Лі́вія (араб. ليبيا), офіційно Держа́ва Лі́вія (араб. دولة ليبيا, берб. ⵜⴰⵎⵓⵔⵜ ⵏ ⵍⵉⴱⵢⴰ Tamurt n Libya) — країна на півночі Африки, що на сході межує з Єгиптом, на південному сході — з Суданом, на півдні — з Чадом і Нігером, на заході — з Алжиром і Тунісом, з півночі омивається Середземним морем. Лівія є членом ООН, Ліги арабських держав, Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), Організації африканської єдності і Ісламського банку розвитку.
| Держава Лівія | |
| Гімн: ليبيا,ليبيا,ليبيا Лівія, Лівія, Лівія | |
| Столиця (та найбільше місто) | Триполі 32°54′ пн. ш. 13°11′ сх. д.country H G O |
| Офіційні мови | Арабська |
|---|---|
| Форма правління | Республіка |
| - Голова Президентської ради | Мухаммад аль-Манфи |
| - Прем'єр-міністр | Абд-аль-Хамид ад-Дубайба |
| Незалежність | |
| - від Італії | 10 лютого 1947 |
| - від опіки Франції/Великої Британії | 24 грудня 1951 |
| Площа | |
| - Загалом | 1,759,540 км² (17-те) |
| - Внутр. води | незначний % |
| Населення | |
| - перепис 2006 | 5.670.6881 |
| - Густота | 3,2/км² (218-те) |
| ВВП (ПКС) | 2006 р., оцінка |
| - Повний | $74,97 млрд (67-ме) |
| - На душу населення | 12.700 (58-ме) |
| ІЛР (2005) | ▼ 0.798 (середній) (64-те) |
| Валюта | Лівійський динар (LYD) |
| Часовий пояс | CET (UTC+1) |
| - Літній час | CEST (UTC+2) |
| Коди ISO 3166 | ly |
| Домен | .ly |
| Телефонний код | +218 |
|
Історія
Стародавній світ
Археологічні дані вказують, що ще 8000 років до нашої ери на території Лівії існували культури неоліту.
В історичний час Лівія асоціюється з територією під контролем інших держав і цивілізацій — це в першу чергу Фінікія, Карфаген, Стародавня Греція, Стародавній Рим, Королівство Вандалів, Візантія. Хоча в Лівії залишилися грецькі та римські руїни в Кирені, Лептіс-Магні і Сабраті, про ці культури залишилося мало свідчень.
За свідченнями Геродота, фінікійці організували в Лівії торгові пункти, через які купці з Тіра вели торгівлю з берберами (Геродот 430 до н. е. Історія т. 4). В V столітті до н. е. Карфаген, найбільша з фінікійських колоній, розширив свої володіння до всієї Північної Африки, створивши Пунічну цивілізацію. На лівійському узбережжі пунічними поселеннями були Еа (інакше Ея) ( лат. Oea, суч Триполі.) Лабдах (пізніше Лептіс-Магна), і Сабрата, Ці три міста отримали назву «Триполі» (буквально — три міста), і на цьому місці розташована сучасна столиця Лівії.
Давні греки зайняли Східну Лівію, коли емігранти з перенаселеного острова Тера за порадою Дельфійського оракула стали шукати собі місце поселення в Північній Африці. 631 року до н. е. вони заснували місто Кирена. За 200 років вони заснували ще чотири значущих міста: Барка (Аль-Мардж); Евхеспаріди (пізніше Береніка, зараз Бенгазі); Тевхіра (пізніше Арсиноя, зараз Тукра); і Аполлонія Киренська (Суса), порт Кирени. Разом із Киреною ці міста утворили Пентаполіс («п'ять міст»).
Римляни об'єднали обидва райони Лівії, і протягом 400 років Триполітанія й Киренаїка вважалися квітучими римськими провінціями. Попри панування римських торговців і військових, загальний характер міст залишався грецьким і пунічним.
У V столітті н. е. Триполітанія була захоплена вандалами. У VI—VII століттях Лівія входила до складу Візантії. У 642—643 роках була завойована арабами і включена до складу Арабського халіфату.
Середньовіччя
Переселення до Лівії в XI столітті арабських племен (бану хіляль і бану сулеймен) призвело до поступової арабізації місцевого населення. Поширився іслам. Процес феодалізації арабської військової знаті супроводжувався позбавленням берберських вождів їх прав і привілеїв. Берберські вожді неодноразово повставали проти арабів, але щоразу були розгромлені.
1551 року Лівія була захоплена Османською імперією. З початку XVII століття Лівією управляли яничарські беї. Вони перетворили узбережжі на базу для піратства в Середземному морі.
1711 року в Лівії утвердилася місцева династія Караманлі, було створено фактично незалежну державу. Васальна залежність від Османської імперії обмежувалася сплатою данини й визнанням духовного верховенства султана.
ХІХ та початок ХХ століття
1819 року правитель Лівії Юсеф-паша під загрозою військових дій англійської та французької ескадр був змушений підписати декларацію про припинення піратства. 1830 року було підписано торговельний договір із Францією.
1835 року після народного повстання проти високих податків і в результаті внутрішньодинастичної боротьби династія Караманлі втратила владу, й Османська імперія відновила режим прямого управління Лівією.
У середині XIX століття османською владою в Лівії були здійснені реформи — заборонено рабство й работоргівля (1855 року), 1858 відкрито перший світський навчальний заклад, побудовано друкарню, де в 1866 почала друкуватися перша лівійська газета.
До 1911 року Лівія входила до складу Османської імперії. З 1911 по 1942 рр. була італійською колонією. У 1943 році в результаті розгрому військ італо-німецької коаліції Лівія була окупована Великою Британією і Францією.
Королівство
24 грудня 1951 року Лівію було проголошено незалежною суверенною державою — Сполученим Королівством Лівія на чолі з королем Ідрисом I.
Джамахірія
Полковник Каддафі скинув короля в путчі 1969 року, встановив Революційну раду й оголосив країну однопартійною Арабською соціалістичною республікою. Із цього часу зовнішня й внутрішня політика Лівії була підпорядкована амбіціям Каддафі. У 1972-82 було відкинуто федерації з Чадом, Єгиптом і Сирією. 1986 року США звинуватили Каддафі у терористичній діяльності й бомбардували його штаб, 1989 року було збито два лівійських літака.
Громадянська війна у Лівії
2011 року, водночас з іншими подіями так званої «Арабської весни», у Лівії розпочалися масові акції протесту проти режиму Каддафі, які переросли в громадянську війну. 20 жовтня 2011 року Муаммар Каддафі, якого було захоплено в місті Сирт, помер від поранень. 9 серпня 2012 року Національна перехідна рада офіційно передала владу обраному за місяць перед цим парламенту країни — Загальному національному конгресу.
Станом на 2021 рік Лівія поділена між урядом національної згоди в Триполі, підтримуваним ООН, а також Туреччиною та Катаром, та адміністрацією, яка контролює східні території. Сили на чолі з Халіфою Хафтаром підтримують Росія, Єгипет та Об'єднані Арабські Емірати. У жовтні 2021 року сторони, які протистоять у лівійському конфлікті, підписали угоду про виведення іноземних збройних сил із Лівії, що зруйнована третьою громадянською війною.
Географія
У Лівії переважають пустелі. Площа пустель становить 98 % території[джерело?] (Серір-Каланшо, Ідехан-Мурзук, Ідехан-Убарі та ін.) На півдні — кам'янисте нагір'я Тібесті (г. Бетте — 2286 м), на півночі — плато Ель-Ахдар (до 876 м). Вздовж узбережжя протягаються низовини Джефара, Сирт і Киренаїка. Рік немає. Є численні невеликі пересихаючі озера — сабхі (себха). Клімат тропічний, на узбережжі — субтропічний.
Берегова лінія Лівії в центральній частині узбережжя глибоко вдається в суходіл, утворюючи затоку Сідра (Великий Сирт), де пустеля підходить до Середземного моря. На північному сході країни розташоване найвище та найнаселеніше плато Барк-ель-Байда, що складає ядро Киренаїки. На північному заході розташована Триполітанія, а на півдні — западина Феццан, віддалена на сотні кілометрів від узбережжя.
Адміністративний поділ
Адміністративно Лівія поділяється на 22 муніципалітети. Теперішній вид адніністративного поділу був запроваджений 2007 року. У попередньому устрої (з 2001 по 2007) було 32 муніципалітети[джерело?].
| Назва арабською | Назва українською | Номер |
|---|---|---|
| البطنان | Ель-Бутнан | 1 |
| درنة | Дерна | 2 |
| الجبل الاخضر | Ель-Джебал Ель-Ахдар | 3 |
| المرج | Ель-Мардж | 4 |
| بنغازي | Бенгазі | 5 |
| الواحات | Ель-Вахат | 6 |
| الكفرة | Ель-Куфра | 7 |
| سرت | Сирт | 8 |
| مصراتة | Місурата | 9 |
| المرقب | Ель-Марґаб | 10 |
| طرابلس | Тарабулус | 11 |
| الجفارة | Ель-Джифара | 12 |
| الزاوية | Ез-Завія | 13 |
| النقاط الخمس | Ен-Нуґат ель-Хумс | 14 |
| الجبل الغربي | Ель-Джабал-ель-Ґарбі | 15 |
| نالوت | Налут | 16 |
| الجفرة | Ель-Джуфра | 17 |
| وادي الشاطئ | Ваді-еш-Шаті | 18 |
| سبها | Сабха | 19 |
| وادي الحياة | Ваді-ель-Хаят | 20 |
| غات | Гат | 21 |
| مرزق | Марзук | 22 |
Економіка
Основні галузі промисловості: нафтовидобувна та нафтопереробна, харчова, текстильна, цементна, металургійна. Найбільшу частку валової промислової продукції дає нафтовидобувна та нафтопереробна промисловість. Транспорт — автомобільний, морський, трубопровідний. Декілька міжнародних авіаліній забезпечують сполучення Триполі й Бенгазі з країнами Європи і США.
За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]: ВВП — $ 32,9 млрд (1994). Темп зростання ВВП — (-2 %, 2001). ВВП на душу населення — $ 6510 (1994). Імпорт — продукти харчування, машини, текстиль, транспортне обладнання (г. ч. Італія — 22,3 %; Німеччина — 12,0 %; Велика Британія — 8,9 %; Франція — 6,8 %; Туніс — 5 %). Експорт — нафта та нафтопродукти (г. ч. Італія — 41,3 %; Німеччина — 16,6 %; Іспанія — 10 %; Туреччина — 6 %; Франція — 3,6 %). Продаж нафти в 1997 приніс понад 95 % всієї суми експортних надходжень.
Див. також: Корисні копалини Лівії, Історія освоєння мінеральних ресурсів Лівії, Гірнича промисловість Лівії.
Державний устрій
У Лівії 1977 року було ухвалено декларацію, що визнала основним законом суспільства Коран. Фактично духовною конституцією Лівії можна вважати Зелену книгу, написану Муамаром Каддафі. У ній відкидаються всі традиційні органи влади (як фальшиві) й проголошується безпосереднє народне самоврядування — джамахірія. Партії заборонялися як інструмент диктаторських урядів, вибори — як обман демократії. Справжніми законами визнавалися релігія та звичаї.
Демографія
Населення
Чисельність населення — 6,46 млн (зокрема 167 тис. іноземних робітників, оцінка на липень 2009). Річний приріст — 2,1 %.
Населення Лівії відносно однорідне, більшість становлять лівійські араби, у південно-західній частині Триполітанії також мешкають бербери, у Феццані — невеликі групи туарегів, на південному сході — тубу. Також є невеликі громади греків, турків, італійців і мальтійців. Для населення Лівії характерно збереження аж до теперішнього часу (хоча і в значно послабленому вигляді) родоплемінної організації. Особливо це характерно для Киренаїки, Феццана й району Західних гір у Триполітанії.
Соціальна структура
Упродовж багатьох століть історичний розвиток кожної з двох основних областей Лівії — Триполітанії й Киренаїки — ішов власним шляхом. Саме тому соціальна однорідність більше виявляється на регіональному, а не на національному рівні. Розповсюдження на території Киренаїки в 19 столітті діяльності сенуситського ордена ще більше віддалило ці дві області, оскільки населення Триполітанії зберігало вірність нормативному сунітському ісламу. Сенуситський релігійно-історичний рух, засновником якого був дід колишнього короля Ідріса I, ставив за мету повернення до витоків ісламу. Населення Киренаїки складалося переважно з кочівників і напівкочівників, тоді як у Триполітанії сільське та міське населення переважно осідле. Для населення пустельної області Феццан характерна своєрідна соціальна організація. Також є невеликий прошарок торговців і нечисленна, але постійно зростаюча група чиновників, менеджерів і кваліфікованих фахівців. У прибережній зоні і у Феццані земля перебуває в індивідуальній приватній власності. Для районів із кочовим населенням характерне колективне володіння землею родоплемінними групами[джерело?].
Освіта
У період італійської колоніальної залежності в Лівії фактично не існувало системи освіти. Початок її активного розповсюдження припадає на часи британської військової адміністрації, а подальший розвиток відбувався після 1960-х років, коли до незалежної Лівії стали надходити значні кошти від продажу нафти. Освіта в країні безкоштовна на всіх рівнях й обов'язкова до 9 класу. У 1991—1992 в Лівії налічувалося 2744 початкових школи, 1555 середніх шкіл, 195 професійних і педагогічних коледжів. Діяли також 10 університетів і 10 педагогічних інститутів (враховуючи відділення університетів аль-Фаттах у Триполі й Гар'юніс у Бенгазі)[джерело?]. У початковій школі навчаються 1,4 млн дітей, в середній — 310,5 тис. учнів, в професійних училищах — 37 тис. і в системі вищої школи — 72,9 тис. студентів. Розвиток технічного навчання зумовлений головним чином потребами нафтової промисловості. У країні діють 14 науково-дослідних центрів. Держава надає матеріальну допомогу мережі ісламських навчальних закладів, зокрема ісламському університету в Ель-бейда, який є також центром релігійних досліджень. У Лівії видається близько 20 газет і журналів арабською та англійською мовами, кількість виданих книг невелика[джерело?].
Культура
Національні свята
- 1 вересня — День Великої Жовтневої революції (1969 р.)
- 2 березня — День проголошення Джамахірії (1977 р.)
- 28 березня — День евакуації англійських військових баз (1970 р.)
- 11 червня — День евакуації американських баз (1970 р.)
- 23 липня — Річниця Єгипетської революції (1952 р.)
- 7 жовтня — Вигнання італійських колонізаторів (1970 р.)
Основні релігійні свята:
- 'Ід іль-фі'тр — свято розговіння
- 'Ід іль-а'дха — свято жертвоприношення
- 'Ід іль-ма'улід — День народження пророка Мухаммада
Спорт
| Цей розділ статті ще не написано. |
Див. також
Примітки
- . Архів оригіналу за 29 листопада 2014. Процитовано 21 листопада 2014.
- ↑ . Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 31 жовтня 2021. Процитовано 31 жовтня 2021.
- Federal Research Division of the Library of Congress, (1987), «Climate & Hydrology of Libya», U.S. Library of Congress, Accessed July 15 2006
Джерела та література
Література
- Філіппо Томмазо Марінетті.Битва за Триполі (авдіокнига). Київ. Книгарня Кріпто-бар. 2019 р. (укр.)
- Муаммар іль-Каддафі. Зелена Авдіокнига.(араб.)(укр.)
- (англ.) Allow Qaddafi his probation // The Economist. — 2003. — № 34. — C. 14
- (англ.) Back in the fold // The Economist. — 2004. — № 39. — C. 54.
- (рос.) Антипов В. И. Ливия: Экономико-географический очерк. — М. : Мысль, 1992. — 160 с.
- (рос.) Васильев А. М. История Ливии в новейшее время. — М. : Наука, 1992. — 215 с.
- (рос.) Бартенев В. И. У истоков ливийской проблемы // Вестник московского университета. Сер. 8, история — 2007. — № 1. — С. 3–22.
- (рос.) Винницкий Д. Кадаффи-младший услышал голоса пустыни // Эхо планеты. — 2005. — № 47. — С. 35.
- (рос.) Галаджий И. Еще одна надежда Европы // Мировой рынок. — 2003. — № 6. — С. 18-21.
- (рос.) Егорин А. З. История Ливии в новейшее время. — М. : Наука, 1992. — 274 с.
- (рос.) Егорин А. З. Ливийская революция. — М. : Наука, 1998. — 307 с.
- (рос.) Егорин А. З. Современная Ливия. — М., 1996. — 344 с.
- (рос.) Каддафи М. Зеленая книга. — М. : Международные отношения, 1989. — 160 с.
- (рос.) Кеворков Л. С. Экономические санкции против Ливии и их последствия // Ближний Восток и современность. — М., 2000. — С. 60-69.
- (рос.) Кукушин В. Ю. Нефть и развитие: Ливия, Алжир. — М. : Наука, 1985. — 229 с.
- (рос.) Смирнова Г. И. Новые тенденции в социально-экономическом развитии Ливии // Арабский мир в конце ХХ века. — М., 1996. — С. 238—272.
- (рос.) Соловьев Ю. Н. Ливия после санкций // Эхо планеты. — 2003. — № 44. — С. 20-22.
- (рос.) Туров О. Конец вечной революции // Эксперт. — 2007. — № 31. — С. 48-55.
- (рос.) Усов М. Вспоминая Ливию // «Азия и Африка сегодня» (Москва). — 2007. — № 6. — С. 72-76.
- (рос.) Фатис В. Л. Ливия. — М. : Издательство «АСА», 1982. — 307 с.
Посилання
- (рос.) Записки ливийского мальчика [ 7 березня 2016 у Wayback Machine.] — погляд росіянина на Лівію із середини.
| Ця стаття потребує додаткових посилань на джерела для поліпшення її перевірності. (листопад 2014) |