Мико́ла Орестович Сцібо́рський (псевдо — Рокош, Житомирський, Органський, 28 березня 1898, Житомир — 30 серпня 1941, Житомир) — український державний та військовий діяч, учасник Першої світової війни та Української революції 1917—1921, діяч УНР, УВО, один із фундаторів ОУН, підполковник Війська УНР, публіцист та теоретик українського націоналізму, зокрема так званого солідаризму і корпоративного державного устрою, редактор офіційних видань ОУН, автор численних статей у націоналістичних виданнях, співавтор проекту конституції Української Держави, за фахом — інженер-економіст, борець за незалежність України у ХХ сторіччі, почесний громадянин міста Житомир (посмертно).
| Микола Орестович Сціборський | |
|---|---|
| | |
| Народився | 28 березня 1898 Житомир, Російська імперія |
| Помер | 30 серпня 1941 (43 роки) Житомир, Українська РСР, СРСР |
| Поховання | Житомир |
| Країна | УНР Українська Держава |
| Діяльність | державотворення, публіцист, теоретик |
| Відомий завдяки | публіцист і теоретик українського націоналізму |
| Alma mater | Перша житомирська гімназія і Українська господарська академія |
| Знання мов | українська |
| Учасник | Перша світова війна, Громадянська війна в Росії і Друга світова війна |
| Військове звання | Підполковник |
| Термін | 1929—1941 |
| Партія | ОУН |
| Конфесія | Українська автокефальна православна церква |
| Нагороди | |
|
Життєпис Редагувати
Дитинство. Юнацькі роки Редагувати
У фондах Державного архіву Житомирської області збереглась метрична книга Свято-Успенської церкви Житомира, в якій охрещений Микола Сціборський. Запис свідчить, що батьками його були: «Спадковий дворянин, губернський секретар Орест Михайлович Сціборський і законна дружина його Євдокія Євдокимівна, обоє православні». Хрещеними батьками записані колезький асесор Теофіл Лукич Брановський та дружина почесного громадянина Житомира Івана Семеновича Краєвського Надія. Запис зроблено 30 серпня 1898 року; дата народження зазначена — 28 березня 1898 року.
Середню освіту здобував у Першій чоловічій гімназії Житомира. Тепер це Житомирський державний університет ім. Івана Франка. Зберігся журнал успішности з предмету «Закон Божий» за 1914—1915 навчальний рік з оцінками Миколи. У 1915 році, після закінчення 6-го класу, залишив гімназію, хоча сам шкільний журнал вказує, що Сціборський в 1914—1915 навчальному році перебував у 2-му відділенні 4-го класу.
Перша світова війна Редагувати
Службу в царській армії почав ще в 1915 році однорічником І розряду. 1 січня 1916 року закінчив навчання в школі прапорщиків. Службу проходив в 1-му лейб-гренадерському Катеринославському[pl] імператора Олександра II полку 1-ї гренадерської дивізії[en] гренадерського корпусу 2-ї російської армії. Нагороджений орденами Святої Анни 3-го і 4-го ступенів та Святого Станіслава 3-го ступеня, Гергіївським хрестом 4-го ступеня. У боях двічі поранений.
Після лютневої революції Микола Сціборський поринає у вир створення українських військових частин.
У жовтні 1917-го старшини-українці почали творити українську національну військову частину в 1-му лейб-гренадерському полку[pl]. Це давалося надто складно, адже більшість вояків були росіянами й українців там було порівняно небагато, однак мети було досягнуто. Найстарший за рангом офіцер — поручник Сціборський — очолив Окремий український курінь. В бою проти німців, в листопаді того ж року, Сціборський був отруєний газами і покинув частину. Після лікування в шпиталі його визнано інвалідом із втратою 50 % працездатності.
Період УНР Редагувати
Після шпиталю Сціборський демобілізувався та вступив до Української армії. Національно свідомий, з військовим досвідом, офіцер став у нагоді і при створенні Армії УНР.
Андрій Мельник про Миколу Сціборського:
Під час тимчасового відходу Центральної Ради до Житомира та Сарн, отримав посаду при військовому міністрові Жуковському, часто був за вартового старшину на засіданнях Кабінету Міністрів Голубовича.
Робота при військовому міністерстві справила значний вплив на подальший світогляд офіцера та дала розуміння державної роботи. Маючи гарне аналітичне мислення, Микола розумів, що УНР приречена через недолугість керівництва, але всіляко намагався зберегти державу, якої він так прагнув. У подальших працях Сціборський визначив причини нездатності Центральної Ради зберегти Українську державу.
Роман Коваль («Багряні жнива Української революції»):
Пізніше Сціборський стверджував, що на шляху до успішного здійснення національної мети стали провінціоналізм і нездатність піднестися над локально-хуторянськими інтересами в ім'я національного ідеалу. Тодішні «провідники» були опановані доктринами лібералізму, демократизму і соціалізму.
Період Гетьманату Редагувати
Сціборський підтримав прихід до влади Павла Скоропадського. Отримав посаду помічника повітового коменданта в Козельці, що на Чернігівщині, а згодом і повітового коменданта. Проте Гетьмана негативно сприйняло селянство, бо до своїх маєтків повернулися поміщики. Все частіше та гостріше виникало селянське питання, яке в серпні 1918-го переросло в повстання. Сціборський розумів, що справа закінчиться катастрофою. У листопаді вже вся Чернігівщина була охоплена повстанням. Микола не підтримував жодних федеративних зв'язків України, тому після підписання Скоропадським грамоти з небільшовицькою Росією, остаточно відійшов від нього. У грудні 1918 року він вже був у складі Республіканських військ, що оголосили війну гетьманові, розуміючи, що повертає попередню владу.
Директорія УНР Редагувати
У складі Армії УНР Микола посідав різні «муштрові і військово-адміністративні посади», зокрема в 1920 році він був ад'ютантом командира 1-го кінного Лубенського полку імені Максима Залізняка 1-ї бригади Окремої кінної дивізії. Брав участь в осінній кампанії Армії УНР.
Еміграція Редагувати
21 листопада 1920 року Микола Сціборський, інтернований на території Польщі у складі Української армії. Перебував у таборі міста Каліш.
Службу в Українській армії закінчив 1924 року на посаді старшого ад'ютанта штабу Окремої кінної дивізії. Перед тим, у червні, закінчив річні курси Академії генерального штабу Армії УНР. 10 червня 1924 р. командир Окремої кінної дивізії видав Миколі Сціборському посвідчення (Ч. 460) такого змісту:
Ще перебуваючи в таборі для інтернованих в Каліші, Микола надіслав заяву на вступ до Української господарської академії в Подєбрадах, про що свідчить заведена 27 червня 1924 року особиста справа. При вступі до академії Сціборський мав певні труднощі, позаяк не мав закінченої середньої освіти. Декілька місяців йому відмовляли у вступі. Микола ж бажав здобути вищу освіту лише українською. Для цього мусив нелегально прибути до Чехословаччини, де знову подавав прохання про вступ. За нього вступилась і Рада Українського союзу студентів-емігрантів і 17 жовтня сенат Української господарської академії ухвалив рішення зарахувати Сціборського.
Під час навчання переважали оцінки «дуже добре» і «добре».
Темою дипломної роботи Микола обрав «Аграрну політику українського націоналізму». У ній він зазначив, що
9 квітня 1929 року Микола Сціборський отримав диплом інженера-економіста.
Легія Українських Націоналістів Редагувати
Головними причинами, що спородили рух українських націоналістів, М. Сціборський вважав:
- анархію і безлад у національно-політичній роботі різних «центрів» та партій;
- необхідність переоцінити вартості і ясно усвідомити майбутні шляхи, завдання та методи їх досягнення;
- повну зневіру в «старих божках»;
- ті великі психологічні зрушення й переломи, що супроводили революцію і процес наших визвольних змагань.
Сціборському ж належить блискуча критика дотеперішніх основних прикмет українських народницьких, демократичних, соціялістичних і ліберальних суспільно-політичних формацій та їхньої ідеології. Ця критика зводилася до таких протиставлень:
- провінціялізм і нездатність піднестися над локально-хуторянськими інтересами в ім'я загального національного ідеалу;
- органічний нахил у психіці й політиці до симбіозу з сильнішим, замість прямування до панування й самостійно-державної окреслености — звичка задовольнятися мінімумом, не бажаючи максимуму;
- неґація власного національно-суверенного ідеалу в ім'я занесених з Заходу і поверхово засвоєних ідеалів «міжнароднього братерства» як кінцевої мети всього людства;
- крайній раціоналізм, що гальмував буйний розвиток емоцій провідників і мас;
- шукання альтруїстичних, всесвітянських «універсальних правд» замість своєї егоїстичної суверенно-національної правди;
- опанування доктринами лібералізму, демократизму й соціялізму, які ставили інтереси одиниці і класу понад націю;
- пацифізм замість наступальності, деґенерація й атрофія творчого вольового імпульсу;
- впливання на ворога тільки розумовими аргументами й компромісами, бо, мовляв, боротьба суперечна «раціоналізмові, етиці й розумові», і тільки наука, критика й аналіз, а не інстинкт, воля й боротьба, мають вирішити національну проблему.
12 листопада 1925 року на об'єднавчому з'їзді трьох українських державницьких організацій в Празі постала Легія Українських Націоналістів. Засновниками стали Українське Національне Об'єднання в Чехословаччині (Микола Сціборський, Дмитро Демчук та інші), Союз Визволення України (Юрій Коллард, Григорович), Союз Українських Фашистів (Петро Кожевників, Леонід Костарів).
Авторитет лідера ЛУН Миколи Сціборського і запроваджений ним обов'язковий ідеологічний вишкіл членства, поступово перетворили Леґію на ідеологічно однорідну організацію, членство якої повністю перейшло на ідеологічну базу українського націоналізму. Надалі ця організація справила значний вплив на об'єднання націоналістичних рухів та стала одним з фундаторів ОУН.
Критика демократії, як соціально-політичного устрою є притаманною рисою більшості творів Миколи Сціборського. Зокрема в його творі «Nаціократія», можна знайти безліч критики в адрес демократії як системи, а також як «духовного стану», на противагу цьому, ставляться «первні націй»:
Організація Українських Націоналістів Редагувати
28 січня — 3 лютого 1929 на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів. Однією з організацій-засновниць стала керована Сціборським Леґія Українських Націоналістів. Самого ж Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу ОУН, ким був він до самої смерті. Крім того, виконував обов'язки організаційного референта. Користувався довірою Євгена Коновальця.
Мешкав у Парижі, звідки, 1938-го переїхав до Відня, потім проживав у Кракові, де в 1939—1940 рр. знаходився один із керівних центрів ОУН.
Андрій Мельник про Миколу Сціборського:
Протягом 1930-х — на початку 1940-х років Сціборський активно займався видавничо-публіцистичною діяльністю: у Празі випускав друкований орган ПУН «Розбудова нації», став одним із засновників часопису «Українське слово» у Парижі, співпрацював з такими виданнями як «Державна нація», «Сурма» та іншими націоналістичними періодичними виданнями та альманахами.
Один із творців солідаризму. У вересні 1939 р. за дорученням А. Мельника розробив проект Конституції України, яка передбачала «тоталітарний, авторитарний, професійно-становий» устрій держави.
Андрій Мельник згадував:
Після відокремлення ОУН(р) залишився на боці А. Мельника
Похідні групи ОУН Редагувати
Для відновлення місцевого самоуправління та Української держави в цілому кожна з гілок ОУН («мельниківці» та «бандерівці») утворила похідні групи. Вони розподілялись на 3 великі напрямки: «Північ», «Центр» та «Південь», які, в свою чергу, складалися з малих операційних груп по 7—12 осіб. У складі мельниківської похідної групи «Північ» прибув до рідного міста Житомира і Сціборський.
Атентат у Житомирі Редагувати
Сумнозвісне житомирське вбивство сталося 30 серпня 1941 року. Після наради в обласній поліції, Сеник та Сціборський йшли до свого тимчасового помешкання. На вулиці Івана Франка невстановлена особа здійснила постріли в спину. Це сталось ввечері, приблизно о 19:30. Перший постріл прийшовся в Сеника і він помер відразу. На звук пострілу Сціборський обернувся і був смертельно поранений наступними пострілами в обличчя та шию. Операція в першій міській лікарні бажаного результату не принесла і Микола помер, не приходячи до тями. Вбивцю застрілив випадковий німецький вояк. Улас Самчук у книзі «На білому коні» написав:
Тарас Бульба-Боровець та мельниківське крило ОУН звинуватило у вбивстві представника ОУН(б) Кузія, але інші джерела дозволяють припускати, що за атентатом міг стояти агент НКВС Кіндрат Полуведько. 7 вересня 1941 р. Провід бандерівського крила ОУН розіслав комунікат, у якому приписування вбивства Сеника та Сціборського було названо «провокацією». Також висувалася гіпотетична версія про здійснення вбивства німцями, її авторами та прихильниками були В. Гінда, І. Ковальчук, С. Стельникович.
Про могилу Редагувати
Микола Сціборський похований у Житомирі на подвір'ї Свято-Преображенського Собору.
Після приходу комуністичної влади могилу було зрівняно із землею. У квітні 1991 року силами громадянського комітету та активістів розшукали приблизне місце поховань. За світлиною часів війни, на якій біля могил Сціборського і Сеника сидить інженер Троян, знайшли місце, де могло бути поховання. Збереглось на той час дерево біля собору поруч із могилами. Там насипали горбик, встановили хрест. Але того ж дня хрест зламали. У серпні 1991 року на цьому місці встановили пам'ятну дошку і хрест. Однак, і цю дошку розбили. Володимир Лук'яненко з Коростеня виготовив нову пам'ятну дошку. Її забетонували, встановили варту.
Націократія Редагувати
Націократію Сціборський розумів як режим панування нації у власній державі, підкреслюючи, що
Він заперечував існування партій, вважаючи, що вони
Ідеї націократії у політичній та економічній сфері полягали в адаптованому під інтереси українського націоналізму республіканському національному синдикалізмі з комбінованою авторитарно-децентралізованою системою управління.
М. Сціборський виступав за централізовану державну владу, зосереджену у руках глави держави, який вибудовує сильну вертикаль влади, але здійснює її в інтересах нації. (Геннадій Махорін «Наші Герої». — Житомир: 2014, с. 16-17)
Він скептично оцінював можливість опору зовнішній агресії демократично-ліберальним урядом:
Вшанування пам'яті Редагувати
- У 2005 році могила Сціборського та Сеника включена до Реєстру щойно виявлених та новозбудованих пам'яток культурної спадщини, має охоронний № 4051. Біля могили відбуваються вшанувальні мітинги, які проводять націоналістичні організації. Як правило, це відбувається 28 березня, в день народження М. Сціборського, 23 травня, на Свято Героїв та 30 серпня, в день смерті. Націоналісти Житомира мають намір встановити пам'ятний знак на місці загибелі Сціборського та Сеника, вимагають від влади надати Миколі Сціборському звання (посмертно) «Почесний громадянин міста Житомир» та назвати на його честь одну з вулиць міста.
- 28 березня 2014 року на могилі Миколи Сціборського та Омеляна Сеника відкрито оновлений пам'ятний знак.
- 19 лютого 2016 року одну з вулиць Житомира названо на честь Миколи Сціборського.
- Почесний громадянин міста Житомир.
- На базі полку «Азов» 20 листопада 2017 року відкрито Хорунжу школу імені підполковника Миколи Сціборського.
- Житомирська обласна рада проголосила 2018 рік роком Миколи Сціборського на Житомирщині.
- 28 березня 2018 року на державному рівні в Україні відзначається пам'ятна дата — 120 років з дня народження Миколи Сціборського (1898—1941), теоретика українського націоналізму, діяча УНР, УВО, одного із засновників ОУН.
- 31 жовтня 2018 року на будівлі Головного управління статистики в Житомирській області (Миколи Сціборського, 6А), було встановлено пам'ятну дошку Миколі Сціборському.
- У місті Кременчук тупик 3-й Чкалова перейменували на тупик Миколи Сціборського.
Галерея Редагувати
Твори Редагувати
- «Робітництво і ОУН» (1932)
- «ОУН і селянство» (1933)
- «Націократія» (1935, З вид.)
- «Національна політика більшовиків в Україні» (1938, також англійською, французькою, німецькою мовами)
- «Демократія»
- «Сталінізм» (3 вид. 1938, 1941, 1947)
- «Україна і національна політика Совєтів» (1938)
- «Земельне питання» (1939)
- «Україна в цифрах» (1940, нім. вид. 1944)
- Нарис проекту основних законів Конституції Української Держави
Див. також Редагувати
Примітки Редагувати
- ↑ Іван Ковальчук, Сергій Стельникович. Нарис історії діяльності ОУН під проводом А. Мельника на Житомирщині у другій половині 1941 року [ 24 липня 2014 у Wayback Machine.]. Житомир: «Рута», 2011.
- ДАЖО, ф.1, оп. 77, спр. 1773, 1898 р., арк. 29 зв.
- ДАЖО, ф. 72, оп. 1, спр. 1118, 1898 р., арк. 16 зв.
- ↑ Ігор Луб'янов (28.03.2013). . Gazeta.ua. Архів оригіналу за 20.05.2014. Процитовано 21.12.2019.
- ↑ Роман Коваль. . Українське життя в Севастополі. Архів оригіналу за 20.05.2019. Процитовано 20.12.2019.
- ↑ Андрій Мельник. . Історія очима історика. Всеукраїнський клуб з історі. Архів оригіналу за 07.01.2017. Процитовано 20.12.2019.
- Андрій Безсмертний-Анзіміров. . Україна Incognita. Архів оригіналу за 21.12.2019. Процитовано 21.12.2019.
- . Архів оригіналу за 24 березня 2016. Процитовано 17 травня 2012.
- Леся Бондарук. . Суспільний кореспондент. Архів оригіналу за 28.03.2018. Процитовано 21.12.2019.
- Зіновій Книш. Теоретичний промінь надії / «Становлення ОУН» / мовна редакція Ю. Куценка-Шеремета. — Київ : Видавництво ім. Олени Теліги, 1994. — 128 с. — ISBN 5-7707-6210-1.
- . Незалежний націонал-революційний часопис “Ватра”. Архів оригіналу за 19.03.2019. Процитовано 21.12.2019.
- Анатолій Кентій. Перший конгрес ОУН. Структура й мережа, організаційні та ідеологічні засади ОУН // Збройний чин українських націоналістів. Том 1: 1920-1942. — Держ. ком. архівів України, Центр. держ. архів громад. об-нь України. — Київ, 2005. — 330 с. з джерела 13 травня 2019
- . Архів оригіналу за 19 березня 2016. Процитовано 19 березня 2016.
- . Архів оригіналу за 6 листопада 2012. Процитовано 28 червня 2012.
- . Архів оригіналу за 20 грудня 2019. Процитовано 20 грудня 2019.
- От. Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави. / у збірнику статей, спогадів і документів «На зов Києва», Київ, видавництво художньої літератури «Дніпро», стор. 349—352.
- . Архів оригіналу за 23 червня 2016. Процитовано 14 березня 2010.
- . Архів оригіналу за 15 березня 2014. Процитовано 25 серпня 2011.
- . Архів оригіналу за 25 червня 2007. Процитовано 25 серпня 2011.
- Комунікат ОУН (С. Бандери) [ 26 лютого 2019 у Wayback Machine.], 7 вересня 1941.
- Іван Ковальчук, Сергій Стельникович. Нарис історії діяльності ОУН під проводом А. Мельника на Житомирщині у другій половині 1941 року. Житомир. «Рута», 2011.
- Архів оригіналу за 5 листопада 2018. Процитовано 30 червня 2012.
- Сціборський М. О. Націократія — В.: ДП ДКФ, 2007. — 112 с. ISBN 978-966-7151-93-5.
- . Архів оригіналу за 25 вересня 2020. Процитовано 13 грудня 2019.
- . Архів оригіналу за 3 квітня 2014. Процитовано 30 березня 2014.
- . Архів оригіналу за 4 листопада 2018. Процитовано 4 листопада 2018.
- . Архів оригіналу за 15 березня 2018. Процитовано 14 березня 2018.
- . Архів оригіналу за 9 листопада 2018. Процитовано 9 листопада 2018.
- . Архів оригіналу за 14 травня 2012. Процитовано 22 червня 2012.
Література Редагувати
- Микола Сціборський Конституція Української Самостійної Соборної Держави (аудіозапис)
- Микола Сціборський. Кантата НАЦІОКРАТІЯ. [ 22 квітня 2021 у Wayback Machine.]
- І. Патриляк. Сціборський Микола // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.703 ISBN 978-966-611-818-2
- ОУН 1929—1954. Перша українська друкарня у Франції, 1955. / Пам'яті впавших за волю України. //
- В. Верига. Втрати ОУН в ІІ Світовій війні або «Здобудеш українську державу або згинеш в боротьбі за неї». — Торонто: «Новий шлях», 1991.
- Газета «Українське Слово» від 11 вересня 1941 р.
- А. Кентій. Від УВО до ОУН. 1920—1942.
- Зіновій Книш. Становлення ОУН. — К.: Видавництво ім. Олени Теліги, 1994.
- Роман Коваль. . ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 1, спр. 2002. Арк. 1 — 174 зв.
- Іван Ковальчук, Сергій Стельникович. Нарис історії діяльності ОУН під проводом А. Мельника на Житомирщині у другій половині 1941 року. — Житомир: «Рута», 2011.
- Костриця М. Ю. З берегів Тетерева — у вічність. О. Ольжич / М. Ю. Костриця, Р. Ю. Кондратюк. — Житомир, 2007.
- Геннадій Махорін. Наші Герої. — Житомир: ФОП Котвицький В. Б., 2014.
- Валентин Мороз. У пошуках українського Піночета? / Передмова Андрія Парубія. — Львів: Сурма, 1999. — 24 с.
- Володимир Панченко. Економічна стратегія ОУН 1920-1950-ті рр.: розробка та реалізація. — К., 2011.
- Стасюк О. Й. Сціборський Микола Орестович [ 7 січня 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 926. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
- С. Таран. Державотворення Миколи Сціборського // ОУН: минуле і майбуття. — К., 1993.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
Посилання Редагувати
- Сціборський Микола // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1966. — Т. 8, кн. XV : Літери Ст — Уц. — С. 1869-1870. — 1000 екз.
- МИКОЛА СЦІБОРСЬКИЙ | Програма «Велич особистості» | 2017 (ВІДЕО)
- Про головне в деталях. М. Нагірний. М. Сулятицький. Я. Гнатюк. Річниця народження М. Сціборського [ 9 лютого 2019 у Wayback Machine.]