| Ця стаття є сирим перекладом з іншої мови. Можливо, вона створена за допомогою машинного перекладу або перекладачем, який недостатньо володіє обома мовами. (квітень 2020) |
Неовізантійський стиль (або стиль Візантійського Відродження) — архітектурний стиль, для якого була характерна орієнтація на візантійське мистецтво VI–VIII століть. Найчастіше використовувався задля релігійних і громадських будівель. Зародився у 1840-х роках у Західній Європі та досяг свого піку в останній чверті XIX століття в Російській імперії; ізольовані неовізантійські школи активно діяли у Югославії між світовими війнами.
Особливості стилю Редагувати
У храмів куполи мають, як правило, приосадкувату форму і розташовані на широких низьких барабанах, оперезаних віконною аркадою. Центральний купол більший від інших. Часто барабани малих куполів виступають з будівлі храму лише наполовину — або у вигляді апсид, або у вигляді барабанів, наполовину потопаючих у даху. Малі бані такої форми у візантійській архітектурі називаються конхами. Внутрішній об'єм храму традиційно не поділяється пілонами або хрестовими склепіннями, утворюючи таким чином єдиний церковний зал, що створює відчуття простору і здатний у деяких храмах вміщати декілька тисяч осіб.
Австрія і Німеччина Редагувати
Найранішні приклади нової візантійсько-романської архітектури включають в себе церкву Олександра Невського у Потсдамі російського архітектора Василя Стасова та абатство святого Воніфатія, закладене Людвігом I Баварським 1835 року і завершене 1840 року. Базиліка наслідувала правилам архітектури Равенни VI століття, хоча її коринфський ордер був явним відхиленням від історичного візантійського мистецтва. Тронний зал зовні романського замку Нойшванштайн, збудований Людвігом II Баварським, має неовізантійський інтер'єр та прикрашений мозаїчними зображеннями Юстиніана I та грецьких святих.
Данський архітектор Феофіл Гансен став прихильником стилю в 1850-ті роки. Його основні роботи належали до стилю неогрек, однак Гансен, як професор візантійського мистецтва у Віденському університеті, сформував покоління архітекторів, які популяризували неовізантійську архітектуру в Австро-Угорщині, Сербії та повоєнній Югославії. Самостійні неовізантійські роботи Гансена охоплюють грецьку православну церкву Святої Трійці (1856–1858) і євангелістську кірху (1858–1860) у Відні, яка була першим варіантом львівської каплиці Будинку військових інвалідів.
Російська імперія Редагувати
Софійський собор в Пушкіні (1782–1788) був раннім і ізольованим експериментом з візантійським стилем у неокласичній споруді. Цар Микола I зневажав справжнє візантійське мистецтво і сприяв так званому російсько-візантійському стилю, основоположником якого був Костянтин Тон.
Візантійське мистецтво, яке популяризували Григорій Гагарін і Девід Грімм, було визнане Олександром II офіційним стилем Православної Церкви Росії де-факто. Візантійська архітектура стала носієм православної експансії на рубежах імперії (Царство Польське, Крим, Кавказ). Тим не менше, тільки кілька будівель були завершені за царювання Олександра II через фінансові проблеми.
Олександр III надав перевагу російської тенденції відродження на основі архітектури Москві XVI–XVII століття і Ярославської традиції, але візантійська архітектура не була остаточно скинута з п'єдесталу, особливо для великих соборів. Неовізантійські собори зосереджені в західних провінціях (Польща, Литва), у промислових регіонах Уралу, місцях розташування армії та козачих військ на Кавказі та у Середній Азії. Архітектори Девід Грімм і Василь Косяков розробили унікальний національний тип однокупольного візантійського собору з чотирма симетричними вітрилами, який став стандартом де-факто у 1880 — 1890-х років.
Царювання Миколи II можна охарактеризувати поверненням до архітектури Софійського собору в Константинополі, найвідоміші собори того часу — Морський Нікольський собор у Кронштадті і собор у Поті. Ці проєкти були виконані із залізобетону, що дозволило прискорити графік будівництва; їх інтер'єри містяться чіткі посилання на сучасне мистецтво модерну. Російський неовізантійська традиція була припинена революцією 1917 року, але продовжена архітекторами-емігрантами в Югославії та Харбіні.
США Редагувати
У Сполучених Штатах неовізантійський стиль часто об'єднували з іншими неосередньовічними стилями, такими як неороманський стиль і неоготика, або навіть з новим іспанським колоніальним стилем.
Відомі американські приклади включають в себе багато будівель на території кампуса університету Райса у Техасі, церкву Непорочного Зачаття в Новому Орлеані, церкву Святого Франциска Сальського в Філадельфії, Кафедральний собор Сент-Луїса і базиліку Національної Святині Непорочного Зачаття, побудовану між 1920 і 1959 роками у Вашингтоні.
Велика Британія Редагувати
Католицький Вестмінстерський собор (1895–1903), збудований Джоном Френсісом Бентлі (1839–1902), є найбільшим і найяскравішим прикладом неовізантійського стилю у Британії. Починаючи приблизно з 1850 по 1880 рік у Бристолі існував так званий бристольський візантійський стиль, у якому поєднуються елементи візантійського стилю з мавританською архітектурою і який був популярний для промислових будівель.
Див. також Редагувати
Посилання Редагувати
- (рос.)
| Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Неовизантийська архитектура (за країнами) |