Ойрати (монг. "ойрад", "ойрд") — західна група монголів, чиєю прабатьківщиною є Алтайський регіон Західної Монголії. Незважаючи на те, що ойрати мають походження зі східної частини Центральної Азії, найбільша популяція сьогодні знаходиться в Калмикії, федеральному суб'єкті Росії, де вони називаються калмиками.
| Ойрати (монг. "ойрад", "ойрд") | |
|---|---|
| Кількість | 638,372 |
| Ареал | Монголія, Китай, Росія |
| Близькі до: | Монголоїдна раса |
| Мова | Ойратська |
| Релігія | Переважно Буддизм, та Шаманізм. |
Історично ойрати складаються з чотирьох основних етнічних груп: джунгари (чорос або олети), торгути, дербети і хошути. Менші племена: хойти, баяти, мянгати, захчини.
Етимологія Редагувати
Кілька варіантів походження імені «ойрати» у різних дослідників:
- Назва походить з монгольських мов: «ойрат є монгольське слово у перекладі: союзний, ближній, союзник» Н. Я. Бичурин. өөр (суч. калм.), ойр (суч. Халху.) — ближній, близький (географічно); живе по сусідству, неподалік
- Слово «ойрат» розпадається на два терміни «ой» і «арат» (лісові люди). На суч. Халху.: ойн іргед — лісове плем'я, ойн арад — лісовий народ. (Банзаров Д.)
- Походження етноніма «ойрат» (оjiрад) і «огуз» із загальної форми огізан або огіз (монг. Ojiран, мн. Ч. Ojiрад). (Г. Рамстедт)
- Тотемне походження терміна «ойрат» (у значенні вовк) вважається не випадковим збігом з фінським «koira» (собака), тобто табуізованним (заборонним вголос вживати ім'я предка, замінюючи його родинним словом) назвою вовка. У калмиків вважають своїм предком чоне (вовка) раніше часто вовк, крім свого основного імені — чоне, називався «тенгрін ноха» — небесна (божественна) собака. Гіпотеза може говорити про можливість контактів фінно-угорських племен з предками західних монголів в районі Мінусинської улоговини. (Н. Н. Убушаев)
Мова і писемність Редагувати
У лінгвістиці мову західної гілки монголів (ойратів) іменують калмицькою (іноді ойрат-калмицькою), у той час як для мови ойрат Монголії і Китаю в російськомовній літературі назви немає. Одні автори називають його калмицькою, інші пишуть про ойратські говірки, які засновані на єдиній літературній ойратській мові, що виникла у XVII ст.. Російські ойрати (калмики) до 1924 року в листуванні користувалися своєю ойратською національною писемністю «Тодо Бічг», створеною у 1645 році ойратським вченим і просвітителем буддистським ченцем Зая-Пандітою на основі застарілої на той час і такої, що не передавала точного звучання багатьох слів, старомонгольської абетки. У 1924 році національна калмицька (ойратська) писемність російських ойратів (калмиків) «Тодо бічг» була замінена в ході кампанії кирилізації алфавітів народів СРСР на кирилицю (російський алфавіт). Монгольські і китайські ойрати продовжують використовувати «Тодо бічг». На «Тодо Бічг» вівся документообіг в ойратських державах (Зюнгарському, Калмицькому і Хошутському ханствах). Зокрема, в російських архівах збереглося листування зюнгарських і калмицьких ханів з російськими царями й імператорами. Також на «Тодо бічг» написані ойратські літературні твори, тууҗ (перекази) і літописи, буддистські тексти та документи XVII—XIX століття, наприклад загальномонгольський звід законів «Ік цааҗін бічг» (Степове укладення) — перероблений і доповнений звід законів Чингісхана «Яса (Йосн)», прийнятий в 1640 році на з'їзді ойратських (калмицьких, джунгарських) і монгольських князів (найняв) і тайшей.
Релігія Редагувати
Віруючі ойрати — в основному буддисти, історично прихильники школи тибетського буддизму Гелуг, крім Гелуг були поширені й інші школи. До прийняття в 16-му столітті жовтої віри (шарин шашин, шар шажн, шар шаҗн) — буддизму, сповідували просту віру (бөө мөргөл, хар шажн, хара шаҗн) — шаманізм. У ойратській (калмицькій) мові слово «хар, хара» має два значення — «чорний (а)» і «простий (а)», а слова «Небо» і «Бог» позначаються одним словом — «Теңгр». Центральне місце в добуддийському ойратському пантеоні богів займало центральне божество монгольських народів «Мөңк Көк Теңгр» (Вічно Синє Небо) або «Теңгр Аав (ЕЦК)» (Небо-Батько). З зазначеним небесним божеством злився земний культ родючості «Өткн (Етукен) көрстə Һазр» (Землі) або «Һазр-Ееҗ» (Земля-Мати). Ці два культу, небесний «Теңгр Аав (ЕЦК)» (Небо-Батько) — символізує чоловіче, плідну початок і земної «Һазр-Ееҗ» (Земля-Мати) — символізує жіночий родючий початок, злилися в один культ загальнонаціонального ойратського покровителя «ЦаҺан Аав»(Білого старця), який нині розрізняється лише зображенням на шүтəнах (іконах). Небесний культ «Теңгр Аав (ЕЦК)» (Небо-Батько) зберігся в буддизмі ойратів під ім'ям «Нарта Делкəн Езн ЦаҺан Аав» (Господаря Всього Всесвіту Білого Старця) — Господаря Всесвіту, богів і людей, подавача щастя, удачі і благополуччя, зображується на шүтəнах (іконах) калмиків (ойратів) у вигляді білого старця що стоїть з палицею (раніше зі списом) який символізує чоловічий плідний початок і за народними повір'ями ойратів (калмиків) є родичем по чоловічій лінії всім ойратам (калмикам) чоловічої статі, у зв'язку з ніж під час святкування щорічного літнього свята Үрс Сар на обряд «Ова тәклһн» — спільний молебень і принесення підношень, який проводиться на священних курганах «ова» 16-го числа за місячним календарем, місяця вівці, раніше не допускалися жінки і гелюнги (священнослужителі). Зазначений обряд почитання мають право здійснювати і бути присутнім при ньому тільки особи чоловічої статі від старих до хлопчиків того роду який проживає в даній місцевості. Витоки дошаманістського культу «ова» — в шануванні Всесвіту, господарів місцевості, господарів родової території, інакше кажучи — у культі природи і культ родових заступників. З відходом калмиків, з місць кочевій, у Західній Монголії, ними були покинуті традиційні місця поклоніння — «богдо Уул» (священні гори). Відповідно, видозмінився і культ «ова», який через брак гір у Калмицькій степи, став відзначатися на священних «оватин толһа» (курганах) і в якому, першочергове місце став займати культ загальнонаціонального покровителя ЦаҺан Аав (Білого старця), який відомий також у тюркських народів у вигляді «Білого старця» під ім'ям «Кудай, Хизира» — подавача благополуччя, що приходить на допомогу всім подорожнім і нужденним. Земний культ «Һазр-Ееҗ» (Земля-Мати) зберігся під ім'ям «Һазр-Усна Езн ЦаҺан Аав» (Господаря Землі і Вод Білого Старця) — подавача достатку й родючості, який зображається на шүтəнах (іконах) калмиків (ойратів) у вигляді сидячого білого старця. Загальна символіка свята Үрс сар — родючість і багатство, у всіх трьох світах: людському, тваринному і рослинному. Крім літнього свята Үрс сар ЦаҺан Аав (Білого старця) шанують і в грудні, в дні зимового сонцестояння (Җілін Езн), який був приурочений буддистськими місіонерами в честь дня народження засновника своєї секти (школи) Гелугпа (зайняла завдяки військовій і фінансовій допомозі ойратських ханів в 17 столітті чільне становище в Тибеті і тибетському буддизмі) Цонкапи (по ойратькі — Зунква гегян) і перейменований у відповідності з тибетськими традиціями в свято Ло Сар (свято тисячі вогнів) за ойратською — Зул, у зв'язку з чим відповідно до буддійських свят відзначається за місячним календарем непостійний графік і відзначається то в листопаді, то в грудні кожного року, раніше ж до прийняття буддизму ойратами Җілін Езн відзначався в дні зимового сонцестояння 22-25 грудня. У це свято у ойратів відповідно до давніх дошаманистських і добуддийських традицій починається Новий рік в який кожен ойрат (калмик) чоловічої статі додає собі ще один прожитий рік, так як в давнину ойрати (калмики) не дотримувалися своїх індивідуальних днів народження. Зазначене свято було включене буддистськими місіонерами в свій календар під ім'ям Зул, і приурочено до дня народження засновника школи Гелугпа Цзонкапи (Зунква-гегян), так само як християнськими місіонерами в Європі був включений в свій календар давнє язичницьке свято зимового сонцестояння, яке під ім'ям Різдво Христове (Christmas) відзначається католиками, протестантами та ін. європейськими християнами відповідно до грегоріанського календарю — 25 грудня, православні ж християни відзначають його за юліанським календарем — 7 січня. Крім вищевказаного божества центральне місце в ойратському пантеоні богів займає верховне божество «Хормуста (Ахурамазда) -теңгр» — покровитель землі, всього видимого світу і що мешкають в ньому живих істот, ватажок 33 або 99 Тенгрі (героїв-небожителів), батько «Гесера» — в міфології монгольських народів і народів Тибету — небесного вершника, бога війни (покровителя воїнів) і короля-обранця (Калки-аватар, Майтрейя, Месія, Махді) очищающего землю від чудовиськ (демонів-мангус) і що асоціювався у ойратів (калмиків) з божеством війни «Дайчін (Дəəч) -Теңгр», що свідчить про вплив зороастризму і тибетської релігії Бон. Також існує культ предків — «өвкнрін сəкүсн» (духи-охоронці предків). Вся перерахована ойрато-монгольська релігійно-міфологічна традиція віддзеркалена в ойратському (калмицькому) епосі «Җанhр (Джангр)» органічно доповнюючи буддизм і понині поширена в місцях традиційного проживання ойратів (Калмикії, Західної Монголії та СУАР КНР), що пов'язано з традиційно м'яким ставленням буддизму, на відміну від інших прозелітичних релігій до традиційних вірувань народів, наприклад мирно донині співіснують буддизм і добуддийський культ Синто в Японії.
Територія розселення Редагувати
Ойрати жили у верхів'ях Ангари і Єнісею (так зване Восьмиріччя — Секіз-мурен). У XII ст. мігрували до долин Алтаю, на територію сучасних Туви, Хувсголського аймаку Монголії та прилеглих регіонах, але потім створивши союз Дербен-Ойрат вони мігрували на південь в XIV столітті. Нині ойрати проживають по південну сторону Алтайських гір в Західній Монголії (в Убсунурському і Кобдоському аймаках), Росії (в Калмикії, див. калмики), а також в західному Китаї (в Джунгарській улоговині СУАР і провінції Цинхай). В КНР ойрати офіційно вважаються монголами.
Великі групи ойратів (торгоути, дербети (дервюди), хошути, зюнгари (олети)) знаходяться в Західному Китаї:
- Ілі-Казахська автономна область (до 65 тис.)
- Баянгол-Монгольська автономна префектура (до 45 тис., 2000)
- Боро-Тала-Монгольська автономна префектура (до 25 тис.)
- автономні округи Сіньцзян-Уйгурського автономного району
а також північ і схід провінції Цинхай (до 90 тис.), де розмоаляють кукунорським діалектом) — за різними даними від 170 до 250 тис. осіб.
Ойрати компактно живуть у Західній Монголії — в Кобдоському аймаку (захчини (дзахчини), в цілому в країні 31,2 тис., 2007, мінгати (мянгати) 8,2 тис., торгоути 13, 0 тис.), Убсунурському аймаку (дербети (70,3 тис.), баяти (53,2 тис.), хотон (6,9 тис.)), а також на сході самого західного аймаку Баян-Улгій (зюнгари або олети (11,3 тис.)) — в цілому до 205 тис. осіб.
Калмики (дербети, торгоути, хошути, бузави) проживають в Росії в Республіці Калмикія та сусідніх регіонах — 173996 осіб, з них в республіці — 155938 чол. (понад 53 % її населення) по Всеросійському перепису населення 2002 року.
Невеликі групи ойратів під ім'ям сарт калмиків є в Середній Азії (в Киргизстані — від 5 до 10 тис. осіб) і на Кавказі, а також у США (2 тис. осіб) і Франції (1 тис. осіб).
Історія Редагувати
Ойрати мають спільну історію, географію, культуру і мову зі Східними монголами, і в різний час були об'єднані під владою одного хана або ойратського походження або чингізидами.
Ойрати — союз монголомовних і тюркомовних етнічних груп, після розпаду Монгольської імперії й підкорення монголів маньчжурами, що створив три держави — Джунгарське ханство, Калмицьке ханство і Кукнорське (Хошоутське) ханство. Основними сучасними центрами розселення ойратів нині є Російська Федерація (Республіка Калмикія), Монголія (західні аймаки) і Китай (Сіньцзян-Уйгурський автономний район і провінція Цинхай). Перші згадки про ойратах відомі з XIII століття, коли вони добровільно як союзники увійшли до складу імперії Чингісхана і їх подальша історія була тісно пов'язана з її становленням і здобутками. Після розпаду Монгольської імперії в XIV в. ойрати створили державу Дербен-Ойрат (1399—1634), а в кін. XVI — поч. XVII століть племена ойратів що проживали в Джунгарії і сусідніх регіонах розділилися: хошути відкочували до району озера Кукунор (Хошутське ханство, 1640-ті — 1717), інша, залишившись на місці, склала основне населення Джунгарського ханства, а третя — перемістилася на європейські території (Калмицьке ханство, 1630—1771).
Їх піднесення почалося після 1368 а, коли занепав Улус Великого (монгольського) Хана — Імперія Юань. На чолі східних ойратів спочатку постав Угечі-хашиг (за юаньською традицією — Менке-Темур), після смерті якого держава розпалася на 3 частини: джунчагрське, калмицьку і кукунорське ханства, які очолили Махмуд-хан, Бату-болот та Тай-пін.
У XV столітті, коли середньовічна Монголія досягла піку своєї могутності, місцеві (ойратські) тайші які до того часу захопили владу в Монгольській імперії вже не боялися погіршувати відносин з сусіднім Китаєм з приводу торговельних відносин. Обопільне загострення подій призвело до ойрато-китайської війни у 1449 році, коли ойратський Есен-тайші, фактичний лідер монголів, намірився завоювати Китай і відтворити монгольську Юанську імперію зразка часів Хубілай-хана.
Влітку 1449 двадцятитисячна монголо-ойратська армія на чолі з Есен-тайшф вторглася на територію Китаю і, розділившись на три групи, рушила у напрямку до Пекіну. 4 серпня величезна китайська армія династії Мін виступила в похід під командуванням імператора Чжу Цічжень. Головний євнух (міністерства) Відомства ритуалів Ван Чжень, що став фактично другою особою після імператора, умовив молодого монарха здійснити переможний марш-кидок на північ і розгромити ойратського Есена на території Монголії. Самовпевненість величезного китайського війська і китайського імператора що домагався втілення цієї ідеї незабаром стала очевидною.
Генеральна битва відбулася 1 вересня 1449 в місцевості Туму, на північний захід від гори Хуайлай в сучасній провінції Хебей. Зустрівши величезну китайську армію що набагато перевершувала за чисельністю ойратське військо, ойрати завдали їй нищівної поразки. Багато вищих сановників імперії загинули на полі бою, в запеклій рубці, в тому числі і Ван Чжень. Імператор і багато придворних потрапили в полон до ойратів (калмиків).
Есен вважав, що полонений імператор — це вагома карта, і припинив військові дії повернувшись до ойратських кочовищ. Обраною Пекіна ж зайнявся енергійний китайський полководець Юй Цянь, який звів на престол нового імператора, молодшого брата Чжу Цічжен — Чжу Ціюя. Наслідуючи радам придворних китайських міністрів-євнухів і відхиливши пропозиції Есена про викуп імператора, Юй заявив, що країна важливіша за життя імператора. Есен, так і не домігшись викупу від китайців, через чотири роки за порадою своєї дружини відпустив імператора, з яким розстався вже як з другом. Сам же лідер ойратів зустрів жорстку критику за свою непродуману політику і через шість років після Тумуської битви (по китайськи — катастрофа) був зрадницькі убитий підкореними родичами страченого їм монгольського аристократа.
Тумуська катастрофа вважається однією з найбільших військових поразок китайської Імперії Мін.
У 1578 відбулася битва на річці Іртиш між ойратами і халха-монголами. Пізніше частина ойратів відкочувала на європейські терени що поклало початок сучасним калмикам.
Ойрати досягли піку могутності під керівництвом Галдана Бошогту (1670—1697), а також його спадкоємців — Цеван Рабдана (у 1697—1727) і Галдан-Церена (у 1727—1745), коли в регіоні між Алтаєм і Тянь-Шанем виникло Джунгарське ханство (від Jagun Gar — ліва рука) — цей регіон згодом став відомий як Джунгарія.
У XVII столітті чотири монголомовних ойратських народи — зюнгари, дербети, хошути, торгути після підкорення південних монголів маньчжурської династією Цин, створили на заході Монголії Дербен Ойрад Нутуг — в перекладі з калмицької (ойратської) мови — «Союз Чотирьох ойрат» або «Держава Чотирьох ойрат», в науковому світі знана як Джунгарське ханство (в перекладі з монгольської «джун гар», або «зюн гар»-«ліва рука», колись — ліве крило монгольського війська, яке складали при Чингіз-хані і його нащадках — ойрати). Джунгарами (зюнгарами) називали тому також всіх підданих цього ханства.
Територія, на якій воно знаходилося, називалася (і називається) Джунгарія. У мусульманських і в українських історичних джерелах що перейняли від них цю назву ойрати називалися і називаються калмиками або зюнгарами (зенгорами, джунгарами), в китайських джерелах — елютами, єдина ж історична самоназва цього народу що нині проживає на території Російської Федерації (Республіка Калмикія), Республіки Монголія (західномонгольські аймаки) і Китаю (Синьцзян-Уйгурський автономна префектура) — ойрати (в ойрат-калмицькій вимові — «өрд»).
У 1755—1759 роках в результаті внутрішніх міжусобиць і громадянської війни, викликаних чварами і боротьбою правлячої еліти Джунгарії за престол Джунгарського ханства, один з представників і претендентів на престол Джунгарської держави (ханства) Амурсана, що подівався за допомогою маньчжурів-китайців захопити престол, закликав на допомогу війська манчжурської династії Цін, ця держава була захоплена. При цьому територія Джунгарського ханства була оточена двома Манчжурсько-китайськими арміями — близько півмільйона вояків. Було вбито близько 90 % тодішнього населення Джунгарії, в основному жінки, старі й діти. Один улус — близько десяти тисяч зюнгарів, дербетів, хойтів під керівництвом нойона (князя) Шееренга (Церена) з важкими боями пробився і вийшов на Волгу в Калмицьке ханство. Залишки деяких улусів джунгар пробилися в Афганістан, Бадахшан, Бухару і були прийняті на військову службу тамтешніми правителями. Після розгрому Джунгарського ханства Цінською імперією, вся територія колишнього ханства увійшла до складу Цінської імперії.
Тюркські народи, що входили до ойратського об'єднання Редагувати
Самоназвою алтайців, які входили до складу Джунгарського ханства ойратів, було слово «ойрот». Незважаючи на те, що алтайці відрізняються від монголів-ойратів тюркською мовою та релігією, вони перейняли у справжніх ойратів їхній етнонім.
Пам'ять про золотий вік алтайців у складі Джунгарського ханства відбилася на бурханізмі, національно-релігійному русі алтайців. До есхатологічних вірувань бурханістів належало очікування на прихід Ойрат-хана, який мав би відродити державу ойратів.
Алтайські націоналісти планували створення Республіки Ойрот на базі Каракорум-Алтайського округу. Після [[Громадянська війна в Росії |завоювання округу більшовиками]], у 1922 році на його основі була створена Ойротська автономна область у складі Алтайського краю. У 1948 p. вона була перейменована у Горно-Алтайську автономну область (зараз — Республіка Алтай).
Російський екзонім «калмаки» поширювався також на телеутів, що теж підпорядковувалися ойратським ханам. Частина з них, прийнявши іслам, під цією назвою увійшла до складу найсхіднішої групи сибірських татар.
Єнісейські киргизи, які також належали до Джунгарського ханства, склали основу хакаського народу.
Див. також Редагувати
Примітки Редагувати
- Бичурин Н. Я. (Иакинф). Историческое обозрение ойратов или калмыков с XV столетия до настоящего времени. 2-е издание, Элиста: Калмыцкое книжное издательство, 1991. (Текст печатается по изданию: Историческое обозрение ойратов или калмыков с XV столетия до настоящего времени. Сочинено Монахом Иакинфом. Санкт-Петербург. 1834. Типография Медицинского департамента Министерства внутренних дел.
- Банзаров Д. Об ойратах и уйгурах // Библіот. Восточн. Истор. Т. I, приложение V; перепечат. въ книгъ «Черная въра и другія статьи Дорджи Банзарова», подъ ред. Г. Н. Потанина, СПБ. 1891, стр. 84.
- Рамстедтъ Г.I. Этимологія имени Ойратъ // Сборник въ честь семидесятилетиія Г. Н. Потанина. Записки императорскаго русскаго географическаго общества по отдъленію этнографіи. Томъ XXXIV. Ред. А. Д. Рудневъ. С.-Петербургъ. Типография В.Ө. Киршбаума (отдъленіе), Новоисаакіевская, 20. 1909. с. 547—558.
- Убушаев Н. Н. Происхождение этнонима ойрат // Теегин герл. Свет в степи. № 3 (апрель-май), Элиста, 1994.
- Зокрема в окрузі Чугучак (м. Тачен) — до 30 тис. — і окрузі Ілі (м. Кульджа) — до 27 тис. ойрато-калмиків («монголів»)
- У тому числі в північно-західній Хайсі-Монголо-Тибетській автономній префектурі (м. Голмуд) — до 25 тис. ; у східній Хуаннань-Тибетській автономній префектурі — до 30 тис..; у північно-східній Хайбей-Тибетській автономній префектурі — до 14 тис. ойрато-калмиків («монголів»)
- Ілішкін М. Г. [http: //khurul.ru/?p=391 Участь ойрат-калмиків в політичній історії Тибету]
Посилання Редагувати
- Монголо-ойратські закони // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — 792 с. — ISBN 966-7492-03-6.