Євге́нія Богда́нівна Бош (рос. Евге́ния Богда́новна Бош, уроджена Євге́нія Го́тлібівна Майш, 22 серпня (3 вересня) 1879, Аджігіолd, Херсонська губернія — 5 січня 1925, Москва) — радянська партійна і державна діячка, агітаторка і пропагандистка німецького походження. Член РСДРП з 1901 року. Народний секретар внутрішніх справ Української Народної Республіки Рад (1917–1918). Активний борець за встановлення радянської влади в Україні в 1917–1921 роках. Теща Юрія Коцюбинського, друга дружина Юрія П'ятакова.
Євгенія Богданівна Бош | |
---|---|
Євгенія Бош | |
1-й народний секретар внутрішніх справ УНРР | |
17 грудня 1917 — березень 1918 | |
Попередник | посаду утворено |
Наступник | Євген Неронович |
Народилася | 22 серпня (3 вересня) 1879[1] Аджігіолd, Анчекрак-Іллінська волость, Одеський повіт, Херсонська губернія, Російська імперія[1] |
Померла | 5 січня 1925 (45 років) Москва, СРСР |
Похована | Новодівичий цвинтар |
Відома як | державна діячка, політична діячка |
Країна | СРСР Російська імперія (до березня 1917) |
Національність | німці |
Політична партія | РСДРП(б) |
У шлюбі з | Петро Бош (перший шлюб), Юрій П'ятаков (другий шлюб) |
Діти | Ольга (1897 р. н., дружина Юрія Коцюбинського), Марія (1899 р. н., обидві від першого шлюбу) |
Підпис | |
Роботи у Вікіджерелах | |
Медіафайли у Вікісховищі | |
Біографія Редагувати
Зовнішні зображення | |
---|---|
Могила Євгенії Бош на Новодівочому кладовищі в Москві. |
Народилася 22 серпня (3 вересня) 1879 року в селі Аджігіол Одеського повіту Херсонської губернії, тепер — Миколаївська область, Україна, у родині вюртембергського підданого німця-колоніста Готліба Майша, який, придбавши значні земельні угіддя на Херсонщині, став поміщиком, і бессарабської дворянки Марії Парфентівни Круссер.
Три роки відвідувала Вознесенську жіночу гімназію. У жовтні 1896 року в містечку Братське одружилася з власником невеликої каретної майстерні німцем Петром Бошем. У 1901 році вступила в Соціал-демократичну робітничу партію. У 1905–1907 роках займалась пропагандою ідей більшовизму на півдні України. З 1908 року перебувала в Києві. У 1911–1912 роках — секретар комітету РСДРП(б) у Києві. Навесні 1912 року заарештована, засуджена та заслана в Іркутську губернію. Під час тюремного ув'язнення захворіла на сухоти.
У 1914 році разом із Юрієм П'ятаковим утекла з місця заслання й емігрувала за кордон. Деякий час проживала в США та Швейцарії. Під час перебування в останній була співорганізатором «божийської групи» — її члени заперечували право народів Російської імперії на національне самовизначення.
Після Лютневої революції повернулася до Києва. З початку 1917 року входила до київського комітету РСДРП(б), Київської Ради робітничих депутатів. У квітні того року стала головою Південно-Західного окружного (обласного) комітету більшовицької партії. У грудні 1917 року на Першому Всеукраїнському з'їзді Рад у Харкові обрана до складу більшовицького уряду України — Народного Секретаріату. У ньому з грудня 1917 по березень 1918 року займала посаду секретаря внутрішніх справ та виконувала обов'язки голови уряду. Подала у відставку 4 березня 1918 року на знак протесту проти підписання Брестського мирного договору між РСФРР та Німеччиною й союзниками, після чого приєдналася до червоних військ, що з боями відступали з України під тиском німецько-австрійських військ та військ УНР.
У липні 1918 року як почесний гість перебувала на І з'їзді Комуністичної партії (більшовиків) України, пізніше керувала більшовицькими організаціями в Пензі та Астрахані, навесні 1919 року — член Ради оборони Литовсько-Білоруської СРР, а в липні 1919 року призначена членом Ради оборони Української СРР та надзвичайною уповноваженою Раднаркома УСРР із організації політичної боротьби в прифронтовій смузі більшовицького Південного фронту.
З листопада 1919 року перебувала на лікуванні та епізодично — на другорядних посадах в ЦК Всеросійської спілки працівників землі та лісу, Народному комісаріаті освіти, Комісії Центросоюзу та Наркомату продовольства із надання допомоги голодуючим, Народному комісаріаті робітничо-селянської інспекції. Писала спогади.
У 1923 році підтримала Ліву опозицію в РКП(б) — підписала «Заяву 46-ти».
Через загострення хронічної хвороби (сухоти, астма) і нестерпних страждань покінчила з собою (застрелилася) у січні 1925 року. Похована в Москві на Новодівочому кладовищі (3-тя ділянка).
Увічнення пам'яті Редагувати
Невдовзі після смерті — 10 травня 1925 року — у Києві на честь Євгенії Бош було названо новозбудований міст через Дніпро (зруйнований 19 вересня 1941 року).
На честь Євгенії Бош у Києві також були названі узвіз (з 1928 по 1940 рік) та вулиця (з 1966 по 1999 рік).
2015 року після прийняття Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» прізвище Євгенії Бош Українським інститутом національної пам'яті було включено до списку осіб, чия діяльність підпадає під дію законів про декомунізацію.
Оцінки Редагувати
За спогадами націонал-комуніста Юрія Лапчинського, Євгенія Бош була віддана справі революції та партійного будівництва:
Головна, провідна роля на конференції від самого початку, безумовно, дісталася Є. Б. Бош. Вона здобула відразу великого авторитету серед усіх товаришів, – мабуть крім певної частини киян, – і так воно й зоставалося до самого кінця, поки в березні місяці вона не пішла з уряду та не поїхала на фронт. Вона імпонувала нам і своїми глибокими змістом та дуже гарної форми промовами, і залізною енергією, що яскраво контрастувала з цим знесиленим надмірною працею та хоробливим тілом, і простотою, що сполучилася за надзвичайною елегантністю насправді культурної, по европейському вихованої людини |
Твори Редагувати
- Национальное правительство и Советская власть на Украине. — М., 1919. — 55 с. (рос.)
- Октябрьские дни в Киевской области // Пролетарская революция. — 1923. — № 11. — С. 52–67. (рос.)
- Областной партийный комитет с.-д (б-ков) Юго-Западного края (1917 г.) // Пролетарская революция. — 1924. — № 5. — С. 128—149. (рос.)
- Встречи и беседы с Владимиром Ильичем (1915—1918 гг.) // Пролетарская революция. — 1924. — № 3. — С. 155—173. (рос.)
- Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 г. до немецкой оккупации / Е. Б. Бош. — М.-Л. : Госиздат, 1925. — 272 с., ил. (рос.) [ 9 вересня 2016 у Wayback Machine.]
- Год борьбы / Е. Б. Бош; под науч. ред. П. Л. Варгатюка. — 2-е изд. — К. : Политиздат Украины, 1990. — 447 с. — ISBN 5-319-00505-9. — (Б-ка ист.-рев. мемуаров). (рос.)
Примітки Редагувати
- ↑ а б метрична книга
- ↑ Бош Евгения Богдановна // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
- Нині неіснуюче село приблизно в 22 км на схід від Очакова.
- Дата згідно з записом про народження та хрещення Євгенії Майш в метричній книзі за 1879 рік Успенської церкви села Аджігіол Одеського повіту Херсонської губернії (Державний архів Миколаївської області. Ф. 484. Оп. 1. Спр. 888. Арк. 13зв–14.).
- У низці джерел вказується помилкова дата та місце народження — 11 (23) серпня 1879 року в Очакові.
- Варгатюк, 1989, с. 95..
- Згідно з записом про шлюб у метричній книзі за 1896 рік Свято-Миколаївської церкви містечка Братське Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. У травні 1916 року шлюб був розторгнутий у зв'язку із засудженням Євгенії Бош і засланням на поселення в Сибір (Державний архів Миколаївської області. Ф. 484. Оп. 1. Спр. 256. Арк. 179зв–180.).
- ↑ Здоров Андрій. Євгенія Бош: парадокси національного нігілізму // Historians.in.ua. 25.08.2019. [ 24 березня 2022 у Wayback Machine.]
- Узвіз (спуск) Євгенії Бош (колишній Миколаївський) рішенням Київської міськради від 19 березня 1940 р. був перейменований у Дніпровський, підстава рішення перейменування: «Євгенія Бош боролася проти партії Леніна-Сталіна».
- Підстава: «Народний секретар внутрішніх справ радянської УНР (грудень 1917 р. — квітень 1918 р.); у 1918 р. керувала збройними більшовицькими загонами в Україні.».
- Ґеорґ Лапчинський. З перших днів Всеукраїнської Радянської влади (спогади) // Літопис революції. – 1927. – №5 (26)–6 (27). – С. 57-58.[недоступне посилання]
Посилання Редагувати
- Андрій Здоров. Євгенія Бош: парадокси національного нігілізму // Historians. — 2019. — 25 серпня. Переклади статті англійською, французькою, та грецькою мовами
- Скачко Владимир. Путь Бош // Кіевскій Телеграфъ. — 2012. (рос.) [ 9 вересня 2016 у Wayback Machine.]
Джерела Редагувати
- Ауссем В. Евгения Бош (некролог) // Летопись революции. — 1925. — № 2. — С. I—VII.
- Варгатюк П. Л. Героїчне і трагічне в долі Є. Б. Бош // Український історичний журнал. — 1989. — № 8 (341). — серпень. — С. 94–104. [ 10 вересня 2016 у Wayback Machine.]
- Калініченко В. В., Рибалка І. К. Історія України. Ч. ІІІ: 1917—2003 рр.: Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів. — Х. : ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2004.
- Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917—1920): Документально-художнє видання / упоряд. М. Ковальчук. — К. : Темпора, 2007. — 608 с.
- Преображенский Е. Евгения Богдановна Бош (некролог) // Пролетарская революция. — 1925. — № 2. — С. 5–16. (рос.)
- Ті, що одійшли // Пролетарська правда. — 1927. — № 255 (1868). — 6 листопада. — С. 10. [ 15 липня 2016 у Wayback Machine.]
- Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину. — Харьков : Фолио, 2006. — 415 с. — ISBN 966-03-2921-0. (рос.) [ 6 липня 2021 у Wayback Machine.]