Варяги

Варя́ги (дав.-рус. варяже, варязи; грец. βαραγγοι) — назва скандинавських воїнів, що, очевидно, виникла на руському ґрунті в середовищі скандинавів-найманців наприкінці IX — початку X століття і первісно позначало скандинавських воїнів, прийнятих на певних умовах (за угодою) до війська руських князів.

Варязький «Березанський рунічний камінь» (Березань, Миколаївська область, Україна).

Варяги у Візантії. Ілюстрація з хроніки Скилиці.

Перша згадка міститься в «Повісті минулих літ» під 862 роком, в оповіді про покликання варягів - літописний сюжет про запрошення на князювання до племені чудь, словен, кривичі і весь племенами чуді, мері, а також, можливо, весі — варягів на чолі з Рюриком та його братами Синеусом та Трувором згідно з літописами. І прийшли вони спершу до словен і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший брат Рюрик, а другий, Синеус - на Білім озері, а третій Трувор - в городі Ізборську. Через два роки помер Синеус і його брат Трувор, і взяв Рюрик правляння все на себе.

Наприкінці Х — початку ХІ століття варяги вступають у Візантії до імператорської гвардії^[ru] (перша згадка — 1034). Візантійські автори розрізняють «палацових варангів» (гвардійців) і «зовнішніх варангів» (звичайних солдатів-найманців). Ймовірно, разом з воїнами-вярягами, що вертались на батьківщину, найменування «варанги» потрапило до Скандинавії, де набуло форми vaeringi для позначення скандинавів, що побували у Візантії.

Версії етимології

• Варяги — від старо-північн.-герм. — væringjar — «об'єднані клятвою», нім. — Waräger.
• Вагри.
• згідно з В. Томсеном та Максом Фасмером перша письмова згадка про варягів стрічається в 1034 р. у Георгія Кедрина у значенні «охоронець, воїн з найманої варти візантійських імператорів»
• від давньосканд. — Væringjar, із «várar», «важлива обіцянка», щось на зразок «Пов'язане Словом та Клятвою товариство озброєних вояків».
• «Варяги» походить від старогерм. wara (Присяга, клятва), тобто варягами були воїни, що дали клятву (мабуть, у вірності візантійському імператору).
• Віталій Скляренко у своїй монографії «Русь і варяги» (2006) обґрунтовує етимологію слова «варяг» від давньослов'янського «варити» (берегти, оберігати) з додаванням до кореня «вар» цілком слов'янського ж суфіксу «-ягъ».
• За словником венедської мови слово «warang» означає меч, а «swariol» — клятва, оскільки її робили на мечі. Таким чином, «варяг» може означати «мечник». Мечники згадуються як окрема категорія княжої дружинни, що виконувала судові та дипломатичні справи

Опис

Варязькі річкові шляхи.

Згадка про варягів у візантійських джерелах — у хроніці другої половини 11-го століття (1057 р.) «Synopsis Historion» візантійського придворного історика Іоанна Скілітця (лат. - Ioannes Skylitzes; грец. - Ιωάννης Σκυλίτζης).

Уперше у староруських джерелах згадуються у вміщеній у «Повісті минулих літ» легенді про «закликання варягів». «Повість» називає варягами представників різних народів, а Балтійське море — «Варязьким морем»:

...идоша [из контекста следует: представители чюди, словен, мери, веси, кривичей] за море к варягом к руси. Сице бо ся звахутьи варязи русь, яко се друзии зъвутся свие друзии же урмане, анъгляне, друзии гъте, тако и си...

Припускається, що у «Повісті временних літ» слово «варяги» не вживається тільки до скандинавських народностей (свеї, тобто, шведи, або урмани — нормани, норвежці), але й до германських племен (англи, готи). Крім того в етногеографічному вступі, укладач «Повісті…» жодного разу не вживає конкретних скандинавських етнонімів. Літописець розрізняє всіх варягів і русів, протиставляє їх: "се руси, а се свеї". І хоч перші руські князі Олег та Ігор, і княгиня Ольга, можливо, мають скандинавські імена, це ще не означає, що вони були скандинавами за походженням. Літописець називає їх вже не «варязькими», а «руськими» князями. В той же час варяги і руси представлені, як різні частини війська Ігоря. Образ варяга неоднозначний і за змістом. Іноді з союзника він перетворюється на ворога-чужоземця, як, наприклад, у розповіді про захоплення Володимиром Святославичем Києва 978 року.

Зміна ставлення до варягів простежується в описі новгородських подій 1015—1016 років, коли князь Ярослав Мудрий визнає «своїми» новгородців, а «чужими» — варягів, і у знаменитому вислові князя Мстислава Володимировича після Лиственської битви 1024 року, який також називає варягів «чужими». Мабуть, як «чужинців» слід тлумачити і варягів, що згадуються у короткій редакції «Руської правди» (О. Зимін). Використання слова «варяги» у «Повісті…» припиняється з середини XI століття; пізніше воно трапляється 2–3 рази у Лаврентіївському літописі і Київському літописі, а у Новгородському першому літописі є лише назви скандинавських народів (донь, гьте, урмане, свеи), що, напевно, відображає зміни в характері відносин Русі із скандинавськими країнами.

Михайло Ломоносов в своїй праці «Краткой россійской лєтописецъ» писав:

...Славяне и Чудь по нашимъ, Сарматы и Скифы по внѣшнимъ писателямъ, были древнїе обитатели въ Россїи. Единородство Славянъ с Сарматами, Чуди со Скифами для многихъ ясныхъ доказательствъ неоспоримо. Народъ Славенской, усилясь, притѣснилъ Чудь къ сторонамъ восточнымъ и сѣвернымъ, и часть оныя присовокупилъ въ свое соединенїе. Потомъ Варяги жившїе по берегамъ балтїйскаго моря, которые именовались Россы, Готы, Норманы, Свія, Ингряне, имѣя со Славянами частыя войны, купечества, и путешествуя въ Грецїю чрезъ здѣшнїя земли, на многихъ мѣстахъ поселились...

У російській самодержавній, потім радянській і, нарешті, сучасній російській історіографії варягів розцінюють, як вікінгів-скандинавів, яких запросили княжити на Русь у 862 р. (норманська теорія). Цей міф остаточно викристалізувався в епоху Катерини ІІ для «поліпшення» родоводу московських царів і до тепер є головним стовпом великоросійського шовінізму. Однією з альтернативних гіпотез створення давньоруської держави є участь у цьому процесі кельтів-рутенів (русинів) /Звідкіля походить Русь. Теорія кельтського походження Київської Русі з Франції. С. І. Шелухін, 1929/.

На думку видатного українського громадського та політичного діяча (член Центральної Ради, генеральний суддя УНР), науковця та письменника Сергія Шелухіна, у створені сучасного української етноса, а потім і величезної держави Русі, активну участь брали галли. Йдеться про плем'я кельтів-рутенів з півдня сучасної Франції та кельто-іллірійсько-венедський етнос країни Норік, де володарював легендарний перший руський король Одоакр (Одонацер). Відповідно до гіпотези С. І. Шелухіна, під тиском Риму близько 100000 кельтів-галлів-рутенів та вже змішаного із південно-західними слов'янами (венедами) населення Норіку поступово мігрувало на схід через Подунав'я і Причорномор'я до Приазов'я і Подоння, асимілюючись із автохтонними слов'янськими етносами. Інший напрямок великого переселення йшов у північно-східному напрямку й охоплював балтійський регіон, який у ті часи заселяли чисельні племена полабських слов'ян.

Нарід рутенів відзначався надзвичайною військовою звитягою і хистом до торгівлі, завдяки чому відомості про них зустрічаються в багатьох писемних пам'ятках того часу. Греки-візантійці вважали їх найкровожернішими варварами, які вбивають лише заради задоволення, хоч і самі стосовно русів демонстрували показну жорстокість. Надзвичайно цікавою є книга арабського посла Ібн-Фадлана про подорож на Волгу з описом похорону знатного руса. Наші предки там зображені могутніми воїнами, які навіть уві сні не полишають своєї зброї (двох мечів і сокири), великого зросту, мають досконалу будову тіла та руде волосся.

Ймовірно поступово у вимові інших народів «рутени» перетворились спочатку на «руян», «русь», «русів», «росів», а потім і самі перейняли цю назву. Вочевидь, схожу до «Русь» назву серед балтійських племен мали лише ругії або руги, але їхнє походження і досі невідоме. Можливо й сам Нестор цього не знав, бо замість того, щоб прямо вказати ким вони є, літописець розлого та плутано перераховує, ким вони не є: «…ідоша за морє к Варягом, к Русі, сіце бо звахуть ті Варяги Русь, яко се друзіі зовуться Свеє, друзіі же Оурмани, Англяне, інії і Готе, тако і сі рекоша». Якщо простими словами, то Варяги Русь це не інші варяги, такі як шведи, англи, норманани (норвежці) або готи.

З цього ж переліку національностей стає зрозумілим, що поняття «варяги» не є етнічним. Відповідно до лінгвістичних досліджень академіка НАН України В. Г. Скляренка /Русь і варяги, 2006/, корінь слова «варяги», а саме «вар» є суто старослов'янського походження, а слова «варити», «варувати» означали раніше «захищати, боронити». Цей же корінь є і в словах «варта», «вартовий». Таким чином, варяги, це назва не етнічної, а професійної спільноти воїнів-найманців. Цікаво, що інші лінгвістичні дослідження виводять слово «варяг» («верінгер») від коренів інших мов, але в жодному разі не йдеться про якусь окрему національність. Доречі й самі вікінги (шведи, данці, норвежці) себе варягами ніколи не називали.

Крім лінгвістичної плутанини у норманській теорії є ще й вади логіки. Навіщо було кликати варягів на княженіє, коли їх тільки-но вигнали («в лєто 862 ізгнаша варяги за морє і нє даша ім дані»)? Доречі, цей фрагмент літопису давав і дає російським шовіністам привід розповідати про неспроможність стародавніх слов'ян та їхніх нащадків, тобто українців та білорусів, до самостійного державотворення. Нісенітниця! Як же могло бути насправді?

Припустимо, що міжусобиця, яка за Нестором після звільнення від іга «поганих» варягів охопила сусідні племена словенців, кривичів, чуді та весі, призвела до прикликання варягів «добрих». Та де ж таких узяти? Більше довіри вочевидь мали ті, з якими можна було розмовляли однією мовою. Отже, одна із сторін міжусобного конфлікту вирішила знову наступити на ті ж самі граблі та заручитися підтримкою варягів-руси «…рєкоші поіщєм самі в собі князя». Ось Нестор і проговорився! Не «собі князя», а «В собі князя іже би володіл намі і раділ». Тобто про пошуки будь-якого «зовнішнього управління» у Повісті не йдеться. Шукали серед «своїх» чи то слов'ян, чи ослов'янізованих сусідів варягів, на роль яких чудово підходять вже згадувані руги-руяни-русь з легендарного острова Рюген (Руян).

Як ще один варіант, казочка про прикликання варягів може бути суцільною вигадкою від початку. Скоріше за все ніхто нікого не кликав, а варяги, яких вигнали, так цього не залишили і повернулись більшими силами. На це теж є натяк у літописі: «…і ізбрашася тріє брата с роди своїми і поєша по собі всю Русь і прідоша к Словєнам пєрвиє і срубіша город Ладогу…» Що це було, як не повномасштабне вторгнення? Та про це Нестор прямо не міг написати, бо ж цензура і тоді була, і за «невірне» слово — мій меч, твоя голова с плеч.

Походження

За твердженнями норманістів, варяги — у широкому тлумаченні цього терміну — нормани, мандрівники, воїни-пірати та купці з північної Європи — Скандинавії; ґермано-мовні племена, що населяли західне узбережжя Балтійського моря до утворення держав Данія, Швеція та Норвегія. У Західній Європі ці ж племена одержали назву «вікінги».

Натомість противники норманської теорії вважають і мають для цього докази (на Північному Сході Німеччини і на острові Руян, землях, де жили варяги, були здійснені археологічні розкопки слов'янських поселень, також слов'янські назви сіл і міст у межиріччі р. Лаби (Ельба) і р. Одри (Одер)), що варяги були слов'янами, котрі варили сіль і торгували нею. Крім того варяги не могли бути скандинавами, оскільки на землях колишньої Русі немає слідів скандинавів і в той час (9 століття) скандинави були дикунами, на землях Швеції на той час не було ні одного міста. Етнонім «варяги» вживався спочатку у Візантії, а потім поширився на всю Східну Європу. У вужчому тлумаченні (що походить з візантійських джерел) варяги — це наймані воїни, що служили охоронцями двору візантійських імператорів. Римський історик Тацит досліджував західних слов'ян і записав про державу «Варангія» на південних берегах Балтики. Жителі цієї держави варили сіль. Неподалік Балтійського моря на землях варягів знаходиться солоне озеро Ільменау, вірогідно, його жителі називали Ільмень. Літописець Нестор норвежців називав урманами, а шведів свеями, вказавши, що варяги називають себе варягами, як інші себе називають урманами, свеями, анґланами, готами, він не сказав, що урмани, анґлани (англійці), свеї називали себе варягами. А море в 10 столітті називалося Варязьким, не Норманським, не Данським і не Свейським, тому три останні народи не могли належати до варягів. Можливо, що руссю називали в 9 столітті жителів острова Руян.^{[джерело?]}

Рід занять

Варяги у Візантії

Спочатку «мандрівники-мореплавці» варяги були типовими на той час купцями й одночасно піратами-розбійниками. Потім, «осівши на землю», покоривши місцеві племена чи примусивши їх платити данину, тобто накопичивши деякий рівень прибутку і багатства, вони ставали торгівцями-купцями. Варяги у європейській історіографії також відомі як найманці-охоронці при дворі візантійських імператорів. Варяги виконували, окрім того, функції княжих послів, брали участь в адміністрації, інші осідали в містах і займалися переважно торгівлею. На Сході Європи дружини варягів і варязькі купці у своїх подорожах на південь до багатої метрополії Візантії користувалися Дніпровим шляхом (Варязький шлях, шлях «З варяг у греки»). По річці Волга вони плавали до Персії, де теж вели активну торгівлю.

Роль варягів у створенні Київської Русі

За норманською теорією походження східнослов'янської державності, саме присутність скандинавів на землях східних слов'ян у першу чергу сприяла переходу протодержавних слов'янських утворень на рівень державності. Таким чином, вважається, що нормани або безпосередньо створили у східних слов'ян готові державні утворення, або відігравали активну роль у її створенні.

Їхні опоненти, навпаки, вважають утворення східнослов'янської держави винятково результатом експансії варягів та еволюції місцевих суспільних відносин, а вплив скандинавів на державотворчі процеси розглядається як незначний або взагалі відсутній. Тут потрібно врахувати те, що норманську теорію вигадали іноземці, які з'явились в Російській імперії при Петрі Першому, і підтверджень цих вигадок практично важко знайти. Останні дослідження німецьких археологів виявили, що схід і балтійське узбережжя Німеччини було заселене полабськими слов'янами і Рюрик походить саме з них. При цьому думка про те що, нечисленна група норманів могла здійснити помітний вплив на величезну державу, яка фігурувала в тогочасних документах сусідніх народів під назвами Руський Каганат, Антський союз з позиції сучасних знань виглядає малоймовірною.

Наразі обидві теорії продовжують активно конкурувати.

Примітки

1. Мельникова О. О. Варяги // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 440. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
2. Сигизмунд Герберштейн, «Записки о Московии» [ 15 січня 2019 у Wayback Machine.], изд. МГУ, г. Москва, 1988 г.; сайт «Восточная Литература» (средневековые исторические источники востока и запада) (рос.)
3. Етимологічний словник М.Фасмера [ 24 серпня 2013 у Wayback Machine.], стор. 276 (рос.)
4. . Архів оригіналу за 15 березня 2017. Процитовано 14 березня 2017. 
5. . Архів оригіналу за 29 грудня 2019. Процитовано 29 грудня 2019. 
6. Історія Росії (з найдавніших часів до кінця XVIII століття): навч. посіб. / автор-уклад. В. М. Мордвінцев; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К.: Знання, 2013. — 455 с.ISBN 978-617-07-0004-9 с.39
7. Ломоносов М. В. Краткий российский летописец с родословием. — СПб. 1760. — § 1. (рос. дореф.)

Джерела

• Мельникова О. О. Варяги // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 440. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
• Сигизмунд Герберштейн, «Записки о Московии» [ 15 січня 2019 у Wayback Machine.], изд. МГУ, г. Москва, 1988 г.; сайт «Восточная Литература» (средневековые исторические источники востока и запада) (рос.)
• Т. Н. Джаксон. Austr í Görðum: древнерусские топонимы в древнескандинавских источниках. — г. Москва: 2001 г. (рос.)
• Генрик Ловмянський. «Русь и норманны». — г. Москва: изд. «Прогресс», 1985 г. −304 с. (рос. пер. з пол. [ 1 серпня 2013 у Wayback Machine.]) (рос.)
• Rudolf Simek: Die Wikinger. — C.H. Beck Verlag, München 2005. ISBN 3-406-41881-3. (нім.)

Посилання

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Варяги

• Варяги [ 30 липня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.
• Скляренко В. Г. Походження назви Варяги // Русь і варяги: Історико-етимологічне дослідження / НАН України. Інститут мовознавства імені О. О. Потебні. — {{}}К.: Довіра, 2006. — С. 98—112. — 119 с. — ISBN 966-507-205-6.
• Максимович М. О происхождении Варяго-Руссов // Собрание сочинений М. А. Максимовича: Том 1. Отдел исторический. — Киев: Тип. М. П. Фрица, 1876. — С. 93—104. — VIII, 847 c.(рос. дореф.)
• Петков С. «Варяги»: Государства викингов в Северо-Восточной Европе [ 24 січня 2012 у Wayback Machine.] (рос.)