Еміліо Де Боно італ Emilio De Bono 19 березня 1866 Кассано д Адда Королівство Італія 11 грудня 1944 Верона Італійська со

Кавалер Срібної медалі «За військову доблесть» (Італія)	Хрест «За військові заслуги» (Італія)
Пам'ятна медаль Італо-австрійської війни 1915—1918	Кавалер Великого хреста ордена Корони Італії
Кавалер Великого Хреста ордена Святих Маврикія й Лазаря	Великий офіцер ордена Святих Маврикія й Лазаря
Маврикіанська медаль
Кавалер Великого Хреста Савойського військового ордена	Вищий орден Святого Благовіщення	Кавалер Великого хреста Колоніального ордена Зірки Італії

Медіафайли у Вікісховищі

Біографія Редагувати

Ранні роки Редагувати

Де Боно народився 19 березня 1866 року в Кассано-д'Адда. Був сином армійського офіцера Джованні де Боно, нащадка графів Барлассіни, та Емілії Бацці. В дитинстві був дуже віруючим, що підтверджується його дружбою з монсеньйором Фаваллі, парафіяльним священиком Кассано-д'Адда, і листуванням, яке він з ним вів, проте, подорослішавши, став атеїстом.

1878 року Де Боно вступив до військового коледжу в Мілані, пізніше навчався у Військовій академії Модени. У 1884 році він отримав звання другого лейтенанта берсальєрів. Пізніше він був призначений до Еритреї і брав участь у кампанії 1887 року. У 1897 р. він одружився з Ермінією Монті-Майроні у Турині, з якою, однак, не мав дітей. У 1900 році отримав звання капітана та вступив до корпусу Генерального штабу. У званні підполковника Де Боно служив під час італійсько-турецької війни в 1912 році, отримавши лицарський хрест Савойського військового ордену.

Перша світова війна Редагувати

У 1915 році Де Боно був підвищений до полковника берсальєрів, брав участь у Першій світовій війні, де вже на початку отримав першу срібну медаль за військову доблесть.

У 1916 році Де Боно отримав звання бригадного генерала та очолив бригаду «Трапані», на чолі якої відзначився під час взяття Горіції, отримавши другу срібну медаль. Пізніше Еміліо командував 38-ю дивізією, а в березні 1918 року — 9-м армійським корпусом, відповідальним за оборону Монте-Граппа. Саме тоді, щоб підбадьорити війська, він склав текст знаменитої пісні «Монте Граппа, ти моя батьківщина», покладеної на музику Антоніо Менегетті.

Переможний опір австрійцям в червні 1918 року приніс йому командорський хрест Савойського військового ордену. Підвищений до дивізійного генерала влітку того ж року, він отримав третю срібну медаль за військову доблесть за внесок у остаточну перемогу під час оборони Граппи.

Міжвоєнний період Редагувати

Еміліо Де Боно (крайній ліворуч), Беніто Муссоліні та інші Квадрумвіри, 1922

Після перемир'я в 1919 році він командував 22-м армійським корпусом, а потім Веронським армійським корпусом. Перейшовши на цивільну посаду в 1920 році, відчуваючи, що його просто позбулися як сміття, він почав цікавитися політикою і того ж року приєднався до Національної фашистської партії, що якраз зароджувалася. У партії він доволі швидко здобув велику популярність та став одним із її лідерів. У жовтні 1922 року він став одним із Квадрумвірів, які особисто очолили Марш на Рим.

11 листопада 1922 року, незабаром після створення уряду Муссоліні, він обійняв посаду начальника поліції.

Відповідаючи за розробку Статуту Добровольчої міліції, він став її першим головнокомандувачем (разом з Італо Бальбо та Чезаре Марією Де Веккі) у лютому 1923 року. Королівським указом від 1 березня 1923 року він був призначений сенатором Королівства. 18 червня 1924 року, після вбивства депутата-соціаліста Джакомо Маттеотті, він залишив посаду начальника поліції, а в жовтні — командира міліції. Він також був змушений відмовитися від усіх своїх обов'язків протягом періоду, коли він перебував під слідством за звинуваченнями в тому, що був одним з організаторів змови, але, урешті-решт, був остаточно виправданий.

Після завершення судового процесу у справі Маттеотті Де Боно обійняв посаду генерал-губернатора Італійської Триполітанії, на якій перебував у період із 1925 по 1928 рік. Завдяки своїй роботі в Триполітанії він був нагороджений хрестом великого офіцера Савойського військового ордену. З грудня 1928 року він став заступником державного секретаря в Міністерстві колоній, у вересні 1929 року Беніто Муссоліні призначив його міністром колоній, а в 1932 році він супроводжував короля Віктора Емануїла III під час його візиту до Еритреї. Де Боно залишався міністром до січня 1935 року.

10 січня 1930 року він запропонував П'єтро Бадольйо побудувати концентраційні табори, щоб протистояти опору в районі Кіренаїки воїнів-сенусистів на чолі з Омаром аль-Мухтаром. 25 червня 1930 року, дотримуючись вказівок Бадольйо і Муссоліні, він почав депортацію населення всіх місцевих племен. Операція охопила близько 100 000 осіб і була однією з найбільших депортацій в історії європейського колоніалізму. У 1931 році в Ель-Абьярі був відкритий концентраційний табір, в якому було замкнено понад 8000 людей, які утримувалися в нелюдських і таких, що принижують гідність, умовах, піддавалися тортурам і насильству, без медичної допомоги.

У листопаді 1932 року на прохання Муссоліні Де Боно підготував план вторгнення в Ефіопію.

Генерал Еміліо Де Боно (у центрі) в Адуа, 1935

У січні 1935 року, покинувши міністерство, Де Боно став генерал-губернатором Еритреї, а 3 квітня — командувачем італійськими операціями в Ефіопії під час Другої італо-ефіопської війни та військами вторгнення з Еритреї, також відомими як «Північний фронт» (Південним фронтом було Сомалі). Де Боно мав під своїм прямим командуванням силу з дев'яти армійських дивізій у трьох армійських корпусах. 3 жовтня війська під його керівництвом перетнули кордон. 6 жовтня вони взяли Адуа. Незабаром після цього війська Де Боно увійшли до міста Аксум, важливого з історичної та релігійної точки зору. Однак після цих перших перемог його просування значно сповільнилося через труднощі з постачанням і сувору місцевість без доріг. Муссоліні був нетерплячий і день у день помічав, що вторгнення йде надто повільно, що йому не подобалося. Він вимагав від Де Боно розширення фронту та подальшого просування на лінії Мекеле-Таказе, наказавши йому відновити наступ 3 листопада. Де Боно спробував протестувати, але все ж змирився. 8 листопада 1-й армійський корпус і еритрейський корпус завоювали Мекеле, і це стало межею просування італійських військ під командуванням Де Боно. Він намагався продовжувати тактику обережного просування, добре розуміючи, що зараз увесь фронт нестабільний. Лівий фланг італійців був надто незбалансованим. Припаси, які перевезли з бази Сенафе до Адді-Грату, тепер мали переміщувати ще на 120 кілометрів, щоб їх отримали війська 2-о корпусу на фронті. Крім того, якби ефіопи організували б наступ, вони могли б прорвати лінію оборони італійців, взяти Мекеле і оточити італійську армію. З цих причин, отримавши наказ зайняти Амба-Алагі, об'єкт, який неможливо було захистити у випадку контратаки ефіопів, але який був пов'язаний із пам'яттю про героїчний опір, який там чинив П'єтро Тозеллі в 1895 році, Де Боно телеграфував Муссоліні, відмовившись виконувати наказ. 17 грудня його замінив П'єтро Бадольйо. 16 січня 1936 року Де Боно отримав звання маршала Італії, а 3 жовтня 1937 року король нагородив його орденом Святого Благовіщення.

Друга світова війна та смерть Редагувати

У 1939 році Де Боно був призначений інспектором заморських військ. Крім того, він залишався сенатором.

У 1940 році Де Боно прийняв командування військами на Сицилії та виступав проти вступу Італії у Другу світову війну.

Член Великої фашистської ради з моменту її заснування, під час засідання 25 липня 1943 року, він був першим, хто виступив після дуче. Де Боно виголосив промову на захист збройних сил. Згодом він проголосував за недовіру Муссоліні. Після початку операції німецьких військ 8 вересня та проголошення Італійської соціальної республіки Де Боно навіть не намагався втекти за кордон. Ймовірно, він був переконаний, що Муссоліні, незважаючи ні на що, не буде йому мстити.

4 жовтня 1943 року він був схоплений у Римі військами новоствореної Італійської соціальної республіки, коли їхав велосипеді. До січня 1944 року він залишався в Кассано-д'Адда, чекаючи на суд у Вероні. 10 січня 1944 року на веронському процесі його засудили до смертної кари за державну зраду. Прохання про помилування було відхилено, і 11 січня він був розстріляний разом з чотирма іншими колишніми фашистськими посадовцями.

Нагороди Редагувати

Срібна медаль «За військову доблесть» (Італія)
Хрест «За військові заслуги» (Італія)
Пам'ятна медаль італо-турецької війни 1911—1912
Пам'ятна медаль Італо-австрійської війни 1915—1918
Пам'ятна медаль об'єднання Італії
Орден Корони Італії, великий хрест (14 вересня 1920)
Пам'ятна медаль маршу на Рим (28 жовтня 1922)
Орден Святих Маврикія та Лазаря
- великий офіцерський хрест (8 квітня 1923)
- великий хрест (3 жовтня 1937)
Хрест «За вислугу років» (Італія) із королівською короною для офіцерів — за 40 років служби.
Кавалер Великого хреста магістра Мальтійського ордену (20 січня 1930)
Маврикіанська медаль
Савойський військовий орден, великий хрест (19 червня 1936)
Вищий орден Святого Благовіщення (3 жовтня 1937)
Колоніальний орден Зірки Італії, великий хрест
Почесний капрал добровольчої міліції національної безпеки

Література Редагувати

F. Fucci, Emilio De Bono, Mursia, Milano, ISBN 978-88-425-0200-5
Guido Leto, OVRA fascismo-antifascismo, Cappelli Editore, Bologna, 1951

Примітки Редагувати

Посилання Редагувати

Де Боно // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.

Це незавершена стаття про особу Італії.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Це незавершена стаття про військового діяча або діячку.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.