Ліберальний консерватизм — політична ідеологія, що поєднує консервативну політику з ліберальними позиціями, особливо з економічних, соціальних та етичних питань.
Ліберальний консерватизм включає класичний ліберальний погляд на мінімальне втручання уряду в економіку, згідно з яким люди повинні вільно брати участь у ринку та створювати матеріальні блага без втручання уряду. Однак ліберальний консерватизм також стверджує, що люди не можуть повністю залежати від того, щоб діяти відповідально в інших сферах життя, тому ліберальні консерватори вважають, що для забезпечення правопорядку необхідна сильна держава, а соціальні інститути необхідні для розвитку почуття обов'язку і відповідальність перед нацією. Вони також підтримують громадянські свободи, а також деякі соціально-консервативні позиції. У Європі, ліберальний консерватизм — основна форма сучасного консерватизму та правоцентристської політики.
Термінологія і характеристика Редагувати
І «консерватизм», і «лібералізм» протягом століть мали різне значення. Термін «ліберальний консерватизм» вживається досить по-різному. Зазвичай він протиставляється «аристократичному консерватизму», який розглядає принцип рівності як щось, що не суперечить людській природі і натомість підкреслює ідею природної нерівності. Оскільки консерватори в демократичних країнах прийняли типові ліберальні інститути, такі як верховенство права, приватна власність, ринкова економіка та конституційний представник уряду, ліберальний елемент ліберального консерватизму став консенсусом серед консерваторів. У деяких країнах (наприклад, у Великій Британії та США) термін «ліберальний консерватизм» розуміється просто як «консерватизм».
Тим не менш, у США консерватори часто поєднують економічний індивідуалізм класичних лібералів з берканською формою консерватизму, що підкреслює природні нерівності між людьми, ірраціональність поведінки людини як основу людського потягу до порядку та стабільності та відмови від природного права в якості основи для уряду. Однак, з іншого погляду, американський консерватизм («гібрид консерватизму та класичного лібералізму») прийняв три принципи берканського консерватизму, а саме: недовіра до влади держави, перевага свободи над рівністю та патріотизм, відкинувши три інших принципи, а саме лояльність до традиційних інституцій ієрархії, скептицизм щодо прогресу та елітарність. Отже, у США термін «ліберальний консерватизм» не використовується. Американський «сучасний лібералізм» сильно відрізняється від європейського лібералізму і займає лівоцентристський політичний спектр, тоді як соціал-демократія становить значну частину лівих центрів.
В свою чергу, в застосуванні ліберальних принципів і принципів вільного ринку європейські ліберальні консерватори чітко відрізняються від тих, хто дотримується національних консервативних, повністю соціал-консервативних або правих принципів.
Ліберально-консервативні партії Редагувати
- Албанія: Демократична партія Албанії
- Аргентина: Союз демократичних центристів, Республіканська пропозиція
- Австралія: Коаліція (Ліберальна партія Австралії, Ліберальна національна партія Квінсленда, Аграрна ліберальна партія, Національна партія Австралії)
- Австрія: Австрійська народна партія
- Білорусь: Об'єднана громадянська партія
- Бельгія: Новий фламандський альянс
- Бразилія: Демократи
- Болгарія: Союз демократичних сил
- Велика Британія: Консервативна партія
- Канада: Консервативна партія Канади, Саскачеванська партія
- Кіпр: Демократичне об'єднання
- Чехія: Громадянська демократична партія, TOP 09,
- Данія: Консервативна народна партія
- Естонія: Вітчизна, Партія реформ Естонії
- Фінляндія: Національна коаліція
- Франція: Республіканці, Union of Democrats and Independents, Agir
- Грузія: Єдиний національний рух, Європейська Грузія
- Німеччина: Християнсько-демократичний союз, Християнсько-соціальний союз
- Греція: Нова демократія
- Ірландія
- Ізраїль: Лікуд
- Італія: Вперед, Італія
- Японія: Liberal Democratic Party
- Латвія: Єдність
- Ліван: Національний блок
- Литва: Союз Вітчизни
- Мальта: Націоналістична партія
- Молдова: Ліберально-демократична партія Молдови
- Монако: Рух за зміни
- Нідерланди: Християнсько-демократичний заклик, Народна партія за свободу і демократію
- Норвегія: Консервативна партія
- Польща: Громадянська платформа, Порозуміння
- Португалія: Соціал-демократична партія
- Румунія: Національна ліберальна партія
- Росія: Громадянська платформа
- Сербія: Сербська прогресивна партія
- Словаччина: Звичайні люди та незалежні особистості, Міст
- Словенія: Словенська демократична партія
- Іспанія: Народна партія,
- Швеція: Помірна коаліційна партія
- Швейцарія: Консервативно-демократична партія Швейцарії
- Хорватія: Хорватська демократична співдружність
- США: Республіканська партія
- Туреччина: Добра партія
- Україна: Європейська солідарність, Об'єднання «Самопоміч»
Див. також Редагувати
Примітки Редагувати
- . www.parties-and-elections.eu. Архів оригіналу за 30 грудня 2020. Процитовано 6 лютого 2020.
- Johnston, Larry (2007). Politics : an introduction to the modern democratic state. Toronto : UTP.
- Wooldridge, Adrian; Micklethwait, John (21 грудня 2011). (англ.). Penguin Books Limited. ISBN 978-0-241-95889-6. Архів оригіналу за 17 грудня 2019. Процитовано 6 лютого 2020.
- . Архів оригіналу за 8 січня 2014. Процитовано 21 березня 2020.
- Nicole A. Thomas; Tobias Loetscher; Danielle Clode; Michael E. R. Nicholls (2 травня 2012). Right-Wing Politicians Prefer the Emotional Left. PLOS ONE 7 (5): 4. Bibcode:2012PLoSO...736552T. PMC 3342249. PMID 22567166. doi:10.1371/journal.pone.0036552. «The Liberal Party of Australia has an ideology in line with liberal conservatism and is therefore right of centre.»
- Ralph P Guntzel (2010). . Tectum Wissenschaftsverlag. с. 162. ISBN 978-3-8288-5300-3. Архів оригіналу за 26 липня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
- Janusz Bugajski (2002). . M.E. Sharpe. с. 22. ISBN 978-1-56324-676-0. Архів оригіналу за 18 серпня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
- Kirby, Peadar (2003). Introduction to Latin America: Twenty-First Century Challenges. Sage. с. 157.
- Paul Lewis (2002). Political Parties in Post-Communist Eastern Europe. Routledge. с. 53. ISBN 978-1-134-63437-8.
- John Nagle; Alison Mahr (1999). . SAGE Publications. с. 188. ISBN 978-0-7619-5679-2. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
- ↑ Elizabeth Bakke (2010). Central and Eastern European party systems since 1989. У Sabrina P. Ramet. . Cambridge University Press. с. 78. ISBN 978-1-139-48750-4. Архів оригіналу
|archiveurl=
вимагає|url=
(довідка) за 24 квітня 2021. Процитовано 21 березня 2020. - Maciej Stobinski (2014). Twenty years of the Czech party system: 1992–2011. У Lucyna Czechowska; Krzysztof Olszewski. . Cambridge Scholars Publishing. с. 296. ISBN 978-1-4438-6483-1. Архів оригіналу
|archiveurl=
вимагає|url=
(довідка) за 19 червня 2020. Процитовано 21 березня 2020. - Otto Eibl; Michal Pink (2016). Election Results, Candidate Lists and the Framing of Campaigns. У Ruxandra Boicu; Silvia Branea; Adriana Stefanel. . Palgrave Macmillan UK. с. 258. ISBN 978-1-137-58591-2. Архів оригіналу
|archiveurl=
вимагає|url=
(довідка) за 14 червня 2020. Процитовано 21 березня 2020. - Kjetil Duvold (2017). . У Andrey Makarychev; Alexandra Yatsyk. Borders in the Baltic Sea Region: Suturing the Ruptures. Springer. с. 132. ISBN 978-1-352-00014-6. Архів оригіналу за 19 червня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
- Mads Dagnis Jensen (2015). The Nordic Countries and the European Parliament. У Caroline Howard Gron; Peter Nedergaard; Anders Wivel. . Routledge. с. 89. ISBN 978-1-317-53661-1. Архів оригіналу
|archiveurl=
вимагає|url=
(довідка) за 19 червня 2020. Процитовано 21 березня 2020. - Jose Maria Magone (2003). . Greenwood Publishing Group. с. 148. ISBN 978-0-275-97787-0. Архів оригіналу за 6 серпня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
- Kerstin Hamann; John Kelly (2010). . Routledge. с. 1980. ISBN 978-1-136-94986-9. Архів оригіналу за 26 грудня 2018. Процитовано 21 березня 2020.
- Karan, Pradyumna P. (2005). . University Press of Kentucky. ISBN 978-0813137773. Архів оригіналу за 10 травня 2016. Процитовано 21 березня 2020.
- William D. Hoover, ред. (2011). Historical Dictionary of Postwar Japan. Scarecrow Press. с. 211. ISBN 978-0-8108-7539-5.
- Janusz Bugajski (2002). . M.E. Sharpe. с. 141. ISBN 978-1-56324-676-0. Архів оригіналу за 28 березня 2017. Процитовано 21 березня 2020.
- Arco Timmermans; Edwin van Rooyen; Gerrit Voerman (26 листопада 2014). Policy analysis and political party think tanks. У Frans van Nispen; Peter Scholten. . Policy Press. с. 189. ISBN 978-1-4473-1333-5. Архів оригіналу
|archiveurl=
вимагає|url=
(довідка) за 19 червня 2020. Процитовано 21 березня 2020. - Liubomir K. Topaloff (2012). Political Parties and Euroscepticism. Springer. с. 21. ISBN 978-1-137-00968-5.
- Jose M. Magone (2017). The Statecraft of Consensus Democracies in a Turbulent World: A Comparative Study of Austria, Belgium, Luxembourg, the Netherlands and Switzerland. Taylor & Francis. с. 112. ISBN 978-1-315-40785-2.
- Jean-Michel De Waele; Anna Paczesniak (2011). The Europeanisation of Poland's political parties and party system. У Erol Kulahci. . ECPR Press. с. 131. Архів оригіналу
|archiveurl=
вимагає|url=
(довідка) за 19 червня 2020. Процитовано 21 березня 2020. - Andre Krouwel (2012). Party Transformations in European Democracies. SUNY Press. с. 348. ISBN 978-1-4384-4483-3.
- . Parties and Elections in Europe. 2016. Архів оригіналу за 22 березня 2017. Процитовано 30 грудня 2017.
- Stiskala, Jozef (2012). Party System of Slovak Republic and its Stability after 2010 and 2012 Elections in Comparative Perspective. Slovak Journal of Political Sciences 12 (3): 233.
- Alfio Cerami (2006). . LIT Verlag Munster. с. 29–. ISBN 978-3-8258-9699-7. Архів оригіналу за 19 серпня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
- Inmaculada Egido (2005). . Nova Publishers. с. 14. ISBN 978-1-59454-208-4. Архів оригіналу за 20 серпня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
- Fernando Reinares (2014). The 2004 Madrid Train Bombings. У Bruce Hoffman; Fernando Reinares. . Columbia University Press. с. 32. ISBN 978-0-231-53743-8. Архів оригіналу
|archiveurl=
вимагає|url=
(довідка) за 19 червня 2020. Процитовано 21 березня 2020. - Peter Viggo Jakobsen (2006). . Taylor & Francis. с. 184–. ISBN 978-0-415-38360-8. Архів оригіналу за 26 грудня 2018. Процитовано 21 березня 2020.
- Hariz Halilovich (2013). . Berghahn Books. с. 208. ISBN 978-0-85745-777-6. Архів оригіналу за 26 грудня 2018. Процитовано 21 березня 2020.