Парфія, Парфійське царство (лат. Parthia) — прадавня держава, що виникла близько 247 до н. е. на півдні та південному сході від Каспійського моря на території сучасного Туркменістану та підкорила в період розквіту своєї влади та політичного впливу (середина І ст. до н. е.) великі області від Межиріччя до кордонів Індії. Припинила існування в 220-ті роки.
| Парфянське царство | |
| Дата створення / заснування | 247 до н. е. |
|---|---|
| Офіційна резиденція | Ктезифон, Екбатана, Ніса, Asaakd, Рей, Сузи і Гекатомпіл |
| Названо на честь | Парфія |
| Засновник | Аршак I |
| Офіційна мова | Парфянська мова, койне, арамейська мова, Середньоперська мова і Старовавилонскийd |
| Культура | Великий Іран |
| Континент | Азія |
| Країна | Парфія |
| Столиця | Ніса, Ктезифон, Селевкія і Гекатомпіл |
| Форма правління | феодальна монархія |
| Посада голови держави | Король королів |
| Валюта | парфянські монетиd |
| Спільний кордон із | Римська імперія |
| Наступник | Держава Сасанідів |
| Замінений на | Месопотамія (римська провінція) |
| На заміну | Держава Селевкідів |
| Мова комунікації | Парфянська мова |
| Час/дата припинення існування | 224 |
| Офіційна релігія | Зороастризм і Мітраїзм |
| Категорія мап на Вікісховищі | d |
| Парфянське царство у Вікісховищі |
Координати: 33°05′36″ пн. ш. 44°34′50″ сх. д. / 33.09361111002777278° пн. ш. 44.5808333300277724° сх. д.
Імперія
|
Історія Парфії Редагувати
Після смерті Александра Македонського (323 до н. е.) його монархія незабаром розпалася на цілий ряд держав під владою правителів почасти грецького, почасти тубільного походження. Іран спочатку належав Селевкідам, володарям Сирії, але вже через кілька років після смерті Александра Великого тубілець Атропат заснував державу в Мідії, яка за його іменем одержала назву Атропатени. Значніші держави утворювалися на Сході — греко-бактрійська держава на крайньому північному сході Ірану (з 256 до н. е.) і Парфійське царство в Хорасані.
Біля 250 до н. е. сакське кочове плем'я парнів на чолі з Аршаком (родоначальником династії Аршакідів) вторглося у сатрапію Селевкідів Парфію (Парфієну), підкорило її та сусідню область Гірканію. Селевк II після невдалої спроби відновити свою владу в 230—227 до н. е. був вимушений визнати владу Аршакидів над Парфією. У 209 р. до н.е. Парфія була підкорена селевкідським царем Антіохом ІІІ, але незабаром відновила свою самостійність. Парни були асимільовані місцевими племенами — парфіянами.
Цар Парфії Мітрідат І (близько 170-138/137 до н. е.) відняв у Селевкідів східні сатрапії — Персію, більшу частину Межиріччя та Вірменію і завоював частину греко-бактрійської держави до Гіндукуша. Він першим прийняв титул царя царів, чим оголосив себе спадкоємцем Ахеменідів. Селевкіди не змогли відновити своє панування — армія селевкідського володаря Антіоха VII була розбита у 129 до н. е. Проте Парфії ще довгий час довелося відбиватися від сусідів. Стабілізація настала лише за Мітрідата ІІ (близько 123—88/87 до н. е.), який завоював Дрангіану, Арею та Маргіану, а також північне Межиріччя. Парфіяни активно втручалися в політичну боротьбу останніх Селевкідів у Сирії, під парфійським політичним впливом перебувала Велика Вірменія, де в 95 до н. е. був зведений на престол Тигран II.
Перший контакт між Парфією й Римом відбувся на початку І століття до н. е. під час війни римлян з понтійським царем Мітрідатом VI Євпатором). За згодою 92 до н. е. кордоном між Парфією й Римом був визнаний Євфрат. За парфійського царя Орода ІІ (близько 57—37/36 до н. е.) римські війська під командуванням Марка Ліцінія Красса вторглися в Межиріччя, що входило до складу Парфії, але зазнали нищівної поразки. До 40 до н. е. парфіяни захопили майже всю Малу Азію, Сирію і Палестину. Це загрожувало пануванню Риму, і в 39—37 до н. е. римляни відновили свій контроль над цими областями, однак поразка Марка Антонія (36 до н. е.) у Мідії від Атропатена призупинила просування Риму за Євфрат.
З часів Октавіана Августа римські імператори втручалися в міжусобиці за парфійський престол. Римляни спробували використовувати внутрішню боротьбу в Парфії між рабовласницькою знаттю грецьких і місцевих міст Межиріччя та Вавилонії, а також парфійською знаттю цих районів, які були зацікавлені в розвитку торгівлі з Римом, — і, з іншого боку, знаттю корінних районів Парфії, пов'язаної з кочовими племенами, яка займала непримиренну позицію стосовно Риму й прагнула до широких територіальних завоювань. Боротьба цих угрупувань вилилася в кілька громадянських війн і досягла свого апогею на початку І ст. У 43 році було придушене антипарфійське повстання в Селевкії на Тигрі, грецькі міста були позбавлені автономії, зросли антиелліністичні й антиримські тенденції. За Вологеза І (близько 51/52—79/80) була досягнута внутрішня стабілізація, яка дозволила знову вести активну політику, в результаті чого в 66 на престолі Великої Вірменії зміцнився брат Вологеза Тірідат І (див. Аршакіди).
Незабаром, однак, почався період занепаду Парфії, викликаний зростанням місцевого сепаратизму, постійними династичними незгодами й набігами кочівників-аланів. Це дозволило римлянам жорстоко спустошувати західні області Парфії. Найчутливішого удару парфіянам завдав Траян, завоювавши Вірменію і Месопотамію, та зайнявши Ктезифон. Але, хоча парфіянам вдавалося часом завдавати поразки римлянам (за Артабана V (216—226) римляни остаточно втратили Вірменію і частини Месопотамії), процес політичного розпаду держави було неможливо зупинити. Практично незалежними стали області Маргіана, Сакастан, Гірканія, Елам, Парса, Харакена, Хатра. Зовнішні й міжусобні війни виснажили країну. У Парсі, на батьківщині Кира та Дарія, почався рух, що поклав кінець пануванню парфіян. Ардашир, син Папака, онук Сасана, один з місцевих володарів, об'єднав під своєю владою весь Парс, після чого вступив у боротьбу з парфійськими Аршакідами. В 226 Артабан загинув у битві, і престол «царя царів» перейшов до династії Сасанідів.