Балаклея Не плутати з Балаклія Балакле я до 2004 року Балаклія давня назва Балаклій 3 Баклій село в Україні у Черкаськом

Село розташоване на Правобережжі середнього Подніпров'я, у південній частині області, у західній частині району за 12 км на північний захід від районного центру — міста Сміла. Через село проходить автомобільна дорога державного значення Н01 та залізниця Одеської залізниці. У межах Балаклеї розташована залізнична станція Перегонівка. Протікає річка Медянка, на якій створено ставок, до якого впадає річка Балаклійка. Населення — 4433 чоловіка, 2503 двори (на 1 січня 2008 року).

Історія ред.

Найдавніші відомості ред.

Балаклея — назва татарська. В історії відомий цар заволзьких татар Балаклай, який у 1321 році зупинився на місці нинішнього села після поразки у час походу проти Литовсько-Новгородського князя Скирмунта Мингайловича при Кайданові. Звідси і пішла назва села^{[джерело?]}.

Дату заснування Балаклеї не відомо. За однією з версій село було засноване татарами, що зупинилися тут в 1221 році Частина з них оселилися на березі річки в районі Балаклеї. За іншою версією Балаклея була заснована ще до монголо-татарської навали. Перші її жителі займалися рибальством та мисливством.

Існує також версія, що назва села перенесена з водного об'єкта на осаду, що виникла поруч. Це гідронім тюркського походження, де «балак» — невелика річка, дрібна протока. Інші перекладають це слово, як «рибна річка» (татарською «буликли»).^{[уточнити]}^{[неякісне джерело]}

У ті часи Балаклея зовсім не була схожа на нинішнє село. Рівень води в річках був на 5—8 метрів вищим за нинішній рівень (про це говорять численні знахідки водяної рослинності в ґрунті далеко від водоймищ та річок). Зі спогадів давніх мешканців села відомо, що на території Балаклеї існувало велике озеро, що простягалося до самого Орловця. Причиною цього високого рівня води було те, що раніше заплави рік Ірдинь і Тясмин були стародавнім пересохлим річищем Дніпра, яке було судноплавним тисяча років тому. Про це говорять знахідки стародавніх кораблів в озерах Ірдиня. Це, можливо, і було причиною високого рівня води в річках. Вся територія Балаклеї була повністю заліснена і непридатна для сільськогосподарських робіт.

XVI—XIX століття ред.

28 березня 1633 року бояриня Христина Корженевська у дівоцтві Жубрик продала Балаклею, яка входила до Мліївської волості, польському магнату Станіславу Конєцпольському. Балаклея пізніше згадується в історичних документах 1648 року. Село позначене на карті Боплана кінця 40-х років XVII століття. В часи визвольної війни 1648—1657 років населення Балаклеї бере активну участь у національно-визвольному русі. Згідно з «Реєстром Війська Запорозького» до складу Чигиринського полку входили 80 козаків Баклійської сотні, сотник — Захарко.

Відомий польський романіст Генрик Сенкевич, зображуючи події повстання 1648 року, писав:

«Чимало тут (у Городищі) полягло шляхти із Коноплянки, Старосілля, Балаклеї»

Після смерті Богдана Хмельницького прагнення польських магнатів на поневолення Правобережної України активізувалося. В 1661 році Конецпольські добиваються у польському сеймі утвердження своїх володінь у Київському воєводстві, у які входять Костянтинівка, Балаклея, Орловець та Сміла, яка залишилася їхньою власністю після Андрусівського перемир'я 1667 року. Пізніше царською грамотою село Балаклея і село Орловець були подаровані Виговському. Село поступово розвивалося і на 1741 рік налічувало до 100 дворів.

Після окупації Правобережної України з Лівобережною Московією в 1793 році Балаклея спочатку входить до Смілянського повіту, а з січня 1795 року — до Черкаського повіту Київської губернії. Власником села на той час був російський князь Григорій Потьомкін, який в 1792 році передає село в спадщину своєму племіннику графу Олександру Самойлову. Селяни все більше закріпачувалися. Зокрема панщину потрібно було відробляти 3—4 дні. Тяглові мали виходити на роботу з власною худобою.

В 1820 році село було подарована графом Олександром Миколайовичем Самойловим своїй дочці Софії — тодішній володарці всього Смілянського маєтку. Церква в селі ще здавна була Миколаївська. Існувала з 1746 року і числилась вже тоді старою, хоч була побудована в 1720 році. Уже в 1848 році нинішня володарка графиня Софія Олександрівна Бобринська будує нову дерев'яну церкву, яку освятила 17 вересня того ж року в ім'я святої мучениці Софії.

В 1838 році власник Смілянських володінь граф Олексій Бобринський будує в селі цукровий завод. Це були великі, обмазані глиною сараї з примітивною технікою, зокрема, ручними тертушками, гвинтовими пресами, якими віджимався буряковий сік, що потім випаровувався на вогні (парова система) до певної густоти, оброблявся бичачою кров'ю і зливався у великі баки, де протягом 2—3 місяців кристалізувався. Рушійною силою механізму були коні та воли. За добу перероблялося 150—170 берківців коренів (300—335 центнерів) За весь сезон вироблялося 5,5—6 тисяч пудів цукру. Заводам потрібно було багато палива і тому вирубувалися навколишні ліси. Важкими були умови праці на цукровому заводі. Холод, вогкість, каганцеве освітлення. Робітники працювали 12—14 годин на день. Сезонних робітників привозили з Харківської і Тульської губерній. Це були переважно безземельні селяни, які змушені були йти до поміщиків та капіталістів працювати за злиденну оплату. За рік на робітника, у середньому витрачалося 80—90 карбованців, а на утримання одного коня 170 карбованців. Хоч ця цифра здається малою, але лише одна працююча людина (батько) міг забезпечити всю сім'ю із 5 дітей та жінки. Крім цього при цукровому заводі діяли: хор, струнний оркестр, драматичний театр. Вони давали концерти кожну неділю для робітників і жителів села.

Реформа 1861 року сприяла подальшому розвитку капіталізму. В селі почали діяти два цегляні заводи. Кожна цеглина відмічалася надписами «ВЕ» (Володимирівська економія). В деяких селян ще збереглася та цегла, що говорить про надійність і витривалість. Бобринські продовжили скуповувати в селі наділи селян, які розорювалися. На них працювали жатки, молотарки, для обмолоту хліба використовувалася парова система, запроваджувалося десятинна система.

В 1899 році поміщикам Балаклеї належало 597 десятин землі, церкві — 40, а 4233 жителя користувалися 1795 десятинами, тобто по 2 десятини на двір, з кількістю в середньому понад 5 осіб. В 1889 році відкривається в селі однокласне училище, яке в 1913 році було передано в розпорядження земства. В ньому навчалася незначна кількість учнів — 20—25. Медичне обслуговування здійснював лише один фельдшер.

XX століття ред.

Багато мешканців села працювало на промислових підприємствах, станціях Бобринські і Сміла. Злидні, безправ'я, тяжкі умови праці життя викликали незадоволення селян існуючим податкам. Економічні зв'язки села з Смілою сприяли розповсюдженню на його території революційної літератури. За свідчення поліцейського справника в кінці 1905 року в селі Балаклея Черкаського повіту Київської губернії була створена соціал-демократична організація, яка розповсюджувала листівки і вела агітаційну роботу серед селян, спрямовану на відібрання землі у місцевого поміщика графа Бобринського. За свідченням жителя села Балаклея Коротича К. Олександровича, який в той час працював машиністом на станції Бобринського, у кінці жовтня 1905 року в Балаклеї селяни вимагали поділу поміщицької землі, спалили Балаклеївську і Костянтинівську економію. Для наведення порядку з Черкас до села прибув збройний загін.

В період громадянської війни в Балаклеї відразу обирається земельний комітет, до складу якого ввійшли Т. С. Хоменко, І. Ю. Безсмолий, Х. Д. Мачулка. Члени комітету взяли на облік поміщицькі й громадські землі, почали їхній розподіл між селянами, встановили контроль над цукровим і цегельними заводами. З нетерпінням селяни чекали весни, щоб обробити землі. Але мирне життя перервала австро-німецька окупація, що тривала з березня до 19 листопада 1918 року. Після вигнання німецьких окупантів село на деякий час утримували війська Григор'єва (травень 1919 р.), денікінські війська (серпень 1919 року) та інші.

Радянська влада ред.

Протягом 1920–1922 років на Смілянщині певна частина селянства, особливо заможного вели партизанську війну з більшовиками. Так 23 червня 1921 року загін Грозного знищив членів Балаклеївського ревкому Меха та Чепутовича. Цей же загін ліквідував колишнього командира партизанського загону Сергя Подвиженко. 30 липня 1921 року загін під керівництвом отамана Голого зайняв село.

12 серпня 1924 року 18 селянських господарств села об'єднуються у сільськогосподарську артіль «Робітник». Артіль мала у колективному користуванні 20 свиней, 3 бики, 8 кнурів на загальну суму 1278 карбованців. Члени артілі усуспільнили 39,7 десятин на польові землі і 3 десятини луків, а також 6 коней, 2 плуги, 2 борони, 1 сівалку, 3 віялки, 5 возів на загальну суму 2051 карбованців.

В 1924–1925 роках в артілі «Робітник» налагоджується робота допоміжних господарств. В зимовий час виготовляються обози, спиці. Позитивний досвід артілі сприяв створенню в 1925 році ще одного колективного господарства «Шлях селянина», до якого спочатку входили 9 незалежних селянських сімей. Організаторами цього господарства були, Ф. Т. Личак (голова), Т. С. Хоменко, В. І. Мех.

У 1926–1927 роках балаклеївці розширюють своє господарство. Вони беруть в оренду 9,5 десятини орної землі і 8 десятин виноградника. За короткий період організували свиноферму з 14 племінних свиней на суму 1024 карбованців. Добрих результатів добилась артіль і в рільництві. Вони зібрали з кожної десятини по 99 пудів жита, 124 — вівса, 90 — проса, 200 — кукурудзи, 605 — картоплі, 720 — цукрових буряків і 1294 пуди кормових буряків. Аналіз рентабельності свідчить, що протягом перших трьох років свого існування артільне господарство було прибутковим, що позитивно впливало на добробут членів артілі. Не лише матеріально, але й духовно колгоспники стали багатшими. В спеціальному приміщенні для організації культурно-масової роботи можна було почитати свіжі газети, які передплачують на кошти артілі, одержали художню літературу. В 1926 році бібліотека нараховувала 67 книжок. 3 % чистого прибутку щорічно відраховувалося в культфонд.

В 1929 році артілі «Робітник» і «Шлях селянина» об'єдналися в єдине господарство. В 1930 році в селі створюється колгоспи імені Першого Травня, а в 1934 році колгосп імені Ворошилова та імені XVII партійного з'їзду.

З метою ідеологічного впливу на населення Радянська влада відновила школи. Якщо в 1917 році було охоплено навчанням 29 % дітей села, то на 1919 році цей показник становив 33 %, а в 1922 році — 41 %. Почали працювати лікнепи, у роботі яких брали участь Є. Я. Гугля, О. С. Яшник. Сільська рада дедалі більше приділяла увагу благоустрою Балаклеї, розвитку охорони здоров'я, освіти, культури. Було здійснено радіофікацію центральної частини села.

Постишев серед колгоспників Балаклеї

В 1930 році на колгоспних полях села з'явилися перші трактори. Приклади самовідданої праці показували ланкові Керекеша О. Д., Н. К. Лисогір, І. М. Олійник, Дмитраш, Манько, Голубець. В 1936 році Балаклею відвідав П. П. Постишев.

Під час Голодомору в 1931 році Радянський уряд проводив політику розширення цукропромисловості в нових районах бурякосіяння: Сибір, Киргизстан, Казахстан, Приморський край, тому в 1932 році обладнання Балаклеївського цукрозаводу було перевезено в Казахстан. Найважчим був 1933-й рік, коли особливі загони-комісії під виглядом боротьби з куркульством забирали у селян все, що залишалося від посіву і посадки на городах. За весь 1933 рік кількість смертей в Балаклеї склала 484 чоловік (дані не точні).

Радянсько-німецька війна ред.

В 1941 році німецькі війська захопили село. За період окупації в Балаклеї від рук нацистів загинуло понад 80 чоловік. З вересня 1941 року почала діяти підпільна партійно-комсомольська організація, яку очолили комуніст Василь Федорович Ромейко, голова Смілянського райвиконкому, його помічники Я. Є. Щербатюк (голова балаклеївського колгоспу «Робітник»). До складу підпільної групи ввійшло 16 чоловік. Члени організації займалися розповсюдженням агітаційних листівок серед населення, організовували диверсії. Так партизани підірвали залізничне полотно, внаслідок якого було знищено 1 паровоз і 20 вагонів. У квітні 1942 року дії народних месників ставали все активнішими і відчутнішими. Це насторожило нацистів. Почалися масові переслідування, облави i арешти. За допомогою зрадників нацисти натрапили на слід підпільників. У квітні 1942 року нацисти заарештували керівника підпільників В. Ф. Ромейка, господарів квартири В. Ф. Гордієнко і М. С. Дерев'янка, а також підпільників Я. С. Щербатюка, М. С. Дерев'янка, О. А. Осипова. 18 квітня 1942 року всі вони були розстріляні. Проте дії підпільної групи не припиняються. В звіті Київського обкому ЛКСМ України говориться:

« …організація встановила зв'язок з партизанським загоном імені Пожарського, якому передала 37 бійців, 15 гвинтівок, 3 автомати, 1 кулемет. В підпільній організації особливою мужністю, активністю, відвагою відзначилися комсомольці Євген Іванович Таран, Володимир Петрович і Григорій Омельянович Хоменки, Володимир Прокопович Гончаренко. Дехто з них загинув смертю хоробрих. Підпільна організація с. Балаклея діяла до серпня 1943 року, а коли почалися масові арешти і репресії, влилася в партизанський загін імені Пожарського».

Діяльність партизанського загону імені Пожарського розгорнулася спочатку у районі Смілянського, Сунківського та Ординського лісів. Загін швидко поповнювався і нараховував 970 чоловік. Та згодом керівництво загону, передбачаючи неминучість вирішальних битв з регулярними ворожими частинами, зосередило свої сили в районі на захід від Сміли (навколишні ліси сіл Костянтинівки, Балаклеї, Малого Старосілля).

Відважною розвідницею партизанського загону зарекомендувала себе Тетяна Мачулка. Та в похмуру осінню пору 1943 року під час виконання бойового завдання у селі Мале Старосілля ворогу вдалося її вислідити і заарештувати. Радянська патріотка загинула, але не видала своїх товаришів, які продовжували боротьбу. Іван Кіндратович Писак, уродженець села Теклине, в одному з боїв пораненим потрапляє в оточення, але перемагаючи тяжкість свого становища, ночами пробирається в окуповане німцями рідне село. Ховаючись від нацистів, він встановлює зв'язок з підпільною патріотичною групою станції ім. Тараса Шевченка і стає начальником штабу підпілля. Восени 1943 року нацисти схопили I. К. Лисенка і після катувань стратили. Безстрашною партизанською розвідницею була подруга Тетяни Мачулки Раїса Мишенко. В ніч на 27 жовтня 1943 року вона відправила до партизан 16 підпільників. А коли повернулася додому, її стало відомо, що заарештовано матір і сестру. При намаганні звільнити рідних Раїса була схоплена і замучена. Після катувань була також розстріляна партизанська розвідниця Євгенія Хижняк.

30 січня 1944 року в ході Корсунь-Шевченківської операції в результаті жорстоких боїв війська 52-ї армії Другого Українського фронту відвоювали Балаклею і відновили радянську окупацію.

Загалом протягом війни загинуло 458 мешканців села, з них 265 зникло безвісти. 409 чоловік нагороджені бойовими орденами і медалями. На честь загиблих односельчав в селі встановлено традиційний обеліск Слави.

Повоєнні роки ред.

В 1950 році колгоспи «Робітник», ім. Ворошилова, ім. Першого Травня та ім. XVII партз'їзду об'єдналися в одне велике господарство, а в 1958 році його було перейменовано в колгосп «Дружба».

В 1967 році на полях колгоспу дружба працювало 28 потужних тракторів,19 автомашин,6 зернових, 5 бурякових, 4 кукурудзозбиральних та 3 силосних комбайнів. Але екстенсивні методи ведення господарства та застаріла техніка не давали змоги сільському господарству розвиватися. Станом на 1967 рік близько 30 % земель не удобрювалося. Як і в усьому СРСР в Балаклеї були свої рекордсмени, які намагалися досягти загальносоюзного рівня в різних галузях: Д. М. Реутинська, яка за прикладом Демченко, боролася за 500-центнерний урожай буряків; Зінаїда Софронівна Голубець тощо. Про екстенсивність ведення сільського господарства говорить також така статистика: лише в Балаклеї за цей період було осушено 40 га землі. Меліорація земель, осушення берегів, створення нових штучних річок — було звичним явищем в той період. Держава вкладала великі кошти в меліорацію, лише п'ятдесятирічний прибуток від сільського господарства міг повність покрити витрати. Станом на 1966 рік 168 гектарів землі було під лугами, з них лише 30 гектарів використовувалися як пасовища і сінокоси. Решта землі не використовувалася.

На 1971 рік у селі працювали середня і дві восьмирічні школи, 5 бібліотек (19,3 тисяч книг), клуб, аптека, стаціонарна лікарня на 40 ліжок, дві перукарні, універмаг, промтоварні й продовольчі магазини. В 1975 році в Балаклеї було збудовану нову школу, що зараз носить ім'я Євгенії Яківни Гуглі. Одним з перших директорів новозбудованої школи була Новік Жанна Володимирівна, яка працювала на цій посаді вісім років. Далі директором школи були Колос Анатолій Сергійович, Плашенко Ольга Яківна. З 1979 року школу очолила Чубок Галина Олексіївна. З 1988 по 2018 школу очолює Дорожкіна Неля Сергіївна. З 2019 року й донині директором школи є Ткаленко Юрій Володимирович Москалі тут ніколи не водилися

Сучасність ред.

На території села міститься центральна садиба КСП «Дружба», за яким закріплено 3040 га сільськогосподарських угідь, з них 2669 га ріллі, 231 — сіножатей, 664 — лісів, 139 — пасовищ та 6 га ставків. Тут діє 8 фермерських господарств, які господарюють на 346 га землі, з них ріллі — 208.

ТОВ "ПКК «ДНД», що в провулку Силікальцитному, виробляє дігтярне мило.

Населення ред.

Мова ред.

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:

Мова	Відсоток
українська	96,46%
російська	3,21%
інші	0,33%

Відомі люди ред.

Народились ред.

Іван Полтавець-Остряниця (1890-1957) — український військовик та політичний діяч, ультраконсерватор, монархіст-гетьманець;
Андрій Буц (* 1923 — † 18 жовтня 1948) — Герой Радянського Союзу;
Ігор Мазуренко — відомий спортсмен (армрестлінг, бодібілдинг, пауерліфтінг, жим лежачи), спортивний менеджер та підприємець, чемпіон світу з рукоборства у серії Masters 2011 року.
Яременко Ярослав Дмитрович (1972—2015) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни

Перебували ред.

Потьомкін Григорій Олександрович — російський державний і військовий діяч, дипломат, генерал-фельдмаршал.
Швець Олег Миколайович (1979—2014) — старший лейтенант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Галерея ред.

Див. також ред.

Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Черкаська область)

Посилання ред.

who-is-who.com.ua^{[недоступне посилання]}
maps.vlasenko.net(рос.)
Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький (видання друге, виправлене і доповнене). — Львів : Світ, 1990. — C. 50. — ISBN 5-11-000889-2.
Похилевич, 1864.
Стаття Horodyszcze у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том III C.146 з 1895 року [ 29 квітня 2014 у Wayback Machine.] (пол.)
«Вогнем і мечем».— М., 1994.— С. 183
Архів Черкаського обкому Компартії України, ф. 1319 оп. 12, од. зб. 1
Газета «Червоний стяг», 12 січня 1974 р.
https://socialdata.org.ua/projects/mova-2001/
. Архів оригіналу за 12 червня 2017. Процитовано 3 червня 2017.

Література ред.

Історія міст і сіл Української РСР. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР. — 15 000 прим.
Bałakleja 2). wieś, powiat czerkaski // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1880. — Т. I. — S. 94. (пол.)
Bałakleja, wieś nad Taśminą // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1900. — Т. XV, cz. 1. — S. 75. (пол.)

[1] who-is-who.com.ua^{[недоступне посилання]}

[2] maps.vlasenko.net(рос.)

[К50-3] Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький (видання друге, виправлене і доповнене). — Львів : Світ, 1990. — C. 50. — ISBN 5-11-000889-2.

[4] Похилевич, 1864.

[5] Стаття Horodyszcze у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том III C.146 з 1895 року [ 29 квітня 2014 у Wayback Machine.] (пол.)

[6] «Вогнем і мечем».— М., 1994.— С. 183

[7] Архів Черкаського обкому Компартії України, ф. 1319 оп. 12, од. зб. 1

[8] Газета «Червоний стяг», 12 січня 1974 р.

[9] ttps://socialdata.org.ua/projects/mova-2001/

[10] . Архів оригіналу за 12 червня 2017. Процитовано 3 червня 2017.