Щорс Мико́ла Олекса́ндрович (25 травня (6 червня) 1895, м. Сновськ, Великощимельська волость, Городнянський повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія — 30 серпня 1919, с. Білошиці, Коростенський район, Коростенська округа, Волинська губернія, УНР, нині Житомирщина, Україна) — український радянський військовий діяч, один з військових командирів більшовиків під час радянсько-української війни. Учасник українських червоногравдійських повстанських формувань. У 1930-тих рр. образ Щорса почала активно використовувати радянська пропаганда.
| Щорс Микола Олександрович | |
|---|---|
| рос. Николай Щорс | |
| | |
| Народився | 25 травня (6 червня) 1895 Сновськ, Великощимельська волость, Городнянський повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія |
| Помер | 30 серпня 1919 (24 роки) Білошиці, Щорсівська сільська рада, Коростенський район, Коростенська округа, Волинська губернія, УНР ·кульове поранення в голову |
| Поховання | Міське кладовище (Самара)d |
| Підданство | Російська імперія → УСРР |
| Національність | українець[джерело?] |
| Діяльність | військовослужбовець |
| Alma mater | Національний військово-медичний клінічний центр «Головний військовий клінічний госпіталь» |
| Учасник | Перша світова війна, Радянсько-українська війна (1917—1921) і Радянське вторгнення в Україну (1919) |
| Військове звання | Підпоручик начальник (командир) дивізії |
| Попередник | Іван Локотош |
| Наступник | Іван Дубовий |
| Партія | РСДРП(б) |
| Родичі | батько Олександр Миколайович мати Олександра Михайлівна (уроджена Табельчук) |
| У шлюбі з | Фрума Хайкіна |
| Діти | Валентина Халатникова (Щорс) |
| Автограф | |
|
Життєпис ред.
Народився у м. Сновськ, нині центр Сновського району Чернігівської області, Україна (тоді Городнянський повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія). Народився в багатодітній родині Олександра Миколайовича Щорса.
Військова кар'єра в російській армії ред.
1909 року закінчив початкову школу в Сновську й 1910 року з другої спроби вступив до Київської військово-фельдшерської школи, яку закінчив у липні 1914 року.
У серпні 1914 року одержав призначення на посаду молодшого фельдшера 3-го окремого мортирного дивізіону Віленського військового округу, у складі якого брав участь у бойових діях на Північно-Західному фронті Першої світової війни. У жовтні 1915 року його переведено на дійсну військову службу до 227-го запасного піхотного батальйону. На початку 1916 року був відряджений на навчання до Віленського військового училища, яке на той час було евакуйоване до Полтави. По закінченню прискореного (4-місячного) курсу навчань в училищі одержав чин прапорщика та призначення до 142-го запасного піхотного полку.
Від вересня 1916 року — на Південно-Західному (згодом — на Румунському) фронті на посаді молодшого офіцера роти 335-го Анапського піхотного полку 84-ї піхотної дивізії XXVI армійського корпусу. У березні 1917 року був відряджений до штабу 9-ї Армії на навчання, на організовані там короткострокові офіцерські курси командирів батальйонних штурмових (траншейних) команд. У квітні того ж року Щорсу надано чин підпоручика, у травні — евакуйовано до Сімферополя, де він пробув до грудня, лікуючись від сухот у військовому госпіталі, після чого, за станом здоров'я, вибув із армії та повернувся до Сновська.
Від повстанця до командира дивізії Української радянської армії ред.
Політичні уподобання Щорса після демобілізації — на боці соціалістів-революціонерів, що й зумовило його ставлення до подій в Україні: він не сприйняв союзу з австро-німецькими військами, з якими ще зовсім недавно бився на фронті, та одночасно вороже поставився до більшовиків, які підписали Берестейську угоду з країнами Четверного союзу про замирення. До наших днів не дійшло скільки-небудь достовірних документів про його участь у Семенівському партизанському загоні, що воював із німецькими військами на Чернігівщині в березні 1918 року, але про це є згадки в мемуарній літературі.
Період життя Щорса з квітня до серпня 1918 року залишається темною плямою, що в радянські часи була щедро заповнена міфами та легендами. Можна з упевненістю сказати, що не відповідають дійсності ні його зустріч з Леніним, ні його партизанське минуле в Сибіру або ж інші бойові звитяги. Альтернативні версії про близькість Щорса до лідерів партії есерів, або про його мандати, які підписала Марія Спиридонова, також не мають документальних підтверджень.
Єдине, що лишається поза сумнівами, — зміна політичних уподобань. Після нетривалого перебування на Середньому Поволжі поблизу Самари та Ставрополя, у кінці серпня 1918 року він із повноваженнями Всеукраїнського ЦВРК з'явився в нейтральній смузі, де розпочав формувати з повстанських загонів регулярні українські радянські військові частини. Як засвідчили очевидці, відтоді й надалі Щорс проявляв нетерпимість до есерів і всіляко намагався позбутися їх у лавах повстанців.
З 22 вересня 1918 року — командир Богунського полку в складі Першої української радянської дивізії. Від листопада 1918 року Микола Щорс одночасно з посадою командира полку поєднував обов'язки командира 2-ї бригади, до складу якої, крім Богунського, входив також і Таращанський полк. 6 лютого 1919 року о 10-й годині ранку Богунський полк під командуванням Щорса узяв Київ. Начальником київського гарнізону було призначено Локотоша, комендантом Києва — Щорса. Обов'язки коменданта міста Щорс виконував приблизно тиждень, до середини лютого.
Наказом по Групі військ Київського напрямку № 18 від 6 березня 1919 року замість Локотоша начальником 1-ї дивізії призначено Щорса. 7 березня 1919 року Армія Української Народної Республіки оволоділа містом Бердичів. Уже 9 березня в район міста прибув начальник Першої української радянської дивізії Микола Щорс, якому доручили ліквідувати загрозливе для більшовиків становище. Внаслідок запеклих боїв, у яких разом зі щорсівцями взяли участь Іваново-Вознесенський полк, два бронепотяги з Луганська, а також озброєні місцеві робітничі дружини, 19 березня війська Української Народної Республіки розбито й відкинуто до Новограда-Волинського. Бердичів захопили більшовики. Під час боїв Микола Щорс улаштовує свій спостережний пункт на одній із башт кляштору Босих кармелітів, звідки керує радянськими військами. Про бердичівські бої Микола Щорс писав у листі до дружини:
| В течении 9 дней шёл сильный и упорный бой с утра до ночи. Но всё же противник был разбит, не смотря на то, что город переходил из рук в руки. Я назвал это „бердичевским кошмаром“… Но я был уверен в победе — и победил. (рос.) |
У травні 1919 року, докладаючи максимум зусиль для збереження дисципліни та забезпечення боєздатності своєї дивізії, не підтримав Григор'ївське повстання.
Загинув Микола Щорс 30 серпня 1919 року в бою на Житомирщині за нез'ясованих обставин.
Поховано у вересні 1919 року в Росії, на православному Всіхсвятському цвинтарі міста Самара; 10 липня 1949 року, після офіційної ексгумації, що засвідчена актом, прах перенесено на міське кладовище.
Дослідження загибелі ред.
Офіційна версія про те, що Щорс загинув від кулі петлюрівського кулеметника 30 серпня 1919 року близько сьомої вечора під час бою Богунського полку проти 13-го полку 7-ї бригади II-го корпусу УГА біля села Білошиці Коростенського району на Житомирщині, з початком «відлиги» 1960-х років стала піддаватися критиці.
Спочатку дослідники інкримінували вбивство командира тільки командувачу Харківським військовим округом Івану Дубовому, який у роки Громадянської війни був заступником Миколи Щорса в 44-й дивізії. У збірнику 1935 року «Легендарний начдив» вміщено свідчення Івана Дубового: «Противник відкрив сильний кулеметний вогонь і, особливо пам'ятаю, проявляв „зухвалість“ один кулемет біля залізничної будки … Щорс взяв бінокль і почав дивитися туди, звідки йшов кулеметний вогонь. Але пройшла мить, і бінокль з рук Щорса впав на землю, голова Щорса теж …». Голову смертельно пораненого Щорса бинтував Дубовий. Щорс помер у нього на руках. «Куля увійшла спереду, — пише Дубовий, — і вийшла ззаду», хоча він не міг не знати, що вхідний кульовий отвір менший вихідного. Коли медсестра Богунського полку Ганна Розенблюм хотіла змінити першу, досить поспішну пов'язку на голові вже мертвого Щорса на більш акуратну, Дубовий не дозволив. За розпорядженням Дубового тіло Щорса без медичного огляду відправили для підготовки до поховання. Свідком загибелі Щорса був не тільки Дубовий. Поряд знаходилися командир Богунського полку Казимир Квятек та уповноважений Реввійськради 12-ї армії Павло Танхіль-Танхілевіч, посланий з інспекцією членом РВР 12-ї армії Семеном Араловим, по суті першим керівником управління у складі Червоної Армії, яке згодом стане відомим як ГРУ.
Ймовірним виконавцем вбивства «червоного» командира називається Павло Самуїлович Танхіль-Танхілевіч. Йому було двадцять шість років, народився він у Одесі, закінчив гімназію, розмовляв французькою і німецькою. Влітку 1919 став політичним інспектором Реввійськради 12-ї армії. Через два місяці після загибелі Щорса він виїхав з України і прибув на Південний фронт як старший цензор-контролер Військово-цензурного відділу Реввійськради 10-ї армії.
Ексгумація тіла, зроблена в 1949 року в Куйбишеві при перепохованні, підтвердила, що він був убитий з близької відстані пострілом у потилицю. Куля, виявлена в черепі Щорса[джерело?], після експертиз, була ідентифікована і виявилась від браунінга П. С. Танхіль-Танхілевіча[джерело?]. Пізніше, віднайдені документи, що він виконав наказ Реввоєнради 12 армії[джерело?], яка звинуватила Щорса — у «українському націоналізмі»[джерело?]. Йому ставилось у провину збереження на підконтрольній його військовій частині території, навчальних закладів з українською мовою навчання. Про це у своїй доповіді на Пленумі ЦК присвяченій злочинам, вчиненим проти комуністичних діячів України, згадував Микита Сергійович Хрущов. Під Рівним пізніше був убитий щорсівець Тимофій Черняк — командир Новгород-Сіверського полку. Потім помер Василь Боженко, командир бригади. Його відправили в Житомир (за офіційною версією, помер у Житомирі від запалення легенів). Обидва були найближчими сподвижниками Миколи Щорса.
Левко Лук'яненко пише:
| А, може, не знаєте, що Щорса чекіст Танхіль-Танхілевич з браунінга за наказом з Москви застрілив ззаду в потилицю (коли Москва відчула, що Щорс почав хилитися в український бік)? Може, Ви не знаєте, що чекісти отруїли Боженка з тієї ж причини? Хіба отруєння — не постріл у спину? | ||
— Лук'яненко Л. Г., Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні: відповідь генералові Іщенку. — К. : Козаки, 2002. — С. 32–33. — ISBN 966-514-038-8. |
Сім'я та родичі ред.
- Батько — Олександр Миколайович, робітник-залізничник, машиніст паровоза, родом з Мінської губернії.
- Мати — Олександра Михайлівна (уроджена Табельчук).
- Рідні сестри — Акуліна, Катерина та Ольга.
- Брат — Костянтин.
Після смерті матері батько одружився вдруге на Марії Костянтинівні Подбєло, котра народила дітей: Зинаїду, Раїсу, Лідію, Григорія та Бориса. Григорій Щорс (загадково помер наглою смертю в Ревелі наприкінці 1930-х) лишив по собі спогади про брата, опубліковані в 1935 році. Дружина — Фрума Хайкіна; дочка — Валентина Халатникова (Щорс), вийшла заміж за Халатникова І. М., академіка Російської академії наук.
Пам'ять ред.
26 листопада 1938 року РНК УРСР своєю постановою № 1616 ухвалив спорудити (мовою оригіналу) «пам'ятник легендарному герою громадянської війни тов. Щорсу». Подію було приурочено до 20-річчя Першої повстанської дивізії, монумент (автори — Гельман, Кратко, Ульянов) відкрито на одному з бульварів Житомира (зруйнований під час німецької окупації). В 1939 році на відзнаку 20-річчя від дня загибелі Щорса Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову про спорудження пам'ятника Щорсу в тодішньому Куйбишеві. В Києві пам'ятник Щорсу встановлено 1954 року на бульварі Тараса Шевченка, де раніше був пам'ятник Олексію Бобринському.
У Чернігові на Алеї Героїв у 1977 році встановлено бюст (див. Пам'ятники Чернігова) роботи скульптора Олександра Скоблікова та архітектора Анатолія Ігнащенка. 17 квітня 2015 року погруддя було зруйноване радикальними активістами.
Погруддя Миколи Щорса було встановлене в Сновську (скульптор Г. П. Гутман, 1954), пізніше демонтоване і замінене на погруддя Тараса Шевченка. Був також пам'ятник Миколі Щорсу в селі Красівка Бердичівського району Житомирщини, пізніше демонтований.
На батьківщині діє музей, директором якого довгий час була його сестра — Ольга Олександрівна Щорс (пом. 1985). Місто Сновськ, в якому народився Микола Олександрович і де, власне, знаходиться музей, у 1935 році було назване Щорсом, а селище Божедарівка у Дніпропетровській області — Щорськом (1939). Село Білошиці, де загинув Щорс, до 2016 року називалося Щорсівка.
В багатьох великих та малих населених пунктах Радянського Союзу іменем Щорса було названо вулиці, парки, проспекти.
В УРСР і СРСР Щорс став об'єктом культу: роман Семена Скляренка, повісті Олекси Десняка, поеми Йосипа Количева[ru], віршовані твори Івана Кулика та Андрія Угарова, спогади Костянтина Паустовського, художній фільм Олександра Довженка («Щорс», 1939), опери Жданова («Щорс», 1937), Йориша («Богунці», 1936) та Лятошинського («Полководець», 1937).
У передвоєнні часи його прізвище активно використовується у виданнях, скерованих на масового читача: «Супутник агітатора», «Пропагандист і агітатор РККА», «Календар колгоспника», «Бібліотека червоноармійця» тощо. Для дітей та юнацтва виходить друком книжка Нісона Ходзі «Щорс. Боевые эпизоды» (1938), яка відразу ж перекладається українською мовою та видається під назвою «Із життя Щорса». В 1939 році Броніслав Кежун видав збірку віршів про Щорса. В тому ж році Дмитро Петровський у журналі «Новый мир» публікує «Повість про полки Богунський і Таращанський», де вперше викладає власну точку зору на події 1919 року.
Широкої популярності набула «Пісня про Щорса» (музика Матвія Блантера, слова Михайла Голодного[ru]), створена у 1936 році. Хоча текст був написаний на рік раніше, а музичний супровід запропонував відомий на той час композитор Іван Шишов, перший варінт під назвою «Пісня про загін Щорса» не здобув визнання. Тільки після опрацювання тексту та заміни музикального супроводу твір став відомим на всю країну.
У 1936 році пісню «Зібрав Щорс загін завзятих» склав сліпий кобзар Павло Носач. Невдовзі твір був опублікований в журналі «Український фольклор» (з 1939 року — «Народна творчість»). Того ж таки року на слова Олеся Юренка «Пісню про Щорса» написав Григорій Верьовка, щорсівський земляк.
По війні літературна епопея, пов'язана з іменем Щорса продовжується з новою силою. Низка обмежень щодо деяких персонажів громадянської війни зникає, на книжних полицях з'являються спогади та літературні вправи на історичні теми. Середи них — твори Сергеєнка, Позняка, мемуари Аралова, Ісаковича, Щаденка. У 1954 році ще одну «Пісню про Щорса» написав Андрій Лазаренко на слова Андрія Пашка.
Примітки ред.
- Щорс Николай Александрович // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
- . Архів оригіналу за 27 серпня 2021. Процитовано 8 вересня 2021.
- Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне. Том третий [ 10 січня 2017 у Wayback Machine.]. — М., Л.: Госвоениздат, 1932. — 350 с. (рос.)
- ↑ Щорс. Таємниця смерті та початок міфу. Історична правда. Процитовано 24 вересня 2022.
- Шлаен, 1999.
- Евдокимов, 2001.
- ЦДАВО України, ф. 2, оп. 7, сп. 64, арк. 18. Оригінал
- Витяг з протоколу № 8 від 10 жовтня 1939 р., п. 43
- . Архів оригіналу за 6 квітня 2016. Процитовано 29 квітня 2015.
- . Архів оригіналу за 20 липня 2020. Процитовано 20 липня 2020.
- Пам'ятник Щорсу М. О., с. Красівка Бердичівського р-ну на вебсайті «Мій Бердичів».
Посилання ред.
- Щорс Микола // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1967. — Т. 8, кн. XVI : Літери Уш — Я. — С. 2107. — 1000 екз.
- Веб-енциклопедія Києва.
- Документальний фільм «Слід кривавий стелиться…» [ 12 грудня 2007 у Wayback Machine.]
- Евдокимов П. // Спецназ России. — 2001. — № 63. — декабрь. (рос.)
- Шлаен А. Таинственный выстрел [ 28 січня 2016 у Wayback Machine.] // Зеркало недели. — 1999. — № 33 (254). — 21—27 августа. (рос.)
- Махун С. Загибель Миколи Щорса // День. — 2001. — № 155. — 31 серпня.
- Пам'ятник М. Щорсу в селі Красівка Бердичівського району. [ 22 січня 2014 у Wayback Machine.]
Література ред.
- Щусь О. Й. Щорс Микола Олександрович [ 13 березня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 688. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1359-9.
- Инсаров-Вакс М. А. Мои документы: [Воспоминания участника гражданской войны на Украине]. — Л.: Рабочее издательство «Прибой», 1927. — 160 с. (рос.)
- Марьенков Е. М. Николай Щорс: Очерки. — Смоленск: Запгиз, 1936. — 132 с. (рос.)
- Герасимов Е. Н., Эрлих М. М. Николай Александрович Щорс: боевой путь. — М.: Воениздат, 1937. — 158 с. (рос.)
- Ходза Н. А. Щорс. Боевые эпизоды. — М., Л.: Детиздат, 1938. — 44 с. (рос.)
- Календарь колхозника. — М.: Сельхозгиз, 1939. (рос.)
- Спутник агитатора. — М.: Из-во ЦК ВКП(б) «Правда», 1939. (рос.)
- Ісакович В. М. Легендарний герой громадянської війни М. О. Щорс. — К.: Вид-во АН УРСР, 1949. — 51 с.: іл.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
- Васильчиков В. С. Начдив Щорс (боевой путь). — М.: Оборонгиз, 1957. — 119 с.: карты, портр. (рос.)
- Сергеенко М. М. Дорогой Щорса. Рассказы. — М.: Советская Россия, 1958. — 365 с. (рос.)
- Фаликман И. Ш. Чёрный ветер. — М.: Советский писатель, 1968. (рос.)
- Карпенко В. В. Щорс. — М.: Молодая гвардия, 1974. — 224 с. — (Жизнь замечательных людей. Вып. 2 (536)). (рос.)
- Позняк П. І. Легендарный начдив. [ 28 січня 2016 у Wayback Machine.] — М.: Политиздат, 1984. (рос.)
- Аралов С. И. Ленин вел нас к победе. Воспоминания. [ 28 січня 2016 у Wayback Machine.] — 2-е изд. — М.: Госполитиздат, 1989. (рос.)
- Мяло И. И. Разбранница. — Минск: Мастацкая литература, 1992. — 331 с. (рос.)
- Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.