Ху́тір — вид сільського населеного пункту, найчастіше однодвірного, де садибні та польові роботи виконувалися одноосібно чи групою споріднених або пов'язаних спільними господарчими інтересами людей.
Мовне походження
Походження слова не зовсім ясне. Припускається запозичення з угор. határ «кордон, межа», до якого зводяться словен. határ «межа, край», сербохорв. ха̏та̑р «належні селу землі», укр. хота́р.
На думку Макса Фасмера до східнослов'янських мов слово потрапило із старо-верхньо-нім. huntari та швед. hundari, також півд.-нім. hufe; далі з української перейшло до пол. - chutor, futor.
Виведення слова з араб. quṭr «сторона, місцевість» викликає сумнів, оскільки цього слова немає в тюркських мовах, через посередництво яких арабізми потрапляли в українську. Споріднені назви вживаются в інших мовах рос. ху́тор, біл. ху́тар, пол. futor, [chutor].
Історія
У багатьох європейських країнах, починаючи з Раннього Середньовіччя, хутір — це господарська одиниця чи функціональний елемент організації земельної власності. Слово «футор» має також значення — складова, елемент механізму (зокрема господарства).
В українських землях з часів Визвольної війни — дрібне землеволодіння козаків, міщан, вільних селян. За Столипінською реформою хутір — це земельна ділянка, що виділялася у приватне володіння селянській родині з перенесенням на неї садиби.
Хутір як загальний спосіб поселення виник завдяки інтенсивній обробці землі. Хутори виникали у добу засвоєння нових земель, коли створювалися хуторські господарства із розміщенням усіх земель і господарських забудов на одному місці. З XVI століття на запорозьких землях, а згодом на Чорноморщині і Донщині, поставали хутори-зимівники. У XIX століття хутори поширилися, особливо у Волинській губернії, водночас і на українських землях під Австро-Угорщиною.
Споріднені з хуторами були так звані відруби і відрубні господарства, в яких земельні угіддя і частина забудов скупчувалися разом, а сама селянська садиба і далі залишалася у селі. На початку XX ст. аграрна політика Російської імперії з метою зміцнення селянського стану сприяла творенню хутірських господарств. За Столипинської реформи (1907—1916) було створено 1,6 млн хутірських господарств з 16 млн десятин землі. У 8 українських губерніях на хутори і відруби припадало 2,7 млн десятин, якими володіли 400 тис. (14 %) селянських дворів.
Радянська влада за НЕПу толерувала хутірні господарства, але почала їх ліквідувати за колективізації сільського господарства, тавруючи хліборобів на хуторах як куркулів, що нібито були головною перешкодою колективізації. У Західній Україні хутори-садиби, але не як господарства, продовжували існувати і за радянських часів через обмаль житлових приміщень у колгоспних селах. Хоча радянська влада намагалася переносити їх у села, у Рівненській, Волинській та інших областях і в наш час (2010-ті рр.) можна бачити багато окремих садиб поза основною забудовою сіл.
Однак у 1939 – 1940 рр. відбувається примусова ліквідація всієї хутірської системи розселення в Україні. Ідеологічною підосновою послужило офіційне визнання того, що наявність малих поселень і хуторів сприяє збереженню одноосібницької, приватновласницької психології, перешкоджає включенню хуторян у формування нових відносин, гальмує соціалістичні перетворення на селі. Лише у 1939 р. було переселено близько 180 тис. дворів колгоспників. Однак і після війни ця практика тривала. Лише в одній Полтавській області протягом 1946 р. з хуторів було виселено 15113 господарств. Такий стан речей, не в останню чергу був зумовлений відсутністю поняття «хутір» в нормативно-правових актах УРСР.
Однак ліквідація «безперспективних сіл» тривала. Внаслідок цієї політики в Тернопільській області у 1946 – 1957 рр. припинили існування 202 населені пункти. Крім того, певний вплив на існування сільських населених пунктів у Західній Україні в процесі боротьби з оунівським підпіллям мали і радянські репресивні органи. Траплялися випадки, коли виселяли цілі села. Так, усе с. Каніщуковки Камінь-Каширського району Волинської області було вивезене до Дніпропетровської області. А за постановою Тернопільського облвиконкому від 16 січня 1946 р. виселялися зі своїх садиб усі мешканці сіл Бурянівка і Слобідка Товстенецького району та с. Саранчуки Бережанського району. Такі заходи проводилися і в інших областях щодо інших населених пунктів Тернопільської області. Політика на зселення продовжилась і в 1960-х рр. Так, у 1964 р. лише у Володимир-Волинському районі у зв'язку з «переселенням» зникло 17 сіл . Очевидно, що ця практика стала можливою, оскільки законодавчо не був визначений статус сільських населених пунктів як адміністративно-територіальних одиниць та відсутні нормативно закріплені критерії їх утворення.
Одночасно з ліквідацією неперспективних сіл влада «оголосила війну» хуторам, причому ця політика мала регіональні особливості. На відміну від порядку зселення хуторів у східних областях, де зселенню підлягали хутори з кількістю дворів до 10, в західних областях перевага виселенню надавалась населеним пунктам із кількістю дворів до 25. Освячена ця політика була Постановою ЦК КП(б)У та Радою Міністрів УРСР від 4 липня 1952 р. «Про зселення господарств із хуторів у Західних, Ізмаїльській, Чернівецькій та Закарпатській областях УРСР». Особливо інтенсивно відбувався процес зселення хуторів у Волинській та Ровенській областях. Так, у Волинській області з січня 1951 р. до вересня 1952 р. з хуторів було зселено 32,2 тис. селянських господарств, у Ровенській – понад 9 тис. господарств.
Протягом 1950–1952 років на території західноукраїнських областей, Закарпаття та Ізмаїльщини із хуторів було переселено 91 226 господарств.
У 1959 р. в Україні нараховувалося близько 7 тис. хуторів. У 1960-1970-ті рр. в Українській РСР, як і всьому СРСР, проводилась політика ліквідації «неперспективних» сіл, передусім хуторів, які нібито гальмували процес укрупнення сільських поселень. Ці поселення були приєднані до ближніх сіл і зняті з обліку, у багатьох з них були ліквідовані заклади соціальної сфери (фельдшерсько-акушерські пункти, початкові школи, клуби), вони поступово занепадали й втрачали своїх мешканців.
Протягом 1959–1979 років кількість сільських поселень в Україні скоротилася на 12 400.
Подібною до хуторової є система фермерських поселень і господарств у Канаді і США. Українські поселенці кінця XIX і початку XX століть творили хутори-ферми, головним чином, в трьох степових провінціях Канади та в Північній Дакоті, США.
Примітки
- Гуржій О. І., Шевченко В. М., Авраменко А. М. Хутір [ 20 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 442. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1359-9.
- ↑ Хутір // Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 6 : У — Я. — С. 224. — ISBN 978-966-00-0197-8.
- Макс Фасмер. Етимологічний словник [ 17 вересня 2016 у Wayback Machine.].
- Тимочко Н. О. Економічна історія України: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 204 с. ISBN 966-574-759-2
Література
- О. І. Гуржій, В. М. Шевченко. Хутір [ 13 березня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 442. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1359-9.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
- Український хутір XV—XVIII ст.: іст. нарис / О. І. Гуржій; відп. ред. В. А. Смолій. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2007. — 82 с.
- Enzyklopädie Brockhaus.
- Lexikon des Mittelalters
Див. також
Посилання
- Хутір [ 29 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. — Т. 6 : Т — Я. — 768 с. — ISBN 966-7492-06-0.
- Хутір Кобилиця [ 21 вересня 2016 у Wayback Machine.]
Це незавершена стаття з етнографії. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |