Січові́ Стрільці́ — військовий підрозділ Наддніпрянської Армії УНР, сформований у 1917 році початково із українців з Галичини та Буковини, військовополонених з австро-угорської армії.
Січові стрільці армії УНР | |
---|---|
Присяга Січових Стрільців. Старокостянтинів. 1919 | |
На службі | 1917—1919 |
Країна | УНР |
Чисельність | до 20 000 (1919) |
У складі | Армія УНР |
Річниці | 6 листопада |
Війни/битви | Радянсько-українська війна, Польсько-українська війна (1918—1919) |
Командування | |
Визначні командувачі | Євген Коновалець |
| |
Медіафайли на Вікісховищі |
Історія Редагувати
Назва «січові стрільці» була вперше використана під час Першої світової війни при формуванні в Австро-Угорщині добровольчого підрозділу — Легіону УСС, ядро якого становили активісти довоєнного січового, сокілського і пластового руху.
Перша каденція Редагувати
Галицько-Буковинський курінь (1-й Курінь Січових стрільців) (11.1917—04.1918) Редагувати
Перше військове формування Січових стрільців у Наддніпрянщині — Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців — було зорганізовано у Києві у листопаді 1917 з українців — галичан та буковинців — російських військовополонених австро-угорської армії, які знаходились в Наддніпрянській Україні та добровільно згодилися захищати Українську Центральну Раду перед наступом більшовиків (командир куреня — сотник Григорій Лисенко). У грудні-січні курінь (батальйон) брав участь у боях під Бахмачем і в Києві, далі захищав уряд УНР під час відступу до Житомира. Наприкінці січня 1918 Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців брав участь у придушенні Січневого повстання в Києві.
Відтоді й аж до кінця існування формувань Січових Стрільців, їх верховним головнокомандувачем вважався полковник армії УНР, колишній фенріх австро-угорської армії, Євген Коновалець.
По звільненню 1 березня 1918 року Києва, 1-й курінь Січових стрільців залишився в Києві для охорони порядку і розгорнувся в полк Січових стрільців у складі двох піших і одного запасного куренів, кінної розвідки і гарматної батерії; він нараховував 3 000 старшин і вояків (у тому ч. бл. ⅓ наддніпрянців). Згідно визначення Коновальця формація мала за визначення мету:
За часів Гетьманату Редагувати
По відмові після гетьманського перевороту полку Січових стрільців продовжувати військову службу на користь Української Держави, його роззброїли німці й Січові стрільці розійшлися по Україні, але значна частина їх перейшла на службу до Запорізької дивізії збройних сил Української Держави, де у 2-му піхотному полку полковника Петра Болбочана склала 3-й курінь.
У кінці серпня гетьман Павло Скоропадський погодився на формування Окремого загону Січових Стрільців і призначив для нього місце розташування у Білій Церкві; склад: 1 піхотний курінь з 4 сотень, кулеметна сотня, кінна розвідка, гарматна батерія і технічна частина; загальний стан — 59 старшин і 1 187 вояків (бойовий стан — 46 і 816).
Друга каденція Редагувати
Окремий загін Січових Стрільців (кін. 08.1918–11.1918) Редагувати
Окремий загін Січових Стрільців став на чолі повстання проти гетьмана Скоропадського після оприлюднення ним грамоти про федерацію з Росією, яку «січовики» сприйняли не як вимушений дипломатичний акт на вимогу Антанти, а як реальну зраду курсу на самостійність, окремий загін Січових Стрільців у вирішальному бою під Мотовилівкою (18 листопада 1918) переміг гетьманських дружинників. 22 листопада 1918 Січові стрільці рухались від Крюківщини — Монастирський хутір на ст. Пост-Волинський, а вояки Чорноморського куреня — від Борщагівки в напрямі Житомирського шосе. Січові стрільці, дізнавшись про розгром чорноморців, вирішили припинити наступ і закріпитись на зайнятих позиціях, чекаючи підходу нових повстанських загонів, з яких і почалось формування Осадного корпусу під командуванням отамана Є. Коновальця. 27 листопада після обстрілу з гармат німецького полку, що йшов на станцію Боярка 25 листопада і зазнав значних втрат, кинуто проти лівого флангу повстанського війська три полки піхоти, підтримані кіннотою і гарматами. Зав'язався жорстокий бій, у якому обидві сторони зазнали великих втрат. Стрілецьке командування вступило в переговори з наступаючою групою німецьких військ і уклало тимчасове перемир'я на фронті.
Дивізія Січових Стрільців. Корпус Січових Стрільців (12.1918—06.1919) Редагувати
Під час облоги Києва Січові Стрільці розгорнулися спочатку у Дивізію Січових Стрільців. 3 грудня 1918 наказом по військам Української Народної Республіки з дивізії січових стрільців та трьох повстанських дивізій — чорноморців і дніпровців (1-ї та 2-ї Дніпровської під командуванням, відповідно, отаманів Зеленого та Данченка) створено Осадний корпус під командуванням Є. Коновальця; командир штабу — Юріїв Іван. Осадний корпус — дивізія Січових Стрільців (11 000 бійців), Чорноморська дивізія та 1- ша і 2- га Дніпровські дивізії (14 000 бійців); разом бл. 25 000 вояків, у тому числі бл. 20 % галичан та 80 % наддніпрянців. У ніч на 13 грудня чотири дивізії Осадного корпусу, який на цей час налічував понад 20 тис. багнетів, виступили на Київ і зайняли на підступах до міста позиції, втрачені 29 листопада. 2-гу Дніпровську дивізію під командуванням отамана Данченка було перекинуто з Трипільського району на лівий берег Дніпра, звідки вона мала рушити на Дарницю, щоб оточити столицю з півночі. 14 грудня почався загальний наступ формувань Осадного корпусу на Київ, дивізія січових стрільців просувалась в напрямі станція Жуляни — Пост-Волинський — Київ-Пасажирський; вояки Дніпровської дивізії наступали з боку Святошина. У ніч з 14 на 15 грудня місто було зайняте військами Директорії. 8-16 лютого в передмісті Києва проводилася невдала спроба контрнаступу повстанських дивізій Осадного корпусу на Січових стрільців з метою повернути столицю. У першій фазі другої війни проти союзу більшовицьких Росії та України Осадний корпус розклався: його повстанські дивізії (обидві Дніпровські, Чорноморська) розбіглися або перейшли до ворогів і боєздатною залишилася тільки колишня дивізія Січових Стрільців, яка в січневих і лютневих боях проти Української Червоної армії і повстанців отамана Зеленого зазнала важких втрат. У кінці лютого залишки дивізії Січових Стрільців були відведені у тил для реорганізації, після якої дивізія нараховувала 500 старшин і 7 000 вояків, але внаслідок бою під Бердичевом (21 — 29 березня 1919) вона зменшилася до 300 старшин і 4 500 вояків. Незважаючи на подальші бої в районі Шепетівки квітня — 3 травня й Крем'янця, корпус Січових Стрільців, в який була перейменована дивізія Січових Стрільців, завдяки новому поповненню, збільшився у червні до 319 старшин і 8 067 вояків (у тому числі 5 172 бойового складу) без гарматних полків і батерій, що були у складі УГА (2-й і 6-й гарматні полки Січових Стрільців) або Армії УНР (4-й полк, 12-та батерія). Наприкінці травня — у червні корпус Січових Стрільців прикривав з півночі наступ військ УНР на Проскурів і Старокостянтинів. В цей час було затверджено декларацію СС, яка проголошувала продовження боротьби за сувереність України та незалежність національної економічної політики, зокрема дотримання мораторію на продаж землі:
Група Січових Стрільців. 1-й полк Січових Стрільців (07.1919—11.1919) Редагувати
У поході на Київ (липень-серпень 1919), перейменований на Групу Січових Стрільців у складі Армійської групи полковника А. Вольфа, корпус наступав через Шепетівку, Звягель на Коростень (загальний стан: 8 600 старшин і вояків, бойовий — 5100 багнетів, 206 кулеметів, 425 шабель, 42 гармати). Після виникнення нового фронту проти Добровольчої армії генерала А. Денікіна Група Січових Стрільців відступила з-під Коростеня до Шепетівки і в середині жовтня частково перейшла на фронт Добровольчої армії, але в грудні, у зв'язку з катастрофою обох українських армій у «трикутнику смерті», за рішенням Стрілецької Ради самодемобілізувалася. 23 листопада 1919 в Любарі гайдамацька бригада отамана О.Волоха роззброїла 1-й полк Січових стрільців й заарештувала його командира полковника І. Андруха. Інцидент було залагоджено, але він став вагомим чинником деморалізації всієї армії УНР.
У 1920 році, в складі відродженої Армії УНР, в основному з колишніх Січових Стрільців, зформувалася 6-та Січова стрілецька дивізія. Хоч у ній на командних постах і були старшини з інтернованого поляками в 1919 році корпусу Січових Стрільців Євгена Коновальця, ця дивізія до формації Січових Стрільців не відноситься, тому що керівництво ЗУНР, на відміну від УНР, негативно поставились до військового союзу УНР з Польською республікою.
Склад Корпусу Редагувати
До складу Групи Січових Стрільців входило: 6 полків піхоти, 6 полків артилерії, кінний полк з 2 дивізіонів, автопанцерний дивізіон, 4 — 5 панцерних потягів, об'єднаних у панцерний дивізіон, Кіш Січових Стрільців, Скорострільний вишкіл Січових Стрільців, технічні, ремонтні й обозні частини.
Незмінним командиром корпусу був полковник Євген Коновалець, начальниками штабу — старшини генерального штабу колишньої російської армії, полковники: Б. Сулківський, Валеріян Сологуб, М. Безручко, В. Змієнко, Ю. Отмарштайн. Також головні командні пости були обійняті старшинами колишньої російської армії. Під їх командуванням було 5 полків піхоти (командири: Ю. Осипенко, С. Пищаленко, А. Кмета, В. Мончинський, Т. Виборний), 5 полків артилерії (Зарицький Володимир Антонович, О. Голубаїв, Д. Іньків, Д. Михайлів, Я. Бутрим), амуніційний парк, технічні частини й панцерні потяги; вони також переважали серед командирів куренів, батерей і навіть сотень.
З галицьких старшин були відомі полковники: А. Мельник, І. Рогульський, Р. Сушко, сотник І. Андрух (командир 1 полку піхоти Січових Стрільців), підполковник М. Курах, сотник М. Турок (командир автоброневого дивізіону Січових Стрільців). Серед рядового складу наддніпрянці в піхоті становили бл. 75 %, а в артилерії і технічних частинах — 90 %; галичани переважали в господарській (незмінний начальник постачання сотник І. Даньків) і санітарній службі (сотник І. Рихло) та в інструкторському персоналі Коша Січових Стрільців і різних вишколів (полковник І. Чмола, сотник В. Соловчук).
«Незрівнянний» організаційний хист Є. Коновальця відзначав Осип Навроцький:
У формації Січових Стрільців Армія УНР диспонувала військовою частиною, яка виділялася своєю організованістю і боєздатністю. Як головна підпора протигетьманського повстання, Січові Стрільці мали великий вплив на Директорію УНР, але після від'їзду В. Винниченка за кордон цей вплив зменшився. По війні керівні старшини Січових Стрільців були творцями і головними постатями УВО — ОУН.
Вшанування пам'яті Редагувати
- У багатьох містах є вулиці, названі на честь Січових Стрільців (див. Вулиця Січових Стрільців): Київ, Дніпро, Дрогобич, Біла Церква, Бровари, Львів, Івано-Франківськ, Коломия, Тернопіль, Шепетівка, Хмельницький; у місті Рівне є провулок Січових Стрільців.
- 29 січня 2014 року з'явилася Вулиця Січових Стрільців у місті Шепетівка.
- 19 лютого 2015 року з'явилася Вулиця Січових Стрільців у місті Хмельницький.
- 3 вересня 2015 року з'явилася Вулиця Січових Стрільців у місті Київ.
- 26 листопада 2015 року з'явилася Вулиця Січових Стрільців у місті Дніпро.
- 10 грудня 2015 року з'явилася Вулиця Січових Стрільців у місті Конотоп.
- 20 травня 2015 року в Полтаві вулицю Бакинських Комісарів було перейменовано на вулицю Січових Стрільців.
- 2016 року у Кропивницькому вулицю Дев'ятого Січня перейменовано на вулицю Січових Стрільців.
- У місті Бережани Тернопільської області також є вулиця Січових Стрільців.
- На території усієї України є пам'ятники Січовим Стрільцям.
- У Запоріжжі існує вулиця Січових Стрільців.
- 2017 року у Чернівцях вулицю Московської олімпіади перейменовано на вулицю Січових Стрільців.
- 14 жовтня 2020 року почесне найменування «імені Січових Стрільців» присвоєно 9 прикордонному загону Державної прикордонної служби України.
- 28 липня 2022 року з'явилася вулиця Січових стрільців, пров. Січових стрільців, 1-й пров. Січових стрільців, 2-й пров. Січових стрільців у місті Чернігів
Світлини Редагувати
Див. також Редагувати
Примітки Редагувати
- Тинченко Я. Ю. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918) // Реальний стан збройних сил супротивників
- у будинку за адресою вул. Пирогова, 9 — тепер головний корпус Педагогічного університету
- Коновалець Є. Причинки до історії української революції. Прага, 1928 Накладом Проводу ОУН 39 с. (23 с.)
- 14.xı.1918: Грамота П.Скоропадського про федерацію з Росією
- О. Навроцький. Полковник Євген Коновалець (Формування його індивідуальности в передісторії і початках Української Військової Організації) [1] [ 27 січня 2012 у Wayback Machine.]
- Як та чому перейменовують вулиці у Запоріжжі. Запорозька Січ. Процитовано 12 січня 2017.
- Вулиця Московської олімпіади отримала нову назву. sample. Процитовано 30 червня 2017.
- Указ Президента України №433/2020. Офіційне інтернет-представництво Президента України (ua). Процитовано 15 жовтня 2020.
Джерела та література Редагувати
- Бойко О. Д. Січові Стрільці // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 590. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
Література Редагувати
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
- Отаман Незламний Граб. Полковник Василь Вишиваний (аудіокнига). Winnipeg. Canada. 1956.
- Коновалець Є. Причинки до української революції. Прага:, 1928; 1948;
- Безручко М. Січові Стрільці в боротьбі за державність. Каліш:, 1932;
- Золоті Ворота — Історія Січових Стрільців 1917—1919. Л.:, 1937;
- Удовиченко О. Україна у війні за державність. Вінншеґ:, 1954;
- Ріпецький С. Укр. Січ. Стрілецтво. Нью-Йорк:, 1956;
- Дашкевич Р. Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Ворота. Нью-Йорк:, 1965;
- Корпус Січових Стрільців. Воєнноісторичний нарис. Чикаго: 1969;
- Євген Коновалець та його доба. Мюнхен:, 1974.
- Довбня В. Січові Стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917—1920 років: організація та правові засади діяльності. — Київ, 2002. — С. 181;
- Ковальчук М. На чолі Січових Стрільців. Військово-політична діяльність Євгена Коновальця в 1917—1921 рр / М. Ковальчук. — Київ, 2010. — 288 с.
- Хома І. Січові Стрільці. Створення, військово-політична діяльність і збройна боротьба Січових Стрільців у 1917—1919 рр. / Іван Хома. — К.: Наш час, 2011. — 104 с.
- Хома І. Історія військового формування Січових стрільців (1917—1919 роки) / Іван Хома. — Монографія. Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2016. 240 с.
- Хома І. Євген Коновалець. Історія нескорених. — Харків: Клуб сімейного дозвілля. — 256 с.
- Хома І. Про останні гроші Січових стрільців. https://dyvys.info/2020/04/21/pro-ostanni-groshi-sichovyh-striltsiv/
Посилання Редагувати
- Січові Стрільці // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1965. — Т. 7, кн. XIV : Літери Сен — Сті. — С. 1752-1753. — 1000 екз.
- ОЙ У ЛУЗІ ЧЕРВОНА КАЛИНА — пісня Січових Стрільців