблеми, що не були вирішені в боротьбі за національне об'єднання і продовжували гальмувати економічний і політичний розвиток країни. Він досліджував в історичному плані проблему розриву між містом і селом, Північчю і Півднем, інтелектуалами та народом. Тим-то особливо велику увагу Ґрамші приділяв вивченню проблеми відсталості Півдня Італії — так званому південному питанню, яке він розглядав насамперед як питання селянське. За Ґрамші, сільськогосподарський Південь був по суті колонією промислової Півночі — саме нещадна експлуатація селян Півдня уможливили капіталістичний поступ на Півночі.
«В'язничні зошити» Редагувати
Спочатку через інтенсивну партійну роботу, а пізніше через ув'язнення і погіршення здоров'я Ґрамші не мав часу для розробки цілісної теорії, для написання книжок чи навіть памфлетів. Його теоретичні знахідки і відкриття розкидані по сторінках 29 зошитів, які він вів у фашистській тюрмі між 1929 і 1935. У цих зошитах він спробував вивчити кілька важливих питань, котрі хотів, коли з'явиться можливість, дослідити в низці книг.
Ґрамші вживає поняття «громадянське суспільство» подібно до німецького філософа Ґеорґа Геґеля (1770—1831), себто як сукупність суспільної діяльности та інститутів, що є частиною держави, але що — на відміну від «політичного суспільства» (державного апарату) — не є інструментом безпосереднього владарювання. До цих інститутів належать опозиційні партії, профспілки, добровільні об'єднання громадян, школа, церква. Громадянське суспільство, це — царина, в якій панівна суспільна кляса «орґанізовує» згоду почерез ідеолоґічно-культурну геґемонію (на відміну від політичного суспільства, де панування орґанізовано через примус).
Термін «геґемонія» є запозиченим у російських соціял-демократів кінця XIX ст.: ті послуговувались ним у дискусії про провідну ролю робітничої кляси підчас майбутньої революції у Росії. Запозичивши власне термін, Ґрамші вживав його, описуючи політичний устрій, який ув Европі 1920-30-х суттєво відріжнявся від дореволюційної, царської Росії. Панування буржуазії у Західній Европі, базоване не тільки на примусі, а й на своєрідній згоді, створювало умови, що унеможливлювали прихід пролєтаріяту до влади у спосіб, продемонстрований Жовтневою революцією, — почерез штурм влади (маневреної війни). Боротьба на Заході мала бути тривалою, мала набути форми позиційної війни, що розгортається навколо боротьби за геґемонію (панівне місце у суспільстві). Ця боротьба заходить ув історії не вперше: инші суспільні кляси за инших історичних обставин змагалися за суспільний провід.
У буржуазному суспільстві культурно-ідеолоґічну геґемонію здійснюють інтелєктуали (або «працівники розумової праці») почерез інститути «громадянського суспільства» — у буржуазному суспільстві це школи, церкви, засоби масової інформації, об'єднання громадян тощо. Інтелєктуали, що обслуговують панівну клясу, працюючи в сфері громадянського суспільства, можуть бути «традиційними інтелєктуалами», «успадкованими» з попередніх історичних епох (наприклад, священиків), так і виховуватися самою панівною клясою (наприклад, шкільні вчителі, офіцери, журналісти, письменники, філософи, політтехнолоґи тощо). Останніх Ґрамші назвав «орґанічними інтелєктуалами».
Орґанічні інтелєктуали пролєтаріяту як революційної кляси завжди є революційною інтеліґенцією. Орґанізаційною формою цієї інтеліґенції є комуністична партія, де відбувається її відбір.
За Ґрамші, всі люди є інтелєктуалами, коли займають активну життєву позицію, поєднуючи теоретично-ідеолоґічну роботу з практичною боротьбою за інтереси своєї кляси. З дальшим розгортанням революційних суспільних перетворень, з дальшим долученням мас до управління власним життям і суспільством загалом, «функції» інтелєктуалів виконуватиме повсякчас більше людей: вони самостійно розроблятимуть і втілюватимуть в життя політичні та господарські завдання, орґанізовуватимуть суспільні процеси і керуватимуть ними. Це означатиме справжню демократизацію — процес, покликаний унеможливити формування б'юрократії, яка зароджується саме за монополізації права приймати суспі-льно важливі рішення малим гуртом інтелєктуалів.
Марксизм й історичний матеріялізм Ґрамші позначав терміном «філософія практики», що його він запозичив в свого співвітчизника Антоніо Лябріоли. Так він підкреслював особливість марксизму як вчення, що в ньому теорія має перебувати у нерозривній єдності з практикою. Марксизм може допомогти масам стати головними дієвими особами історії, адже виробляє критичне мислення і цілісне світобачення, що спонукає до активних дій.
Ґрамші виступав проти двох — вельми впливових у його дні — теоретичних позицій, що вели до пасивности, що її можна виразити фразою «ми маємо ставитися до життя по-філософські». Першою був ідеалізм італійського геґельянця Бенедетто Кроче (1866—1952), другою — спрощений і механістичний варіянт марксизму російського більшовика Ніколая Бухаріна (1888—1938) (Ґрамші залишив чимало критичних заміток на популярний підручник марксистської соціолоґії «Теорія історичного матеріялізму» останнього).
Чільне місце у «В'язничних зошитах» займають параґрафи, замітки та нариси, присвячені проблємам італійської історії. Його історичні дослідження відріжняє широта тематики: в них розглядаються проблєми історії Італії від епохи Відродження (XV—XVI ст.ст.) до періоду фашизму (1922—1943). Головною метою історичних досліджень Ґрамші була наукова розробка проблєми геґемонії пролєтаріяту. З розробкою цієї проблєми тісно пов'язані всебічні дослідження, присвячені епосі Рісорджименто — періоду боротьби за національне визволення й об'єднання Італії у XIX ст.. На конкретних історичних прикладах Ґрамші показує, що союз із селянством визначає політичний успіх тієї сили, що здійснює керівну ролю у цьому союзі. Ґрамші розглядає Рісорджименто як буржуазну революцію, що залишилася незавершеною головне тому, що в Італії не здійснили революційних перетворень на селі.
Нова національна держава постала наслідком «пасивної революції»: італійська ліберальна буржуазія боялася активної участи народних мас (насамперед селянства) в об'єднавчому русі, а італійські революційні демократи («Партія дії»), що виступали за створення республіки, відштовхували від себе селянські маси тим, що не наважувалися вирішувати аґрарне питання у революційний спосіб. Збереження февдальних пережитків, слабкість демократичних сил зумовили внутрішнє безсилля ліберально-монархічного режиму, що чітко проявилися по першій світовій війні (1914—1918). Така історичне «спадщина» Рісорджименто полегшила захоплення влади фашистами.
Література та мистецтво Редагувати
Постійну увагу Ґрамші привертали питання літератури й мистецтва: вже у другій половині 1910-х він писав літературну та театральну критику для «Аванті!»). Терміном «національно-народне» Ґрамші позначав мистецтво та літературу, що допомагають завоювати та втримати геґемонію: «національно-народний» означає не інтелєктуальний чи космополітичний, але такий, що звертається до народного життя та допомагає політичній мобілізації народних мас.
Твори Редагувати
- Твори Антоніо Ґрамші, 12 тт. (Opere di Antonio Gramsci, 12 voll., 1948—1971)
- В'язничні зошити, 4 тт. (Quaderni del carcere, 4 voll., 1975)
- Тексти 1913—1926 рр., 6 тт. (Scritti 1913—1926, 6 voll., 1971—1987)
Видання українською Редагувати
- Антоніо Ґрамші. В'язничні зошити. Вибрані записи / Пер. з іт. — Київ: Вперед, 2014. — 241 стор. ISBN 978-617-7061-07-5
- Антоніо Ґрамші. В'язничні зошити. Вибрані записи / Пер. з іт. — 2-е вид., перероб. і доп. — Київ: Вперед, 2017. — 417 стор. ISBN 978-966-97690-0-8
Література Редагувати
Книжки Редагувати
- Михаил Грецкий. Антонио Грамши — политик и философ. — Иосква: Наука, 1991. — 159 с. (рос.)
- Ирина Григорьева. Исторические взгляды Антонио Грамши. — Москва: Издательство Московского университета, 1978. — 296 с. (рос.)
- Perry Anderson, The Antinomies of Antonio Gramsci, London: New Left Review, 1976. (англ.)
- Giulio Angioni, Gramsci e il folklore come cosa seria, in Fare, dire, sentire. L'identico e il diverso nelle culture, Il Maestrale, 2011. (італ.)
- Nicola Auciello, Socialismo ed egemonia in Gramsci e Togliatti, De Donato, Bari 1974. (італ.)
- Nicola Badaloni et al., Attualità di Gramsci, Il Saggiatore, Milano 1977. (італ.)
- Giorgio Baratta, Antonio Gramsci in contrappunto. Dialoghi col presente, Carocci, Roma 2008. (італ.)
- Norberto Bobbio, Saggi su Gramsci, Feltrinelli, Milano 1990. (італ.)
- Carl Boggs, The Two Revolutions: Gramsci and the Dilemmas of Western Marxism, London: South End Press, 1994. (англ.)
- Guido Davico Bonino, Gramsci e il teatro, Einaudi, Torino 1972. (італ.)
- Iain Chambers, Esercizi di potere. Gramsci, Said e il postcoloniale, Meltemi editore, Roma 2006. (італ.)
- Alberto Mario Cirese, Intellettuali, folklore, istinto di classe, Einaudi, Torino 1976. (італ.)
- Benedetto Fontana, Hegemony and Power: On the Relation between Gramsci and Machiavelli, London-Minneapolis: University of Minnesota Press, 1993. (англ.)
- Biagio De Giovanni et al., Egemonia Stato partito in Gramsci, Editori Riuniti, Roma 1977. (італ.)
- Ferdinando Dubla, Massimo Giusto (a cura), Il Gramsci di Turi — Testimonianze dal carcere, Chimienti editore, 2008. (італ.)
- Michele Filippini, Gramsci globale. Guida pratica agli usi di Gramsci nel mondo, Odoya, Bologna 2011. (італ.)
- Giuseppe Fiori, Vita di Antonio Gramsci, Laterza, Roma-Bari 1989. (італ.)
- Giuseppe Fiori, Gramsci Togliatti Stalin, Laterza, Roma-Bari 1991. (італ.)
- Eugenio Garin, Con Gramsci, Editori Riuniti, Roma 1997. (італ.)
- Valentino Gerratana, Gramsci. Problemi di metodo, Editori Riuniti, Roma 1997. (італ.)
- Luciano Gruppi, Il concetto di egemonia in Gramsci, Editori Riuniti, Roma 1972. (італ.)
- Eric Hobsbawm, Gramsci in Europa e in America, Laterza, Roma-Bari 1995. (італ.)
- James Joll, Antonio Gramsci, New York: Viking Press, 1977. (італ.)
- Domenico Losurdo, Antonio Gramsci. Dal liberalismo al comunismo critico, Gamberetti editrice, Roma 1997. (італ.)
- Mario Alighiero Manacorda, Il principio educativo in Gramsci. Americanismo e conformismo, Editori Riuniti, Roma 1970. (італ.)
- Michele Martelli, Gramsci filosofo della politica, Unicopli, Milano 1996. (італ.)
- Rodolfo Mondolfo, Da Ardigò a Gramsci, Nuova Accademia, Milano 1962. (італ.)
- Raul Mordenti, Gramsci e la rivoluzione necessaria, Editori Riuniti University Press, Roma 2011. (італ.)
- Chantel Mouffe (ed.), Gramsci and Marxist Theory, London: Routledge & Kegan Paul, 1979, pp. viii+288. (англ.)
- Leonardo Paggi, Antonio Gramsci e il moderno principe, Editori Riuniti, Roma 1970. (італ.)
- Gerardo Pastore, Antonio Gramsci. Questione sociale e questione sociologica, Belforte, Livorno 2011. (італ.)
- Hugues Portelli, Gramsci e il blocco storico, Laterza, Bari 1976. (італ.)
- Angelo Rossi, Giuseppe Vacca, Gramsci tra Mussolini e Stalin, Fazi editore, Roma 2007. (італ.)
- Angelo Rossi, Gramsci da eretico a icona. Storia di un «cazzotto nell'occhio», Guida editore, Napoli 2010. (італ.)
- Angelo Rossi, Gramsci in carcere. L'itinerario dei Quaderni (1929—1933), Guida editore, Napoli 2014. (італ.)
- Battista Santhià, Con Gramsci all'Ordine Nuovo, Editori Riuniti, Roma 1956. (італ.)
- Antonio Santucci, Antonio Gramsci. 1891—1937, Sellerio, Palermo 2005. (італ.)
- Paolo Spriano, Gramsci e Gobetti. Introduzione alla vita e alle opere, Einaudi, Torino 1977. (італ.)
- Paolo Spriano, Gramsci in carcere e il partito, Editori Riuniti, Roma 1977. (італ.)
- Giuseppe Tamburrano, Gramsci: la vita, il pensiero e l'azione, Lacaita, Bari-Perugia 1963. (італ.)
- Palmiro Togliatti, La formazione del gruppo dirigente del Partito comunista italiano nel 1923—1924, Editori Riuniti, Roma 1974. (італ.)
- Palmiro Togliatti, Scritti su Gramsci, Editori Riuniti, Roma 2001. (італ.)
- Giuseppe Vacca, Gramsci e Togliatti, Editori Riuniti, Roma 1991. (італ.)
Статті Редагувати
- К. Богуславська. Ґрамші Антоніо // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.178 ISBN 978-966-611-818-2
- И. Григорьева. Антонио Лабриола и Антонио Грамши // А. В. Адо (ред.). Проблемы новой и новейшей истории. — Москва: Издательство Московского университета, 1972. — 286 с.(рос.)
- Э. Я. Егерман. Антонио Грамши о крестьянском вопросе в Италии // Вопросы философии (Москва). — 1950. — № 1.(рос.)
- М. Н. Іваницький. Антоніо Грамші (до 25-річчя з дня загибелі в фашистських катівнях) // «Український історичний журнал» (Київ). — 1962. — № 2. — Стор. 143—144.
- В. О. Копилов. Антоніо Грамші: неомарксистська експлікація діалектики влади і знання // Гуманітарний часопис (Харків). — 2005. — № 4. — Стор. 10-17.
- Г. Кудрявцева. Партія в системі поглядів Антоніо Грамші // Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. «Історія та географія». — 2013. — Вип. 49. — Стор. 97-99.
- Régis Debray, «Schema for a Study of Gramsci», in New Left Review, I/59, January-February 1970, pp. 48–52.(англ.)
- Antonio Carrannante, «Sull'uso di 'galantuomo' in Gramsci», in Studi novecenteschi, 2013, 1, pp. 205–218.(італ.)
- Antonio Carrannante, «Antonio Gramsci e i problemi della lingua italiana», in Belfagor, 30 settembre 1973, pp. 544–556.(італ.)
- Eric Hobsbawm, «Gramsci and Political Theory», in Marxism Today, July, 1977, pp. 205–213.(англ.)
- Wolfgang Fritz Haug, «Gramsci's Philosophy of Praxis from One Century to the Next», in boundary 2, Vol. 26, No. 2 (Summer, 1999), pp. 101–117.(англ.)
- Peter Ives, «‘Global English’: Linguistic Imperialism or Practical Lingua Franca?», in Studies In Language & Capitalism 1, 2006, pp. 121—141.(англ.)
- Michael R. Krätke, «Antonio Gramsci's Contribution to a Critical Economics», in Historical Materialism, 19.3 (2011), pp. 63–105.(англ.)
- Spurgeon Thompson, «Gramsci and James Connolly: Anticolonial Intersections», in Interventions, vol. 5, no.3, 2003, pp. 371–381.(англ.)
Див. також Редагувати
Примітки Редагувати
- ↑ Archivio Storico Ricordi — 1808.
- ↑ Vacca G. Dizionario Biografico degli Italiani — 2002. — Vol. 58.
- Грамши Антонио // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
- http://www.cemeteryrome.it/graves/notable.html
- Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- Czech National Authority Database
- https://storia.camera.it/deputato/antonio-gramsci-18910122
- Володимир Артюх. Грамші в соціальних науках: антропологія [ 20 жовтня 2018 у Wayback Machine.] // Спільне. — 19 жовтня 2018
- Frank Rosengarten. . Архів оригіналу за 21 липня 2012. Процитовано 2 квітня 2013.
- Gramsci on Theatre, in New Theatre Quarterly, Vol. 12, Issue 47 (August 1996), pp. 259—265.
Посилання Редагувати
Твори Ґрамші Редагувати
- Твори Антоніо Ґрамші [ 27 травня 2019 у Wayback Machine.] на сайті Е-бібліотека «Чтиво»
- Революція всупереч «Капіталові» (1918) [ 1 листопада 2015 у Wayback Machine.]
- Деякі сторони південного питання (1926) [ 23 лютого 2015 у Wayback Machine.]
- Про політичне керівництво кляси до і після взяття влади (1929) [ 10 травня 2014 у Wayback Machine.]
- Сучасний Державець (1931—1932) [ 11 березня 2016 у Wayback Machine.]
- Цезаризм (1932) [ 15 березня 2016 у Wayback Machine.]
- Ораторство, усна творчість, культура (1933) [ 17 листопада 2021 у Wayback Machine.]
Про нього Редагувати
- Володимир Артюх. Грамші в соціальних науках: антропологія (2018) [ 20 жовтня 2018 у Wayback Machine.]
- Ерік Гобсбаум. Ґрамші та політична теорія (1977) [ 12 лютого 2015 у Wayback Machine.]
- Роман Тиса. Основні поняття політичної теорії Антоніо Ґрамші (2011) [ 7 січня 2012 у Wayback Machine.]
- Роман Тиса. Фраґменти про орґанічних інтелєктуалів (2014) [ 2 лютого 2015 у Wayback Machine.]
- Роман Тиса. Біля витоків «західного марксизму»: Лукач, Корш, Ґрамші (2018) [ 29 травня 2019 у Wayback Machine.]
- Ґрамші // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.