Скоро́пис — форма кириличного письма, виникла з напівуставу в другій половині XIV століття, вживана зокрема в канцеляріях і приватному діловодстві, з якої у XIX столітті постало новочасне ручне письмо. Порівняно з півуставом скоропису притаманні: скорочування слів, виноси літер над рядком (з випусканням етимологічних -ъ, -ь, як і загалом зі спрощуванням правопису: без великого юса Ѫ, грецьких літер, без діакритичних надрядкових значків придиху й наголосу), варіації форми тих самих літер, залежно від їх сусідства, пов'язування літер у слові та закарлючкуваті розмахи пера. Форми літер скоропису змінювалися відповідно до канцелярських шкіл та місцевих традицій, зокрема в XVI — XVII століттях. У XVII столітті український скоропис відрізнявся від білоруського та російського як більшою пов'язаністю літер у слові, так і формою окремих літер (наприклад, б, в, ж, ї, ѣ, я). Уніфікація форм писаних літер (без виносу над рядок) у XVIII — XIX столітті як у канцеляріях, так і в школах призвела до виникнення в XIX столітті теперішнього ручного письма, причому на українських землях в Австрії й Угорщині збереглися й розвинулися окремі власні форми літер (наприклад, я, є, д, т).
Див. також Редагувати
Література Редагувати
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
Посилання Редагувати
- Скоропис // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 405.
| Це незавершена стаття з мовознавства. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |