Фонетична система сучасної української мови, включаючи літературні норми й деякі діалектні особливості, налічує 38 основних фонем: 6 голосних і 32 приголосних; додатково визначають 13 приголосних фонем у периферійній підсистемі. Також існують інші погляди на фонемний склад української мови.
Українська фонетика відзначається милозвучністю, що створюється багатьма компонентами, вона потребує належної фонетичної організації. Милозвучність вимагає свідомого уникання незграбності в поєднанні звуків, послідовного й неухильного дотримання норм правильної вимови.
Засоби милозвучності української мови:
- спрощення в групах приголосних (уникнення збігу приголосних);
- велика кількість голосних звуків;
- дзвінкі приголосні не озвучуються (не оглушуються);
- функціонування побічного наголосу, як наслідок, наближення речень до поезії;
- голосні не втрачають якісних і кількісних показників;
У поданих нижче таблицях у скісних дужках подані основні фонеми, а у квадратних — їхні алофони засобами міжнародного фонетичного алфавіту.
Голосні Редагувати
| На письмі | Опис | МФА | |||
|---|---|---|---|---|---|
| наголошений | ненаголошений | ||||
| після твердих | після м'яких | після твердих | після м'яких | ||
| і ї | неогублений передній високий | [i] [ɪ]* | [i] | [i] [ɪ]* | [i] |
| и | неогублений ненапружений передній високо-середній | [ɪ] | — | [ɪ] [ɛ̝]* | — |
| е є | неогублений передній низько-середній | [ɛ] | [e] | [ɛ̝] | [e] |
| а я | неогублений задній низький | [ɑ] | [ɑ̈] | [ɑ] | [ɑ̈] |
| о | огублений задній низько-середній | [ɔ] | [ɔ̈] | [ɔ] | [ɔ̈] |
| у ю | огублений задній високий | [u] | [ʊ] | [u] | [ʊ] |
Українські голосні — повного творення. Їх вимовляють чітко й виразно як у наголошеній позиції, так і в ненаголошеній, але в ненаголошеній позиції вимовляють приблизно у два рази коротше, і, як наслідок, якісно, що найбільш помітно для голосних з дуже подібними артикуляційними параметрами. Проте в українській мові немає коротких зредукованих голосних. Ненаголошені голосні, так само як і наголошені, є звуками повного творення.
Голосний /i/ — переднього ряду високого піднесення. Куточки губ розтягнуті, утворюючи вузьку щілину. Цей звук напружений, що надає йому більшої чіткості й виразності. Під час вимови ненаголошеного /i/ губи розтягнуті трохи менше, він стає нижчим, заднішим, та менш напруженим. Звук /i/ вимовляється без помітного наближення до /ɪ/ у більшості як наголошених, так і ненаголошених позицій. У словах інде, іноді, інколи, інший і подібних початковий наголошений /i/ може частково або повністю набувати ознак звука /ɪ/. Також звук /i/ вимовляється як /ɪ/ після /j/ у багатьох суфіксах, основна форма яких зі звуком /ɪ/, а також після /nʲ/ та /j/ у закінченнях форм називного й орудного відмінків однини й усіх непрямих відмінків множини присвійних прикметників, числівника третій, та прикметників м'якої групи, тобто відповідно до морфонем з |ɪ|.
Голосний /ɪ/ — переднього ряду високого піднесення, але трохи нижчий і задніший за /i/, ненапружений, куточки губ розтягнуті трохи менше. Під час вимови ненаголошеного /ɪ/ він стає дещо нижчим, його вимова наближається до вимови звука /ɛ/. Ці зміни більші й помітніші коли в наступному складі йде голосний відносно низького підняття /ɛ ɑ/, і менш помітні коли в наступному складі йде голосний відносно високого підняття /i ɪ ɔ u/, особливо коли цей голосний наголошений.
Голосний /ɛ/ — переднього ряду низько-середнього піднесення, ненапружений, куточки губ трохи розтягнуті, але ще менше ніж при вимові /ɪ/. Під час вимови ненаголошеного /ɛ/ він стає вищим, його вимова наближається до вимови звука /ɪ/. Ці зміни більші й помітніші коли в наступному складі йде голосний вищого підняття /i ɪ u/, і менш помітні коли в наступному складі йде голосний нижчого підняття /ɑ/, особливо коли цей голосний наголошений. Також на вимову ненаголошеного /ɛ/ впливає сусідство м'яких приголосних, в цьому випадку звук ще переднішає й вищає. Але ненаголошений /ɛ/ майже не втрачає своєї якості коли він стоїть на початку слова, є сполучним у складному слові, або ж є закінченням слова.
Голосний /ɑ/ — заднього ряду низького піднесення, ненапружений, губи в його творенні участі не беруть. Під час вимови ненаголошеного /ɑ/ він трохи вищає та переднішає.
Голосний /ɔ/ — заднього ряду середнього піднесення, ненапружений, губи заокруглюються й трохи випинаються наперед. Під час вимови ненаголошеного /ɔ/ він трохи вищає. За винятком іншомовних слів та коли звук /ɔ/ сполучний у складних словах, у ненаголошеній позиції він ще вищає перед складом з /i u/, а особливо перед складом з наголошеним /u/.
Голосний /u/ — заднього ряду високого піднесення, ненапружений, губи заокруглюються й випинаються наперед значно більше ніж при вимові /ɔ/. Під час вимови ненаголошеного /u/ він частково знегублюється, незначною мірою переднішає та нижчає.
Голосні заднього ряду /ɑ ɔ u/ після м'яких приголосних отримують додатковий і-подібний сегмент у початковій фазі, а перед м'якими приголосними — у кінцевій фазі. При цьому як правило зберігається довжина основної фази, і відповідно зростає довжина звучання всього голосного. При швидшому темпі мовлення цей сегмент поширюється й на основну фазу голосного, особливо ненаголошеного, через що голосний стає переднішим і вищим. Найбільш чуттєвим до таких змін є /ɑ/, а найменш чуттєвим — /ɔ/.
Сплутування ненаголошених /ɪ/ та /ɛ/ — одна з найхарактерніших рис українського вокалізму. Деякі слова можуть вимовлятись абсолютно однаково: мине́—мене́ [mɛ̝ˈnɛ], наведу́—на виду́ [nɑ̈wɪ̞ˈdu]. Загалом українському вокалізму властива регресивна дистантна гармонійна асиміляція голосних, у якій голосні деякою мірою уподібнюються до голосних наступного складу за рядом, піднесенням і огубленістю.
Приголосні Редагувати
| Губні | Передньоязикові | Середньоязикові | Гортанний (глотковий) | |||
|---|---|---|---|---|---|---|
| Зубні | Піднебінно-ясенні | Твердо- піднебінні | М'яко- піднебінні | |||
| тверді | тверді | м'які | тверді | м'які | тверді | тверді |
| Носові | /m/ | /n/ | /nʲ/ | |||
| Зімкнені | Дзвінкі | /b/ | /d/ | /dʲ/ | /ɡ/ | |
| Глухі | /p/ | /t/ | /tʲ/ | /k/ | ||
| Зімкнено- щілинні | Дзвінкі | /d͡z/ | /d͡zʲ/ | /d͡ʒ/ | ||
| Глухі | /t͡s/ | /t͡sʲ/ | /t͡ʃ/ | |||
| Щілинні | Дзвінкі | /z/ | /zʲ/ | /ʒ/ | /ɦ/ | |
| Глухі | /f/ | /s/ | /sʲ/ | /ʃ/ | /x/ | |
| Апроксиманти | /ʋ/~/w/ | /j/ | ||||
| Бокові | /l/ | /lʲ/ | ||||
| Дрижачі | /r/ | /rʲ/ |
Фонетичні особливості Редагувати
Звуки [mʲ bʲ pʲ wʲ fʲ d͡ʒʲ t͡ʃʲ ʒʲ ʃʲ ɡʲ kʲ xʲ ɦʲ] трапляються переважно перед голосним /i/. Проте деякі з них трапляються в таких українських словах, як свято, тьмяний тощо перед голосним /ɑ/, а [t͡ʃʲː ʒʲː ʃʲː] є в таких іменниках як обличчя, збіжжя, затишшя. Також ці приголосні можуть траплятися перед іншими голосними в таких запозичених словах, як бюро, кювет, пюре тощо. Тому, з огляду на характер поширення цих приголосних в українській мові для них вводиться поняття фонеми периферійної підсистеми, а в основній системі вони зараз класифікуються як алофони відповідних твердих фонем:63.
У рядку зімкнених та зімкнено-щілинних ясенні та піднебінно-ясенні звуки — зімкнено-щілинні, а всі інші — зімкнені.
Дзвінкі й глухі звуки утворюють надгрупу шумних приголосних. Однакові за місцем і способом творення дзвінкі й глухі звуки утворюють фонологічні пари дзвінкий—глухий, таку саму пару утворюють і /ɦ/—/x/[джерело?], винятком є глухий /f/, що такої пари не має. Сонорні звуки також подібних пар не мають, і в літературній вимові окрім деяких рідких випадків не знеголошуються.
Ясенні зімкнено-щілинні та щілинні звуки відповідно до характеру шуму називаються свистячими, а піднебінно-ясенні зімкнено-щілинні та щілинні звуки відповідно до характеру шуму називаються шиплячими.
- Фонема /j/ твориться як приголосний [j] у позиції перед голосними. У позиції перед приголосними та в кінці слова вона набуває більшої звучності й твориться як нескладотворчий голосний [i̯].
- Фонема /w/ твориться як губно-губний [w] ([β̞]) перед огубленими голосними /u ɔ/, часто й перед /ɑ/, а інколи й перед /ɛ ɪ/. Перед /i/, часто перед /ɪ ɛ/, а інколи й перед /ɑ/ твориться як губно-зубний [ʋ]. Перед дзвінкими приголосними на початку слова твориться як [w], а перед глухими приголосними — як [ʍ]. Після голосного в середині та кінці слова вона набуває більшої звучності й твориться як нескладотворчий голосний [u̯].
- Твердий /l/ може артикулюватися в будь-якому місці, властивому для передньоязикових приголосних. Перед /ɪ/ та /ɛ/, і в багатьох випадках перед м'якими, пом'якшеними, і шиплячими приголосними вимовляється як злегка пом'якшений заясенний боковий апроксимант [l̠].
- У лемківських діалектах шиплячі /ʃ/ і /ʒ/ стверділи сильніше ніж у літературній мові ([ʂ] і [ʐ]), через що впливають на наступний голосний /ɪ/, перетворюючи його на [ɨ].
- М'які /tʲ dʲ nʲ lʲ/ відзначаються дуже високою м'якістю, і можуть вимовлятись по-різному: ламінальні ясенно-піднебінні [c̻ ɟ̻ ɲ̻ ʎ̻], апікально-альвеолярні [t̺ʲ d̺ʲ n̺ʲ l̺ʲ], дорсально-зубні [t̪ʲ d̪ʲ n̪ʲ l̪ʲ].
- Пом'якшені /d͡zʲ t͡sʲ zʲ sʲ/ як правило повністю зберігають основну артикуляцію, властиву їх твердим відповідникам. У південно-західній діалектній групі трапляється значно м'якіша, трохи шепелювата вимова цих фонем [d͡ʑ t͡ɕ ʑ ɕ]:13.
- Усі інші приголосні можуть бути напівпом'якшеними, при цьому ступінь палаталізації незначний. Серед них як окрему фонему основної системи виділяють лише /rʲ/.
Напівпом'якшені приголосні (крім /rʲ/) виступають здебільшого лише перед /i/ і /j/, і зрідка перед іншими голосними. /rʲ/ поширений перед усіма голосними. В інших позиціях напівпом'якшені приголосні не трапляються, окрім псевдоніма Горький /ˈɦɔrʲkɪj/.
Приголосний /ɦ/ деякі вчені описують як глотковий (фарингальний — /ʕ/). Для його артикуляції є характерним звуження глотки та відтягування кореня язика назад.
Довгі приголосні Редагувати
В українській є довгі приголосні звуки, що є реалізаторами двох однакових приголосних фонем і мають різне походження.
М'які подовжені приголосні в деяких формах іменників, прислівників і дієслова лити утворилися внаслідок асиміляції ними наступного /j/ після занепаду редукованого голосного ь. Така асиміляція відбулася для /nʲ dʲ tʲ lʲ t͡sʲ zʲ sʲ t͡ʃ ʒ ʃ/ між голосними, які на той момент мали високий ступінь палаталізації і були артикуляційно наближені до /j/. Коли поряд був іще один приголосний, та в деяких інших випадках асиміляція відбулася без подовження.
| /nʲ/ | знання | [znɑˈɲːɑ] |
| /dʲ/ | суддя | [suˈɟːɑ] |
| /tʲ/ | життя | [ʒɪ̞ˈcːɑ] |
| /lʲ/ | зілля | [ˈzʲiʎːɑ] |
| /t͡sʲ/ | міццю | [ˈmit͡sʲːu] |
| /zʲ/ | мотуззя | [moˈtuzʲːɑ] |
| /sʲ/ | колосся | [kɔˈlɔsʲːɑ] |
| /t͡ʃ/ | обличчя | [ɔˈblɪt͡ʃʲːɑ] |
| /ʒ/ | збіжжя | [ˈzbiʒʲːɑ] |
| /ʃ/ | затишшя | [zɑˈtɪʃʲːɑ] |
У непрямих відмінках перед /ɛ/ вони депалаталізувались: статтею [stɑ.ˈtːɛ.ju], суддею [su.ˈdːɛ.ju].
Губні й /rʲ/ не були сильно палаталізовані, і тому не асимілювали звук /j/. Однак у деяких південно-східних говірках /rʲ/ також асимілював наступний /j/ утворюючи м'який довгий [rʲː], наприклад пірря [ˈpirʲːɐ], літературне пір'я [ˈpirjɐ].
Також подовжені приголосні утворилися внаслідок випадіння слабкого зредукованого між двома однаковими приголосними, і можуть утворюватись при збігу однакових приголосних на межі морфем і слів, у тому числі внаслідок асимілятивних змін.
Уподібнення приголосних Редагувати
У мовному потоці звуки виступають не відокремлено, а разом, тому вони взаємодіють один з одним і уподібнюються. При цьому в деяких випадках звукові прояви однієї фонеми можуть повністю заступати звукові прояви іншої, завдяки чому усуваються деякі збіги важкі для вимови. Українській мові властиві уподібнення за дзвінкістю, м'якістю, місцем і способом творення в групах приголосних.
Уподібнення за голосом Редагувати
При збігах шумних приголосних відбувається їх регресивна асиміляція за дзвінкістю, тобто попередній глухий приголосний під впливом наступного дзвінкого і сам перетворюється на відповідний парний дзвінкий звук, при цьому /x/ може вимовлятись як [ɣ]. Це явище відбувається переважно в середині слів, але в повільному мовленні може й не відбуватися зовсім. Трохи рідше це явище відбувається на межі частин складних слів та в сталих словосполученнях, а в інших випадках на межах слів відбувається переважно у швидкому мовленні.
Зворотний процес в усній мові відбувається за певними закономірностями. Згідно з літературною нормою має відбуватися лише в окремих випадках: у словах вогко, легко, кігті, нігті, дігтяр і подібних звук /ɦ/ як правило знеголошується до [h], а нерідко й перетворюється на [x], наприклад [ˈlɛɦkɔ], [ˈlɛhkɔ] і [ˈlɛxkɔ]. Також перед глухими шумними як правило оглушуються префікс і прийменник |z|, при цьому дзвінкість прийменника може зберігатись якщо попереднє слово закінчується на голосний і вимовляється без паузи, а також префікс |roz| у швидкому та нормальному темпі мовлення, і префікс |bɛz| у швидкому мовленні. Також часто знеголошуються сонорні звуки поряд із глухими приголосними: театр [tɛ̝ˈɑtr̥], при цьому звук /w/ не перетворюється на [f]: лісництв [lʲiˈsnɪt͡stʍ]. У говорах південно-західного наріччя в кінці складу й слова дзвінкі приголосні оглушуються.
Уподібнення за м'якістю Редагувати
У середині слів перед м'якими і пом'якшеними приголосними /dʲ tʲ d͡zʲ t͡sʲ zʲ sʲ lʲ nʲ/ тверді приголосні /d͡z t͡s z s n/ пом'якшують, /d t/ вимовляють і твердо, і м'яко. Звук /l/ асимілятивно пом'якшувано лише перед /t͡sʲ/ у скупченні /lt͡sʲ/, що постало з /lk/, в інших випадках зберігається історична м'якість (що її позначувано м'яким знаком) або твердість. Свистячі також пом'якшуються перед напівпом'якшеними. Приголосні зберігають твердість, якщо наступний приголосний пом'якшується під дією /i/, що походить з o чи yjě.
Уподібнення за місцем і способом творення Редагувати
Серед передньоязикових шумних приголосних поширене явище регресивного уподібнення за місцем творення. Свистячі в позиції перед шиплячими самі перетворюються на відповідні шиплячі, у більшості випадків така зміна позначається на письмі. Шиплячі в середині слів перед пом'якшеними свистячими також перетворюються на відповідні пом'якшені свистячі, така зміна на письмі звичайно не позначається. Проривні /d t/ перетворюються на відповідні африкати.
Спрощення в групах приголосних Редагувати
Після занепаду редукованих голосних ъ, ь в українській мові деякі групи приголосних, які втрачають у вимові (і здебільшого на письмі) частину своїх елементів.
Сполучення приголосних з голосними Редагувати
Перед /i/ приголосні в середині слів зазвичай м'якшаться (ступінь м'якшення підпорядкований здатності приголосного до м'якшення). Але на межі слів, між частинами складних слів, а при повільній вимові й у кінці префіксів приголосні перед /i/ вимовляють твердо. Так само перед /i/, що постала з o та yjě, приголосні можуть вимовляти твердо, але таку вимову поволі витискає м'яка через постановлену за СРСР літературну норму.
Перед /ɪ/ приголосні в літературній мові завжди тверді, а морфонему |ɪ| після м'яких приголосних реалізовано фонемою /i/ з широкою вимовою /ɪ/.
Перед /ɛ/ в середині слів більшість приголосних тверді. Серед м'яких у цій позиції трапляються лише /nʲ/ у прикметниках м'якої групи, /tʲ/ у числівнику третє, подовжені /lʲlʲ/ і /tʲtʲ/ та /j/.
Перед голосними заднього ряду поширені як тверді так і м'які приголосні. В особливих фонетичних умовах у власнеукраїнських словах перед /ɑ/ трапляються пом'якшені губні [wʲ] і [mʲ], перед /ɑ/ і /u/ поширені подовжені пом'якшені шиплячі [ʃʲː], [ʒʲː], [t͡ʃʲː], хоча в цих позиціях їх можуть вимовляти й твердо. В іншомовних словах перед /ɑ/ і /u/ можуть м'якшитися губні [mʲ wʲ bʲ pʲ fʲ] і задньоротові [ɦʲ ɡʲ kʲ xʲ] після будь-якого звука.[джерело?] Орфоепічна норма — їхня напівпом'якшена вимова в такій позиції, але вимовляють їх здебільшого як м'які. Перед /ɔ/ напівпом'якшені відміни твердих фонем не поширені.
Склад і наголос Редагувати
В українській мові складотворчими елементами вважаються лише голосні. Відкриті склади переважають над закритими, якщо між голосними є лише один приголосний то він належить до наступного складу, якщо між голосними більше приголосних то всі вони в більшості випадків також належать до наступного складу, але в деяких випадках перший з них відходить до попереднього складу, зокрема якщо цей звук сонорний, або якщо він дзвінкий за яким слідує глухий, або він дзвінкий і попередній склад наголошений, також подовжені приголосні часто належать одразу до двох складів.
В українській мові наголос силовий (з допоміжним часокількісним елементом), вільний і рухомий. Наголос може розрізняти слова та їх граматичні форми. Не лише голосні, а всі звуки наголошеного складу вимовляються чіткіше й виразніше. Незалежно від основного наголосу останній склад слова вимовляється протяжніше, як склад із побічним наголосом, а голосні цього складу редукуються менше ніж в інших ненаголошених складах. Так само побічний наголос часто падає на перший склад, або через один або два склади від основного. Побічні наголоси є помітнішими в повільному темпі мовлення й додають мові особливої плавності й співучості.
Дослідження. Історична та діалектна фонологія Редагувати
Історичне дослідження української фонології було започатковане О. Потебнею у працях «Про звукові особливості руських наріч. Малоруське наріччя» (рос. «О звуковых особенностях русских наречии. Малорусское наречие») у 1865 р. та «Замітки про малоруське наріччя» (рос. «Заметки о малорусском наречии») у 1870 p.
До цього українські та іноземні вчені цікавилися головним чином окремими аспектами фонології: у межах створення правопису сучасної літературної мови, зіставленням української та інших слов'янських мов тощо:
- І. Могильницький «Граматика славеноруської мови» (староцерк.-слов. «Грамматыка ѧзыка славеноруского») 1815–1823 р.р.,
- І. Вагилевич «Граматика малоруської мови в Галичині» (пол. «Grammatyka języka małoruskiego w Galicii») 1845 р.,
- Я. Головацький «Дослідження південноруської мови та її нарічь» (рос. «Розправа о ѧзыцѣ южнорускомъ и его нарѣчиѧхъ») 1849 р.,
- М. Максимович
- «Думка про малоросійську мову і її правопис» (рос. «Мнение о малороссийском языке и правописании оного») 1830 р.,
- «Критико-історичне дослідження про російську мову» (рос. «Критико-историческое исследование о русском языке») 1838 р.,
- «Філологічні листи до М. П. Погодіна» (рос. «Филологические письма к М.П. Погодину») 1856 р.,
- «Листи-відповіді до М. П. Погодіна» (рос. «Ответные письма к М. П. Погодину») 1857 р.,
- «Нові листи до М. П. Погодіна про стародавність малоросійського наріччя» (рос. «Новые письма к М.П. Погодину о старобытности малороссийского наречия») 1863 р.,
- Ф. Міклошич «Порівняльна граматика слов'янських мов» (нім. «Vergleichende Grammatik der slavischen Sprachen») 1852 р.,
- П. Лавровський
- «Огляд значних особливостей малоруського наріччя в порівнянні з великоруським та іншими слов'янськими наріччями» (рос. «Обзор замечательных особенностей наречия малорусского сравнительно c великорусским и другими славянскими наречиями») 1859 р.,
- «Відповідь на листи п. Максимовича до п. Погодіна щодо малоруського наріччя» (рос. «Ответ на письма г. Максимовича к г. Погодину о наречии малорусском») 1861 р.
Дослідженнями української фонології також займалися такі вчені-мовознавці:
- П. Житецький «Нарис звукової історії малоруського наріччя» (рос. «Очерк звуковой истории малорусского наречия») 1876 р.,
- О. Огоновський «Дослідження руської мови» (нім. «Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache») 1880 р.. «Про найважливіші властивості руської мови» (пол. «О ważniejszych właściwościach języka ruskiego») 1884 р.,
- В. Науменко «Огляд фонетичних особливостей малоруського мовлення» (рос. «Обзор фонетических особенностей малорусской речи») 1889 р.,
- К. Михальчук «Наріччя, піднаріччя та говори Південної Росії у зв'язку з наріччями Галичини» (рос. «Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи c наречиями Галичины») 1872 р., «До південноруської діалектології» (рос. «К южнорусской диалектологии») 1893 р.,
- О. Шахматов
- «Дослідження в області російської фонетики» (рос. «Исследования в области русской фонетики») 1893 р.,
- «До історії звуків російської мови» (рос. «К истории звуков русского языка») 1896 р., 1901–1903 р.р.,
- «Курс історії російської мови» (рос. «Курс истории русского языка») 1909 р.,
- «До питання про початок української мови» 1914 р.,
- «Короткий нарис історії малоруської (української) мови» (рос. «Краткий очерк истории малорусского (украинского) языка») 1916 р.,
- «Нарис найдавнішого періоду історії російської мови» (рос. «Очерк древнейшего периода истории русского языка») 1915 р.,
- В. Ягич «Критичні зауваження щодо історії російської мови» (рос. «Критические заметки по истории русского языка») 1889 р.,
- С. Смаль-Стоцький «Граматика руської (української) мови» (нім. «Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache») 1913 р.,
- К. Німчинов «Український язик у минулому й тепер» 1925 р.,
- Є. Тимченко «Курс історії українського язика» 1927 р., П. Бузук «Нарис історії української мови» 1927 р.,
- Л. Булаховський «Питання походження української мови» 1956 р.,
- М. Наконечний «До вивчення процесу становлення й розвитку фонетичної системи української мови»,
- Н. Дурново
- Лєр-Сплавінський
Ю. Шевельов у 1979 р. написав «Історичну фонологію української мови» у якій він показав розвиток фонологічної системи української мови від праслов'янської на широкому історичному, діалектичному, міжмовному та текстуальному ґрунті, встановив глибинні системно-причинові зв'язки між окремими фонетичними змінами, дав панорамну картину розвитку української мови в її історичному розрізі, обґрунтував появу перших рис української мови близько VII ст., завершення формування мови приблизно в XVI ст.
Фонологічна періодизація розвитку Редагувати
Ю. Шевельов, окрім своєї основної періодизації «за джерелами», запропонував також періодизацію розвитку української мови, що ґрунтується на внутрішніх (фонологічних) факторах, а не на зовнішніх (наявність джерел), хоча й наголошував, що це лише спроба такої періодизації.
Найголовніші процеси:
- перехід від мови, де переважали відкриті склади з висхідною звучністю в кожному складі, невеликий набір припустимих скупчень приголосних, 20 голосних (з протиставленням за часокількістю — довгі / короткі, а для довгих — з висхідним та східним тоном) до мови з повноголоссям, зменшенням кількості голосних до 9, збільшенням кількості приголосних (через палаталізацію), спрощенням [tl], [dl] → [l], втратою [j-] перед [-o], [-u] на початку слова, пом'якшенням приголосних перед [ě] ([іе] тобто ѣ), переходом [ę] → [ia] тощо.
- останньою зміною такого характеру був перехід [ɪ] → [i] після [g], [k], [x] під час поступового пом'якшення сусідніх складів ([konʲьskɪj] → [konʲьsʲkɪj] → [konʲьsʲkʲij]). Ця зміна відбулася у київсько-поліських діалектах у першій чверті XII ст., приблизною часовою межею цього періоду може вважатися 1125 р.
- У перший період розвитку української мови з'явилися також нові тенденції у розвитку її фонології (зміни у праслов'янській мові не «доводилися до кінця» в українській, яка почала формуватися): пом'якшення приголосних у протоукраїнських діалектах було не таке сильне і не таке послідовне, як в інших слов'янських мовах ([x] пом'якшувався «лише» до [sʲ], а не до [ʃʲ] як у польській мові), у київсько-поліських діалектах [k], [g] не переходили в [t͡s], [d͡z] перед [v], за яким ішов [ě] (зараз квіт), як це мало місце у російській та болгарській мовах (цвет, цвят), звук [s] перед [lʲ] і [nʲ] не перетворювався на [ʃʲ], як у староцерковнослов'янській мові, звук [k] після [s] був збережений у позиції перед [ě], пом'якшення приголосних перед [ę] → [ia] відповідало правилу внутрішньоскладової гармонії, але з переходом [ia] → [а] попередній голосний залишався пом'якшеним вже всупереч цьому правилу.
- Існувати також такі зміни, які суперечили процесам, що відбувалися у праслов'янській мові: зникнення опозиції голосних за тоном та часокількістю (довгі/короткі) — це призвело, серед іншого, до зникнення носових голосних [ę], [ǫ] та до занепаду єрів [ъ], [ь] у 1050–1150 р.р.; у зв'язку з занепадом єрів з'явилися нові скупчення приголосних та набули поширення нові чергування голосних ([о] : Ø, [е] : Ø, [ɪ] : Ø, [і] : Ø, [o•]: [о] та [е•]: [e]); посилення двоскладової гармонії голосних у формі повноголосся, «розщепленні» [ea] на [o] та [e]; руйнування правила побудови праслов'янського складу; заміна складних голосних простими ([еа] → [е], [о]; [оǎ] → [о]; [оā] → [а]) або дифтонгами ([еā] → [іе] в київсько-поліських діалектах); ствердіння [lʲ] і [nʲ] перед голосними переднього ряду, а в київсько-поліських діалектах загальне ствердіння [rʲ].
- Модифікації скупчень приголосних з початку XIV ст.:
- поява подовжених м'яких приголосних замість звукосполучення приголосний + [j] (потвєржиннє «підтвердження») у XV ст.,
- поява вставних голосних у складах «з двома верхів'ями звучності» (ѧблъко → ѧблыко),
- випадіння окремих приголосних зі сполучень приголосних (земльніими → земьныи, зѣмныхъ),
- поява протетичних приголосних, зникнення таким чином складів з одного голосного звука (Анна → Ганъна, овес → вівса).
- Інші фонетичні зміни приголосних:
- Ствердіння губних наприкінці складу (cьrkъvь → cerkov’ → церква).
- Перехід [ja] → [je] у деяких діалектах (десятий → десет).
- Ствердіння середньопіднебіних приголосних (щыт → зараз «щит»).
- Перехід [l] → [w] після [o] (вълкъ → волкъ → вовк)
- Фонологічні зміни часто відбувалися на межі морфем:
- приголосні в кінці складу ставали дзвінкими (дав.-рус. безпечьнъ > ранньосередньоукраїнське безпечный),
- подвоєння приголосних стало показником межі морфем (беззýбий, грýддя),
- вставні голосні [е] та [о] поширилися в тих позиціях, де мало місце чергування [е] та [о], що утворилися на місці єрів (ogn'ь → огонь).
- Скорочення кількості голосних, спрощення системи вокалізму до 6 голосних (і — у — е — а — о — и):
- злиття звуків [ɨ] та [і] у звук [ɪ],
- перехід [ė] (що утворився з [ě]) → [i]: вѣтѧзєва → витязю (початок інновації з Буковини, Покуття, Закарпаття),
- перехід [о•] → [u2] (покои → покоуи «мир, спокій»), а в XVI ст. перехід [ʲu•] → [i]. Таким чином, спільний наслідок перелічених процесів був той, що голосні, які не входили до числа шести ядерних (і — у — е — а — о — и), зводилися до цих останніх, чим досягалося подальше спрощення системи вокалізму в цілому.
Звукозміни відбувалися незалежно від наголосу.
- Остаточне оформлення у більшості діалектів простої системи чергувань фонем ([о], [е] : Ø та [і]: [о], [е] — вітер: вітру, бій: бої).
- Консонантизм:
- Ствердіння губних і середньопіднебінних приголосних,
- М'які зубні — у західних говірках розвиток фонетичного пом'якшення призвів до таких змін звуків (ці зміни не увійшли до літературної норми):
- [sʲ] → [ʃʲ]: [visʲ] → [viʃʲ],
- [tʲ], [dʲ] → [kʲ], [gʲ]: [dʲid] → [gʲid],
- [sʲtʲ] → [sʲt͡sʲ] або [ʃʲt͡ʃʲ]: [stʲi'na] → [sʲt͡sʲi'na] або [ʃʲt͡ʃʲi'na].
- Ствердіння [t͡sʲ]
- Вокалізм:
- Перехід звуків [u2] та [ʲu•], які історично виникли з [o] та [e], в огублений голосний переднього ряду високого піднесення [y] (або [ü]) та потім в [i] ([kut] → [küt] → [kit], [u'tʲu•] → [u'tʲük] → [u'tik]).
- Різко скоротилося число звукозмін суто асиміляційної природи (до числа таких належить перехід [ɪj] → [ij]).
- Нові фонеми (через контакти України з Балканами та Західною Європою) [g], [d͡z], [xw], частіше вживання [d͡ʒ].
- Монофтонгізація північноукраїнських дифтонгів.
- Перехід [о] в [а] перед складом з наголошеним звуком [а].
- Перехід [о] в [u] в переднаголошеному (в деяких говірках в ненаголошеному) складі.
- Злиття ненаголошених [е] та [ɪ].
- Дієвим чинником став наголос — у деяких говірках ствердіння середньопіднебіних відбувалося лише в ненаголошеному складі.
- нові звукозміни не фіксуються,
- втрата продуктивності чергування [е], [о] з [i] (нові слова не мають такого чергування),
- закріплення одного з альтернантів у чергуваннях [u] / [w] та [і] / [j] за певними лексемами,
- втрата опозиції за твердістю / м'якістю перед [і] та опозиції [ɪ] / [і] на початку слова,
- скорочення вживання дзвінкого м'якопіднебінного проривного [g], заміна його дзвінким гортанним фрикативним [ɦ], що є характерним для багатьох мовців,
- потужний вплив російської мови: поступово зникають ті риси української мови, які є непритаманні російській мові (наприклад, поширення [v] на місці [w] у позиції перед голосним).
Див. також Редагувати
Джерела Редагувати
- Тоцька Н. І. Сучасна українська літературна мова. Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. — Київ : «Вища школа», 1981.
- ↑ Орфоепічний словник. — Киів : Радянська школа, 1984. — 629 с.
- О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.; за ред. О. Д. Пономарева. Сучасна українська мова: Підручник. — Київ : Либідь, 2001. — 400 с. — ISBN 966-06-0173-5.
Література Редагувати
- Русанівський В. М., Тараненко О. О., М. П. Зяблюк та ін. Українська мова. Енциклопедія. — Київ : Видавництво «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 2004. — ISBN 9789667492199.
- Сучасна українська літературна мова. Фонетика / І.К. Білодід. — Київ : Наукова думка, 1969. — 436 с.
- Pompino-Marschall, Bernd, Elena Steriopolo, and Marzela Żygis. 2016. «Ukrainian.» In: Journal of the International Phonetic Association: 1-9.
- Vakulenko, Maksym O. 2018. «Ukrainian vowel phones in the IPA context.» In: Govor 35 (2): 189—214. Available at: https://www.hfiloloskod.hr/images/HFD/Govor/Govor-2-2018-web.pdf
- Vakulenko, Maksym O. 2019. «Ukrainian Consonant Phones in the IPA Context with Special Reference to /v/ and /gh/.» In: Linguistica online 22: 1-26. Published online August 22, 2019. Available at: http://www.phil.muni.cz/linguistica/art/vakulenko/vak-001.pdf
Посилання Редагувати
- Колекція аудіо файлів з вимовою 16 тис. українських слів [ 24 лютого 2010 у Wayback Machine.]. (англ.)
- Милозвучність української мови [ 22 травня 2011 у Wayback Machine.]. (укр.)
- «Історична фонологія української мови», Ю. Шевельов [ 4 грудня 2016 у Wayback Machine.]. (укр.)
- Експериментальна фонетика української мови [ 3 квітня 2016 у Wayback Machine.]