Пунктуа́ція (лат. punctuatio: від punctum — «крапка») — система правил уживання на письмі розділових знаків і розділ мовознавчої науки про використання розділових знаків.
Пунктуація — нормована правописом система правил про вживання розділових знаків для розчленування тексту відповідно до його значеннєвологічних, синтаксичних та інтонаційних особливостей. У давніх рукописах уживалися на грецький лад: кома, крапка, чотири й три крапки, хрестик, рідше крапка-кома. Нинішня система розділових знаків (крапка, кома, знаки оклику й запитання, двокрапка, крапка з комою, розділка, риска, дужки, лапки, абзац, виділення письмівкою, а спершу й скісна риска) склалися у нас з поширенням друку в 16—17 ст. під зах. впливом. Різні засади вживання розділових знаків для членування тексту синтаксичного (комою виділяти звертання, відокремлені звороти, вставні слова, підрядні речення, одне головне від іншого), логічного (лапками виділяти цитати й іронічно вжиті слова, дужками вставний коментар до тексту, а абзацами логічно завершені частини тексту) та інтонаційного (паузи позначувати коротші — комою, а довші — крапкою, рискою, при недокінченій думці — трьома крапками; питальну інтонацію позначувати знаком запиту, а емфатичну — після вигуків і звертань — знаком оклику) перехрещуються і ті самі знаки уживаються в різних функціях. Окремі знаки уживаються ще й у ідеографічно-цінувальній функції (крапка — на вираз скорочення слова; знак запиту в дужках після цитати як вираз сумніву чи здивування; знак оклику в дужках там таки як вираз здивування, обурення, іронії чи підкреслення, що цитоване не є опискою). До синтаксично-логічного членування тексту належить і писання слів окремо, разом чи з розділкою. Найдавніші рукописи писали текст без поділу на слова (початковий і кінцевий склад слова могли інколи позначуватися значком акуту чи ґравісу, а у випадках назвучного голосного ще й значками придиху), а в 15—17 ст. друковані ще прийменники разом з ім'ям.
Пунктуація в українській мові
В українській мові вживаються одиничні (крапка, двокрапка, три крапки, кома, крапка з комою, тире, знак питання, знак оклику, знак виноски) та парні (дві коми, два тире, лапки, дужки) розділові знаки (пунктограми). Призначення розділових знаків — полегшити читачеві сприйняття змісту написаного:
- крапка ділить текст на речення;
- двокрапка відділяє одну частину від іншої, вказуючи на те, що в цій другій частині міститься пояснення, розкриття причини того, про що йшлося у першій;
- три крапки (багато крапок) вказує на те, що в реченні не всі його компоненти наявні, а речення не закінчене, обірване;
- кома розділяє граматично рівноправні частини простого чи складного речення;
- крапка з комою функціонально подібна до коми, але розділяє складні (або ускладнені) за будовою граматично рівноправні частини;
- тире розділяє головні частини речення (якщо вони виражені подібними лексично-граматичними категоріями), порівнювані мовні одиниці, частини складного безсполучникового речення, які перебувають в умовно-часових, протиставних та причинно-наслідкових зв'язках;
- знак питання ділить текст на речення, але разом з тим вказує на те, що речення містить у собі питання;
- знак оклику ділить текст на речення та вказує на експресивність мовлення, вигук;
- знак виноски — видільний, він вказує, що за словом, біля якого цей значок поставлений, має йти частина тексту, яка подається у порядковій частині сторінки або в кінці тексту;
- парні розділові знаки — дві коми, двоє тире, дужки, лапки — виділяють якийсь відрізок тексту (другорядні члени речення), коли є потреба його відокремити, вставні і вставлені слова, словосполучення, звертання.
Українська пунктуація побудована на структурному, смисловому та інтонаційному принципах.
Виділення речення на письмі
В усній мові на початок і кінець речення вказує відповідна інтонація. На письмі на початок речення вказує велика літера, на кінець — крапка, знак питання, знак оклику або три крапки.
У кінці розповідного і спонукального речень звичайно ставиться крапка. Якщо ж розповідне чи спонукальне речення вимовляється з особливою, піднесеною інтонацією, то в кінці такого речення ставиться знак оклику. У кінці питального речення ставиться знак питання. Якщо ж питальне речення вимовляється з особливим почуттям, то ставиться ще й знак оклику. Три крапки в кінці речення ставляться тоді, коли хочуть показати, що думка ще не закінчена або що треба зробити велику паузу.
Крапка
Крапка вживається:
- у кінці розповідного двоскладного чи односкладного речення (Ніч. Спека.);
- у кінці спонукального речення, якщо в ньому відсутня інтонація оклику або питання (Вирішить завдання. Зробіть коротенький аналіз речення.);
- у кінці графічно скороченого слова (напр.; і т. д.);
- для виділення приєднувальних конструкцій:
Будуть козаки подорожні проїжджати, твій голос зачувати, до могили будуть завертати. Бандуро моя (М. Пригара);
- після назв дійових осіб перед їх репліками в драматичних творах:
Василь. І довго це ти будеш чухатися?
Конюх. Вибачте, пане. Винен.
Кома
- одиночні коми ставляться між однорідними членами речення і між частинами складного речення (Я підвівся, поглянув їй у вічі). Якщо вжита одиночна кома, завжди робиться пауза.
- парні коми виділяють з обох боків деякі підрядні речення, відокремлені члени речення і внесення (звертання, вставні і вставлені слова та речення, слова-речення). Але одна з ком не ставиться, якщо відокремлена частина стоїть на початку речення або в його кінці (Не працюючи, нічого в житті не доб'єшся).
Кома вживається:
- між однорідними членами речення, безсполучниково або за допомогою протиставного сполучника (Він встав, потягнувся, підійшов до вікна);
- між частинами складного речення (У кав'ярні вони зустрілися з друзями, яких давно не бачили);
- при виділенні інтонацією і за смислом звертання, вставних і вставлених словосполучень і речень, відокремлених другорядних членів речення, а також уточнювальних слів, вигуків, стверджувальних часток і порівняльних зворотів (Пиши ж мені, друже, якщо матимеш час).
Крапка з комою, тире, двокрапка, дужки, три крапки і лапки, на відміну від коми, завжди пов'язані з інтонацією.
Крапка з комою
Крапка з комою ставиться там, де й одинична кома (тобто між однорідними членами речення і між частинами складного речення), якщо розділювані нею частини порівняно далекі за змістом або мають у собі розділові знаки. На місті крапки з комою завжди чується подовжена пауза.
Крапка з комою вживається:
- для виділення однотипних частин складного речення:
Шелестить пожовкле листя по діброві; гуляють хмари; сонце спить; ніде не чутно людської мови (Т. Шевченко);
- між поширеними членами речення:
Я люблю їхати на поле тоді, як ниви зеленіють та хвилюються зеленими хвилями; коли обважнілі колоски черкаються об голову, об вуха… (І. Нечуй-Левицький);
- у кінці рубрик:
Звуки бувають: 1) голосні; 2) приголосні та ін.
Двокрапка
Двокрапка вживається:
- у безсполучникових складних реченнях з різнотипними частинами, якщо друга частина розкриває загальний зміст першої або пояснює окрему її частину (Він врахував все: і що скаже він, і те, як його сприйме аудиторія, і навіть думку самого Миколи Петровича);
- після узагальнюючого слова перед однорідними членами речення (напр.: послідовність дій така: 1) довести, що речення складне; 2) з'ясувати вид складного речення та ін.);
- при прямій мові у випадку, коли слова автора їй передують (Петро нарешті вимовив: «Я впевнений, що це правда»).
Перед двокрапкою, як правило, тон підвищується, після неї робиться вичікувальна пауза, і далі слова промовляються звичайним тоном.
Три крапки
Три крапки вживаються:
- коли думка, що виказувалася у реченні, ще не закінчена (І так було з ним завжди… Він працював, працював, а нагороду за його працю одержували інші…)
- для передачі схвильованого, емоційного мовлення за допомогою обірваних, незакінчених речень (Василь… Але ж ми… Але ж я… Що ж нам робити?..)
- на місці розмовних пауз (Людей треба любити… прощати… Ось що головне…)
коли той, хто каже, хоче приховати свою думку, не розкриваючи її повністю (Вони зустрілися… Він і вона…);
- при використанні цитат, якщо цитата береться не з початку речення, або якщо цитата розірвана на декілька частин («…а по-друге, — закінчила Лариса, — хочу випустити новий альбом»).
Тире
Тире ставиться там, де й одинична та парні коми, а також там, де коми ставити не можна. Одиночне тире вказує на протиставлення (можна підставити а, але), наслідок, наступне пояснення або раптову зміну подій. Після одиничного тире робиться вичікувальна пауза і далі тон, як правило, підвищується:
Адже ми всі — люди!
Парні тире виділяють з обох боків частини речення. Частина, виділена парним тире, вимовляється підвищеним тоном:
І враз — заглушаючи всю метушню і ґвалт — по квартирі розляглися широкі і повнозвучні акорди рояля (Ю. Смолич).
Тире вживається:
- між присудком і підметом, якщо вони виражені однаковими лексично-граматичними категоріями (Справжня дружба — чисте джерело);
- на місці пропущеного члена або кількох членів речення: Сьогодні (є) — твій день народження;
- при відокремленій прикладці (Я так довго працював — завдяки твоїй підтримці — для того, щоб доказати самому собі: можу);
- перед узагальнюючим словом після однорідних членів речення (На пустирях, у рівчаках та неглибоких балках — скрізь росте ця невибаглива рослина);
- при вставлених конструкціях: Є віра — невже цього мало, — що ти в цьому місті живеш (Л. Первомайський);
- у безсполучникових реченнях з різнотипними частинами, якщо між ними є умовно-часовий або наслідковий зв'язок: Зійде сонце — утру сльози, ніхто не побачить (Т. Шевченко);
- якщо друга половина безсполучникового складного речення має значення протиставлення: Ще сонячні промені сплять — досвітні вогні вже горять (Л. Українка);
- між двома словами, які вказують на просторову, часову або кількісну межу: за цей період ми планували зібрати 15—20 тон яблук;
- при прямій мові для виділення слів автора; тире ставиться після іншого розділового знака; напр.: Він подумав, подумав, вимовив: — Ну що, хлопці? Зробимо? — і посміхнувся.
- перед кожною реплікою в діалозі; напр.:
Вчителька довго дивилася на Дмитра, спитала:
— І де все це ти вичитав?
— Як це вичитав? — обурився Дмитро
— Це я все сам придумав! — гордо відповів він.
Вчителька помовчала, потім вимовила:
— І що ж це в тебе за голова така?
Дужки
Дужки вживаються:
- одна дужка — після цифри або букви, якою позначаються перераховувані рубрики в тексті: Комп'ютер складається з: а) системного блока; б) монітора; в) клавіатури);
- дві дужки — для додаткової інформації, різноманітних уточнень, вказівок та таке ін.: Михайло Краснопудзенко народився 1985 р. (в серпні місяці) в м. Києві;
- при вставних і вставлених конструкціях: Що? (вона підійшла до нього ближче) Невже ти ще не зрозумів, чому я така?;
- для виділення ремарок після назви діючої особи в драматичних творах: Мар'яна (до Олексія). Чого ж ти чекаєш, любий?).
Частина, охоплена з двох боків дужками, вимовляється пониженим тоном.
Лапки
Лапки вживаються:
- при використанні цитат, які вводяться в авторське мовлення як самостійний текст (цитата починається з великої букви): Аристотель не приймав учення Платона про ідеї. «Платон мені друг, але істина — ще більший мій друг» — відомий його афоризм;
- при використанні цитат, які вводяться в авторський текст як частина цього тексту (цитата пишеться з маленької букви): Борис Буряк пише, що «в художній структурі сценаріїв і фільмів Олександра Довженка завжди присутній сам автор»;
- для виділення власних назв книг, літературних творів, газет, журналів, телевізійних програм, кінофільмів, підприємств, та таке ін. (СП «Зоря», журнал «Ровесник»);
- для виділення слів, вжитих у незвичному або іронічному значенні (такі слова вимовляються з особливою, підкресленою інтонацією): О, мій «великий»… — з неприховуваною іронією прошепотіла Олена, притуляючись до Анатолія.
Лапки не вживаються, якщо цитата є епіграфом.
Знак оклику
Знак оклику вживається:
- у кінці спонукального речення, якщо, крім спонукання, в реченні виражається емоційний стан того, хто говорить («А ну, відчиняй!» — вигукнув хтось за дверима);
- після звертання при емоційному його виділенні (— Хлопці! — покликав Олег Васильович — Швидко біжіть до мене!);
- у кінці розповідного речення, у якому виражається емоційний стан автора (Боже! Що ж ви наробили!).
Знак питання
Знак питання вживається:
- у кінці питального речення: Звідки ж ми такі?;
- у діалогах:
Микола. Слухайте, і чого ви оце все питаннями на питання відповідаєте?
Михайло. А ви як думаєте?
Знак виноски
Знак виноски вживається у документах для оформлення різноманітних уточнюючих відомостей та посилань. Виноска складається з двох пов'язаних частин: знака виноски та текста виноски.
Один документ може містити у собі як звичайні, так і кінцеві виноски:
- звичайні виноски використовуються для роз'яснення термінів і розташовуються, як правило, внизу кожної сторінки документа;
- кінцеві виноски найчастіше використовуються для посилань на першоджерела; розташовуються, як правило, у кінці документа.
Розділові знаки при прямій мові
- Пряма мова береться з обох боків в лапки, причому в лапки береться також і знак питання, знак оклику або три крапки, якщо вони в ній вживаються.
- Крапка і кома виносяться за лапки (але якщо вже є знак питання, знак оклику чи три крапки, ані кома, ані крапка вже не вживаються):
«Ганьба!» — несподівано закричав хтось на площі.
- Якщо слова автора стоять перед прямою мовою, то після них ставляться двокрапка з тире; пряма мова розпочинається з великої літери:
Тоді він нам і каже: — Що ж мені з вами робити?
- Якщо слова автора стоять всередині прямої мови, розриваючи її, то перед словами автора, а також після них ставиться тире:
— Ну ось і все. — подумав я. — Розпочалося…
- У випадку, коли речення першої частини прямої мови ще не закінчене, наступний її фрагмент пишеться з малої букви:
— Гляньте, — несподівано вигукнув Степан — ось там, попереду!
- Якщо слова автора стоять після прямої мови, то після прямої мови ставиться тире:
— Хлопці, все буде добре. — сказала мені Наталка.
- Якщо пряма мова передається в формі діалогу, кожна репліка починається з нового рядка, перед нею ставлять тире і не використовують лапок. Інші розділові знаки вживаються так само, як і звичайно при прямій мові:
— Пробачте, це ви Василь Романович? — Я. А ти ж хто будеш? — А я Таня. Дочка лісника. Ми ось тут недалеко живемо (І. Цюпа)
Розділові знаки при непрямій мові
При передачі прямої мови непрямою слова автора перетворюються на головного члена речення. Сама ж непряма мова стає підрядним реченням, причому особа займенників і дієслів в ній змінюється відповідно до тієї особи, від імені якої тепер передається чужа мова. Тому при непрямій мові вживання розділових знаків таке саме, як і звичайно на письмі: Він мав на увазі її слова про те, що вона добре співає.
Після непрямого запитання знак запитання не ставиться.
- Пряма мова
Вчитель раптом запитав: — Де Мар'яна?
- Непряма мова
Вчитель раптом запитав, де Мар'яна.
Розділові знаки у цитатах
У цитаті не можна нічого змінювати.
Якщо цитата наводиться не повністю, то пропуски в ній позначаються трьома крапками: Шевченкове «…треба миром, Громадою обух сталить…» завжди звучить як гасло…
Цитати можуть вживатися як:
- пряма мова (розділові знаки вживаються так само, як і при прямій мові):
Михайло Коцюбинський… в новелі «Intermezzo» писав: «Сонце! Я вдячний тобі. Ти сієш у мою душу золотий заспів — хто знає, що вийде з того насіння. Може, вогні?» (Н. Калениченко);
- доповнення авторського речення, виступаючи як його складова частина (цитата береться в лапки і розпочинається з малої букви):
Інколи літературу кінця римської республіки і початку імперії (І ст. до н. е. — ІІ ст. н. е.) об'єднують під назвою «римська класична література» або «римська класична література»;
- віршова цитата, записана у вигляді строфи (в лапки не береться):
Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б'ється — ожива, Як їх почує!… (Т. Шевченко);
- вказівка на джерело, яке стоїть безпосередньо після цитати (береться в дужки; після другої дужки ставиться крапка):
Найвища краса — краса вірності (О. Гончар).;
- епіграф (у лапки не береться; вказівка на джерело пишеться під епіграфом справа без дужок; крапка після неї не ставиться).
Література
| Вікіцитати містять висловлювання на тему: Пунктуація |
| Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Пунктуація |
- Український правопис. — К.: Наук. думка, 2012. — 288 c.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995., стор. 366.
- Грунський М., Мироненко М. Розділові знаки. — Харків — Київ, 1929.
- Коровицький І. Розділові знаки в українській мові. Рідна мова. — Ч. 2—3. — Вінниця, 1934.
- Булаховський Л. Українська пунктуація. Розділові знаки. — Київ — Львів, 1947.
- Практикум з правопису української мови. — Донецьк: ТОВ «ВКФ», «БАО», 2009. — 256 с.
- Сучасна українська мова. Пунктуація: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / М. Г. Яцимірська; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. — Л., 2002. — 286 c. — Бібліогр.: с. 281—282.
Посилання
- Пунктуація // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1963. — Т. 6, кн. XII : Літери По — Риз. — С. 1536. — 1000 екз.
- Пунктуація // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 298.
| Це незавершена стаття з мовознавства. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |