Нагнибіда́ Мико́ла Льво́вич (7 (20) вересня 1911, Попівка — 16 вересня 1985, Київ) — український поет, перекладач із словацької та білоруської літератури, Заслужений працівник культури Білорусі.
| Микола Львович Нагнибіда | ||
|---|---|---|
| | ||
| Народився | 7 (20) вересня 1911 Попівка | |
| Помер | 16 вересня 1985 (73 роки) Київ | |
| Поховання | Байкове кладовище | |
| Громадянство | СРСР | |
| Діяльність | поет, перекладач | |
| Alma mater | Київський педагогічний інститут | |
| Знання мов | українська і російська | |
| Членство | СП СРСР | |
| Напрямок | соціалістичний реалізм | |
| Жанр | вірш і поема | |
| Партія | КПРС (з 1940 року) | |
| Нагороди | ||
| Премії | | |
|
Життєпис Редагувати
Народився 7 вересня (20 вересня) 1911 в селі Попівці (нині — Смирнове Пологівського району, Запорізької області) в родині сільського фельдшера.
Працював на заводах, новобудовах «ДніпроГЕСу», де почав поетичну творчість. Навчався у Комуністичному інституті журналістики (Харків), Київському педагогічному інституті.
Учасник Другої світової війни у складі сталінських військ. Журналіст фронтових газет.
Жив у Києві. Помер 16 вересня 1985 року. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 50). Автори надгробного пам'ятника — скульптор В. Міненко та архітектор П. Коптєв.
Творчість Редагувати
Перша збірка «Дніпровська весна» (1932). До початку війни видав збірник віршів «Зерна» (1933), «Дніпроград» (1937). Згодом до 1984 року побачило світ ще 21 збірка віршів, поем, балад. Серед іншого написав також вірш «Севастополю» (1967). Проте в історію літератури увійде не оригінальною, а перекладацькою творчістю. Микола Нагнібеда — один із найвизначншіних і найплідніших перекладачів білоруської поезії (зокрема Янки Купали), удостоєний звання заслуженого працівника культури Білорусі (1974).
На початку 1990-х років особистість поета стала символом хворобливої графоманії, так що він заслужив на іронічну згадку в романі Юрія Андруховича «Рекреації»: «…в певному розумінні поет Микола Нагнибіда вічно живий і всюдисущий, як Крішна».
Один із небагатьох перекладачів словацького поета Людовита Штура.
Критика Редагувати
Валерій Марченко у своїй статті «За параваном ідейності», що на суді 1973 року інкримінувалася йому як злочин перед радянською владою, так характеризував творчість та погляди Козаченка:
| Особливу запопадливість в оспівуванні визначених партією тем виявили старі, ще сталінського гарту, письменницькі кадри. Нагнибіди, козаченки та Збанацькі не підводять. Довір'я ж можновладних виявляється у формі грошової винагороди, наданні посад, а також у прикликанні до «кращих із кращих» спроституйованої матінки-слави. Твори цих лауреатів Шевченківської премії повсюдно друкують, перекладають на мови братніх республік і соціалістичних країн, роблять враження (для нас, звісно) цілком заслуженого визнання. Микола Нагнибіда одержав Шевченківську премію за книжку На полі битви. Окрім поезій, «наснажених пафосом комуністичного будівництва», в ній є чимало таких, де висвітлюються теми, згадувані вже на початку статті. Таким чином, доробок цього поета, ніби у фокусі, зібрав ідеї, образи, форми, дозволені зараз партією для письма. Відкриває збірку розділ «Риси рідного обличчя». Хто знайомий з українською періодикою останніх літ, той одразу збагне, що поет доторкнувся «невичерпного джерела славної Ленінської теми». І справді, у першому вірші книжки йдеться за профіль рідного вождя, без якого автор не у спромозі уявити «всесвіту» і «взагалі життя». Читаючи далі, ми виявимо небилицю про те, як Ленін зустрівся й погомонів із дружиною моряка-балтійця і як по розмові класово прозріла жінка, негайно дала наказ своєму мужу: «Ведіть ви панів всіх до суду». В поезії Зустріч у Горках автор робить спробу дослідити джерела безмежної любові народу до свого провидця... Маленькі школярі потай стежать за Леніним, коли той прогулюється в Горках. Але пильні очі «у світі найстарішого більшовика» помічають малюків, і він запрошує всіх до себе в гості. Вдома Ілліч малює перед дітлахами величну панораму світлого майбутнього. І хоч слова чарівні не викликають особливої довіри... проте вождь, а разом з ним і автор, наперед про все знаючи, роблять знаменне пророцтво: «може, може». Щоправда, доводиться повірити їм на слово, але хлопців такі дрібниці не бентежать. І от уже понад сорок років посивілі щасливці завзято будують Дніпрогеси, Магнітки, Турксиби, застеляють трупом лани війни, воскресають із руїн Білорусь, Україну і, «не спочивши», беруться за Ленський каскад. Натхнені віщою ленінською думкою, учасники зустрічі в Горках вкупі зі своїми однолітками мурують і руйнують усе своє свідоме життя. Слід зазначити, що обіцяної жар-птиці вони й досі не зловили. Одначе мета близька. Тепер уже це відомо одному М.Нагнибіді, що він не вагаючись і стверджує: Все буде так, як їм наснилося, Наприкінці циклу віршів про любого вождя поет звертається до своїх співвітчизників із полум'яним закликом: Вбирайте ж риси незабутні У пам'яті так і спливають давні добрі часи культу Сталіна. Якою чудовою школою виявились вони для нашого поета! І прикметне те, що йому зовсім легко було переучуватися. Тільки рими змінив (Сталін на Ленін) і знову митець — у вирі ідеологічної боротьби, знову він — борець за передові ідеали. Намагаючись якось замаскувати надокучливий ілюстратизм віршів на тему праці, Нагнибіда починає тяжіти до інтелектуальної, певна річ, в його розумінні, манери письма. Поезії з ремінісценціями на кшталт «Шануйте здобуте трудом поколінь», «Для мене тільки те моє, що я віддав народу», «Не знають серпня суть самі лиш пустоцвіти» він пересипає творами, виписаними з претензією на філософічність. Новому Запоріжжю автор присвятив своє Перше кохання. Поринувши у світ мрій, він вигукує нехитре: «Перше кохання, перше горіння, в кожного в серці ти є...» Потім, наче крізь сон, пригадує радість перших зустрічей, «ночі безсонні, ранки в росі голубі». Охоплений жагою, юнак зачаровано йшов слідом, «широко мріяв, вірив у силу», словом, робив усе, як належить закоханому. Та тільки наприкінці поезії автор дотепно розкриває перед шанувальниками свого таланту першопричину тої неземної пристрасті. Виявляється, що для М.Нагнибіди першим коханням, чим була для Петрарки Лаура, а для Данте Беатріче, є місто Запоріжжя. Бо воно: Працею юності створене диво, Це все одно, якби хтось із нас закохався назавжди в табуретку, яку в школі витесували на уроках ручної праці. Ну що ж, за смаки не сперечаються. Адже ж бувають у людей різні патологічні збочення. Так чому б це комусь не вподобати гідроелектростанцію або мартенівську піч. |
Нагороди Редагувати
Увічнення пам'яті Редагувати
23 березня 1989 року ім'ям Миколи Нагнибіди названа вулиця у Південному мікрорайоні міста Запоріжжя.
Примітки Редагувати
- Разом із статтею «Київські діалоги» по жовтень 1993 р. знаходилась в архіві КДБ УРСР (СБУ).
- ЗА ПАРАВАНОМ ІДЕЙНОСТІ Валерій Марченко
Джерела Редагувати
- Українська літературна енциклопедія : В 5 т. / редкол.: І. О. Дзеверін (відповід. ред.) та ін. — К. : Голов. ред. УРЕ ім. М. П. Бажана, 1995. — Т. 3 : К–Н. — с. 444.
- Шевченківські лауреати. 1962–2007 : енциклопедичний довідник / автор-упор. М. Г. Лабінський ; вступ. слова І. М. Дзюби, Р. М. Лубківського. — 2-ге вид., змін. і доп. — К. : Криниця, 2007. — 768 с. — ISBN 978-966-7575-81-6. — с. 413—414.
Посилання Редагувати
- Нагнибіда Микола Львович // Шевченківська енциклопедія: — Т.4:М—Па : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. — С. 406.