Єрусалимське королівство У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна Єрусалим значення 1099 1291Прапор ГербЄрус

Єрусали́мське королі́вство (лат. Regnum Hierosolymitanum) — у 1099—1291 роках християнська монархічна держава у Святій Землі. Виникла завдяки перемозі хрестоносців у Першому хрестовому поході (1095–1099) і захопленню Єрусалима 11 липня 1099 року. Керувалось королями і королевами з Булонської (1099—1143), Анжуйської (1143—1205), Монфератської (1205—1228), Гогенштауфенської (1228—1268) і Лузіньянської династій (1268—1291). Столицею був Єрусалим (1099—1187, 1229–1244); згодом — Тир (1187–1191) і Акра (1191—1229, 1244—1291). Панівною релігією було католицтво, офіційною мовою діловодства — латина. Населення держави складали «франки» (переважно французи і нормани), греки, сирійці, вірмени, євреї, араби. Гарантувалася свобода віросповідання православним, сирійським християнам, вірменам і юдеям. Управлінські посади в державі займали переважно католики-франки. В адміністративному плані поділялася на графства і сеньйорії, васальні до корони. Державні справи приймалися колегіально, на Вищій раді, до якої входила найвища аристократія і духовенство королівства. Нестачу постійних збройних сил і фінансів компенсували чернечо-лицарські ордени тамплієрів і госпітальєрів. Держава підтримувала тісні відносини зі Святим Престолом, Візантією, європейськими державами, включно з Руссю. Постійно ворогувала із сусідніми мусульманськими державами Єгипту, Сирії та Іраку. Внаслідок втрати Єрусалима 2 жовтня 1187 року терени королівства стали місцем численних хрестових походів за повернення Святого міста. Хрестоносці Шостого хрестового походу змогли ненадовго відвоювати Єрусалим (1229), але 15 липня 1244 року мусульмани-хорезмійці остаточно вибили хрестносців з міста і захопили його. Королівство було знищене силами Мамелюцького султанату, кульмінацією чого стало падіння Акри 18 травня 1291 року.

Політична історія

Заснування. Перше Єрусалимське королівство

Королівство було створене після захоплення хрестоносцями Єрусалима в 1099 році. Готфрід Буйонський, один з лідерів Першого хрестового походу, був обраний першим королем. Він відмовився прийняти цей титул, не бажаючи носити королівський вінець там, де Спаситель носив терновий, натомість у храмі Різдва у Віфлеємі він прийняв титул Advocatus Sancti Sepulchri («Захисник гробу Господнього»). Всі наступні сім єрусалимських королів були з ним в тій чи іншій ступені споріднення і склали Арденсько-анжуйську династію, що правила Єрусалимським королівством майже 90 років. Не встигнувши нічим особливо прославитися в своїй новій якості, Готфрід помер рівно через рік після захоплення Єрусалиму хрестоносцями. На престол був покликаний його брат граф Бодуїн Едеський, який опинився менш педантичним в питанні вибору титулу і відразу прийняв титул «король Єрусалимський». Наприкінці 1100 р коронувався в Віфлеємі і, не бажаючи визнавати ніяких політичних претензій духовенства, офіційно заявив про свій титул так: «Я, Болдуїн, який отримав Єрусалимське королівство з волі Божої».

Балдуїн розширив королівство, захопивши портові міста: Акру, Сідон і Бейрут, а також утвердив свій сюзеренітет над державами хрестоносців на півночі — графством Едеса (ним же заснованим), князівством Антіохія і графством Триполі. При ньому збільшилася кількість жителів — латинян, що прийшли з Ар'єргардним хрестовим походом в 1101 році, а також з'явився латинський патріарх. Італійські морські республіки (Венеція, Піза і Генуя) почали відігравати важливу роль у житті королівства. Їхній флот брав участь в захопленні портів, де вони отримували свої квартали для здійснення торгівлі.

Балдуїн помер у 1118 році і не залишив прямих спадкоємців (синів чи доньок), його наступником став син його кузена Балдуїн де Бурк, граф Едеський. Балдуїн II також був успішним правителем, і, хоча він кілька разів протягом правління потрапляв у полон до сельджуків, кордони держави розширювалися, а в 1124 був узятий Тір.

Балдуїн, що правив Єрусалимом 18 років, а потім і його наступники вели безперервні війни за розширення своїх володінь. У середині XII століття Латино-Єрусалимське королівство за своїми контурами дуже нагадувало державу, створену на зорі юдейської історії царем Давидом. На заході його природним кордоном було середземноморське узбережжя від Гази на півдні до меж Триполійського графства на півночі. Східний кордон починався біля Ліванських гір і через Зайордання спускався до порту Ейлат на Червоному морі.

У великих володіннях єрусалимських королів життя, однак, було неспокійним. За свідченням ігумена Данила, одного з перших руських паломників, записки якого про «ходіння» в Святу Землю в 1104—1107 рр. дійшли до наших днів, дістатися до більшості святих місць віруючі могли лише з великою осторогою. Куди б не лежав його шлях — до Йордану, в Хеврон або Віфлеєм — він говорить про те, що «шлях дуже тяжкий і страшний», «на дорогах багато розбою», в горах на мандрівників нападають сарацини, грабують і вбивають їх. Для того, щоб потрапити в Галілею, руському ченцеві довелося звернутися до «єрусалимського князя Балдуїна» з проханням дозволити йому приєднатися до його війська, який виступав на війну до Дамаску і прямував повз Тиверіадське озеро. Король, судячи з описів Данила, виявляв до нього велику прихильність. Разом з військами хрестоносців руський монах дійшов до верхів'я Йордану і під їх прикриттям мав можливість без страху поблукати близько Тиверіадського озера, оглянути місця, де «Христос ходив своїми ногами».

Крім постійної загрози, що виходила від мусульманського оточення, держава хрестоносців жила під пресом невичерпних міжфеодальних конфліктів. Різні угруповання сеньйорів об'єднувалися в союзи для спільної боротьби з королівською владою або вступали в запеклі сутички між собою, залучаючи на свою сторону видатних церковних ієрархів або представників купецьких кланів Генуї, Венеції, Пізи. Заколоти і феодальні чвари супроводжувалися змовами і придворними інтригами в боротьбі за владу. Для того щоб управляти цим нестійким, легко займистих співтовариством, король повинен був крім іншого мати міцні позиції в столиці, в Святому місті, володіння яким і було, врешті-решт, сенсом існування всього королівства.

Після жорстокої різанини, влаштованої хрестоносцями в дні взяття міста, Єрусалим спорожнів. Місцеве населення було частиною перебито, частиною втікло, рятуючись від жорстоких прибульців. Самі ж завойовники не надто прагнули осісти в місті своєї мрії. Їх більше вабили багаті прибережні міста, де простіше було заробити капітал, ніж в далекому від торгових шляхів Єрусалимі. Багато «лицарів Христових», вважаючи, що з завоюванням Єрусалима їх священна місія завершена, поверталися на батьківщину. Балдуїн I зробив спробу запобігти відтоку з Єрусалиму хрестоносців, що здобули тут якусь власність. Відповідно до прийнятого їм закону будь-який будинок переходив у власність того, хто прожив в ньому рік і один день. Таким чином, тому, хто з тих чи інших причин надовго відлучався з Єрусалиму, загрожувала втрата нерухомості, придбаної під час війни. Городяни — дрібні ремісники і торговці, закріплені за своєю власністю, склали ядро населення східної столиці франків.

До середини XII ст. нормальний ритм життя був відновлений. У місті проживало не менше 30 тис. чоловік, і, судячи зі свідчень очевидців, це були в основному західні християни, хоча і представникам східних віросповідань не заборонялося селитися в Єрусалимі. Паломник Джон з Вюрцбурга залишив цікавий опис строкатого етнорелігійного населення тієї пори:

Латинське населення королівства було завжди малим, незважаючи на стійкий потік поселенців і нових хрестоносців. Більшість учасників Першого хрестового походу просто повернулися додому. Під владою королівства знаходилося значно більше мусульман, греків та сирійців, ніж "франків". Нове покоління, що народилося і виросло в Леванті, вважало Святу Землю своєю батьківщиною, об'єднавши багато культурних рис різних народів. Багато франків вчилися говорити грецькою та арабською мовами, часто вступали у шлюби з християнами місцевого походження (греками, сирійцями або вірменами) і з конвертованими на християнство мусульманами.

Як писав Фульхерій Шартрський:

Важливим джерелом інформації про цей період є хроніки Фулшера, учасника Першого хрестового походу, який продовжував їх до 1127 року. Інші хроніки включають записи паломників, які зібрані разом «Суспільством текстів палестинських Паломників» (Лондон, 1884-), «Recueil de voyages et mémoires», виданому французьким географічним товариством (Париж, 1824-66), «Recueil de voyages et de documents pour servir à la géographie» (Париж, 1890-). Іншими джерелами інформації є праці Вільгельма Тірського і мусульманського письменника Усами ібн Мункиза.

Правління Мелісенди та Другий хрестовий похід

Після Балдуїна II трон успадковувала його дочка Мелісенда, яка правила разом зі своїм чоловіком Фульком Анжуйським. Під час їх царювання був досягнутий найбільший культурний і економічний розвиток, символ якого — псалтир Мелісенди, замовлений королевою між 1135 і 1143 роками. Фульк, знаменитий полководець, зіткнувся з новим небезпечним ворогом — Імад ед Дін Зенгі, атабеком Мосула. Хоча Фульк вдало протистояв Зенгі протягом свого правління, Вільгельм Тірський критикував його за погану організацію охорони кордонів. Фульк помер на полюванні в 1143 році. Зенги скористався цим і захопив графство Едеса в 1146 році. Королева Мелісенда, що стала регентом при своєму синові Балдуїні III, призначила нового коннетабля Манассе Д'Ієржа, який очолив армію після смерті Фулька. У 1147 році до королівства прибули учасники Другого хрестового походу.

Зустрівшись у Триполі, лідери хрестоносців — король Франції Людовик VII і король Німеччини Конрад III — вирішили атакувати дружнє королівство Дамаскський емірат, як найуразливішого супротивника, незважаючи на договір між Дамаском і Єрусалимським королівством. Це було повною суперечністю порадам Мелісенди і Манассе, які вважали головним супротивником Алеппо, перемога над яким давала можливість повернути Едесу. Хрестовий похід закінчився в 1148 році повним провалом після значної поразки під Дамаском.

Альянс з Візантією

Візантійський імператор Мануїл I Комнін, близький союзник Єрусалимського королівства.

Мелісанда управляла країною як регент, поки її власний син Балдуїн III не скинув її уряд в 1153 році, але вже наступного року він призначив її регентом і головним радником. Балдуїн III відібрав у Фатимідів Аскалон, останній єгипетський аванпост на палестинському узбережжі. В той же час загальне положення держав хрестоносців погіршало, оскільки Нур ад-Дін захопив Дамаск і об'єднав мусульманську Сирію під своєю владою.

Уряд Балдуїна почав стикатися зі значними труднощами. Він страждав від хронічної нестачі людей та ресурсів для захисту королівства, а допомога з Заходу майже зникла. У пошуках альтернативних союзників, Балдуїн звернувся за допомогою до візантійського імператора. Для укріплення захисту королівства проти зростаючих мусульманських сил, він уклав перший прямий альянс з Візантійською імперією в історії королівства, одружившись з Теодорою Комнін, племінницею імператора Мануїла I Комніна. Мануїл, у свою чергу, також оженився з кузиною Балдуїна Марією. Як писав історик Вільгельм Тірський, Балдуїн сподівався що Мануїл зможе «за рахунок власного достатку полегшити долю королівства і змінити його бідність на достаток». Хоча Балдуїн помер бездітним в 1162 році, через рік після своєї матері Мелісенди, королівство перейшло до його брата Амальріка, який відновив альянс з Візантією. Значення альянсу було продемонстроване в 1164 році, коли хрестоносці зазнали дуже серйозної поразки у Харімській битві під стінами Антіохії. Принц Антіохський, Боемунд III потрапив у полон до Нур ад-Діна разом з іншими впливовими баронами. Оскільки Амальрік на той момент був у поході далеко на півдні, Антіохія могла потрапити до рук Нур-ад-Діна. Імператор Мануїл негайно відправив значну візантійську армію до Антіохії, яка змусила Нур-ад-Діна відступити. Мануїл також заплатив викуп, щоб звільнити принца Антіохського. Так новий альянс вперше уберіг королівство від лиха.

Друге Єрусалимське королівство

У роки правління Балдуїна III (1143 (з 1153 одноосібно) — 1162) і Аморі I (1162—1174) Єрусалимське королівство зблизилося з Візантійською імперією і Фатимідським Єгиптом, але крах останнього призвів до підпорядкування об'єднаних Сирії та Єгипту Салах-ад-Діну, котрий проголосив себе султаном. Король Балдуїн IV Прокажений (1174—1185), а потім його племінник Балдуїн V (1185—1186) могли б виступити проти Салах-ад-Діна, але політика наступних правителів (Гі де Лузіньяна та ін.) призвела королівство до краху. У 1187 р. Салах-ад-Дін розгромив військо хрестоносців в битві при Хаттіне і захопив більшу частину королівства, в тому числі Єрусалим. В руках хрестоносців залишався лише порт Тір, звідки Конрад Монферратский почав військову кампанію проти мусульман. В ході 3-го хрестового походу (1189—1192), в якому взяли участь західноєвропейські правителі (нім. імп. Фрідріх I Барбаросса, франц. кор. Людовік VII, англ. кор. Річард I Левове Серце), християнами були відвойовані деякі важливі стратегічні пункти, зокрема Акра. Виникло нове королівство (так зване Друге Єрусалимське королівство). Воно зберегло колишню назву, незважаючи на те що Єрусалим був втрачений (столицею нового королівства стала Акра, або Сен-Жан-д'Акр, нині м. Акко, Ізраїль).

Перший правитель нового королівства Конрад Монферратский 24 квітня 1192 був убитий асассинами. Його наступники, королі Генріх Шампанський (1192—1197), Аморі II Лузиньян (брат Гі Лузиньяна; 1197—1205), прагнули захищати кордони Є. к. Аморі II вдалося відновити берегову смугу Є. к. від Яффи до Бейрута. Наступницею Аморі II стала Марія Монферратська (1205—1212; до 1210 правила разом з регентом Жаном д'Ібеліном). Її чоловік Жан Брієнн в 1210—1212 рр. як король, а після смерті дружини як регент (1212—1225) при доньці Ізабеллі (Іоланті) очолював військову кампанію в Єгипті. У 1219 р йому вдалося взяти порт Дамієтту (нині Дум'ят, Єгипет) і домогтися від султана Єгипту згоди обміняти його на Єрусалим. Оборудка не вдалася через опір папського легата.

Щоб отримати допомогу з Заходу, Жан Брієнн видав доньку Ізабеллу заміж за нім. імп. Фрідріха II Гогенштауфена, котрий повалив свого тестя з престолу і став на чолі Єрусалимського королівства. Шляхом переговорів з мусульманськими правителями, імператору Фрідріху II вдалося повернути Єрусалим. За угодою, підписаною 18 лютого 1229 року в Яффі, перемир'я з єгипетським султаном аль-Камілем продовжувалося на 10 років 5 місяців і 40 днів; обмовлялися територіальні поступки для франків: Сидонська сеньйорія (без Бофора) в своїх колишніх кордонах, сеньйорія Торону, область Назарета і Сефора, землі Лоду і Рамле, «дорога паломників», Віфлеєм і Єрусалим поверталися християнам (в Єрусалимі священні для мусульман місця — мечеть Аль-Акса і мечеть Куббат-ес-Сахра (Купол скелі) — залишалися в їх руках, нікому з християн входити туди не дозволялося). Імператор також обіцяв султанові допомогу в боротьбі проти його ворогів, як мусульман, так і християн. Фрідріх II вступив в Єрусалим 17 березня 1229 р проголосивши себе наступного дня правителем Єрусалимського королівства Політикою Фрідріха II в Єрусалимського королівства були незадоволені барони. Розпочаті «ломбардні війни» між імператором і баронами завершилися 1243 р. перемогою баронської коаліції. Зберігши формальне панування Гогенштауфенів, барони намагалися організувати колегіальне правління під керівництвом Жана д'Ібеліна, потім його сина Баліана. У 1244 Єрусалим був знову узятий мусульманами.

З 1250 по 1254 р королівством правив організатор 7-го і 8-го хрестових походів французький король Людовик IX Святий, але після його від'їзду посилилися анархія, суперництво генуезців і венеційців («війна Святого Сави») і чвари між претендентами на престол (Гуго III і Карлом Анжуйським). Мамелюкський султан Бейбарс захоплював міста і фортеці Єрусалимського королівства. У 1291 р впав останній оплот хрестоносців на Сході — фортеця Сен-Жан-д'Акр.

Єрусальмське королівство займало лише південну частину володінь хрестоносців — від Аскалона на півдні до Бейрута на півночі. Крім Єрусалиму йому належали міста Наблус, Акра і Тир; вони ж складали частину королівського домену. Вся решта території розпадалася на 4 баронства і ін. сеньйорії. Баронствами вважалися князівство Галілея зі столицею в Тіверіаду, графство Яффи і Ашкалону, сеньйорія Сидону, сеньйорія Керак. Правителі цих володінь мали право мати свій суд, карбувати монету і мати власну печатку. Барони були васалами короля. Крім 4 баронств в Єрусалимського королівства було 22 великі сеньйорії — Арсуф, Хеврон, Бейрут, Ібелін і ін. Значним впливом володіли католицькі ієрархи: за допомогу і участь в хрестових походах Римо-католицька Церква отримала великі земельні володіння.

Королівська влада в Єрусалимському королівстві істотно обмежувалася Високою палатою (Haute Cour), що складалася з представників вищої знаті і лицарства. Спеціальні законоположення (Ассізі) Високої палати визначали порядок феодальної служби, права сеньйорів, обов'язки васалів, принципи юрисдикції, що стосувалися вищих верств Є. к. Для простолюдинів був заснований інший суд — Палата городян (Cour des Bourgeois). Врешті законоположення обох палат склали правовий кодекс «Єрусалимські Ассізи» (Assises de royaume de Jerusalem), куди також увійшли юридичні трактати, написані, зокрема, Жаном д'Ібеліном.

Знать в Єрусалимськлму королівстві жила в основному в Єрусалимі та ін. великих містах, володіла як земельними, так і безантними (у вигляді доходів від торгівлі, надходжень від ринкових податків та ін.) ф'єфами. Італійські міста забезпечували зв'язок Єрусалимського королівства с Зах. Європою, але, оскільки метою їх торгівлі були зовнішні ринки, в Єрусалимськлму королівстві не створилося передумов для економічної і політичної консолідації. Зв'язки між окремими державами хрестоносців і сеньйорів були вельми слабкими. Разом з тим у Єрусалимськлму королівстві були тісні контакти з Кілікійською Вірменією і Візантійською імперією, «східні» риси соціальної та політичної організації яких воно успадкувало. На соціальні структури Єрусалимського королівства вплинули і мусульм. інститути. Вже після 1-го хрестового походу і взяття Єрусалиму велика частина лицарів повернулася в Зах. Європу. За рахунок подальшої еміграції з Заходу збільшувалося населення зах. володінь на Сході, з плином часу отримали загальну назву «Outremer» (Замор'є). В цілому Єрусалимське королівство являло собою королівство, де невеликий прошарок західних лицарів правив араб. і сир. населенням.

Римо-католицька Церква прагнула тримати під контролем церковні володіння на Сході. Не рідше одного разу на рік Св. Землю відвідували папські легати, папи нерідко втручалися у вибори лат. Єрусалимського патріарха. Місцеве христ. населення було підпорядковане лат. церковної ієрархії. Більшість правосл. архієреїв перебралися до Візантії, де зберігалася гілка єрусалимських патріархів у вигнанні. У той же час в джерелах XII—XIII ст. згадуються дек. правосл. єпископів, які жили в Єрусалимськлму королівстві Вони висвячували священиків і відправляли богослужіння для місцевого східнохрист. населення, але не мали адміністративної влади. Католицькі прелати не втручалися у внутрішнє життя палестинських арабів-християн, які, виплачуючи встановлені збори лат. єпископам, продовжували вести богослужіння по візант. обряду і поминати на літургії правосл. патріархів у вигнанні.

Армія Єрусалимського королівства була нечисленною і складалася в основному з «латинян». Недолік військ в значній мірі компенсувався створенням духовно-лицарських орденів. Ордени тамплієрів і госпітальєрів були створені на поч. XII ст. Вони підпорядковувалися безпосередньо папі Римському, в основному були самостійними і не несли військову повинність, хоча насправді брали участь у всіх головних битвах. Франки, що народилися і виросли на лат. Сході, вважали Св. Землю своєю батьківщиною і негативно ставилися до приїжджаючих хрестоносців. Деякі з них знали грецьку, арабську та ін. східні мови, одружилися на східних жінках.

Завдяки мусульмано-христ. контактам в Єрусалимському королівстві побут і звичаї хрестоносців зазнали суттєвої орієнталізації: вони стали прикрашати будинки килимами, додавати в їжу спеції, відвідувати лазні та ін. Мистецтво Єрусалимського королівства являло собою своєрідну суміш зах., візант. і мусульм. стилів. Хрестоносцями були побудовані фортеці Крак-де-Моав (нині Ель-Карак, Йорданія), Монфор, Бофор та ін. Багато архітектурних споруд хрестоносців цілеспрямовано руйнувалися: культові споруди в Єрусалимі знищені після 1187 р більшість замків після їх взяття мусульманами зорані. З художніх майстерень м. Сен-Жан-д'Акр походять ілюміновані рукописи історичних і літургійних творів, з яких найбільш відома ілюстрований Псалтир кор. Мелісенди (Melisende Psalter — Lond. Brit. Lib. Egerton, 1139). В Єрусалимському королівстві Було створено чимало літ. і історичних творів, що представляють великий інтерес для дослідників (зокрема, «Хроніка» Вільгельма Тірского).

Державний устрій

Устрій багато в чому ґрунтувався на феодальних порядках тодішньої Західної Європи, але з багатьма важливими відмінностями. Королівство розташовувалося на невеликій території, земель, придатних для сільського господарства, було небагато. З давніх часів у цьому регіоні вся економіка зосереджувалася в містах, на відміну від середньовічної Європи. Феодали, що володіли землями, воліли жити в Єрусалимі та в інших містах. Як і в Європі, барони мали васалів, при цьому будучи васалами короля. Сільське господарство ґрунтувалося на мусульманському варіанті феодальної системи — ікта (система наділів), цей порядок не був змінений.

Оскільки знатні сеньйори більше жили в Єрусалимі, ніж у провінції, вони мали набагато більший вплив на короля, ніж це було в Європі. Знатні барони складали Вищу раду, одну з ранніх форм парламенту в Західній Європі. Рада складалася з єпископів і впливових баронів, відповідала за вибори короля, надання грошей королеві, мобілізацію армії.

Нестача військ значною мірою компенсувалася створенням духовно-лицарських орденів. Ордени тамплієрів і госпітальєрів були створені в перші роки королівства і часто замінювали баронів у провінції. Їхні лідери перебували в Єрусалимі, жили у величезних замках і часто купували землі, які барони не могли захистити. Ордени знаходилися безпосередньо під папським управлінням, а не королівським; вони були в значній мірі самостійні і не були зобов'язані нести військову повинність, проте, на ділі, брали участь у всіх головних битвах.

Королі

Балдуїн III 1143–1162
Аморі I 1162–1174
Балдуїн IV| 1174–1185
Балдуїн V 1185–1186
Сибіла I разом з Гі де Лузіньяном 1186–1187
Ізабела I 1192–1205
Конрад I 1192
Аморі II 1198–1205

Конрад II 1228–1254
Конрад III 1254–1268

Населення

Карта Єрусалиму часів хрестоносців.

У 13-му столітті Джон Ібелін склав перелік феодальних маєтків і кількість лицарів, що належали кожному з них. На жаль, цей перелік ймовірно відображає королівство 13-го століття, а не 12го, і не надає ніякої вказівки на розмір неблагородного, нелатинського населення. Спочатку королівство було фактично позбавлене лояльного підвладного населення і мало лише небагатьох лицарів-службовців, які б стежили за виконанням законів та наказів королівства. Проте, оскільки до королівства активно прибували представники європейських торгових підприємств і лицарі військових орденів, справи королівства швидко покращилися. Подальша імміграція продовжувалася протягом якогось часу та збільшила франкське населення королівства до приблизно 25-35 % у 1180-х. Багато мусульман, що втекли одразу після завоювання, також повернулися до королівства, зі сходу прибували й інші іммігранти.

Хоча мусульмани, євреї та православні фактично не мали ніяких прав у сільській місцевості, де вони були, теоретично, власністю лорда-хрестоносця, який володів землею, толерантність до іншої віри була загалом вища, ніж у будь-якому іншому місці на Близькому сході. Греки, сирійці та євреї продовжували жити, як вони жили до того, під владою своїх власних законів і судів, просто їхні колишні мусульманські повелителі були замінені хрестоносцями, а мусульмани приєдналися до найнижчих рангів суспільства. Раїс, лідер мусульманського або сирійського суспільства, був свого роду васалом для дворянина, який володів землею, але оскільки лорд-хрестоносець часто був відсутнім, раїси та їх суспільства мали певну автономію. У містах мусульмани і православні були вільні, хоча мусульманам не дозволялося жити безпосередньо в Єрусалимі. Проте, вони були громадянами «другого сорту» і не грали ніякої ролі в політиці або законотворчій діяльності, їх також не брали до військової служби. Так само не несли ніяких повинностей й італійці, що мешкали в портових містах.

У Королівстві також завжди була певна кількість мусульманських рабів. Християни, як католики, так і православні, не могли бути рабами згідно з законом, але ця доля була звичайною для мусульманських військовополонених, оскільки те ж саме робилося з християнськими полоненими, захопленими мусульманами. Втеча була, ймовірно, не важкою, і раби-утікачі завжди були проблемою, але єдиним законним засобом звільнення було навернення до християнства.

Було багато спроб привернути поселенців з Європи, які б економічно звільнили Королівство від залежності від арабського, сирійського і грецького населення, але значна імміграція і колонізація були за межами можливостей середньовічної Європи. Тому, хоча франкське сільське населення і зростало, воно залишалося відносно малим, і армії хрестоносців також були малими, набраними з франкського населення міст. Це означало, що меншина уродженців заходу повинна була управляти великим та нелояльним населенням арабів, греків та сирійців.

Після втрати Єрусалиму в 1187 році, фактично все населення Франків та італійців втекло назад до Європи. Повторне захоплення середземноморського узбережжя протягом Третього Походу дозволило відновити франкське населення берегових міст. Міста, що залишилися, мали більш однорідне західне католицьке населення, і залишки населення Королівства були переважно франкським та італійським.

Економіка

Замок Крак де Шевальє (Хосн) в Сирії (сучасний вигляд)

Переважання в області міст і присутність італійських торговців привели до розвитку економіки, яка була більш комерційною, ніж сільськогосподарською. Палестина завжди була перетином торгових шляхів; тепер торгівля розповсюдилася і на Європу. Європейські товари, наприклад, текстиль з Північної Європи з'явилися на Близькому Сході та в Азії, тоді як назад в Європу транспортувалися азійські товари. Італійські міста-держави отримували величезні прибутки, що вплинуло на їх розквіт у наступні століття.

Єрусалим також збирав гроші в вигляді данини, спочатку від берегових міст, які ще не були захоплені, а пізніше від інших сусідніх держав, таких як Дамаск і Єгипет, які хрестоносці не могли завоювати. Після того, як Балдуїн I розширив свою владу над Трансйорданією, Єрусалим також отримував дохід від оподаткування мусульманських караванів, що проходили з Сирії до Єгипту або Аравії. Грошова економіка Єрусалиму означала, що частково проблема людського ресурсу могла бути вирішена через привернення найманців, практика нетипова тодішній Європі. Найманці могли бути як хрестоносцями, так і мусульманськими солдатами, зокрема знамениті туркополи.

Культура

Освіта

Єрусалим був центром освіти в королівстві. При церкві Гробу Господнього існувала велика школа, відносне багатство класу торговців означало, що їх діти виховувалися там разом з дітьми знаті — можливо, що Вільгельм Тирський був однокласником майбутнього короля Балдуїна III. В школі церкви Гробу Господнього викладали основні навички читання і письма латиною, але вищу освіту доводилося отримувати в одному з університетів Європи: створення університету було неможливим в культурі Єрусалиму хрестоносців, де війна була значно більше важливою, ніж філософія або теологія. Проте, дворянство і більшість франкського населення мали високий рівень письменності: було багато адвокатів і клерків, а вивчення закону, історії та інших академічних наук були улюбленим проведенням часу королівського сімейства і дворянства. Єрусалим також мав обширну бібліотеку не тільки стародавніх і середньовічних латинських робіт, але і арабської літератури, багато з якої було очевидно захоплено від Усами ібн Мункиза і його оточення протягом набігу 1150-х. Церква Гробу Господнього також містила королівські рукописні майстерні, де вироблялися офіційні документи королівства. За винятком латинської мови, стандартної письменної мови середньовічної Європи, простий народ Єрусалиму хрестоносців також розмовляв народними формами французької і італійської мов, грецька, вірменська та арабська також були дещо поширені серед франкських поселенців.

Мистецтво і архітектура

Головний вхід до Храму Гробу Господнього (Воскресіння Христового)

В самому Єрусалимі найбільшим архітектурним проектом було розширення Храму Гробу Господнього у західному готичному стилі. Це розширення об'єднало всі окремі гробниці в однієї будівлі та було завершене у 1149 році. За межами Єрусалиму, головним елементом будівництва були замки і фортеці: Крак де Шевальє і Монреаль в Трансйорданії та Ібелін біля Яффи — лише кілька з великого числа цих замків.

Мистецтво держави хрестоносців було сумішшю західного, візантійського, і ісламського стилів. У головних містах існували бані, водопровід та інші передові гігієнічні споруди, яких так не вистачало у всьому світі. Передовим прикладом мистецтва хрестоносців може вважатися Псалтир Мелісенди, що зараз знаходиться у Британській бібліотеці, ілюмінований рукопис створений між 1135 і 1143 роками, та лепні Назаретські капітелі. Живопис і мозаїки були популярними формами мистецтва в королівстві, але багато з них знищили мамлюки в 13-м сторіччі, тільки найміцніші фортеці витримали це нашестя.

Васали

Яффо-Аскалонське графство

Бібліографія

Джерела

Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon, ed. R. B. C. Huygens. 2 vols. Turnholt, 1986.

Монографії, статті

Fulcher of Chartres, A History of the Expedition to Jerusalem, 1095—1127, trans. Frances Rita Ryan. University of Tennessee Press, 1969.
Hamilton B. The Latin Church in the Crusader States: The Secular Church. L., 1980.
Krey A.C. The Crusade and the Eastern Churches / August C. Krey // The Crusades. Motives and Achivements. — Boston, 1964.
Mayer H. E. Kings and lords in the Latin Kingdom of Jerusalem. Aldershot; Brookfield, 1994.
Outremer: Stud. in the History of the Crusading Kingdom of Jerusalem presented to J. Prawer / Ed. B. Z. Kedar, H. E. Mayer, R. C. Smail. Jerusalem, 1982.
Prawer, Joshua. Crusader Institutions. Oxford: Clarendon Press, 1980.
Prawer, Joshua. The Crusaders' Kingdom; European Colonialism in the Middle Ages. New York: Praeger, 1972.
Pringle R. The Churches of the Crusader Kingdom of Jerusalem: A Corpus. Camb., 1993—2007. 3 vol.
Philip K. Hitti, trans., An Arab-Syrian Gentleman and Warrior in the Period of the Crusades; Memoirs of Usamah ibn-Munqidh (Kitab al i'tibar). New York, 1929.
Runciman S. A History of the Crusades. Camb., 1975. 3 vol.
Близнюк С. В. Крестоносцы позднего Средневековья: король Кипра Пьер I Лузиньян. Учебное пособие. — М.: Изд-во МГУ, 1999.
Виймар П. Крестовые походы: миф и реальность священной войны/ Пер. с фр. Журавлевой Д. А. — СПб.: Евразия, 2003.
Добиаш-Рождественская О. А. Эпоха крестовых походов. Общий очерк. Петроград: Огни, 1918.
Заборов, М. А. Историография крестовых походов. Москва: Наука, 1971.
История крестовых походов (Оксфорд, под редакцией Джонатана Райли-Смита)/ Пер. с анг. Дорман Е. — М.: «КРОН-ПРЕСС», 1998—495 с. — Серия «Экспресс».
История монархических учреждений в Латино-Иерусалимском королевстве. (1099—1291 г.): Пер. с фр. / Гастон Додю. — Санкт-Петербург: Л. Ф. Пантелеев, 1897. — VIII, 358, III—V с.
Куглер Б. История крестовых походов/ Пер. с нем. Пантелеева Л. Ф. — С.-Петербург, 1895.
Мишо Г. История крестовых походов/ Пер. с фр. С. Л. Клячко. — М., СПб.: Издание товарищества М. О. Вольф, 1884.
Морисон С. Крестовые походы/ Пер. с фр. Морозовой Е. В. — М.: Весь Мир, 2003.
Тат Ж. Крестовые походы/ Пер. с фр. Тюриной М. — М.: Олимп, Астрель, АСТ, 2003.
Перну Р. Крестоносцы / Режин Перну. — Санкт-Петербург, 2001.
Ришар Жан. Латино-Иерусалимское королевство. Пер. с франц. Карачинского А. Ю.; Вступительная статья Близнюк С. В. -СПб.: Евразия, 2002. — 447 с.
Успенский Ф. История крестовых походов / Федор Успенский. — Москва, 2005.