Університе́т (нім. Universität, від лат. universitas — «сукупність», universitas magistrorum et scholarium — сукупність, об'єднання тих, хто вчить, і тих, хто навчається) — автономний заклад вищої освіти, тип якого сформувався в Європі за середньовіччя. В університеті об'єднується низка факультетів для підготовки фахівців високої кваліфікації з точних, природничих і гуманітарних наук.
Крім освітньої функції університети є науковими установами, в яких викладачі спільно зі студентами виконують наукові дослідження. Провідні університети мають свої видавництва, де друкують навчальну та наукову літературу. Традиційно університети мають привілей надавати своїм студентам та аспірантам наукові ступені бакалаврів, магістрів та докторів.
Виникнення університетів
Перші університети в Європі виникли в Болоньї (заснований 1088 р. як юридична школа, статус університету з 1158 р.) Оксфорді (1167), Парижі (1215) та в інших містах Італії, Франції та Англії. Пізніше були засновані університети в Чехії — Карлів (Прага, 1348), Польщі — Ягеллонський (Краків, 1364), Австрії (Відень, 1365), Німеччині (Гейдельберг, 1386), Швеції (Уппсала, 1477), Данії (Копенгаген, 1479) та інші (див. таблицю нижче).
Освітній процес
Основним методом університетського викладання були лекції професорів. На лекціях викладач читав і коментував книги: праці Аристотеля — на філософському факультеті, трактати Гіппократа — на медичному. Крім лекцій, поширеною формою наукового спілкування були також диспути або прилюдні дискусії, що періодично влаштовувались на богословсько-філософські теми. Диспути могли тривати 15-20 годин. Головний диспутант мусив заздалегідь оприлюднити тези теми, яка давалась для обговорення. На диспуті висловлювались докази за і проти висловленої думки. Вони черпались з книг. Перемагав той, хто міг навести більше цитат, витримок з творів визнаних авторів, підкріплюючи ними свою думку. В одному з диспутів оксфордський магістр Дунс Скот (1266–1309) вислухав і запам'ятав 200 тез і тут же послідовно їх заперечив. Крім цього, всього учні виконували ще й письмові вправи — писали трактати.
Якщо студент виконував усе передбачене навчальною програмою, то одержував титул бакалавра, далі — магістра, доктора. Але надзвичайна складність навчання приводила до того, що титул бакалавра одержувала лише третина студентів, а магістра — тільки кожний шістнадцятий.
Перші університети мали своє самоврядування і користувались певною автономією щодо церкви, феодалів і міських магістратів. Учні називались студентами, що з латинської означає старанно вчитися. Вони об'єднувались у провінції і нації. Викладачі об'єднувались в особливі організації — факультети — за вмінням викладати той чи інший навчальний предмет. Викладачі вибирали голову факультету — декана. Ректором називали голову університету, якого також вибирали. Шляхом виборів призначались й інші посадові особи.
Але з моменту виникнення університетів церква, користуючись монополією на навчання, намагалася поширити на них свій вплив. Для цього церква надавала університетам різні привілеї та матеріальні допомоги, наповнювала їх своїми викладачами і навіть засновувала свої університети (наприклад, так було з Паризьким університетом). Поступово церква досягла своєї мети, а богословський факультет став найголовнішим.
Викладання велось латиною — міжнародною мовою тогочасної науки. Отож юнаки з різних країн могли вчитися в будь-якому університеті Європи. Лише в XIV ст. з'явилися школи з викладанням національними мовами. Навчання було усним. Письмових завдань не давали. Щоб полегшити студентам запам'ятовування, використовували спеціальні прийоми. Наприклад, граматичним правилам надавали віршованої форми. У XII ст. склався тип мандрівного студента — ваганта. До кінця XII ст. в університетах було, як правило, чотири факультети, очолювані деканами: підготовчий, або артистичний (від латинського «ars» (множина «artes») — мистецтво), де вивчали протягом 5—7 років «сім вільних мистецтв» — наук, відомих уже в пізньоантичні часи — так зв. trivium становили граматика, риторика, логіка, або філософія, і quadrivium — математика, астрономія, геометрія і музика; юридичний; медичний і богословський (термін навчання 5—6 років). Особи, які навчалися на підготовчому (артистичному) факультеті, складали іспит і діставали ступінь «бакалавра мистецтв» (з лат. baccalaureatus — увінчаний лавром). Вони могли продовжувати навчання далі і, склавши магістерський іспит і витримавши диспут, отримували від університетського канцлера licentiam docendi, тобто право викладати. Далі вони могли здобути титул «магістра вільних мистецтв»(magister artium liberalium). Однак це означало значні витрати на подарунки й пригощання, а також накладало обов'язок принаймні два наступні роки викладати в університеті, тому більшість студентів задовольнялися отриманням licentiam docendi. Магістри, а часто вже й бакалаври, могли записатися на якийсь з вищих факультетів, і після закінчення повного курсу навчання в університеті (11—13 років) випускники одержували звання «доктора наук».
Види університетів
Закон України «Про вищу освіту» визначає: Університет — багатогалузевий (класичний, технічний) або галузевий (профільний, технологічний, педагогічний, фізичного виховання і спорту, гуманітарний, богословський/теологічний, медичний, економічний, юридичний, фармацевтичний, аграрний, мистецький, культурологічний тощо) заклад вищої освіти, що провадить інноваційну освітню діяльність за різними ступенями вищої освіти (у тому числі доктора філософії), проводить фундаментальні та/або прикладні наукові дослідження, є провідним науковим і методичним центром, має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів, сприяє поширенню наукових знань та провадить культурно-просвітницьку діяльність.
Університети класифікують за різними ознаками. Так, за формою власності виділять:
Залежно від різноманітності напрямів підготовки виділяють багатопрофільні університети, котрі здійснюють підготовку фахівців у багатьох галузях на різноманітних факультетах (т. зв. класичні), а також профільні університети, які здійснюють підготовку фахівців за кількома напрямами, але, як правило, у межах певного профілю. Серед профільних університетів можна виділити:
- аграрні (наприклад Національний університет біоресурсів і природокористування України, Львівський національний аграрний університет, Житомирський національний агроекологічний університет, Уманський національний університет садівництва);
- технічні (наприклад Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», Національний аерокосмічний університет імені М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут», Харківський національний автомобільно-дорожній університет, Національний університет водного господарства та природокористування);
- технологічні (наприклад Національний університет харчових технологій, Національний фармацевтичний університет, Український державний хіміко-технологічний університет);
- медичні (наприклад Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, Вінницький національний медичний університет імені Миколи Пирогова, Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського, Івано-Франківський національний медичний університет);
- педагогічні (наприклад Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова, Полтавський національний педагогічний університет імені Володимира Короленка, Рівненський державний гуманітарний університет, Житомирський державний університет імені Івана Франка);
- економічні (наприклад Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, Київський національний торговельно-економічний університет, Харківський національний економічний університет імені Семена Кузнеця, Тернопільський національний економічний університет);
- юридичні (наприклад Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Національний університет «Одеська юридична академія», Київський університет права НАН України);
- мистецькі (наприклад Київський національний університет культури і мистецтв);
- військові (наприклад Національний університет оборони України імені Івана Черняховського, Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба);
- спортивні (наприклад Національний університет фізичного виховання і спорту України, Львівський державний університет фізичної культури) тощо.
Університети в Україні
Острозька слов'яно-греко-латинська академія
Див. Острозька слов'яно-греко-латинська академія
Першим університетом на землях України вважають Слов'яно-греко-латинську академію в місті Острог (нині Рівненська область). Назва академія — розповсюджена назва навчального закладу, що дорівнював університету. Латиною всі університети називались академіями (або колегіями), бо латина була мовою науки і освіти тих часів, також і міжнародною мовою спілкування в Західній Європі. (Латиною — Collegium maius називали університет у Кракові, Accademia dei Lincei — назва університету в Римі, заснованого у 1603 році маркізом Федеріко Чезі, він дав і назву).
Точних відомостей про день і рік фундації навчального закладу університетського типу в Острозі не збережено. За документами зафіксована наявність академії з 1576 року. Цей рік і вважають роком заснування, хоча воно відбулося раніше. Ініціатива йшла від князя Острозького, Костянтина Костянтиновича, православного віросповідування. Першим ректором Острозької академії був поет Герасим Смотрицький (? — 1594).
Академія і її уряд стояли на позиціях просвітництва православної молоді, що викликало опір з боку католицьких громад і єпископів. Агітація за католицизм була проведена з нащадками князя, і ті перейшли в католицтво. Відтоді існування академії визнано небажаним і заклад зачинили у 1636 році. Академія в Острозі відновлена лише за часів незалежності України і отримання нею своєї державності.
Києво-Могилянська академія (1659)
Див. Києво-Могилянська академія
Києво-Могилянську академію вважають другою за часом фундації на землях України. Гроші на заснування школи і навіть землю для її розташування надала Галшка Гулевичівна, що походила з західних земель України. Бо там добре знали про існування академій. Найближчі до Острога і Львова академії вже існували в Кракові, Замосці, Відні, Празі. Школа при монастирі — звичний початок багатьох академій чи колегій.
Києво-Могилянська академія, створена 1659 р. на Подолі на базі Києво-Братської колегії, що виникла у 1632 внаслідок злиття Київської Братської та Лаврської шкіл, зібрала найбільшу кількість освічених, найкращих на той час діячів науки та культури: це і Петро Могила (опікун академії), Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Лазар Баранович та інші. Усі вони зробили певний внесок у розвиток педагогічної думки, розглядали загальні питання виховання і навчання молоді, розробляли методичні рекомендації. Одні з них присвячували окремі праці проблемам освіти, створювали підручники та навчальні посібники, інші — порушували освітні питання в полемічних працях, виступах, промовах. У заснуванні Києво-Могилянської академії почесне місце належить Єлизаветі Гулевичівні, дружині київського воєводи, поборниці українського освітництва, яка подарувала свою садибу із землями для створення цього культурно-освітнього комплексу.
Курс навчання в академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів: фару (підготовчий клас), інфиму (молодший клас), граматику, синтаксиму і вищі — поетику, риторику, філософію й богослов'я. Студенти набували філологічної підготовки, обов'язковим було знання мов: руської, церковнослов'янської, грецької, латинської, польської, оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну грецьку та римську й частково середньовічну літератури, історію, географію, філософію й богослов´я. З часом було введено курс російської, французької, німецької та староєврейської мов, чисту й мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру), а в останні роки існування академії — класи домашньої й сільської економіки й медицини. Значне місце відводилося художній і музичній освіті. Києво-Могилянська академія була визначним науковим осередком, де формувався один з центрів філософської думки слов'янського світу загалом, відбувалося становлення української літературної мови, склалася літературна й поетична школа. Щороку в академії навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. У 1817 р. академію закрили, й замість неї в тому ж році було створено Київську духовну семінарію, перейменовану у 1819 р. в Духовну академію, яка припинила своє існування у 1918 р. У 1992 р. академію було відроджено як Національний університет «Києво-Могилянська академія».
Києво-Могилянська академія почалася зі школи при монастирі 15 жовтня 1615 року на Подолі. Незабаром стала академією. До зміцнення академії доклали розум, руки і гроші гетьман Петро Конашевич Сагайдачний і митрополит Могила. Згодом до назви Києво додали Могилянська і утворилася сучасна назва. Скорочено Київську академію часто називають просто Могилянка.
Львівський університет
Львівський університет (тобто колегіум католицького зразка) засновано у місті Львів 20 січня 1661 року єзуїтами. Львівський університет є спадкоємцем Львівської єзуїтської колегії (1608—1661), Львівської єзуїтської академії (1661—1773), Йосифинського університету (1784—1805), Львівського ліцею (1805—17), Францового університету (1817—1918), Львівського університету Яна-Казимира (1919—1939), Львівського державного університету імені Івана Франка (1939—1999).
Це були три перші університети України.
Університети в УРСР
На відміну від західних радянські університети автономії не мали. Відмінна була й структура радянських університетів від західних, зокрема відсутністю богословських й медичних факультетів. Останні після 1917 відокремлено від університетів і перетворено на самостійні інститути. У Донецьку створено університет у 1965 р., Сімферопольський відновлено у 1972 р., наслідком чого чисельність університетів в УРСР зросла з 7 до 9. Усі вони перейшли з республіканського до загально-союзного підпорядкування Міністерству вищої освіти СРСР. Число студентів на кінець 1970-х pp. — становило близько 110 000.
Назагал кількість університетів в Україні пропорційно до кількості населення значно менше, ніж на Заході, але також менше й порівняно з іншими країнами радянського блоку: 1 на 5,4 млн (на 1975 — 76), тоді як по всьому СРСР це співвідношення було — 1 на 4,4, у Румунії — на 3,5, у Польщі — на 3,4, у Болгарії — на 2,9, у Східній Німеччині — на 2,7, в Угорщині — на 2,6, у Чехо-Словаччині — на 2,4.
На відміну від західних університетів в СРСР (й УРСР) практикується вечірнє й заочне навчання («без відриву від виробництва»), особливо поширене з ініціативи М. Хрущова від 1958 р. Воно зросло в УРСР з 44,2 % від загального числа студентів 1958—59 до 61,3 % 1965—66. Після падіння Хрущова, ця кількість почала спадати і на 1977—78 знизилося знову до попередніх 44,2 %.
До університету приймають осіб віком до 35 років на основі (як і до інших високих шкіл) конкурсного іспиту. Перевага надається особам, що по закінченні середньої школи мають 2-річний стаж праці на виробництві (до якої прирівнюється перебування на військовій службі). Особливими привілеями користуються співробітники КДБ й міліції, яких приймають без іспитів, якщо вони мають бодай початок вищої освіти з свого фаху, або за наявності тільки середньої — за полегшеним іспитом поза конкурсом.
Навчання, залежно від факультету, триває 4-6 років, на вечірніх і заочних відділах — 5-6, на так званих загально-технічних факультетах (в Ужгороді й Чернівцях) — 3 pp. До 1967 університети мали «загально-наукові» факультети з скороченою програмою до 2-3 pp.; деякі з них були філіями поза осередком університету (у Горлівці при Донецькому, у Рівному при Київському університеті). Після ліквідації цих факультетів філії в Горлівці й Рівному існували ще до кінця 1960-х pp. під назвою заочних відділів, 1968 відкрито (як заочний факультет, а потім відділ загально-технічного факултету) філію Ужгородського університету у Виноградові, ліквідовано 1978.
З самого початку встановлення Радянської влади в Україні система університетської освіти пережила не найкращі часи. Зокрема, примусова трасформація університетів на ІНО значно позначилися і на рівні виховної і наукової діяльності вищої школи в Україні.
ІНО — вищі педагогічні навчальні заклади, створені в УРСР, починаючи з Харківського (1920 року), на базі університетів і педагогічних закладів. Вони були покликані готували працівників освіти для загальноосвітніх і професійних шкіл усіх типів і виховних закладів.
В реальності ж, ІНО було створено фактично на руїнах усіх українських університетів, коли, замість цілої низки факультетів, в кожному українському університеті було утворено два-три факультети-покручі: соціального виховання (три-чотирирічні), професійної освіти (чотирирічні), інколи — робітничий факультет (трирічний).
Аж за 10 років, коли у 1930—1933 роках тепер уже на базі ІНО для підготовки професійних кадрів було створено інститути соціального виховання та інститути професійної освіти за принципом фахової орієнтації, університети поступово відродилися.
Радянська політика в ділянці університетської освіти виявляла виразне спрямування на національну дискримінацію й русифікацію. Поряд з існуючою відсотковою нормою, понад яку неможна було приймати до університетів євреїв, так само всілякими засобами обмежується й кількість українських студентів, супроти яких перевага надається росіянам, навіть приїжджим з РРФСР, супроти місцевих українців. Наслідком чого в університетах УРСР на 1965 було тільки 61 % студентів-українців. А за даними «Українського Вісника» (ч. 7-8, весна 1974), існує інструкція, за якою до високих шкіл західних областей України заборонено приймати понад 25 % місцевої молоді. Адміністративно-викладацький персонал українських університетів також великою мірою російський, навіть в університетах, найменше зросійщених, наприклад, у Львівському на 1950 українців було менше половини, в Ужгородському на 1959 — тільки 61 %.
Особливо від кінця другої світової війни університети в УРСР перетворилися на вогнища посиленої русифікації. Замість обов'язкових вступних іспитів з української й російської мов, від 1954 українську поступово усунено й обов'язковою лишилася тільки російська мова. Планомірне усування української мови з викладання набуло прискорення з 1959 (на основі хрущовського закону «Про зміцнення зв'язку школи з життям»), так що на 1970-ті pp. українська мова тільки частково збереглася на українських відділах філологічних факультетів. Через те, що вчені звання централізовано надає Всесоюзна атестаційна комісія (ВАК) у Москві, кандидатські й докторські дисертації українські вчені зобов'язані писати російською мовою, навіть з української літератури й мовознавства. В університетських виданнях переважають, за малими винятками, російськомовні.
Університети незалежної України
| Цей розділ потребує доповнення. (серпень 2013) |
На початок 2016/2017 навчального року в Україні діяло 184 університети, з них — 146 університетів — державної форми власності, 2 — комунальної та 36 — приватної форми власності.
Університети української еміграції
В еміграції, крім Українського Вільного Університету, який існує з 1921 (тепер у Мюнхені), заходами Верховного Архієпископа Й. Сліпого створено 1963 Український Католицький Університет ім. св. Климента в Римі (з кількома філіями). УВУ має право надавати наукові ступені.
Див. також
| Вікіцитати містять висловлювання на тему: Університет |
- Список найстаріших університетів
- Історія становлення університетів у Європі[en]
- Середньовічний університет[en]
- Список середньовічних університетів[en]
- Класичний університет
- Концепції класичного університету
- Університети України
- Категорія:Університети України
- Перший університет в Сполучених Штатах Америки[en]
- Gaudeamus Igitur
Примітки
- ↑ Архів оригіналу за 5 жовтня 2015. Процитовано 4 жовтня 2015.
- Див., наприклад: The Encyclopaedia Britannica: a Dictionary of Arts, Sciences, Literature and General Information. — 11 ed. — London; New York: Encyclopaedia Britannica Co., Ltd., 1910—1911. Vol. XXVII: Tonalite to Vesuvius. Vol. XXVIII: Vetch to Zymotic Diseases. — 1911. — XIV, 1064, XV, 1064 p. — Р. 748.
- Закон України «Про вищу освіту» від 01.07.2014 № 1556-VII (Редакція від 28.09.2017)
- Про його історію докладно див.: Качмар В. М. Львівський національний університет // Енциклопедія історії України: В 10-ти тт. — Т. 6: Ла-Мі. — К., 2009. — 784 с. — С. 358—364.
- Основні показники діяльності вищих навчальних закладів України на початок 2016/17 навчального року. Статистичний бюлетень. — К.: Державна служба статистики України, 2017.
Література
- Розвиток сучасної університетської освіти країн Західної Європи: монографія / А. В. Ржевська ; Держ. закл. «Луган. нац. ун-т імені Тараса Шевченка». — Луганськ: Вид-во ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка», 2011. — 356 с.
- Символи та емблеми класичних універсситетів України (кінець ХХ — початок ХХІ ст.): [монографія] / Є. С. Рачков. — Харків: ХНУ ім. В. М. Каразіна, 2018. — 204 с. — ISBN 966-285-466-4.
- Игнатович В. В. Немецкие университеты в развитии их исторической и современной жизни. — СПб., 1864.
- Суворов Н. С. Средневековые университеты. — Изд. 2-е. — Москва: URSS — Либроком, 2012. — VI, 245 с.
- Hastings Rashdall. The Universities of Europe in the Middle Ages. New edition in three volumes. — Ed. F. M. Powicke and A. B. Emden. — Oxford: at the Clarendon Press, 1936.
- Arthur O. Norton, Readings in the History of Education: Mediaeval Universities. — Cambridge: Harvard University Press, 1909. скачати PDF-файл
- Schachner, N. The Medieval Universities. — London, 1938.- 388 pp.
- Cobban, A. B. The Medieval Universities: Their Development and Organization. — London: Methuen, 1975. — 264 p.
- A History of the University in Europe[en]. — Cambridge University Press, 1992—2011. — Vol. І — IV.
- Charles M. Radding. The origins of medieval jurisprudence: Pavia and Bologna, 850—1150. — New Haven: Yale University Press, 1988. — xiii + 258.
- Olaf Pedersen. The First Universities: Studium Generale and the Origins of University Education in Europe. — Cambridge University Press, 1998.
- Paul F. Grendler. The Universities of the Italian Renaissance. — Baltimore and London: Johns Hopkins University Press, 2002. — xx + 592 pp.
- Кубланова Б. Как обучались в средневековом университете // Книга для чтения по истории средних веков. — Изд. 2-е. / Гос. науч.-исслед. ин-т школ Наркомпроса РСФСР; под ред. С. Д. Сказкина. — М.: Государственное учебно-педагогическое издательство Наркомпроса РСФСР, 1948 — Ч. 1: Раннее средневековье. — С. 195—207.
- Лунин В. В., Зоркий П. М., Лубнина И. Е. Российские университеты в XVIII веке // Вестник Московского университета. — Серия 2. Химия. — 1999. — Т. 40, № 5. — С. 345—350.
- Петров Ф. А. Формирование системы университетского образования в России. — М., 2002—2003. — Т. 1–4.
- Волосникова Л. М., Чеботарёв Г. Н. Правовой статус университетов: история и современность. — М.: «Норма», 2007. — 208 c.
- Hunt Janin. The University in Medieval Life, 1179—1499. — McFarland & Co, 2008. — 218 p.
- Ибжарова Ш. А. Сущность и эволюция идеи университета: философско — культурологический аспект: Монография. 2-ое издание. — Алматы, 2010. — 153 с. скачати PDF-файл
Посилання
- Університет // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1966. — Т. 8, кн. XV : Літери Ст — Уц. — С. 1961-1962. — 1000 екз.
- Елютин В. П. Университеты — Большая советская энциклопедия
- Університет //Фармацевтична енциклопедія
- Довідник ВНЗ
| У Вікісловнику є сторінка університет. |