Історія Чечні

Історія Чечні стосується історії чеченців та території регіону Чеченської республіки.

Доісторичний та античний період

Кременеві знаряддя епохи пізнього палеоліту виявлено біля сіл Балансу, Ведено та Ца-Ведено. Тут виявлено також місцезнаходження та окремі артефакти епохи мезоліту та неоліту. Декілька поховань епохи пізньої бронзової та ранньої залізної доби знайдені біля села Зандак у Ножай-Юртовському районі.

Біля села Гамурзієво в Інгушетії знайдено стоянку-майстерню та 30 кам'яних знарядь з андезиту. Її датували мустьєрською культурою (неандертальці). Кременеві знаряддя пізнього палеоліту виявлено в Єкажево в Інгушетії та Чечні біля сіл Балансу, Ведено, Ца-Ведено. У цьому ж регіоні знайдені стоянки мезоліту та неоліту.

Стаціонарних розкопок поки що проведено мало, однак, очевидно, що люди населяли території Інгушетії та Чечні в давньокам'яному столітті.

Енеоліт представлений поселеннями Курчалой та курганами на рівнині. У бронзовому столітті біля Чечні були Майкопська та Куро-аракськая культури. На зміну їм прийшла Північнокавказька культура. У степах на північ від річки Терек є пам'ятники Ямної та Катакомбної культур. Носії нахських мов залишили по собі склепи та гробниці в горах, ґрунтові могили. Пізня бронза представлена Каякентсько-Харачоєвською та Кобанською культурами, остання представлена багатьма археологічними пам'ятками на території Чечні. Люди, що жили в цей період, мали контакти зі скіфами та савроматами в період залізного віку. Потім почалася сарматська культура, а на сході передгірної зони жило місцеве населення, яке збереглося до Середньовіччя.

Грузинський історик Георгій Мелікішвілі стверджував, що хоча є свідчення поселення нахів у районах Південного Кавказу, це не виключає можливості їх проживання і на Північному Кавказі.

Зокрема, чеченці були відомі як дзурдзуки, а інгуші як глігви. Так, радянський історик-кавказознавець Аркадій Гольдштейн у своїй роботі вказує: «У гірську Інгушетію перебувають грузинські місіонери, тут будується християнські храми, у грузинських анналах з'являються згадки про дзурдзуки та глігви.»

Середньовіччя

Чеченець і Лезгин. Ілюстрація до «Этнографическое описание народов России» (1862)

Згадки про перші державні утворення на території Чечні належать до кінця раннього середньовіччя. З IX століття рівнинна частина сучасної території Чечні входила до складу Аланського царства. У горах і рівнині жили прямі предки чеченців — плем'я нохчо (нохчій).

Мапа Європи 1400 року Генріха Кіперта. Місце розселення чеченців відмічено як Tschetschenzen.

У XIII столітті в результаті нашестя монголів предки чеченців змушені були покинути рівнинні райони та піти в гори, що, поза сумнівом, затримало суспільно-економічний розвиток чеченського суспільства.

У XIV столітті чеченці утворили ранньофеодальну державу Сімсім, знищену пізніше військами Тимура.

Після розпаду Золотої Орди рівнинні райони сучасної Чеченської республіки потрапили під контроль кабардинських та дагестанських феодалів. Витіснені з рівнинних земель, які протягом кількох століть контролювалися кочовими та напівкочовими тюркомовними племенами, чеченці до XVI століття жили в основному в горах, поділяючись на територіальні групи, які отримували назви від гір, річок тощо (мічиківці, качкаликівці, ічкеринці, чеберлівці, шатоївці, аккінці, та інші), поблизу яких вони проживали. До цього періоду відноситься виникнення та формування тайпової структури чеченського суспільства.

З XVI століття частина чеченців почала поступово повертатися з гірських районів на Чеченську рівнину, в долину Терека, на береги Сунжі та Аргуна. Як писав знавець чеченської історії та культури Абдулхалім Саламов, «Страшна земельна тіснота, голод штовхали чечено-інгушські племена з гірських круч і тіснин до огрядних площинних земель. За багатовікову історію вони неодноразово виходили до притеречних просторів і змушені були знову ховатися в гори під тиском сильнішого супротивника». Переселяючись на рівнинні землі, чеченці та інгуші спочатку утворювали невеликі компактні села з окремих більш-менш відомих однойменних тайпових (родових) товариств, причому деякі села на рівнині зберегли за собою назви тих, родоначальники яких були засновниками тих чи інших сіл.

До цього часу належить початок експансії Московією Північного Кавказу, Західного Прикаспію, що послідувала за розгромом Астраханського ханства. Союзником Московського царства в цьому регіоні стали кабардинські князі, що зазнавали посиленого тиску з боку Кримського ханства — васала Османської імперії — та Тарковського шамхальства.

Перші поселенці-козаки, однак, з'явилися на Тереку задовго до цього. Вже в першій половині XVI століття козацькі містечка розташовувалися на правобережжі Терека «на гребенях», тобто на східних і північних схилах Терського хребта, біля впадання річки Аргун у Сунжу, звідки й пішла їхня назва — гребенські козаки. Гребенці заселяли переважно басейн середньої течії Терека та Сунжі. У XVI столітті сюди переселилися донські козаки з річки Калитви.

До другої половини XVI століття відносяться перші письмові свідчення московитської влади про контакти з чеченцями. У 1570-і роки один з найбільших чеченських володарів князь Ших-мурза Окоцький встановив зв'язки з Москвою, до Москви прибуло перше чеченське посольство, що клопотало про прийняття чеченців під московитське заступництво. Федір I Іванович видав грамоту. У листі до царя Ших Окоцький повідомляє про те, що взяли 7 міст, у тому числі Індрі (Ендірей). Проте вже у 1610 році, після його вбивства та повалення його спадкоємця Батая, Окоцьке князівство було захоплене кумицькими князями.

З кінця XVI століття на Північний Кавказ рушило багато козаків-переселенців з Дону, Волги, Хопра. Вони склали низове, власне «терське» козацтво, яке сформувалося пізніше гребенського (у XVI—XVIII століттях) за активної участі вихідців із сусідніх народів. Багато православних осетинів і черкесів, що тікали від османського і перського гніту грузини й вірмени приймалися в козацтво та остаточно зливались з ним. Ця багатонаціональна за своїм походженням спільність і склала основу Терського козацького війська, офіційною датою утворення якого вважається 1577 рік.

Гребенські козаки першими безпосередньо зіткнулися з набігами сусідів-горців, що з метою захоплення худоби та іншого видобутку, а також полонених, яких або перетворювали на рабів, або повертали за викуп. Це призводило до неминучих сутичок, у ході яких козаки здійснювали спустошливі напади на чеченські аули. Попри це, у XVI—XVII століттях відносини між козаками та чеченцями мали характер щодо мирного співіснування: між ними розвивалися торговельні зв'язки, зав'язувалися кунацькі й навіть родинні стосунки. Козаки запозичили у чеченців та інших гірських народів елементи одягу та озброєння; своєю чергою, чеченці переймали у козаків деякі елементи господарського устрою. Чеченці виступали в походи разом із кабардинцями та терськими козаками проти Кримського ханства, Османської імперії та Персії.

У 1627, 1645 та 1657-1658 роках ряд товариств східної Чечні прийняв присягу на вірність Росії, але в другій половині XVII століття вони потрапили в залежність від кабардинських, кумицьких та тушетських феодалів. Коли в Чечні у зв'язку з повсюдним освоєнням рівнинних земель відбувалися розбрат і зіткнення між чеченськими тайпами, чеченці запрошували сторонніх князів як незалежні нейтральні судді для вирішення спорів і земельних прав між ними. Якщо траплялося, що з-поміж них селилися іноземці з вищих станів, вони теж втрачали своє високе походження і порівнювалися з чеченцями. Московитська ж влада, встановлюючи свій вплив над гірськими народами, насамперед спиралася на місцевих феодалів. У цих умовах (за відсутності феодалів у чеченців) Москва стала насаджувати в Чечні владу сусідніх феодалів, насамперед кабардинських і дагестанських — Айдемірових, Чапалових, Турлових, Казбулатових, Черкаських та інших. Закріплюючи союз з ними, царська влада стала навіть виплачувати їм з казни 50 рублів на рік. Самі ці феодали наполегливо прагнули співпрацювати з московитською адміністрацією, розуміючи, що без її підтримки їм не втримати свою владу над чеченцями. Марк Блієв вважав, що з першої третини XVIII століття в Чечні створювалася «російська система управління» — «… управління з допомогою дагестанських і кабардинських феодалів», і до середини XVIII століття вона «…набувала форми стійкої доктрини».

Проте, за даними генерала Григорія Орбеліані: «кабардинці поширили своє панування на інші кавказькі народи, але тільки чеченці воювали з ними вічно і не підкорялися їм». Наприкінці XVIII — початку XIX століть у тактичних інтересах російської влади було час від часу використовувати тезу про підвладність деяких гірських народностей Кабарді. Це дозволяло поширювати сферу впливу Російської імперії на суверенні або залежні від Туреччини території, які нібито були у васальній залежності від російської Кабарди. Повідомлення про те, що кабардинські «власники» з давніх-давен збирали данину з різних гірських народів, позбавлені підстави, і хоча якийсь період виплати податків мали місце, але пов'язано це було з часом, коли кабардинцям опікувалася Росія і постачала їм найсучасніше озброєння. Іван Дельпоццо також зазначає, що кабардинці користувалися військовою силою і заступництвом Російської Держави: «… Осетинці, Балкарці, Карачаївці, Абазинці, Інгушівці та Карабулаки [тобто орстхойці] є люди вільні, і хоча вони з деяких часів і платили їм [кабардинським «власникам»] податки, але це єдино послідувало від вищезазначеного предмета сили зброї Російського та заступництва їм, Кабардинцям, даного, і тоді ще Російський уряд у відсутності досконалої інформації про стан і вільність тих народів.» Відомо, що Кабарда була під російським заступництвом з XVI століття.

Про відношення кумицьких князів і чеченців генерал Єрмолов зазначає таке: «землі кумицьких андріївських, аксаївських та костеківських князів були «в більшості» населені чеченцями. Кумицькі князі «цілком були в їх залежності, і на власній землі своїй не інакше могли жити з деякою безпекою, як зробивши з ними зв'язки, або входячи в спорідненість. Жоден із князів кумикських не наважувався виїжджати, не будучи супроводжуваним чеченцем».

Таким чином, на кращих кумицьких землях, біля підніжжя лісистих Качкаликівських гір, утворилося широке чеченське населення, яке, на відміну від інших чеченських племен, стало називатися качкаликівським.

Іслам як панівна релігія

До XI століття вайнахи були політеїстами, поклонялися місцевим божествам. Серед них були поширені магія, знахарство, шанування священних гір, гаїв, дерев та ін. У XI-XII століття з Грузії та Візантії тут поширилося православ'я. Грузинські царі скеровували сюди проповідників, священиків, священні книги, допомагали створювати християнські храми. До XIII століття християнство стало основною релігією вайнахів, а вайнахські угруповання виступали союзниками Грузинського царства. Однак у зв'язку з падінням Візантії та ослабленням впливу Грузії християнство серед вайнахів занепало; одночасно відроджувалися старі політеїстичні вірування, й у XV—XVII століттях для вайнахів характерно змішання християнських і дохристиянських обрядів і вірувань.

У XIII-XV століття, в пору навали монголів та експансії Тимура, на рівнинній частині Чечні та Інгушетії й, зокрема, в окремих вайнахських суспільствах, таких як країна Сімсім, через Золоту Орду та Дагестан (від сусідів-кумиків) почав проникати іслам суннітського штибу. Жителі Східної та передгірної Чечні, а також передгірської Інгушетії були мусульманами вже у XVI столітті, але більшість населення гірської Чечні та Інгушетії прийняла іслам лише у XVII—XVIII століттях. Попри поширення ісламу в рівнинній та передгірній частині Чечні та Інгушетії, в горах ще живучи були язичницькі та християнські культи та обряди, які співіснували тут із новими, мусульманськими традиціями та обрядами.

Всупереч поширенню серед чеченців деяких загальних знань з ісламської догматики, а також мусульманських імен, позиції ісламу у головній сфері — сфері правових відносин — аж до кінця XVIII століття залишалися слабкими. Мусульманське право (шаріат) мало дуже вузьку сферу застосування; все суспільне життя чеченців, як і в доісламські часи, регулювалося переважно нормами звичайного права — адата, зберігачами та носіями якого були родові старійшини.

Твердження ісламу як панівної релігії чеченців відбувається з 1785 року, коли під мусульманськими гаслами починається визвольна боротьба проти російської колоніальної політики під проводом шейха Мансура спочатку в Чечні, а потім і на всьому Північному Кавказі. Заради найшвидшого прийняття горцями мусульманської релігії шейх Мансур, чеченець за походженням і уродженець села Алди, на чолі загону з наближеними, роз'їжджає гірськими селами Чечні та закликає тутешніх жителів до мусульманської віри.

XVIII століття

Протягом XVII — початку XVIII століть Кавказ стає об'єктом устремлінь та суперництва шахського Ірану та Османської імперії, з одного боку, та Росії, з іншого. У середині XVII століття сефевідський Іран, поділивши з Османською імперією сфери впливу в Закавказзі, спробував за допомогою ширванських та дагестанських союзників витіснити Росію із Західного Прикаспію та затвердити свою політичну гегемонію на Північному Кавказі від Дербента аж до річки Сун. Туреччина у причорноморській (західній) частині Північного Кавказу діяла через свого васала — Кримське ханство. У XVII столітті між Кримським ханством та чеченцями сталося побоїще, яке закінчилося розгромом 80-тисячних полчищ кримських татар. Виношуючи одночасно плани захоплення Північно-Східного Кавказу, Туреччина посилено засилала сюди своїх емісарів, головне завдання яких було залучення убік Туреччини феодальних верхів Дагестану, Кабарди, Чечні, Інгушетії, Азербайджану. Анексіоністські наміри Туреччини особливо посилилися після підписання невигідного для Росії Прутського миру (1711), за умовами якого Росія була змушена повернути Туреччини Азов і більше не тримати свого флоту на Азовському морі.

Початок XVIII століття відкриває нову сторінку в історії терського козацтва: втративши колишню «вольность», воно увійшло до складу збройних сил Росії, перетворилося на військово-служивий стан, на який було покладено захист південного кордону Росії на Кавказі. У місті Терки постійно проживали царські воєводи, тут був зосереджений великий військовий гарнізон, зберігалися військові та продовольчі запаси. Сюди приїжджали посли із Закавказзя, князі та мурзи Північного Кавказу. Однак зловживання царських воєвод, що перебували в Терському місті, призвели в 1708 році до повстання чеченців під проводом Мурата Кучукова. Воно було придушене російськими військами.

Петро I вважав, що Північний Кавказ зіграє велику роль посиленні військової могутності Росії та розвитку торгівлі на Близькому Сході. Економічні, політичні та культурні зв'язки народів Північного Кавказу з Росією почали розширюватися після того, як Петро побував тут під час Перського походу в 1722 році та встановив особисті контакти з багатьма місцевими володарями й князями. У 1722 році за 20 км від гирла річки Сулак російською владою було закладено нову фортецю — Святого Хреста, що стала новим економічним та адміністративним центром на Північному Кавказі та в Прикаспії. У 1735 році вона була скасована, і в тому ж році було засновано місто Кизляр.

На початку XVIII століття в російських джерелах за чеченцями закріплюється ця назва — на ім'я села Чечен-Аул, що утворився, ймовірно, в результаті переселення частини чеченців з гір на «площину», на річку Аргун. Перші походи, вписуючись у загальну стратегію активного просування Російської держави на Кавказ, не переслідували, однак, мети приєднання Чечні до Росії: йшлося лише про підтримку «спокою» на Тереку, що став на той час природним південним рубежем імперії. Головним приводом для військових походів служили постійні набіги чеченців на козацькі «містечка» на Тереку. До цього періоду в очах імперської влади чеченці здобули репутацію небезпечних розбійників, сусідство з якими доставляло постійне занепокоєння державним рубежам.

З 1721 по 1783 рік каральні експедиції російських військ до Чечні стають систематичними — у покарання за набіги, а також за вихід із покори чеченським власникам — кабардинським і кумицьким князям, від яких номінально користувалися російським заступництвом. У походах, окрім регулярних військ, беруть участь козаки, а також дружини, сформовані з покірних народів — калмиків, кабардинців, ногайців. Експедиції супроводжуються спаленням так званих «буйних» аулів та приведенням їх мешканців в особі родових старійшин до присяги на підданство Росії. З найвпливовіших сімей беруться заручники — аманати, які утримуються в російських фортець. Жорстокість військ породжувала у місцевого населення ненависть і бажання помсти, так що через якийсь час ситуація повторювалася.

Значні виступи були відзначені у 1707-1708, 1722, 1732, 1757-1758, 1760, 1770-1774, 1783 роках.

У 1708 році чеченці, ногайці, кумики і російські козаки-втікачі взяли штурмом Терську фортецю, це повстання очолював башкир Мурат. Російські війська придушили це повстання, Мурата було взято пораненим у полон і страчено.

У 1732 році під Чечен-Аулом зібралися до 10 тисяч озброєних гірняків під проводом іншого чеченського князя, Айдеміра, ними було вбито чеченського князя Казбулата і розгромлено російський загін полковника Коха.

У 1757 році з Чечен-Аула почали розсилатися «обурливі листи», які закликають гірняків озброїтися задля боротьби з наступом росіян на гірські землі. Приводом до повстання стало також невдоволення рівнинних чеченців міжусобицями гірських князів. У відповідь на це 1758 року російський генерал Фрауендорф вирушив до Чечні з військами у числі 5—6 тис. осіб. 22 квітня російські сили після короткого штурму зайняли ущелину Ханкала, але потім, не досягнувши практично жодного успіху, Фрауендорф був змушений повернутися до Кізляра, відкрито визнавши, що повсталі «у підкорення не прийшли».

Починаючи з другої половини XVIII століття Російська імперія робить нові кроки для зміцнення своїх позицій на Північному Кавказі та підкорення північнокавказьких народів. Початок було покладено насильницьким переселенням волзьких та донських козаків на річки Кубань та Терек. Російське командування будувало козацькі станиці та поселення на рівнинних землях, а в передгір'ях споруджувало військові фортеці. З заснуванням фортеці Моздок (1763) російське командування розпочало створення лівого флангу Кавказької укріпленої лінії, стали закладатися нові фортеці: Катериноградська (на річці Малці), Павловська (на річці Курі), Мар'їнська (на річці Золці), Георгіївська (на річці Підкумці) та Олександрівська (на річці Томузлівці). У 1769 році за указом Катерини II на Терек були переведені волзькі козаки, що розселилися між фортецею Моздок та гребенськими містечками, у станицях Галюгаївській, Наурській, Іщорській, Мекенській та Калинівській. Таким чином Терська лінія була значно посилена.

У 80-ті роки XVIII століття в Чечні на тлі взаємної ворожості та релігійного відчуження виник «шаріатський рух», який швидко набув антиросійського та антиколоніального забарвлення, вперше продемонструвавши на Кавказі ефективність гасла газавату — війни за віру.

У 1785 році пастух Ушурма з чеченського селища Алди проголосив себе імамом і прийняв ім'я Мансур, проповідуючи серед одноплемінників повернення до «чистого», «істинного», аскетичного ісламу, викорінення ворожих ісламу гірських звичаїв, пекла, а також оголошення газавату («богоугодної війни») проти тих, хто дотримується адати, потім — проти «невірних» (іновірців-гірняків) і, нарешті, проти росіян. За короткий час Мансур досяг широкого визнання в народі як імама, шейха і навіть пророка, придбав безліч прихильників не тільки в Чечні, а й у суміжних Інгушетії, Кабарді, Кумикії, Нагірному Дагестані. У самій Чечні різко зросла кількість мечетей, кількість мулл і шаріатських суддів (кадіїв). Російська влада, намагаючись придушити поширений релігійно-політичний виступ у зародку, направили в Алди проти Ушурми невеликий загін під командуванням полковника Пієрі. Похід закінчився невдачею: 6 липня 1785 року, натрапивши в лісі на чеченську засідку, загін був повністю знищений; загинув і сам Пієрі. Наступна каральна експедиція, в ході якої селище Алди було спалено, сколихнула всю Чечню: прибічники шейха Мансура здійснили низку наступальних дій проти укріплень та станиць Кавказької лінії. В результаті гарнізони, які займали укріплення від Моздока до Владикавказу, виявилися нездатними захистити дорогу до Грузії від нападів та пограбувань з боку чеченців. Внаслідок цього в 1786 році тільки що зведені укріплення (Потьомкіна, Григорипіль, Владикавказ) були залишені, і гарнізони їх були виведені на лінію. Почавшись у Чечні, повстання до 1787 року набуло особливо сильного розмаху серед адигів Північно-Західного Кавказу, за Кубанню. Туреччина, яка цього року вступила у війну з Росією, офіційно привласнила Мансуру титул імама і прагнула, діючи під прапором захисту ісламу, координувати свої військові зусилля з гірськими повстанцями. Боротьба з прибічниками шейха Мансура й османськими військами, які прийшли до них на допомогу, зажадала великих зусиль і коштувала Росії багатьох жертв. Декілька вдалих походів, а головне — перемога 30 вересня 1790 року генерала Германа над турецько-гірським загоном турецького паши Батал-бея на березі Кубані зламали сили шейха Мансура, і він з останніми загонами сховався в фортеці Анапа. 22 червня 1791 року, під час штурму та взяття російськими військами Анапи, шейх Мансур був поранений, захоплений у полон і помер на засланні в Соловецькому монастирі. У самій Чечні встановилося відносне затишшя, що переривається періодичними каральними експедиціями.

Господарське життя чеченців у XVIII — на початку XIX століть

Аргунська ущелина. Малюнок Василенко XIX століття.

Поселення Терта Малхіста (1913)

З найдавніших часів одним з основних занять чеченців та інгушів, як і сусідніх північнокавказьких народів, було землеробство. Обробка землі за умов гір вимагала великої праці. Щоб підготувати ділянку під ріллю, треба було звільнити її від чагарнику, лісу та каміння, розрівняти, удобрити, провести канави для зрошення. Для гірських районів Чечні та Інгушетії характерним було ведення терасного землеробства. Чеченці та інгуші, що жили на рівнині та в горах, здебільшого займалися екстенсивним землеробством, змінюючи орні земельні ділянки в міру їх виснаження. Крім того, як і на всьому Північному Кавказі, у гірських районах Чечні та Інгушетії на скелястих ділянках створювалися штучні поля шляхом перенесення сюди ґрунту з інших земельних ділянок.

Зрошення широко застосовувалося у горах, а й у рівнині. У горах, як правило, тераси зрошувалися за допомогою ариків, що підводяться до них. У рівнинній частині Чечні та Інгушетії горяни проводили від річок канали, якими під час посухи пускали воду на засіяні ділянки землі.

Для рівнинної Чечні та Інгушетії XVIII століття стало переломним періодом у розвитку землеробства, яке стає основною та провідною галуззю. На той час заселення вайнахами родючих рівнинних земель переважно завершилося, у результаті змінився і характер господарювання. Оселившись на «площині», чеченці та інгуші стали все впевненіше втягуватися в торговельно-економічні зв'язки з Росією та сусідніми північнокавказькими народами. У цих умовах основною галуззю господарства більшості населення стає землеробство. Рівнинна Чечня в кінці XVIII — початку XIX століття стає постачальником хліба не тільки для гірських товариств Північно-Східного Кавказу, але і вивозить його за кордон. Хліборобство поширювалося все далі на північ і розширювалося вільними землями за лівим берегом річки Терек і в його пониззі. Про розвиток зернового господарства у чеченських та інгушських селах говорить, зокрема, наявність численних водяних та ручних млинів. Російські фортеці та військові форпости, що склали Кавказьку укріплену лінію, стали місцем збуту сільськогосподарських продуктів, різних виробів місцевого виробництва, що також створювало сприятливі умови для розширення посівних площ та збільшення асортименту та кількості культур, що вирощуються. Між гірськими та рівнинними жителями відбувається більш точний поділ праці. Так, вайнахи, що в горах, одержуючи хліб від рівнинних жителів, могли займатися переважно скотарством.

XIX століття. Чечня у складі Російської імперії

Революція та Громадянська війна в Росії

Радянська Чечня

Чечня до 1936 року

Чечено-Інгушська АРСР

5 грудня 1936 року область було перетворено на Автономну Радянську Соціалістичну республіку. У січні 1940 року в Чечні розпочалося нове збройне антирадянське повстання під керівництвом Хасана Ісраїлова. Реальна чисельність банди Ісраїлова, включаючи впроваджених до її складу агентів НКВС, ніколи не перевищувала 14 осіб.

Німецько-радянська війна

Наприкінці серпня 1942 року війська вермахту (група армій «А») вийшли на рубіж Прохладний, Моздок, Іщерська, маючи намір прорвати радянську оборону і розвинути наступ по Алханчуртській долині у бік Грозного, Махачкали та Баку. Німці мали перевагу в артилерії у шість разів, у танках — у чотири рази.

Чеченська республіка Ічкерія

Чеченська революция

Джохар Дудаєв

Громадянська війна в Чечні

Перша російсько-чеченська війна

Міжвоєнна криза в Чечні

Друга російсько-чеченская війна

Російська окупація Чечні

Зміна етнічного складу населення Чечні наприкінці XX — на початку XXI століття

Відносини з Інгушетією

27 серпня 2012 року в Чечні було створено республіканську комісію зі встановлення адміністративного кордону з Інгушетією. Глава Інгушетії Юнус-Бек Євкуров висловився проти перегляду усталеного адміністративного кордону між Інгушетією та Чечнею. Він пише у своєму блозі, що спроба змінити відносини «приведе до конфлікту». У Грозному звинуватили владу сусіднього суб'єкта федерації в закріпленні в себе в односторонньому порядку спірних земель, а й у спробах захопити споконвічно чеченські території.

1 серпня 2012 року в Інгушетії було вбито організаторів нападу на родове село Кадирових Центорой. Глава Інгушетії Юнус-Бек Євкуров спростував інформацію про проведення в селищі Галашки спецоперації чеченськими силовиками.4 серпня 2012 року Глава Чеченської республіки Рамзан Кадиров заявив, що керівник Інгушетії Юнус-Бек Євкуров не докладає належних зусиль для боротьби з терористичними угрупованнями, дорікнувши також Євкурова в «відвідування похорону бандитів». «З бойовиками необхідно нещадно боротися, тому у Рамзана Кадирова свої методи, а в мене свої»,— заявив Євкуров «Інтерфаксу». Він пробачив Рамзану Кадирову його висловлювання:

Зараз Священний місяць Рамадан, Всевишній велить нам прощати один одного.

—

26 вересня 2018 року було підписано договір про закріплення кордонів та обмін територіями між Інгушетією та Чечнею. 4 жовтня договір був ратифікований депутатами інгушського парламенту.

Див. також

• Вайнахські християни

Примітки

1. Ильясов, Лечи (23 грудня 2008). . Нохчалла (рос.). Архів оригіналу за 7 серпня 2020. Процитовано 10 липня 2022. 
2. Чеченская Республика (рос.). Большая российская енциклопедия. оригіналу за 20 лютого 2020. Процитовано 7 травня 2020. 
3. Бровина А.А. Полярная комиссия АН СССР: к истории изучения европейского Севера России в начале XX века // Исторический журнал: научные исследования. — 2016. — Т. 3, вип. 3 (1 березня). — С. 336—346. — ISSN 2222-1972. — DOI:10.7256/2222-1972.2016.3.18993. (рос.)
4. Ю. А. Лаврушин. Актуальные направления исследований квартера в ближайшей перспективе (по материалам Х всероссийского совещания по изучению четвертичного периода, москва, 25-29 сентября 2017 г.), «Стратиграфия. Геологическая корреляция» // Стратиграфия. — 2018. — Вип. 4 (24 жовтня). — С. 144—148. — ISSN 0869-592X. — DOI:10.7868/s0869592x18040087. (рос.)
5. Аркадий Гольштейн. Башни в горах. М.: Сов. художник, 1977. — 334 с., стр. 205.
6. История Чеченской Республики. Представительство МИД России в городе Грозном (рос.). оригіналу за 8 травня 2017. Процитовано 8 липня 2020. 
7. Саламов А. А. Из истории взаимоотношений чеченцев и ингушей с Россией и великим русским народом / XVI—XX вв. // Известия ЧИНИИ. Грозный, 1963. Т. III. Вып. I. С. 22.
8. Ахмадов Ш. Б. Чечня и Ингушетия в XVIII — начале XIX века (Очерки истории социально-экономического развития и общественно-политического устройства Чечни и Ингушетии в XVIII — начале XIX века). Монография. — Элиста: АПП «Джангар», 2002. — 528 с.
9. Кудрявцев А. В. Чеченцы в восстаниях и войнах XVIII—XIX веков // Вестник Евразии. 1999. № 1. (рос.). оригіналу за 6 травня 2021. Процитовано 8 липня 2020. 
10. Гродненский Н. Н. Первая чеченская. Минск: ФУАинформ, 2007. — 720 с. ISBN 985-6721-10-5
11. А.П. Берже. "Чечня и чеченцы". 1859 (рос.). оригіналу за 3 квітня 2021. Процитовано 30 листопада 2020. 
12. Т. 5 : Ч. 3. Эпоха реакции [1866-1892] Страница 313. Государственная публичная историческая библиотека России. оригіналу за 24 січня 2020. Процитовано 30 листопада 2020. 
13. Дербент – город трёх религий Доклады и сообщения Международной научно - практической конференции ( г . Дербент, 25 марта 2015 г .) Махачкала 2015. оригіналу за 27 січня 2022. Процитовано 30 листопада 2020. 
14. Г. Орбелиани. "Путешествие мое из Тифлиса до Петербурга" // Археолого-этнографический сборник, Вып. 1. Эльбрус. Нальчик. 1974. оригіналу за 21 жовтня 2020. Процитовано 19 жовтня 2020. 
15. Кипкеева З. Б. Северный Кавказ в Российской империи: народы, миграции, территории. — Ставрополь: Изд-во СГУ, 2008. оригіналу за 4 травня 2019. Процитовано 14 листопада 2020. 
16. АКАК, Т. 4. — Тифлис, 1870. — С. 879. (рос.)
17. Тотоев Ф. В. Общественный строй Чечни: вторая половина XVIII-40-е годы XIX века. — ГП КБР Республиканский полиграфкомбинат им. Революции 1905 г, 2009. — 374 с.
18. В.Б.Виноградов. [1] з джерела 11 липня 2022
19. Василий Потто. [2] з джерела 11 липня 2022
20. Айтберов Т. М. Аваро-чеченские правители из династии Турловых и их правовые памятник XVII века. — Махачкала, 2006
21. Ахмадов Ш. Б. Чечня и Ингушетия в XVIII — начале XIX века. (Очерки социально-экономического развития и общественно-политического устройства Чечни и Ингушетии в XVIII — начале XIX века). Монография. — Элиста: АПП «Джангар», 2002. — 528 с. оригіналу за 23 вересня 2015. Процитовано 24 грудня 2020. 
22. Вайнахи в XVI—XVIII вв. оригіналу за 29 листопада 2020. Процитовано 8 липня 2020. 
23. Шейх-Мансур // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
24. Ахмадов Я. З., Хасмагомадов Э. Х. История Чечни в XIX-XX веках. — М. : «Пульс», 2005. — С. 824. — 1200 прим. — ISBN 5-93486-046-1.
25. Гучмазов А., Траскунов М., Цкитишвили К. Закавказский фронт Вел. Отечеств. войны. Архів оригіналу за 21 грудня 2012. Процитовано 21 грудня 2009. 
26. В Чечне создана комиссия по установлению границы с Ингушетией. оригіналу за 15 травня 2021. Процитовано 8 липня 2020. 
27. Евкуров выступил против пересмотра чечено-ингушской границы (рос.). оригіналу за 6 березня 2021. Процитовано 8 липня 2020. 
28. Блог Евкурова. ru. оригіналу за 30 жовтня 2020. Процитовано 8 липня 2020. 
29. Краев не видно. Рамзан Кадыров попросил отделить Чечню от Ингушетии (рос.). оригіналу за 13 квітня 2021. Процитовано 8 липня 2020. 
30. В Ингушетии убиты организаторы нападения на родовое село Кадырова (рос.). оригіналу за 15 травня 2021. Процитовано 8 липня 2020. 
31. Евкуров опроверг слова Кадырова о спецоперации в Ингушетии (рос.). оригіналу за 6 березня 2021. Процитовано 8 липня 2020. 
32. Кадыров обвинил Евкурова в нежелании бороться с бандподпольем (рос.). оригіналу за 7 березня 2021. Процитовано 8 липня 2020. 
33. Глава Ингушетии ответил на критику Кадырова. оригіналу за 6 березня 2021. Процитовано 8 липня 2020. 
34. Евкуров простил Кадырова в «священный месяц Рамадан». оригіналу за 25 травня 2022. Процитовано 8 липня 2020. 

Посилання

• Історія Чечні
• Чеченці та Чечня
• Чеченська хроніка за всі століття
• Депортація чеченців у 1944-м році
• Депортація балкарців, кабардинців та інших народів СРСР (частина 2)
• Чечня через призму Карабаха
• Чеченське десятиліття Росії
• Уперта самосвідомість чеченців
• Олена Жупікова: «До питання про роззброєння Чечні у 1920—1925 роках»
• Олена Жупікова: «Повстанський рух на Північному Кавказі 1920—1925 років» — Документальні публікації та новітня вітчизняна історіографія
• Про небезпечну фальсифікацію вітчизняної історії у статті «Чеченська Республіка» у «Великої енциклопедії» видавництва «Терра»