Жмудь, також Жема́йтія (лит. Žemaitija, жумуд. Žemaitėjė) — регіон на північному заході Литви, на березі Балтійського моря. Історична батьківщина жмудинів, носіїв жмудської мови, діалекту литовської. Займає терени Тельшайського і Шяуляйського повіту. У середньовіччі оформилося у Жмудське князівство, що було інкорпороване до Великого князівства Литовського й перетворене на староство. Центральне місто — Тяльшяй. Найбільше місто — Шяуляй. Площа — близько 21 тис. км². Населення — близько 500 тис. осіб.
| Жмудь | ||||
|---|---|---|---|---|
| лит. Žemaitija | ||||
| ||||
| Розташування Жемайтії в межах Литовської Республіки | ||||
| Адм. центр | Тельшяй | |||
| Найбільше місто | Шяуляй | |||
| Країна | Литва | |||
| Номерний знак | LT | |||
| Офіційна мова | Жмудське наріччя литовської мови | |||
| Населення | ||||
| - повне | ≈ 0,5 млн. | |||
| Площа | ||||
| - повна | ≈ 21 000 км² км² | |||
| Часовий пояс | UTC +2 | |||
| Вебсайт | samogitia.mch.mii.lt | |||
|
| ||||
|
Назва Редагувати
- Жема́йтія (лит. Žemaitija, жмуд. Žemaitėjė) — литовська назва
- Жемотська земля (ст.-укр. Жемотьская земля), Жемойтська земля (ст.-укр. Жемоитская земля), Жомойтська земля (ст.-укр. Жомоитская земля) — староукраїнська назва; походить від литовської, яка в перекладі слов'янською означає «Побережна земля».
- Жемоїть, або Жомойтія — староукраїнська назва
- Жмудь (пол. Żmudź, біл. Жмудзь) — польська назва, що походить від староукраїнської.
- Ни́жня Литва́
- Самейтія (нім. Sameiten, Samaythen) — стара німецька назва.
- Самогітія (лат. Samogitia), або Самогетія (лат. Samogetia) — латинські назви.
Історія Редагувати
Жмудь (Жемайтія) в XIII і навіть у XIV століттях займала великий простір. Достовірна (писемна) історія Жмуді починається з XIII століття, з часу появи в сусідстві німців, і наповнена, головним чином, звістками про боротьбу з останніми, що тривала до початку XV століття.
У руських (українських) джерелах першу згадку про Жемайтію знаходим у Волинському літописі в подіях 1215–1219 років, коли до князя Романа Мстиславича приїхали посли від литовських та жемайтійських князів. За літописом мирний договір прийняли обоє жемайтійських князів — Гердвілас і Вікінтас.
Жмудь посилено та довго відстоювала свою релігію та свою незалежність від німців; у країні жмудинів містилося литовське святилище Ромува, і гнані з Литви волхви знаходили в них притулок ще в XV столітті.
Разом з тим Жемайтія була ретельною берегинею національних переказів і звичаїв, ревно відстоювала їх проти всіх спроб великих князів литовських ввести будь-які нововведення. За договором 1254 Міндовг віддав Жмудь Лівонському ордену; через 11 років Жмудь за допомогою литовців і куршів звільняється від влади лівонських лицарів, але незабаром знову розпочинає боротьбу вже з Тевтонським орденом. Особливо часті і небезпечні були напади німців у XIV столітті, лише за Кейстута вони перейшли в партизанську війну. Після смерті Кейстута 1382 року великий князь литовський Ягайло віддав Жмудь лівонцям; але жмуди незабаром повстали і скинули цю залежність. 1398 року за Салинським договором Жмудь знову була віддана лівонцям Вітовтом, який повернув її німцям вдруге після повстання 1400—1401 років.
Після 1410 року закінчилися вторгнення Тевтонського ордену у Жмудь зв'язку з її приєднанням до Литви. Вітовт і Ягайло почали посилено насаджувати тут християнство, що внаслідок опору жителів затверджується остаточно тільки у XVI столітті за допомогою єзуїтів.
Тут існувала особлива автономна одиниця — Жмудське староство. Із самого початку Жемайтія мала особливого князя, в основному підручного великого князя литовського; столицею його були Росієни. Привілей 1441 року легалізував автономію Жемайтії — відтоді староста став призначатися лише за згодою місцевої шляхти і лише з місцевих мешканців. 1495 року великий князь Олександр Ягеллончик дав Жмуді «земельний привілей» (руською мовою), що стало початком утворення станів у країні. За привілеєм 1495 року жемайти отримали право обирати старосту (великий князь лише затверджував його), мати власний суд, великий князь отримав заборону засновувати нові маєтки на Жемайтії. Навіть після судово-адміністративної реформи 1566 року Жмудь зберегла свою автономію як староство, яким було і перед тим. 1575 року Жемайтію почали іменувати князівством
1795 року після Третього рподілу Речі Посполитої більшу частину Литви окупувала Російська імперія, незначна частина Жемайтії відійшла до Прусського королівства (південно-східні райони). Невдовзі Жмудь було приєднано до Литовської, з 1801 року увійшла до складу Віленської, і 1843 року до Ковенської губерній.
З 1918 року землі Жемайтії входили до складу міжвоєнної Литовської республіки (1918—1940), а столиця колишньої Ковенської губернії (Жмуді), місто Каунас (Ковно, пол. Kowno), де-юре став центром нової держави. 3 серпня 1940 року після окупації СРСР Литви відбулося подальше нівелювання регіональних особливостей і введення російської мови в освітній процес і державний ужиток. Після відновлення Литвою незалежності 1990 року (вихід з СРСР) Жемайтію продовжили розглядати виключно як етнографічний (етнокультурний) регіон на північному заході країни, жителі якого говорять одним із двох діалектів литовської мови — жмудським. Межі етнографічного регіону не збігаються з межами Жемайтійського староства, Жемайтійського єпископства, Ковенської губернії або із сучасними адміністративними кордонами Литовської республіки, але були визначені на підставі поширення жемайтського діалекту. Найбільшим містом етнографічного регіону є Шяуляй, а історичною столицею — місто Тельшяй.
Див. також Редагувати
Адміністративний поділ Редагувати
Примітки Редагувати
- ↑ Лѣтописець Великого князьства Литовъского и Жомоицьского [ 8 липня 2020 у Wayback Machine.] (за рукописом Красинського; ПСРЛ, Т. 35)
- У рік 6723 [1215]. У той же час за Божим повелінням прислали князі литовські [послів] до великої княгині Романової, і до Данила, і до Василька, мир даючи. А жемоїтські князі — [це] Єрдивил, Викинт. Галицько-Волинський літопис. Переклад Л. Махновця [ 16 травня 2013 у Wayback Machine.]
- А.Бумблаускас, А.Ейдинтас, А.Кулакаускас, М.Тамошайтис. Історія Литви кожному. — К.: «Балтія-Друк», 2018. — сс. 42-43.
Джерела Редагувати
- Галицько-Волинський літопис. Іпатіївський список [ 16 березня 2015 у Wayback Machine.]
- А.Бумблаускас, А.Ейдинтас, А.Кулакаускас, М.Тамошайтис. Історія Литви кожному. — К.: «Балтія-Друк», 2018. — сс. 38-46.