Єнісейські киргизи

Єнісейські киргизи (стародавні киргизи, {{кит. 黠戛斯}}) — стародавній тюркський народ, що проживав в районі Саяно-Алтаю; споріднений зі стародавніми дінлінами і пращур сучасних киргизів, алтайців, тувинців і хакасів.

Єнісейські киргизи
Кількість	трансформувався в інші народи
Близькі до:	киргизи алтайці тувинці хакаси
Мова	киргизька мова
Релігія	Тенгріанство

Прикраси єнісейських киргизів

Історія

Китайське джерело ІХ століття дає опис стародавніх киргизів як європеоїдів: «вони високого зросту, з рудим волоссям, з рум'яним обличчям та блакитними очима. Чорне волосся вважалося поганою ознакою». У IX ст. утворили Киргизький каганат, що проіснував лише 80 років.

Порівняно із сучасним розселенням хакасів, єнісейські киргизи у XVII столітті займали територію, що поширювалася далі на схід та північ.

У XVII столітті єнісейські киргизи входили до складу Джунгарського ханства. У 1703 році джунгарський хан переселив єнісейських киргизів до Джунгарії. Ті з них, хто залишився у Красноярській котловині або повернувся до неї, склали основу хакаського народу. Переселенці ж були знову переселені Китайською імперією до Маньчжурії, де вони зараз відомі під назвою фуюйські киргизи.

Єнісейські киргизи в давній період

Єнісейські киргизи були носіями археологічної культури Чаатас^[ru]. Існують припущення про можливий зв'язок Таштицької культури та динлінів^[en] з етногенезом єнісейських киргизів.

Першою згадкою про єнісейських киргизів є запис в «Історичних записках» Сима Цяня через підпорядкуванням їх хунну (201 рік до Р. Х) , — китайці говорили про державу Цзянькунь (або Цзюйу 居勿, Цзегу 結骨) населення якого вважали змішаним із динлінами. За легендою, правили єнисейськими киргизами нащадки хуннського чжуки-князя, китайського полководця Лі Ліна^[en] (李陵).

Китайські джерела періоду Тан описують єнісейських киргизів як рослих, з рудим волоссям, білим обличчям і зеленими або блакитними очима Подібний опис дається в тибетських та арабо-перських джерелах. Однак не всі єнісейські киргизи були світловолосими та світлоокими. Китайські джерела цього ж періоду говорять про наявність меншою мірою темноволосих і темнооких. З цього приводу цікаво висловився американський тюрколог Майкл Дромпп:

Через зовнішність єнісейських киргизів, певна кількість дослідників були схильні бачити в ранніх киргизах нетюркський, або, принаймні, етнічно змішаний народ зі значним нетюркським компонентом. Багато вчених підтримали цю ідею, після виявлення слів, які вони вважають нетюркськими (особливо самодійськими), серед киргизьких слів, збережених у китайських джерелах. Проте слід зазначити, що зв'язок між мовою та расою значною мірою непереконливий. Фізична зовнішність киргизів не може вважатися показником того, що вони не були тюрками, так само як і лексичний вигляд небагатьох, можливо, не тюркських слів, чия присутність може бути пояснена звичайною практикою лінгвістичних запозичень. Киргизькі написи Єнісея (VIII століття по Р Х. і пізніше) насправді написані повністю тюркською мовою, і китайські танські джерела ясно говорять, що письмова та усна мова киргизів на той час була ідентичною такій у тюркомовних уйгурів. Більшість киргизьких слів, збережених у китайських джерелах, насправді тюркські. Немає причин припускати нетюркське походження киргизів.

Існує думка, згідно з якою дінліни і давні киргизи мали тісні етнічні зв'язки з монголами . На думку М. Я. Бічуріна, древні киргизи мали змішане тюрко-монгольське походження : «На південних межах Єнісейської губернії, де знаходилася столиця хягасів, і нині корінні жителі суть тюркомонголи» . «Хягас за первісним своїм складом має бути держава Монголо-тюркська і складається з двох народів: тюрків і монголів» .. Це твердження вступає в конфлікт з низкою протиріч, таких як: згадки про європеоїдну зовнішність єнісейських киргизів , тюркську мову орхоно-єнісейських написів (з окремими монгольськими лексичними елементами) єнісейських киргизів до гаплогрупи R1a, нехарактерної монгольським племенам .

До складу єнісейських киргизів крім тюркомовних та монголомовних груп влилися індо-іранські , угорські, самодійські та кетські елементи .

Єнісейські киргизи в середні віки

У V—VIII століттях єнісейські киргизи були під орудою жужанів, Тюркського каганату, Уйгурського каганату. За уйгурів єнісейських киргизів було досить багато: понад 100 тис. родин і 80 тис. воїнів. Від земель єнісейських киргизів до ставки Уйгурського кагану було 3000 лі чи 40 днів шляху на верблюдах.

Розгром уйгурів та розквіт єнісейських киргизів

У першій половині VII століття єнісейські киргизи потрапили в залежність від сюеяньто^[en], і уйгури поставили до них намісника (кит. 頡利發) для нагляду. Втім, збереглася влада царя та його трьох радників: цисибея (кит. 訖悉輩), цзюшабобея (кит. 居沙波輩), амібея (кит. 阿米輩).

У 648 році сюеяньто були розгромлені імперією Тан, і багато уйгур перейшли в танське підданство. Єнісейські киргизи вирішили відправити послів до імператора. До двору приїхав старійшина Силіфа Шибоку Ачжань (кит. 俟利發失缽屈阿棧). На бенкеті він попросив імператора зробити його своїм васалом. Імператор велів прийняти землі цього старійшини під назвою губернаторства цзянькунь (кит. 堅昆府), старійшина здобув військове звання цзо туньвэй да цзянцзюнь ((кит. 左屯衛大將軍, ранг незрозумілий), призначений головою округу (кит. 都督, дуду) і підпорядкований намісництву (кит. 燕然都護).

З 650 по 683 роки відправили 2 посольства до Китаю.

У 707—710 роках надіслали подарунки імператору Тан Чжун-цзуну, і він згадав, що виділяє єнісейських киргизів зі своїх васалів через близькість походження.

З 712 по 756 роки, за імператора династії Тан Сюань-цзуне, чотири рази надсилали подарунки.

758 року уйгури Моян-чура завоювали єнісейських киргизів. Ймовірно, єнісейські киргизи розділилися на кілька князівств. Були налагоджені зв'язки з арабами-даші (від яких приходили каравани з візерунчастими тканинами), Тибетською імперією, а також з карлуками, яких використовували як провідників на караванних шляхах. Ажо здобув від тюрків титул пігадуньцзецзинь (кит. 毗伽頓頡斤, піга=більге=мудрий)

У 840 році вони розгромили Уйгурський каганат і утворили Киргизький каганат, що понад 80 років був головною силою в Центральній Азії. Приблизно в 818 році Ажо оголосив себе каганом, свою матір (вона була з тюргешів) — ханшей-вдовою (可敦), дружину (вона була дочкою Тибетського генерала) — ханшей. Уйгури відправили армію на чолі з міністром, але не змогли перемогти. Війна тривала 20 років, і уйгури не досягли успіхів. Ажо повірив у швидку перемогу. У уйгур трапилося міжцарство, і старійшина Цзюйлу Мохе (кит. 句錄莫賀) привів армію єнисейських киргизів до столиці уйгурів — Хара-Балгас. Місто було спалено, посеред попелища Ажо поставив свій золотий намет. Серед трофеїв що до нього потрапили Тайхе (кит. 太和公主), китайська царівна та вдова чотирьох каганів. Каган переніс ставку в гори Лаошань і відправив китайську царівну з ескортом у Тан, але шляхом його атакував уйгурський Уге-каган і забрав царівну. Каган відправив Чжуу Хе Су (кит. 註吾合素) до імператора, щоб розповісти про те, що сталося.

841 року до імператора династії Тан У-цзуна прибув посол єнісейських киргизів. Імператор дуже привітно прийняв його, поставив його вище за посла з держави Бохай (кит. 渤海). Розпорядник (кит. 卿) Чжао Фан (кит. 趙蕃) вирушив до кагану з візитом у відповідь. Також імператор наказав міністрам та чиновникам з «Ритуального наказу» (кит. 鴻臚寺) опитати послів і скласти опис країни єнісейських киргизів. Міністр Де Юй (кит. 德裕) запропонував скласти родовід Ажо і написати його портрет.

Ажо став переслідувати Уге-хана, що сховався у племені хейчезці («чорнобричників»), і попросив у Тан підтримки. Але імперія на той час перебувала в занепаді і трималася тільки через знищення уйгур і розпаду Тибету. Імператор наказав нагородити Ажо титулом Цзун Інсюн'у Ченмін кехань (кит. 宗英雄武誠明可汗), але в 846 році Тан У-цзун помер, не встигнувши відправити послів, і новий імператор Тан Сюань-цзун не поспішав. На спільній раді вищих чинів вирішили, що титули давали уйгурам, коли вони були сильні, і якщо нагороджувати і єнісейських киргизів, то вони пишатимуться і стануть небезпечними. Імператор відкликав грамоту.

У 847 році єнісейські киргизи здійснили великий похід на Амур проти уйгурів, що бігли туди, в кількості до 500 осіб і племені шивей, що дав їм прихисток, в поході брало участь 70 тисяч вершників на чолі з міністром Або .

847 року каган помер. Імператор дав новому кагану титул Ін'у Чен Мін кехань (кит. 英武誠明可汗).

У 860—874 роках єнісейські киргизи тричі надсилали послів до імперії Тан. Після історики не вели записів.

Згодом каганат розпався на кілька князівств.

Єнісейські киргизи при монголах

У 1206 році було створено монгольське ханство на чолі з Темучином, що здобув титул Чингісхан. На курултаї всіх монгольських князів було ухвалено рішення про підкорення «лісових народів^[ru]». Це завдання Чингісхан довірив своєму старшому синові Джучі. У 1207 році Джучі та Субедей вирушили в похід, де їм вдалося підкорити ойратів, урасутів^[ru], теленгутів^[ru], баргутів^[en] і куштемі (киштими киргизів). Підступивши до кордону єнісейських киргизів Джучі та Субедей зустріли тумен-киргизів. Беки киргизів вирішили добровільно підкоритися. Багато лісових племен, що були данниками киргизів, таким чином теж підкорялися Чингісхану. Джучі взяв із собою всіх беків, темників і тисячників підкорених ним народів у тому числі й киргизьких, а потім рушив назад у ставку батька, щоб вони «виявили знаки покори» новому кагану.

«Вони висловили покірність і били пану чолом білими кречетами-шинхот, білими ж меринами та білими ж соболями.»

Рашид ад-Дін:

«У році толай, що є роком зайця, що відповідає місяцям 603 [1206/1207], Чингісхан послав гінцями до цих двох государів Алтана і Букра і закликав [їх] до підкорення. Ті послали назад разом з ними трьох своїх емірів, яких звали: Урут-Утуджу, Елік-Тімур і Аткірак, з білим соколом, як вираз пошани від молодшого старшого, і підкорилися [йому]».

Киргизи мали платити «податок кров'ю» — обов'язок постачати воїнів до монгольських військ.

Повстання єнісейських киргизів

В 1217 в Сибіру повстали тумети^[en], в цей момент головні сили монголів знаходилися на території імперії Цзінь. Чингісхан наказав своєму довіреному полководцю Борахул^[en]-нойону придушити повстання та встановити контроль над територією. Борагул-нойон зазнав поразки та загинув. Дізнавшись про це, Чингісхан негайно відправив туди іншого полководця на ім'я Дорбо Докшин-нойона. Прибувши на місце Дорбо Докшин-нойон вирішив ударити в тил противнику через гори. Він завдав раптового удару по противнику, коли тумати святкували перемогу над Борагул-нойоном. Після перемоги монголів, полонених туматів зробили рабами сім'ї Борагул-нойона.

У 1218 повстали тумати і байлуки. Чингісхан наказав єнісейським киргизам придушити повстання їхніх сусідів. Єнісейські киргизи відмовилися і самі повстали. На чолі повстання киргизів став Курлун. Чингісхан, розуміючи небезпеку стихійних повстань на Саяно-Алтаї, наказав своєму старшому синові Джучі негайно йти на Саяно-Алтай для придушення місцевого населення. Джучі, який пройшов льодом річок, вторгся до Тиви та підкорив киргизів, вогнем і мечем встановив порядок на Саяно-Алтаї. Ставлення до монголів стало ще гіршим. Кількість монгольських гарнізонів на Саяно-Алтаї побільшало.

Повстання єнісейських киргизів були ще в 1261, 1272, 1293 .

Єнісейські киргизи у складі імперії Юань

Після смерті кагана Мунке в 1260 почалася міжусобна війна між братами Ариг-Бугою і Хубілаєм. Після оголошення Ариг-Буги ханом, Хубілай послав проти нього військо та Ариг-Буга зазнав поразки. Ариг-Буга вирушив у область єнісейських киргизів на Саяно-Алтаї, щоб там зібрати нове військо. Після низки поразок Ариг-Буга здався і визнав владу Хубілая, землі Саяно-Алтаю та Монголії увійшли до складу імперії Юань.

У 1273 єнісейські киргизи повстали проти тиску імперії Юань і підтримали Хайду, що боровся за ханський престол в Монголії на Саяно-Алтаї . У 1292 році імперія Юань послала у бік Саяно-Алтаю армію з метою придушення повстання. Хайду теж послав військо у бік Саяно-Алтаю, але зазнав поразки. Петров висував гіпотезу, що деяка частина киргизів могла приєднатися до Хайду і піти за ним у його улус . Саяно-Алтай увійшов до складу імперії Юань і був розділений на кілька адміністративних частин. Єнісейські киргизи були розчленовані на кілька груп. Частина залишилася на колишніх територіях Єнісею та Алтаю, а інші були відправлені до Монголії, Маньчжурії та Китаю .

Пізня історія та проблема спорідненості із сучасними народами

Оскільки самі єнісейські киргизи, попри велику кількість публікацій, досліджені недостатньо, питання про їхні родинні зв'язки з іншими давніми та особливо сучасними народами залишається відкритим. До гіпотетичних нащадків єнісейських киргизів відносять хакасів . Проте існують інші дані. Так, відомий фахівець з історії Сибіру С. В. Бахрушин, описуючи «Киргизьку земельку» на Єнісеї, в 1955 писав: попри назву, киргизи становили лише малу частину її населення . Пізніші дослідження підтверджують, що під термінами «єнісейські киргизи» і «киргизькі землі» можна помилково мати на увазі киргизів, хоча насправді йдеться про киргизькі киштими XVII століття, що зіграли значно визначну роль у формуванні хакаського етносу .

XVII-XVIII століття

Так чи інакше, на початку XVII століття, тобто до приходу росіян (створення мережі острогів Кетського^[ru], Мелеського, Томського, далі Ачинського і Кузнецького, а потім і Красноярського^[ru]), іменовані киргизами люди проживали в Південному Сибіру (здебільшого на території сучасної Хакасії та на північ, біля джерел річки Чулим), в так званій Киргизькій землиці (Мінусінська улоговина). Тут вони мали конфедерацію, союз войовничих племен з чотирьох князівств-улусів, у складі:

• Алтирський улус^[ru]
• Алтисарський улус^[ru]
• Ісарський (Єзерський) улус^[ru]
• Тубінський улус^[ru]

Єнісейські киргизи, залишаючись останніми і непримиренними союзниками імперії хана Кучума, до свого виходу до Іссик-Кулю намагалися активно воювати проти російських фортець, ініціюючи (або, найчастіше, примушуючи) включення в цю війну малих сибірських народів, у тому числі були спроби із західними та східними монголами-ойратами та киштимами. Близько ста років «турбували» російські міста в Південному Сибіру, ​​які, втім, готувалися до протистояння аж ніяк не із залишками киргизьких ординців, а з впливом Китайської імперії, формуючи фронтир проти войовничих та впливових джунгарських племен на території сучасної Західної Монголії. Відомо про безрезультатні неодноразові спроби єнісейських киргизів у XVII столітті знищити Томський острог у XVII столітті та похід 1679 року киргизького князя Іренека на Красноярський острог. Цей острог на Єнісеї, як передовий форпост томської лінії острогів, був заснований в 1628 саме для захисту від набігів єнісейських киргизів і для протистояння джунгарам, які намагалися взяти під свій контроль землі на північ від сучасної Тиви.

Єнісейські киргизи, не вступивши в союз з Російською державою, відмовившись виплачувати данину джунгарським воєначальникам, а також не знайшовши жодної підтримки від симпатизуючих росіянам сибірських татар, чулимців тощо, виявилися народом-ізгоєм. У результаті залишки народу через Ойратію пішли до тянь-шаньських киргизів на береги озера Іссик-Куль. Існує також версія, що частина з них, при проході через двоєданську (оплата ясаку і російським воєводам, і джунгарським ханам) Ойратію, частина племені, чисельністю приблизно 3 тис. осіб, пішла в Джунгарію в 1703 році .

Фуюйські киргизи

Після розгрому Джунгарії Імперією Цін в 1757—1758 роках. Уцілілі єнісейські киргизи були депортовані до Маньчжурії, у нинішній повіт Фуюй провінції Хейлунцзян КНР. Нині їх називають фуюйськими киргизами^[en]. Чисельність фуюйських киргизів на 1997 р. становила близько 1200 осіб.

Згідно з повідомленням Гандули Салк та Мамбета Турду, перші наукові відомості про фуюйських киргизів були записані в період японської окупації території Маньчжурії (1931—1945). У 1943 японська команда, що складається з трьох осіб: Тяньсунь (кит. Tiansun) — медичний лікар, Хе Хан'їн (кит. He Hangying) і У Тяньхао (кит. Wu Tianhao) від Далянської бібліотеки, відвідали Фуюй та Вуцзяцзи під час вивчення монгольського населення на окупованій території. Протягом липня 1944 року японський вчений Масато Сухара (яп. 栖原正人) відвідував Вуцзяцзи з метою вивчення фуюйських киргизів. Він процитував роботу колишніх дослідників і ввів у науковий обіг невелику кількість первинної інформації щодо фуюйських киргизів у своїй статті «Поїздка до киргизів», перевиданої 1986 р.

Серед ранніх згадок про фуюйських киргизів є повідомлення радянських солдатів киргизької національності до штабу Червоної Армії, що вступила в 1945 р. в Хейлунцзян, про виявлення серед місцевого населення людей, які називають себе киргизами та розмовляють зрозумілою ним мовою, про що було повідомлено китайській стороні.

Неоціненний внесок у справу вивчення фуюйських киргизів був внесений китайським киргизознавцем Ху Чженхуа, який, починаючи з 1957 року, робить низку польових і теоретичних досліджень з історії, релігійної ситуації, сімейно-побутових традицій. Також їм було ретельно проаналізовано лексичні, фонетичні та морфологічні особливості мови на основі ним же зібраного лінгвістичного матеріалу.

Підсумок

На сьогодні докази зв'язку єнісейських киргизів із сучасними народами Азії потребують додаткового підкріплення.

Мова єнісейських киргизів — давньокиргизька мова^[ru] — вважається предком сучасних мов киргизької підгрупи: фуюйсько -киргизької^[en], чулимської, хакасської, шорської, сариг-югурської^[en] і (можливо) алтайської^[en].

Дотепер зберігає актуальність думка А. Н. Бернштама^[ru], який висунув припущення про багатоетапне переселення єнісейських киргизів з Єнісею на Тянь-Шань протягом періодів давнини та середньовіччя, тобто про пряму спорідненість єнісейських киргизів і сучасних киргизів . Знайдені в Кочкорській та Талаській долинах Киргизії тексти написані давньотюркськими рунами орхоно-єнісейською літературною мовою датуються другою половиною VIII століття, що збігається з періодом ранньої міграції єнісейських киргизів у Семиріччі.

Див. також

• Киргизький каганат

Примітки

1. . Архів оригіналу за 19 грудня 2014. Процитовано 17 листопада 2014. 
2. Rustam A. Abdumanapov. Абдуманапов Р.А. Походження племені дөөлөс у розрізі етногенетичних зв'язків киргизів з Алтаєм
3. . Архів оригіналу за 25 жовтня 2007. Процитовано 3 травня 2023. 
4. Бічурін М. Я. Зібрання відомостей про народи, що мешкали в Середній Азії в давнину. Східна Література. оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 21 лютого 2011. 
5. The Cambridge History of China. Volume 3: Sui and T’ang China, 589—906 AD, Part One — Cambridge University Press, 1979 — p. 235.
6. Michael Drompp. The Yenisei Kyrgyz from Early Times to the Mongol Conquest. з джерела 10 травня 2017.
7. Бічурін М. Я. Оповідання про Дім хойху // Відомості про народи, що жили в Середній Азії в давнину. www.vostlit.info. www.vostlit.info. оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 16 жовтня 2019. 
8. Арзибаєв Т. К. Етнічні зв'язки киргизів з монголами, ойратами, калмиками, бурятами // Матеріали Першого Міжнародного алтаїстичного форуму «Тюрко-монгольський світ великого Алтаю: історико-культурна спадщина та сучасність». - Барнаул, Горно-Алтайськ, 2019. - С. 146-149 .
9. Нусупов Ч. Т. Політико-історичні проблеми генези ідеології, державності та культури киргизького народу . - Киргизький державний національний університет, 2000. - С. 65. - 295 с.
10. Шойгу С. К., Аракча К. Д. Урянхай. Тива Дептер . - Слово, 2007. - С. 40. - 662 с.
11. Давньокитайські джерела про киргизьку державність і листи китайського імператора киргизькому кагану (III ст. по Р. Х.— IX ст. по Р. Х.) .
12. Пізнєєв Д. М. Історичний нарис уйгурів. - 1899. - С. 35. - 153 с
13. Lung, Rachel. Interpreters in Early Imperial China. — John Benjamins Publishing, 2011. — С. 108.
14. Кормушин І. В. Стародавні тюркські мови.
15. Кизласов І. Л. Рунічні писемності євразійських степів. - М .: Східна література , 1994. - 327 с. - 2,000 прим.
16. Потапов Л. П. Нариси з історії алтайців. - Москва, Ленінград: Видавництво Академії наук СРСР. - С. 137. - 444 с.
17. Волков В. Г. , Харків В. Н. , Степанов В. А. Андронівська та тагарська культури у світлі генетичних даних // Праці Томського обласного краєзнавчого музею ім. М. Б. Шатілова. - Томськ, 2012. - Т. XVII. - C.147-166
18. Нариси історії Хакасії: з найдавніших часів до сьогодення. - Видавництво Хакаського державного університету ім. Н. Ф. Катанова, 2008. - С. 187. - 671 с. - ISBN 9785781005420 .
19. Чороєв К. Походження киргизів з погляду генеалогічних переказів та популяційної генетики
20. [1]
21. Петрухін Ст Я., Раєвський Д. С. Історія народів Росії в давнину і ранньому середньовіччі 3-тє вид., Випр. та дод. Навчальний посібник для бакалаврату та магістратури . - Litres, 2018. - С. 184. - ISBN 9785041259600
22. Правляче прізвище Лі 李 походило від тюрків принаймні з жіночого боку.
23. П. П. Азбелєв. Стародавні киргизи. Нариси історії та археології. Глава V. Епоха, якої не було: єнісейські киргизи на рубежі тисячоліть.
24. Історія Хакасії: з найдавніших часів до 1917 року. РОЗДІЛ ІІ. ХАКАСІЯ В ЕПОХУ ФЕОДАЛІЗМУ. (VI — перша половина XIX ст.). Глава 3. Давньохакасська держава (VI—XIII ст.). ПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ. 4. Давньохакасська держава в ІХ-ХІІ ст. . — Москва: Видавнича фірма «Східна література», 1993. — С. 68.
25. Монгольський звичайний виборник. § 239 // Потаємна оповідь / Пер. С. А. Козіна . — М. — Л., 1941.
26. Рашид ад-Дін. Збірник літописів. 1. Книга 1. www.vostlit.info . М.-Л. АН СРСР (1952).
27. одне з монголомовних племен Баргуджин-Токума або тюркомовних племен, що проживали у Східній Тиві
28. В.Я. Бутанаев, Ю.С. Худяков, 2000. kronk.spb.ru. оригіналу за 19 листопада 2019. Процитовано 7 листопада 2019. 
29. Журнал Наука из первых рук. Південний Сибір під владою монголів (рос.). Наука из первых рук. оригіналу за 7 листопада 2019. Процитовано 7 листопада 2019. 
30. Петров К. І. Нарис походження киргизького народу. — Фрунзе: ІАН Кирг. РСР, 1963. — С. 47-95, 130—145.
31. . Архів оригіналу за 22 липня 2018. Процитовано 6 травня 2023. 
32. Бахрушін С. Ст . Єнісейські киргизи у XVII ст. // Історичні праці. Т. ІІІ. Ч. 2. - М.: Видавництво АН СРСР, 1955. - С. 176-224. - С. 176
33. Потапов Л. П. Хакаси // Народи Сибіру. - М.-Л., 1956. - С. 376-419. - С. 384.
34. Бернштам А. Н. Історія киргиз та Киргизстану з найдавніших часів до монгольського завоювання // Короткі повідомлення Інституту історії матеріальної культури. — М.-Л., 1947. — Вип. 16. — С. 176—177.