Ди́нка (самоназва — дженґ) — нілотський народ у Південному Судані (Східна Африка).
| Динка | |
|---|---|
| Сучасна супермодель Алек Век (Alek Wek) — етнічна динка | |
| Кількість | бл. 2,5 млн осіб |
| Ареал | Південний Судан |
| Близькі до: | нілотські народи |
| Мова | динка (тонґдженґ) |
| Релігія | традиційні вірування частково мусульмани—суніти |
Територія проживання і чисельність Редагувати
Представники народу динка проживають у центрі Південного Судану на лівому березі Білого Нілу, нижче злиття річок Ель-Газаль і Собат, а також у деяких районах верхів'їв річок Ель-Араб і Джур.
Загальна чисельність — бл. 2,5 млн осіб (дані Народи світу 1988).
Після відкоремлення Південного Судану від Судану з утворенням незалежної держави (липень 2011 року) динка, чисельність яких у метрополії становила приблизно 1/10 від її населення, стали фактично провідним етносом новоутвореної держави. Також саме динка за етнічною приналежністю була більшість з партизанів, які довгі роки вели сепаратистську боротьбу з офіційним Хартумом. До динка належить і перший президент Південного Судану Салва Киїр.
Антропологія, мова і релігія Редагувати
Люди динка належать до негрської раси великої негроїдної раси.
Динка розмовляють мовою динка (тонґдженґ), яка належить до нілотського відгалуження кір-аббайської мовної родини східно-суданської надродини ніло-сахарської макросім'ї мов.
Мова динка має доволі значне діалектне членування, серед осовних діалектів — паданґ, бор, аґар, рек тощо.
За віросповіданням більшість динка лишаються прибічниками традиційних культів, втім значний вплив має також і суністський іслам, частково принесене колоністами християнство, зокрема католицтво і протестантство.
Господарство і суспільство Редагувати
Основне традиційне заняття — відгонне скотарство (велика рогата худоба, переважно білий зебу, вівці, кози). Набуло розвитку також ручне тропічне землеробство (просо, елевсина, сорго, кукурудза, бобові, гарбузи). Поширені також товарні культури — бавовник і тютюн. У теперішній час частина динка працює за наймом на плантаціях і промислових підприємствах.
Традиційні ремесла — ковальство (в минулому виплавка заліза), вичинка шкір, гончарство (виготовлення кераміки, зокрема, чорноглиняних видовжених посудин для рідин).
Велике значення в суспільстві динка відігравала сільська община. Характерним є також розподіл на вікові класи.
Культура Редагувати
Поселення динка — розкиданого планування, часто розташовані на схилах пагорбів.
Житло — кругла каркасова (з тонких жердин, вкритих поярусно соломою) хатина (тукуль) з глинобитними стінами без вікон і з конічним дахом, що спирається на стовпи в осередді хатини. Характерними є глиняні комори-зерносховища на дерев'яних «ніжках».
Одяг чоловіків складається з відрізу тканини, зав'язаного вузлом на лівому плечі. Жінки в минулому носили короткі шкіряні фартухи напереду і позаду, тепер — довгі вільні сорочки, за прикраси правили браслети зі слонячої кістки, міді, дерева; традиційний святковий головний убір — з глини, кізяків і попелу.
Основа раціону — молоко (часом змішане з кров'ю), масло, страви з проса, бобових, кукурудзи та овочів.
Вірування динка включали культ предків і культи сил природи, а також пережитки тотемізму. Головними божествами у міфології динка вважались бог-уособлення дощу Денґдіт (досл. «великий дощ, злива») і верховний бог-небожитель Н'яліч (досл. «(там) нагорі»). Богиня Абук пошановується як перша міфічна жінка, «абук» є поширеним жіночим ім'ям серед динка. Зберігається епос, музичний і усний фольклор.
Джерела, посилання і література Редагувати
| Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Динка |
- Андрианов Б. В. Динка // Народы мира. Историко-этнографический справочник., М.: «Советская Энциклопедия», стор. 156 (рос.)
- Калиновская К. П. Динка// Народы и религии мира / під ред. Тішкова В. А., М.: «Большая Российская Энциклопедия», 1999 (рос.)
- Фотогалерея скотарів динка Південного Судану [ 11 березня 2009 у Wayback Machine.]
- Butt A. The Nilotes of the Anglo-Egyptian Sudan and Uganda., L., [1952] (англ.)
- Deng F.M. Africans of two worlds; The Dinka in Afro-Arab Sudan, New-Haven—L., 1978 (англ.)