Рудницький Михайло Іванович

Щодо інших людей з таким самим іменем та прізвищем див. Рудницький.

|Примітки=

Михайло Іванович Рудницький
Народився	7 січня 1889(1889-01-07) м. Підгайці, Підгаєцький повіт, Королівство Галичини та Володимирії,Австрійська імперія
Помер	1 лютого 1975(1975-02-01) (86 років) м. Львів, УРСР
Поховання	Личаківський цвинтар :
Країна	Австро-Угорщина  ЗУНР  Польська Республіка  Українська Держава  СРСР
Діяльність	перекладач, журналіст, педагог
Сфера роботи	філологія
Alma mater	ЛНУ імені Івана Франка
Мова творів	українська
Членство	СП СРСР і НСПУ
Брати, сестри	Рудницька Мілена, Кедрин Іван і Антін Рудницький
Нагороди
Рудницький Михайло Іванович у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах

Доктор Миха́йло-Лев Іва́нович Рудни́цький (7 січня 1889(18890107), Підгайці, Тернопільська область — 1 лютого 1975, Львів) — український літературний критик, літературознавець, письменник, поет, перекладач. Дійсний член НТШ, доктор філософії (1914). Зять Євгена Олесницького.

Родовід

Батько

Батько — нотар Іван Рудницький (1856—1906), був сином греко-католицького священника Михайла Рудницького (1821—1889/90) з Дунаєва біля Бережан, потім декана з Поморян, і його дружини — ополяченої німкені Кароліни Глязер. Отець Михайло Рудницький був руським патріотом, під час «Весни народів» спалив свій шляхетський диплом. Іван навчався у Бережанській гімназії, на правничому відділі Львівського університету (закінчив 1880). Відбувши військову службу (брав участь у війні в Боснії 1882), працював судовим авскультантом у Бережанах, Винниках біля Львова, Миколаєві (1886). Покинув суд і перейшов до нотаріату: близько 1887 влаштувався нотаріальним кандидатом у Підгайцях у конторі Міхала Боровського. У Підгайцях народився старший син Михайло. Через польські шовіністичні замашки Боровського в час виборів 1889 року Іван Рудницький покинув його контору і перевівся до Зборова (1889—1892). Потім працював нотаріальним кандидатом у Золочеві, Ходорові (1896), Миколаєві, Гримайлові, поки знайшов посаду нотаря в Луці біля Самбора (бл. 1898—1899). На початку 1903 року перевівся до Бережан, де й помер. Похований на Бережанському цвинтарі. Іван був українським патріотом, народовцем, приятелював із Данилом Танячкевичем, Анатолем Вахнянином, Юліаном Романчуком, виступав проти москвофілів. Попри те, що вдома говорили по-польськи, дітей виховав на українських патріотів, всі вони стали видатними культурними та громадськими діячами.

Мати

Мати Іда Шпіґель (1862—1950) дочка єврейського рабина у Львові. Іван познайомився з нею, коли вперше проходив військову службу (1877—1878). Її батьки мали крамницю на вулиці Замарстинівській і противилися їхньому шлюбові, так само проти були батьки Івана. Їхній роман тривав понад 10 років, навесні 1889 вони одружилися проти волі батьків; перед тим Іда вихрестилася на католицтво під іменем Ольги; обряд відбувався, очевидно, в римо-католицькому костелі Всіх Святих у Львові. Оселилися у Підгайцях на вулиці Кравецькій, де й народився старший син Михайло.

Крім Михайла, мали дітей: Володимира (1890—1974), Мілену, Івана, Антона.

Біографія

Михайло пішов до Академічної гімназії у Львові. На той час батько працював у Гримайлові й дружину з дітьми віддав до Львова до свого родича Теодора-Богдана П'юрка, який служив крилошанином капітули Катедрального собору Святого Юра. До гімназії Михайло ходив зі синами Івана Франка Андрієм і Тарасом. Коли батько отримав посаду нотаря в Луці, Михайла перевели до гімназії в Самборі, а в 1903 р. — до гімназії Бережан. Тут він почав писати вірші (1905).

У грудні 1906 р. батько помер і мати вирішує перебратися до родичів до Львова. По закінченні Михайлом у липні 1907 р. Бережанської гімназії, вони переїхали до Львова і оселилися в домі Бернарда Полонецького (1862—1943; вихрест, справжнє — Берл Пордес) — власника видавництва «Книгарня Польська» на пл. Галицькій, 14 (потім перебралося на вул. Климентини Танської, 1, тепер Руданського, позаду готелю «Жорж». Мати здавала власне житло в найм, торгувала нерухомістю.

Того ж 1907 року Михайло вступив на правничий виділ Львівського університету ім. Франца І у Львові, і одночасно почав працювати у «Книгарні Польській» секретарем літературознавця Остапа Ортвіна (1876—1942; справжнє Оскар Катценеленбоген), в якого здобув вишкіл і широку ерудицію. Захоплення літературою спонукало до того, що у 1908 р. Михайло Руднцький покинув юриспруденцію і перевівся на філософський виділ, а згодом вирішив їхати до Парижа вивчати французьку літературу. Від 1 вересня 1910 до 1 листопада 1911 р. Рудницький навчався в Сорбонні, де слухав лекції Анрі Бергсона і Жоржа Сореля. У Парижі вступив до Франко-слов'янського товариства, зблизившись із його головою Полем Казеном (1881—1963) на ґрунті спільного інтересу до польської літератури (згодом Поль Казен у 1932 захистив у Львівському університеті докторську дисертацію з творчості Іґнаци Красіцкого), і до місцевої «Української громади», де зустрічався з Володимиром Винниченком та Анатолієм Луначарським. Повернувшись до Львова, продовжував навчання у Львівському університеті, який закінчив у 1913 році.

У «Книгарні Польській» працював до 1914 року.

Відвідував збори українського літературного товариства «Молода муза» у каварнях «Монополь» (функціонувала на місці нинішнього будинку на площі Міцкевича (тоді Маріацька), 8) і «Центральна» в нинішньому будинку на площі Галицькій, 7, де зустрічався з Іваном Франком.

За характером Михайло Рудницький був гострим, амбітним, рухливим, ініціативним, за висловом Петра Карманського, у молодості «хорував на циніка». За в'їдливий сарказм отримав від Франка прізвисько «Мефістофель».

10 липня 1914 р. у Львівському університеті захистив дисертаційну роботу «Іван Франко як письменник і критик», здобувши ступінь доктора філософії. Михайло Рудницький вважається одним з найавторитетніших дослідників творчості Франка.

З початком Першої світової війни уникнув призову до австрійської армії. У квітні 1915 р., ще під час російської окупації Галичини, виїхав до Києва. Викладав в одній з київських гімназій, з 1917 — у новоствореній 2-й українській гімназії навчав німецької мови; тут разом з ним від вересня 1917 викладав латину Микола Зеров. Паралельно упродовж 1917—1918 викладав в Українському народному університеті, який функціонував у приміщеннях Імператорського університету Святого Володимира, на посаді доцента кафедри філософії. Завдяки знайомству з Миколою Зеровим зійшовся з колом київських поетів, що в майбутньому належали до гурту неокласиків. У 1918 уклав збірку «Кілька віршів», яку так і не видав, у передмові назвав Зерова своїм учителем.

З падінням режиму гетьмана Павла Скоропадського покинув Київ у грудні 1918 р. До Галичини не повернувся через українсько-польську війну; через Будапешт, Відень і Швейцарію виїхав до Парижа. Від 29 березня 1919 працював секретарем дипломатичної місії УНР, перекладачем при українському хорі Олександра Кошиця. У Парижі познайомився з Андре Моруа. Від 8 листопада 1920 до 29 серпня 1921 р. проживав у Лондоні, знов повернувся до Парижа, потім проживав на Французькій Рив'єрі. Познайомився з багатьма діячами європейської культури, зокрема з колишніми учасниками літературного товариства Молода Бельгія.

7 липня 1922 повернувся з Парижа до Львова. Працював професором французької і англійської літератури Таємного українського університету у м. Львові (1922—1925), від вересня 1923 р. — завідувач літературного відділу (1923—1929) та співредактор (1929—1939) газети «Діло». У 1934—1938 роках був співредактором журналу «Назустріч» (разом із О. Боднаровичем і Василем Сімовичем), фактично головним редактором, опублікувавши у 1-му номері «Назустрічі» програмну редакційну статтю «Плани». Брав активну участь у діяльності «Товариства українських письменників і журналістів імені Івана Франка» у Львові.

Після виходу монографій «Між ідеєю і формою» (1932; її написав ще перед 1914 роком) і «Від Мирного до Хвильового» (1936) здобув славу чи не найавторитетнішого українського літературного критика. Співпрацював з Богданом-Ігорем Антоничем, першим відзначив високий літературний талант Ірини Вільде. Намагався привести українську літературу до європейських норм, «відбронзовував» українських класиків (як Тадеуш Бой-Желенський польських), за що був критикований українськими консервативними колами. У 1935 р. започаткував публічну дискусію стосовно того, чи повинен письменник мати світогляд.

Володів 10 мовами (в тому числі, польською, їдиш, німецькою, французькою, англійською, російською, італійською).

Скоро після повернення до Львова одружився з Мартою Олесницькою — дочкою відомого політичного діяча Євгена Олесницького і Ванди з Врубевських; в них була єдина дочка Дарина. За спогадами Лариси Крушельницької, у той час Рудницькі проживали в районі вулиці Івана Франка. Відомо, що У 1922 р. Бернард Полонецький побудував віллу у респектабельному районі на теперішній вул. Івана Франка, 143 (тоді Понінського, 21)  навпроти нинішнього Музею Івана Франка. Можливо, там тоді проживав і Михайло Рудницький.

27 червня 1935 р. обраний дійсним членом НТШ, філологічної секції. У 1937 р. обраний професором кафедри української літератури Львівського університету ім. Яна Казимира у Львові, але не затверджений польськими шовіністичними колами на посаді.

Зі встановленням режиму Перших совітів дружина Рудницького разом із дочкою еміґрувала, які і його брати й сестра. Проте сам Михайло залишився у Львові.

Втративши житло, переселився до своїх бережанських родичів на вул. Уєйського, 6 (тепер Устияновича), кв. 9, біля Політехніки. У Львові залишилася також теща Михайла Рудницького Ванда з Врубевських Олесницька, до якої він ставився надзвичайно тепло, взявши до себе на квартиру.

27 листопада 1939 р. був призначений завідувачем кафедри зарубіжних літератур Львівського державного університету ім. І. Я. Франка (1939—1941), у січні 1940 р. — заступником декана філологічного факультету. Одночасно працював завідувачем відділу критики газети «Вільна Україна» (1939—1940). У 1940 р. вступив до Львівської організації Спілки письменників УРСР.

Під час німецької окупації як напівєврей змушений був остерігатися за своє життя. У 1942—1943 роках працював домашнім учителем у сім'ї Терпиляків у селі Залуква (тепер Галицького району Івано-Франківської області).

Із закінченням війни повернувся до Львова на посаду завідувача кафедри зарубіжних (західних) літератур (1944—1947) Львівського університету, одночасно виконує обов'язки декана філологічного факультету (1944—1947). У 1945 р. затверджений професором на кафедрі зарубіжних літератур.

Восени 1947 р. Рудницького звинуватили в націоналізмі, виключили зі Спілки письменників УРСР, звільнили з посад завкафедри зарубіжних літератур і декана, перестали друкувати (до 1951). Однак, був змушенний «визнати» свої «помилки», і ще того ж 1947 року його призначили виконувачем обов'язків завідувача кафедри англійської філології (у 1955—1958 — завідувач цієї кафедри). У 1951—1952 і в 1953 виконував обов'язки декана факультету іноземних мов університету, у 1955—1957 — декан цього факультету. За сумісництвом у 1951—1953 рр. викладав на кафедрі мови та літератури Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова.

Аби уникнути переслідувань, змушений був підписатися під збірником памфлетів «Під чужими прапорами» — вульгарних пасквілів проти діячів українського національно-визвольного руху і церкви, написаному ще 1944—1945 Володимиром Бєляєвим і виданим 1954 російською мовою (український переклад 1956 р.).

1958—1970 рр. — професор кафедри української літератури Львівського університету, з 1970 професор-консультант цієї ж кафедри. У листопаді 1971 р. перейшов до Інституту суспільних наук АН УРСР, але 1 січня 1972 року повернувся професором на кафедру української літератури.

Виявився замішаним у скандалі навколо Бєляєва і завідувачки кафедри французької філології Львівського університету Ольги Вікторівни Тимофєєвої (до Львова скерована 1946 р. на посаду завкафедри французької філології, її чоловік був секретарем Червоноармійського райкому КПРС Львова; саму Ольгу характеризували позитивно). Перебуваючи в гостях у Тимофєєвих, за відсутності її чоловіка, п'яний Бєляєв, поки Рудницький відлучався з квартири, домагався Ольги Вікторівни і, погрожуючи пістолетом, поранив у ногу. За це Бєляєва у 1960 відкликали зі Львова до Москви.

Після смерті тещі Ванди Олесницької Рудницький близько 1960 р. одружився зі своєю колишньою студенткою Людмилою Захарій (1932—2012), яка теж походила з Бережан.

Офіційний керівник і консультант 15 захищених кандидатських і докторських дисертацій. Автор бл. 200 друкованих робіт, з них 9 монографій.

Член Спілки письменників СРСР. Не був ні депутатом, ні членом КПРС.

Творчий доробок

Літературознавчі праці

• Між ідеєю і формою (1932),
• Від Мирного до Хвильового (1936)

Художні твори

• Нагоди і пригоди (1929, збірка оповідань)
• Очі та уста (1932, збірка поезій у прозі)
• Змарнований сюжет (1961, збірка оповідань)

Публіцистика

• Листи з Лондону (1922)
• Місто контрастів (1929; про свої враження від Лондона)
• Чорна Індія «Молодої Музи» (1937) (передмова до антології творчості поетів «Молодої Музи»)
• Під чужими прапорами (1954, співавт. з В. Беляєвим)
• Творчі будні Івана Франка (1956)
• Письменники зблизька (I книга — 1958; ІІ книга — 1959; III книга — 1964)
• У наймах у Мельпомени (1963)
• Ненаписані новели (1966)
• Непередбачені зустрічі (1969)

Переклади

• Вільям Шекспір «Гамлет»
• Віктор Гюго «Мазепа» (Mazeppa, 1828)
• Емілія Бронте «Буреверхи» (1938) (Wuthering Heights, 1847)
• Оноре де Бальзак,Проспер Меріме, Сомерсет Моем, Гілберт Кіт Честертон, Едгар Алан По українською мовою
• твори Василя Стефаника, Михайла Яцкова французькою мовою.
• Проспер Меріме «Кармен» та інші новели.

Нагороди

Нагороджений орденом «Знак Почета», медаллю «За трудовую доблесть в годы Великой Отечественной войны 1941—1945 гг.», Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, іншими державними нагородами.

Примітки

1. Личаківський некрополь — С. 306.
   d:Track:Q62416080
2. Колодницький С., Пиндус Б. Рудницький Михайло Іванович… — С. 207.
3. Парацій В. Символ вічності та пам'яті: Бережанський цвинтар // Бережани. Місто біля Раю / Пам'ятки України. — К., 2013. — спецвипуск № 2 (191) (лип.). — С. 68.

Джерела та література

• М. М. Ільницький. Рудницький Михайло Іванович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 353. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.

Література

• «Грозовий перевал» — найромантичніший твір, на думку англійців // Всесвіт. — 2008. — № 3—4.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
• Жадько Віктор. Український некрополь. — К., 2005. — С. 280.
• Качкан В. Рудницький Михайло Іванович [Текст] / В. Качкан // Укр. журналістика в іменах: мат. до енциклопед. словника: [зб.]. — Львів : Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника НАНУ, 1994. — Вип. І. — С. 159—164.
• Колодницький С., Пиндус Б. Рудницький Михайло Іванович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 206—207. — ISBN 978-966-528-279-2.
• Михайло Рудницький. Ворог целібату. Самовар. — Львів : Тріада плюс, 2007. — 92 с.
• Рудницький Михайло Іванович [Текст]: [біогр. довідка] // УРЕ [в 17-ти тт.]. — Т. 12. — К. : Гол. ред. УРЕ, 1960. — С. 425.
• Рудницький Михайло Іванович [Текст] // Письменники Радянського Львова: мат. до бібліогр. : вип. І. — Львів : Кн.-журн. вид-во, 1960. — С. 239—252.
• Рудницький Михайло Іванович [Текст] // Українська академія друкарства. 1930—2010. Історико-біографічний довідник / О. В. Мельников ; М-во освіти і науки України. Укр. акад. друкарства. — Львів : Укр. акад. друкарства, 2010. — С. 380—381.

Посилання

• Рудницький Михайло Іванович // Шевченківська енциклопедія: — Т. 5: Пе—С : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — С. 577-578.
• Львів — Париж
• Михайло Рудницький: до 120-річчя від дня народження^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• МИХАЙЛО РУДНИЦЬКИЙ (1889—1975)^{[недоступне посилання з липня 2019]}