Іва́н Мака́рович Гонча́р (14 (27) січня 1911, Лип'янка, Чигиринський повіт, Київська губернія, Російська імперія — 18 червня 1993, Київ) — український, радянський скульптор, графік, маляр, фольклорист, етнограф, колекціонер. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1960), народний художник УРСР (1991). Лавреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1989).
| Гончар Іван Макарович | ||
|---|---|---|
| | ||
| Народився | 14 (27) січня 1911 Лип'янка, Чигиринський повіт, Київська губернія, Російська імперія | |
| Помер | 18 червня 1993 (82 роки) Київ, Україна | |
| Поховання | ||
| Громадянство | Російська імперія → УНР → СРСР → Україна | |
| Національність | українець | |
| Діяльність | митець, художник, скульптор | |
| Відомий завдяки | скульптор, історик, графік, маляр, фольклорист, етнограф | |
| Alma mater | Київське художнє училище | |
| Знання мов | російська | |
| Учасник | німецько-радянська війна | |
| Посада | директор музеюd | |
| Партія | КПРС | |
| У шлюбі з | Ярина Костенко | |
| Нагороди | ||
| Премії | ||
| Звання | | |
| Сайт | honchar.org.ua | |
|
Біографія Редагувати
Народився 27 січня 1911 року в багатодітній (8 дітей) селянській родині в селі Лип'янка, тепер Шполянський район, Черкаська область,Україна.
Навчаючись у 4-му класі, здобув 1-ше місце на районній художній виставці.
1927 року до його села приїхав музикант і фольклорист Максим Коросташ, який, дізнавшись про талановитого хлопця, взяв його під свою опіку, допоміг поступити в Київську художньо-індустріальну школу й оселив у своїй квартирі на Гоголівській вулиці. У цей час І. Гончар мав змогу зустрічатися з музикознавцем Климентієм Квіткою та письменницею Оленою Пчілкою.
1930 року закінчив Київську художньо-промислову школу (майстерня В. Климова).
У 1931–1936 роках навчався в Київському інституті агрохімії та ґрунтознавства.
Як скульптор виступив у 1930-х роках роботою «Шевченко у дяка».
За участь у Другій світовій війні, яку закінчив у Берліні, отримав орден Вітчизняної війни II ступеня, медалі «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною». По закінченні війни йому вдалося попрацювати у Віденській академії мистецтв, поїздити містами Європи, замальовуючи її архітектурне обличчя.
Працював у галузі станкової та монументальної пластики. Скульптурним творам Гончара притаманні сміливе моделювання форми, динамічні композиції, портрети — чітко окреслені характери.
Колекція Редагувати
Зібрав велику колекцію етнографічних матеріалів, творів народного мистецтва. Створив перший в УРСР приватний музей, який облаштував у власному будинку, спорудженому на виділеній Спілкою художників УРСР землі — неподалік від Києво-Печерської лаври.
Експонати для музею збирав під час імпровізованих експедицій Україною. Колекція налічує 7 тисяч предметів: ікони, народний одяг, дерев'яні скульптури, музичні інструменти, іграшки, вироби з металу. Окремий масив колекції становлять 20 тисяч архівних світлин із різних регіонів України.
Музей було відкрито для загального огляду 1959 року. Невдовзі він став одним із найвідвідуваніших місць у Києві. Тут збиралися шістдесятники, сюди приходили закордонні гості. Навіть державні туристичні організації потайки водили до нього іноземців. З популярністю Гончара як колекціонера почав зростати й тиск на нього. Петро Гончар пригадує, що вже наприкінці 1960-х рр. були перші погрози — нарівні зі словесними атаками вдавалися й до конкретних дій: одного разу підпалили двері, згодом згоріла майстерня у дворі. Відверте роздратування першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста викликала подвижницька діяльність Івана Гончара. Зібрана ним колекція унікальних етнографічних експонатів не поступалася за своєю цінністю збіркам ряду провідних державних музеїв. Петра Шелеста непокоїла та обставина, що «приватну збірку українського народного мистецтва в будинку скульптора І. Гончара систематично відвідують представники різних областей республіки, в тому числі націоналістично настроєні елементи, які використовують своє перебування там для ідеологічного впливу на відвідувачів». 1968 року Шелест підтримав комплекс заходів Комітету держбезпеки при РМ УРСР, які мали примусити Гончара передати зібрані ним старожитності до державних музеїв. Дізнавшись через рік, що музей І. Гончара продовжує існувати Шелест, звинуватив спецслужби у бездіяльності.
1972 року І. Гончара виключили з КПРС з одночасною вимогою передати збірку в державні музеї. Ця подія стала великим ударом для митця. Втратити партійний квиток означало втратити роботу, бо тоді все робилося через держзамовлення. «Його могли посадити, але на те не було вагомих причин: він не боровся з владою, правильно цитував думки Леніна щодо розвитку нації, — згадує Петро Гончар. — Звісно, його провокували: підсилали людей, які просили за валюту продати старожитності. І якби він продав, то це був би привід — торгує за валюту. Крім того, він був настільки впливовий своїм просвітництвом, що його знали за кордоном».
У серпні 1973 року за рішенням Київського бюро обласного комітету КПУ заборонено для демонстрування кінострічку «Соната про художника», присвячену відомому українському скульптору і музейнику І. Гончару (режисер В. Шкурін).
На основі своєї збірки І. Гончар уклав альбом «Україна й українці» — певну місцевість ілюстрував фотографіями характерних типажів місцевих мешканців, замальовками церков і жител, зразками вишивки, ткацтва, гончарства. Все це супроводили підписи, зроблені каліграфічним почерком. З цієї праці утворилося 18 томів унікальних даних.
Помер від лейкемії в лікарні у Феофанії. Похований у Києві на Байковому кладовищі, поруч із могилами Івана Світличного та Івана Миколайчука. Того ж року (1993) хатній музей Івана Гончара став державним.
Особисте життя Редагувати
Влітку 1946 року одружився з дівчиною зі свого села Яриною Костенко, шлюб протривав близько року. Як пригадують його знайомі, скульптор не любив про це згадувати.
Його близьким другом і супутником життя була Аделя Петрівна Юрченко, хатня робітниця, що прожила в домі Гончара понад 30 років (пережила його на півроку).
Не маючи формально сім'ї, Іван Гончар усиновив Петра, сина свого рідного брата. Нині Петро Гончар — художник, директор УЦНК «Музей Івана Гончара».
Твори Редагувати
Є автором:
- пам'ятників і скульптурних портретів діячів літератури, мистецтва й науки:
- В. Сосюрі (1947);
- О. Гончару (1949);
- А. Малишку (1949);
- молодому Т. Шевченкові (1950, мармур, зберігається у фондах Третьяковської галереї в Москві);
- М. Горькому (Ялта, 1956);
- М. Коцюбинському (1958);
- Лесі Українці (1959);
- Т. Шевченкові (Шешори; 1964);
- У. Кармелюку (1964);
- І. Гонті (Гонтівка, 1973);
- С. Васильченку (Ічня, 1978);
- Є. Патону (1953);
- І. Бридьку (1957);
- живописних портретів: Б. Хмельницького, М. Заньковецької, Леся Курбаса, Б. Олійника, Н. Матвієнко, А. Солов'яненка та інших (усі — 1985–1991);
- композиції «Тарас-водоноша» (1939);
- горельєфів:
- «Переяславська Рада» (1954, встановлений у Переяславі);
- «Берегиня», «Ярило» (1985—1990);
- серії живописних історично-етнографічних робіт:
- «Весілля в Україні»;
- краєвидів «Мальовнича Україна» (1960-ті роки);
- нарисних типажів із різних регіонів України тощо.
Пам'ятник Гонті і Залізняку Редагувати
Талановитий митець також розробив проект пам'ятника «Гонті і Залізняку». Але втілення його у життя було затримано,,,.
Продовження справи Івана Гончара Редагувати
1993 року на базі приватної колекції Івана Гончара засновано Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» — державний всеукраїнський спеціалізований науково-дослідний культурно-освітній заклад, розташований у Києві по вул. Івана Мазепи, 29 (колишня канцелярія генерал-губернатора).
Із 18 томів альбому «Україна й українці» станом на 2011 р. вийшли друком три: «Україна й українці. Загальний том», «Україна й українці. Галичина, Буковина», «Україна й українці: Київщина Лівобережна». На вересень 2011 року заплановано вихід ще кількох томів.
Примітки Редагувати
- Енциклопедія історії України — Київ: Наукова думка, 2003. — ISBN 966-00-0632-2
- ↑ різні автори Енциклопедія сучасної України — Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001. — ISBN 966-02-2075-8
- Архів оригіналу за 18 травня 2015. Процитовано 14 травня 2015.
- Гонту і Залізняка повертають в Умань? на YouTube
- Гонта і Залізняк таки повернуться до Умані[недоступне посилання]
- . Архів оригіналу за 18 травня 2015. Процитовано 14 травня 2015.
Джерела Редагувати
- Брега Г. С. Гончар Іван Макарович [ 13 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 154. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
- Універсальна енциклопедія «Черкащина» / упоряд. Віктор Жадько. — Київ, 2010. — С. 212—213.
- Шевченківські лауреати. 1962–2001 : енциклопедичний довідник / автор-упор. М. Г. Лабінський ; вступ. слово І. М. Дзюби. — К. : Криниця, 2001. — 696 с. — ISBN 966-7575-29-2. — С. 101—103.
- Гончар Іван Макарович // Митці України : Енциклопедичний довідник / упоряд. : М. Г. Лабінський, В. С. Мурза ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1992. — С. 175. — ISBN 5-88500-042-5. [Архівовано з першоджерела 12 вересня 2022.]
- Гончар Іван Макарович // Мистецтво України : Біографічний довідник / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. — С. 165. — ISBN 5-88500-071-9.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — Т. 2. — С. 409—410.
- Історія українського мистецтва, т. 5-6. К., 1967-68;
- «Іван Гончар» / автор-упорядник альбому Г. Богданович. — Київ: Мистецтво, 1972.
- Скалій Р. Розмаїття творчої снаги: (Про виставку Івана Гончара) // Літературна Україна. — 1988. — 4 лютого. — С. 7, 8.
- Перша персональна: Рядки з книги вражень // Наука і культура. Україна: Щорічник. — Випуск 23. — К., 1989. — С. 502—506.
- Некролог // Літературна Україна. — 1993. — 24 червня. — С. 4.
- Селівачов М. Фундатор нашого музею Іван Гончар; Тези щодо вироблення концепції Музею Івана Гончара // Гончарівські читання (другі): Українська народна творчість у поняттях міжнародної термінології. — К. , 1995. — С. 131—136.
- Сис Т. Глибокий слід Івана Гончара // Кам'янець-Подільський вісник. — 1995. — 2 вересня. — С. 5.
- Селівачов М. Приватний музей Івана Гончара як альтернатива офіціозній концепції народного мистецтва. — У кн.: Гончарівські читання (четверті). Колективне та індивідуальне як чинники національної своєрідності народного мистецтва. Музей Івана Гончара в 1996 р. — К., 1997. — С. 71—73.
- Селівачов М. Іван Гончар у 1960-70-х рр. // Ант. № 16-18. — К., 2006. — С. 189—197.
- Україна та українці Івана Гончара. — К., 2006.
- Іван Гончар. Спогади про Івана Гончара — К., 2007. — 576 с., іл.
- Дмитренко Наталя. Гончарове коло [ 5 березня 2016 у Wayback Machine.] // «Україна Молода» № 13, 27 січня 2011 року. — С. 12—13
- Бажан Олег. До питання про «українофільство» першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста
- Соната про художника: фільм в 3-х частинах
- Київ. Енциклопедія / В. Г. Абліцов. — К. : Видавництво «Фенікс». 2016. — 288 с.
- Іван Гончар. Альбом. Київ, Мистецтво, 1971. [ 26 листопада 2019 у Wayback Machine.]
- Незручні ветерани. Як карали переможців Гітлера