Фоне́ма — найменша неподільна звукова структурно-семантична мовна одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.
Функції фонеми
Зазвичай виділяють:
- конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;
- ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;
- дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.
Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).
Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.
Варіанти фонем є трьох типів:
Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звуку тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції.
Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.
Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її у звукові [т] [стіл].
Історія дослідження
Фонему вивчає функціональна фонетика, або фонологія. Функціональна фонетика зароджується в 70-х роках XIX ст. у дослідженнях німців Вінтелера та Зіверса, а пізніше Єсперсена, підготували перехід до нової точки зору на звукові одиниці мови й разом з тим поділ підходів до опису звукової сторони мови на власне фонетичний та фонологічний.
Переломними у фонетиці стали ідеї Бодуена де Куртене. Науковець розмежував вчення про звуковий бік мови на антропофоніку, що має справу зі фізичною, матеріально вираженою звуковою субстанцією, і психофонетику, де звукова оболонка мови розглядалася як явище психічне, ментальне, а тому функціональне. На позначення такого явища Бодуен використав термін фонема як базова одиниця психофонетики.
Великий внесок у розвиток функціональної фонетики внесли магістерська дисертація Л.Щерби (1912), кавказознавчі роботи Н.Яковлєва 20-х рр. XX ст.
Функціональна фонетика як самостійна лінгвістична дисципліна виокремилася у 20-30-х роках XX ст. і стала називатися фонологією. Засновниками фонології були представники Празької лінгвістичної школи: Н.Трубецькой, Р.Якобсон, С.Карцевський, які виклали основні ідеї фонології на 1-му Міжнародному конгресі лінгвістів (Гаага, 1928). Особливу роль у становленні фонологічної мовознавчої дисципліни зіграла праця М. Трубецького «Основи фонології» (1939) — перший систематичний виклад завдань, принципів та методів фонології.
В українському мовознавстві початок фонологічного періоду датується 20-ми роками минулого століття, коли вийшла праця Євгена Тимченка «Курс історії українського язика. Вступ і фонетика» (1927), О.Синявського «Спроба звукової характеристики літературної української мови» (1929) та О.Курило «До поняття фонема» (1930). Загалом, проблеми вітчизняної фонології розв'язувалися на підґрунті ідей двох фонологічних шкіл — МФШ (Московська) і ЛФШ (Ленінградська). Представники першої (Р. Аванесов, П. Кузнєцов, С. Сидоров, О. Реформатський, М. Панов, С. Журавльов, В. Кодзасов, Т. Ніколаєва) спиралися на ідеї Бодуена де Куртене про зв'язаність фонеми з морфемою. Тобто встановлення фонеми можливе лише у зв'язку з морфемою, в межах якої існує фонема. Звідси одне з ключових понять — явище нейтралізації, коли дві різні фонеми можуть виражатися одним і тим самим звуком.
Представники ЛФШ, спираючись на праці Л.Щерби (Л. Зіндер, М. Матусевич, Л. Бондарко, Л. Вербицька, С. Гордіна) розглядали фонему у єдності зі звуком, відкидали ідею нейтралізації МФШ, тобто надавали вирішального значення звуковому вираженню фонеми.
Фонема і звук
Фонема як функціональна одиниця матеріалізується у звуках. Однак фонема і звук — це різні величини. Відмінність між ними полягає в тому, що:
| Фонема | Звук |
|---|---|
| Явище соціальне | Явище індивідуальне |
| Мовна одиниця | Мовленнєва одиниця |
| Абстрактна одиниця | Конкретна одиниця |
| Величина стала | Величина залежна |
Правила виділення фонем
Російський мовознавець М. С. Трубецькой запропонував чотири правила для розрізнення фонем від варіантів фонем :
- Якщо в тій чи тій мові два звуки зустрічаються в одній і тій самій позиції та можуть заміщати один одного, не змінюючи при цьому значення слова, то такі звуки є факультативними варіантами однієї фонеми.
При цьому факультативні варіанти бувають загальнозначущі та індивідуальні, а також стилістично суттєві і стилістично несуттєві.
- Якщо два звуки зустрічаються в одній і тій самій позиції й не можуть при цьому замінити один одного без того, щоб змінити значення слова або спотворити його до невпізнання, то ці звуки є фонетичними реалізаціями двох різних фонем.
- Якщо два акустично (або артикуляторно) споріднені звуки ніколи не зустрічаються в одній і тій самій позиції, то вони є комбінаторними варіантами однієї й тієї самої фонеми.
- Два звуки, що в усьому відповідають умовам третього правила, все-таки не можна вважати варіантами однієї фонеми, якщо в даній мові вони можуть слідувати один за одним як члени звукосполучення, до того ж в такому положенні, в якому може зустрічатися один з цих звуків без супроводу другого.
М. С. Трубецьким також запропонував сім правил для розрізнення окремих фонем від сполучень фонем :
- Реалізацією однієї фонеми можна вважати тільки поєднання звуків, складові частини якого в даній мові не розподіляються по двох складах.
Так, в українській мові [ц] не розпадається на межі складу: Дзер-каль-це. Тоді як в англійській та фінській мовах комплекс [ts] обов'язково розділяється: англ. hot-spot (гаряча точка) або фін. it-se (сам).
- Групу звуків можна вважати реалізацією однієї фонеми тільки в тому випадку, якщо вона утворюється за допомогою єдиної артикуляції або створюється в процесі поступового зменшення або скорочення артикуляційного комплексу.
- Групу звуків слід вважати реалізацією однієї фонеми, якщо її тривалість не перевищує тривалості інших фонем даної мови.
- Потенційно однофонемну групу звуків (тобто групу, що задовольняє вимоги попередніх трьох правил) слід вважати реалізацією однієї фонеми, якщо вона зустрічається в таких положеннях, де, за правилами цієї мови, неприпустимі поєднання фонем певного роду.
Так, у деяких африканських мовах зустрічаються комплекси [mb] і [nd] на початку слова. При цьому інших сполучень приголосних у цій позиції не буває, тому такі комплекси вважаються однією фонемою. У кіпрській грецькій мові комплекси [mb] і [nd] зустрічаються на початку слова поряд з іншими поєднаннями приголосних, тому поєднання [mb] і [nd] вважаються такими, що складаються з двох фонем.
- Групу звуків, що відповідає вимогам, сформульованим у правилах 1-3 слід вважати простою фонемою, якщо це випливає з усієї системи даної мови.
Це правило особливо важливе для інтерпретації дифтонгів. В українській мові поєднання типу [ай], [ой] при словозміні розпадаються на поєднання голосного з приголосним [й]: [дай - да-йу]. Тоді як у германських мовах вони чергуються з простими голосними: write [raɪt] — written [ˈrɪt(ə)n]. Тому в германських мовах дифтонги трактуються як фонеми поряд зі звичайними голосними .
- Якщо складова частина потенційно однофонемної групи звуків не може бути витлумачена як комбінаторний варіант певної фонеми даної мови, то вся група звуків повинна розглядатися як реалізація однієї фонеми.
- Якщо один звук і група звуків, що задовольняють зазначеним вище фонетичним передумовам, відносяться один до одного як факультативні або комбінаторні варіанти і якщо при цьому група звуків є реалізацією групи фонем, то і один звук повинен розглядатися як реалізація тієї ж групи фонем."
Фонеми у знакових мовах
У знакових мовах (наприклад в мові глухих) окремі знаки також називаються фонемами. Ментальне кодування та сприйняття таких знаків практично не відрізняється від сприйняття звуків на слух.
Фонеми української мови
Українська мова має 38 фонем:
6 голосних : [ɑ] — а, [ɛ] — е, [i] — і, [u] — у, [ɔ] — о, [ɪ] — и
32 основні приголосні: [m] — м, [n] — н, [nʲ] — нь, [b] — б, [d] — д, [d͡z] — дз, [d͡zʲ] — дзь, [d͡ʒ] — дж, [dʲ] — дь, [ɡ] — ґ, [p] — п, [t] — т, [t͡s] — ц, [t͡sʲ] — ць, [t͡ʃ] — ч, [tʲ] — ть, [k] — к, [w] — в, [j] — й, [ɦ] — г, [z] — з, [zʲ] — зь, [ʒ] — ж, [f] — ф, [s] — с, [sʲ] — сь, [ʃ] — ш, [x] — х, [l] — л, [lʲ] — ль, [rʲ] — рь, [r] — р
10 подвоєних приголосних[джерело?]: [ɲː] — пом'якшена нн, [ɟː] — пом'якшена дд, [cː] — пом'якшена тт, [ʎː] — пом'якшена лл, [t͡sʲː] — пом'якшена цц, [zʲː] — пом'якшена зз, [sʲː] — пом'якшена сс, [t͡ʃʲː] — пом'якшена чч, [ʒʲː] — пом'якшена жж, [ʃʲː] — пом'якшена шш.
Див. також
Примітки
- ↑ Трубецкой. 1960.
- Кодзасов, Кривнова. 2001. С. 334.
Література
- Сучасна українська літературна мова / За ред. М. Я. Плющ. — К.: Вища шк., 2001. ISBN 966-642-054-6
- Климов Г. А. Фонема и морфема. — М., 1967.
- Протогенов С. В. История учения о фонеме. — Таш., 1970.
- Реформатский А. А. Введение в языковедение. — 4 изд. — М., 1967.
Посилання
- [https://archive.org/stream/literaturoznavchat2#page/n541/mode/2up Фонема] // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 541.
- Фонема // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.