Хозарський протекторат над Херсоном

Хаза́рський протекторат — епізод в історії візантійського Херсона, коли на початку VIII століття місто протягом кількох років знаходилося у складі Хозарського каганату . Протекторат був встановлений на прохання самих містян та місцевої влади, яка побоювалася репресій, після того як у Константинополі в 705 році стався палацовий переворот і до влади повернувся імператор Юстиніан II, вкрай вороже налаштований до жителів Криму .

Хозарський протекторат над Херсоном
Країна	Візантійська імперія і Хозарський каганат
Місце розташування	Херсонес Таврійський
Дата й час	8 століття

Монета НБУ присвячена Херсонесу Таврійському

У місті за збереження місцевого самоврядування з'явився призначений хозарським каганом намісник . З джерел не ясно, в який саме момент і як це сталося. Відомо лише, що задіяні хозарами військові сили були незначними і візантійсько-хазарські відносини спочатку залишалися мирними. У 710–711 роках Юстиніан відправив проти Херсона три каральні експедиції, перша з яких повернула імператору контроль над містом і взяла в полон хозарського чиновника. Дві інші, як повідомляють візантійські хроністи, було відправлено, щоб повністю зруйнувати Херсон, Боспор та інші кримські міста. Їхні жителі, дізнавшись про небезпеку, що загрожує, теж звернулися до хозарів за захистом. Військові дії були зупинені хозарською армією, що підійшла, після чого хозари втрутилися у візантійську політику і відіграли визначальну роль у затвердженні нового імператора.

Передісторія

Візантійська імперія до 717 року . Вгорі праворуч територія Херсона, Сугдеї та кліматів Готії

«Базиліка 1935 року» у Херсонесі

На початку середньовіччя Херсон (так з IV століття н. е. став називатися Херсонес Таврійський) був віддаленим провінційним містом Візантійської імперії. Втративши значну частину колишнього античного процвітання, він продовжував залишатися великим міським центром і головним візантійським форпостом у Криму. Потужні фортечні стіни та вдале приморське розташування уберегли його від навал варварів. За весь час Великого переселення народів, коли в Крим послідовно вторгалися племена гунів, тюркютів, оногурів, хозар, що змінювали один одного, а після них угорців та печенігів, Херсон жодного разу не був завойований, хоча, часом, його мешканці, за висловом одного з джерел, «почувалися скоріше жителями в'язниці, ніж міста, з якого не сміли виходити» . Втім, періоди гострої конфронтації були винятком, а в нормі відносини херсонітів з варварською периферією були мирними, оскільки кочівники, що сусідили з містом, завжди потребували місцевої ремісничої продукції та візантійських предметів розкоші, а міські жителі — у сільськогосподарських товарах . У Південно-Західному Криму та на Керченському півострові існували й інші області з християнським візантинізованим населенням: портові міста Боспор та Сугдеа, у горах — архонства чи клімати Готії . Вони мали політичні та церковні зв'язки, як з Херсоном, так і з загальноімперською адміністрацією, але безпосередня влада варварів тут завжди відчувалася набагато сильніше, набагато більшою було й представництво автохтонного населення.

З хозарами Візантійська імперія вперше тісно зіткнулася під час своєї війни проти Сасанідського Ірану, у 626—630 роках. Хазари тоді надали візантійцям цінну військову допомогу, спільними зусиллями зруйнувавши Іран і завоювавши Закавказзя. Після того як у середині VII століття Хазарський каганат остаточно відокремився від Західного тюркського каганату і став самостійною державою, хозарсько-візантійське зближення стало ще актуальнішим, оскільки тепер замість Ірану їх новим спільним ворогом став Арабський халіфат (з 661 року з центром в Сирії та столицею в Дамаску), який незадовго до цього був завойовоаний. Хазари не мали спільних кордонів із володіннями Візантії, доки у 660-ті роки вони не розбили булгар та утвердилися у степах Приазов'я й Північного Причорномор'я, після чого їм відкрився шлях для експансії до Криму. Події, що відбулися, є першими і ранніми в письмових джерелах достовірними звістками про присутність хозар на півострові .

Солід імператора Юстиніана II

У 695 році у Візантії був повалений імператор Юстиніан II, який правив вже 10 років. Прийшовши до влади у 16-річному віці, він виявив себе як енергійна, але при цьому вкрай владна, запальна і жорстока людина, «нещадна до дійсних і уявних ворогів» . Крайню ступінь роздратування населення викликали введені їм нові податки, якими були обкладені як рядові жителі, а й вся знати, і навіть беззаконні методи, якими ці податки стягувалися.

Юстиниан между тем старался о построении дворцов и построил так называемую столовую Юстинианову и стены около дворца. <…> При сем в должность генерала-счетчика определил он какого-то аббата Феодота, который прежде жил в отшельничестве в теснинах Фракийских. Этот бедовый и слишком жестокий человек, требуя отчетов, налогов и взысканий, вешал на веревках и соломою подкуривал многих правителей государственных, людей знаменитых, не только должностных, но и частных жителей градских, и все это без вины, понапрасну, и без всякого предлога. Сверх того градоначальник по царскому повелению заключал в темницы весьма многих и заставлял томиться их там целые годы. Все это увеличило в народе ненависть к царю.

Приводом до повстання стала чутка про те, що Юстиніан збирається влаштувати в Константинополі нічне побиття народу і покарати патріарха. Переворот очолив воєначальник Леонтій, якого Юстиніан на три роки посадив у в'язницю через програну битву при Себастополісі . Леонтій:

Вошедши, отворил темницы, освободил многих заключенных благороднейших людей, от шести и до восьми лет томившихся в оковах, большею частью воинов, и вооруживши их вышел на площадь, восклицая: все христиане к святой Софии; и пославши по всем частям города, приказал восклицать те же слова.

Заручившись підтримкою патріарха, Леонтій заарештував Юстиніана. Вранці наступного він вивів поваленого імператора на іподром перед натовпом, але, незважаючи на заклики до розправи, великодушно зберіг йому життя. Юстиніану відрізали язик та ніс (за що він отримав прізвисько Рінотмет — «безносий») і відправили на заслання до Херсона.

Сам Леонтій, ставленик міської аристократії , протримався на імператорському троні недовго. Його коротке правління було наповнене гарячковою боротьбою проти зовнішніх ворогів. Через два роки в 697 році араби захопили візантійську Африку і «зі складу власного війська поставили там начальників» . Відправлена наступного року проти арабів морська експедиція спочатку діяла успішно, але у результаті змушена була відступити і, побоюючись покарання, підняла заколот. Війська рушили на столицю і проголосили новим імператором воєначальника Апсімара . Він також відрізав Леонтію ніс та ув'язнив того, а сам почав правити під ім'ям Тиберія III.

Змова проти Юстиніана

Близько 704 року, дізнавшись про повалення Леонтія, Юстиніан почав відкрито заявляти про свій намір повернутися до влади, часто виступаючи з промовами перед населенням. Жителям Херсона така перспектива не сподобалася. Побоюючись гніву імперської влади, вони повідомили про те, що відбувається в Константинополь, і зібралися або вбити Юстиніана, або ув'язненим відправити до столиці. Юстиніан утік із міста і сховався у гірській фортеці Дорос (імовірно, сучасний Мангуп) у Готії. Перебуваючи там, він почав шукати зустрічі з каганом Хазарії Ібузіром Главаном . Під час зустрічі каган з пошаною прийняв екс-імператора, ставши йому другом , і віддав за нього заміж свою сестру. Хазарське ім'я принцеси невідоме, при хрещенні її назвали Феодорою — на честь знаменитої дружини імператорської тезки — Юстиніана I.

Цистерна Базиліка в Константинополі, сучасний вигляд

Солід із портретом Юстиніана II та його сина Тиберія

З дозволу кагану Юстиніан переправився через Керченську протоку і оселився у Фанагорії . Тут при ньому постійно знаходилися двоє високопосадовців: особистий представник кагана Папац (можливо, був намісником Фанагорії) та правитель Боспора Валгіц. Коли Тиберію стало відомо про те, що сталося, він відправив до Ібузір Гляван власне посольство або навіть серію посольств . Обіцяючи щедру плату, він умовляв кагана видати Юстиніана або, у крайньому разі, просто надіслати його голову. Каган, мабуть, схилився до того, що прохання має сенс. Він відправив до Юстиніана варту під приводом охорони від змов, а насправді для фактичного арешту. І наказав Папацю та Валгіцу бути готовими вбити екс-імператора за першим же наказом. Однак через слугу кагана про змову стало відомо Феодорі, й вона розповіла все це своєму чоловікові. За існуючими джерелами справжнє ставлення кагана до імператора виглядає неясним. Феофан та Никифор (єдині основні інформатори про події) свідчать, що Юстиніана справді збиралися вбити. Але за деякими подальшими деталями в їх розповіді можна припускати, що стосунки обидвох правителів залишилися дружніми, а з іншого джерела відомо, що каган вже після тріумфального царювання Юстиніана відвідував Константинополь і отримав щедру πάκτα — данину . Зокрема, таку думку висловив Сергій Сорочан, звернувши увагу, що каган тільки формально прагнув виконати дану Тиберію обіцянку, а сам, спеціально влаштувавши втечу, чекав подальшого розвитку подій .

Вчасно попереджений Юстиніан вжив енергійних заходів для свого порятунку. Він запросив Папаца для бесіди віч-на-віч і задушив його струною. Потім так само вбив Валгіца. Після цього відіслав дружину до її брата в Хазарію, що можна однаково трактувати і як жест ображеного, і як турботу про її безпеку, а сам таємно втік із Фанагорії. На рибальському човні він дістався гавані Символу (Балаклава) неподалік Херсона. Там він таємно зв'язався з невеликою групою прихильників, які перебували на той час у місті, і разом з ними поплив на кораблі до гирла Дунаю . Звідти він звернувся за допомогою до правителя Дунайської Болгарії — хана Тервеля, пообіцявши йому значні преференції та руку своєї доньки. Тервель охоче відгукнувся на пропозицію і на чолі своєї армії разом з Юстиніаном вирушив до Константинополя. Простоявши під міськими стінами три дні, Юстиніан вночі у супроводі невеликого загону увійшов до міста підземним водопроводом і на цьому все закінчилося. Обидвох своїх попередників, Тиберія та Леонтія, Юстиніан стратив, спершу протягнувши їх по іподрому і потоптавши ногами. Булгар, які розбили намети прямо біля Влахернського палацу, він, як і обіцяв, щедро нагородив. Тервель був наділений титулом цезаря — наступним після імператорського за значимістю, що стало першим в історії Візантії фактом, коли такої посади удостоївся іноземець. Юстиніан подарував йому імператорський одяг, посадив поряд із собою на трон і наказав народу віддати такі самі почесті, як собі. Щоправда, друга з обіцянок, даних Тервелю, ймовірно, залишилася невиконаною. Про його одруження з донькою Юстиніана не згадує жодне джерело .

Здійснивши необхідні страти всіх своїх ворогів, Юстиніан відправив великий військовий флот до Хазарії, щоб повернути свою дружину. Флот дорогою потрапив у бурю і частково потонув. Можливо, Юстиніан сумнівався, що каган віддасть сестру добровільно, але той жодних перешкод чинити не став і чемно відповів імператору:

«О неразумный, неужели тебе было недостаточно двух или трёх кораблей, чтобы забрать свою жену и не погубить [при этом] столько людей? Или ты считаешь, что и её возьмешь в сражении? Знай, у тебя родился сын, пошли [за ними] и возьми их».

У 706 році Феодора та її син, названий Тиберієм, прибули до Константинополя. Юстиніан присвоїв їм титули августи та августа й офіційно коронував своїми співправителями. Ймовірно, тоді чи дещо пізніше столицю відвідав і сам каган. Його вшанування відбувалося в золотоголовій Базилиці , позаду Мілія (імовірно, це Цистерна Базиліка ). Там же були споруджені статуї Юстиніана та Феодори .

Поява хозар у Херсонесі

Руїни Херсонесу, сучасний вигляд

«Вежа Зенона». Вид з периболу

У якийсь момент часу між втечею Юстиніана та прибуттям до міста першої візантійської експедиції у 710 чи 711 році (про її дату див. нижче) у Херсонесі з'явилася хозарська адміністрація. У джерелах немає жодних подробиць щодо часу та конкретних обставин. Ясно тільки, що її ще не було в той час, коли Юстиніан жив у місті, інакше йому не довелося б шукати з хозарами контактів . Нічого не повідомляється і про наявність у місті будь-якої хозарської армії . Феофан та Никифор констатують, що поряд з протевонами (буквально «першими», так називали членів міської Ради з найзнатніших та найбагатших містян) і протополитом (букв. «першим громадянином», головою міста, який обирався зі складу протеонів) до влади входив тудун, що був тут «від імені кагана» .

...А Тудуна — архонта Херсона, бывшего там от лица хагана, и Зоила, первого гражданина по роду и племени, также и сорок других знатных мужей, протевонов Херсона...

Обидва автори називають його «архонтом» — це широкий термін, який у візантійських джерелах застосовувався як стандартний для варварських вождів будь-якого рангу, як государів та намісників, так і просто для представників знаті. У Тюркських каганатах «тудунами» називалися представники кагана, які прямували до підлеглих іноетнічних областей. Їхні функції полягали в нагляді за місцевими правителями та збором податків . Титул, як вважається, був запозичений тюрками з китайського tu't'ung — начальник цивільної адміністрації . Додаткова характеристика, яку дав Феофан, пояснюючи статус тудуна — «від імені» (греч. έκ προσώπου / «ек просопу») точно відповідає змісту посади і, можливо, як вважають багато дослідників, є буквальним перекладом . Такий самий вислів Феофан вживає стосовно хозарського представника у Фанагорії, який, таким чином, теж міг бути тудуном. Саме для Хазарії тудуни засвідчені джерелами ще двічі: вони згадуються в хозарському війську під час перебування хозар у Кавказькій Албанії в 628 році (як почесні вельможі, послані правителем з певним дорученням) та в епіграфічному написі на уламку кам'яної плити з Бахчисарайського музею. У цьому написі, який, як передбачається, походить з Гірського Криму і відноситься до VIII—IX ст, повідомляється про будівництво храму за правління якогось кагану (ім'я майже не читається через пошкодження) і тудуна (його ім'я може бути прочитане як Із або Ізу) .

Важливий аспект, який не представлений у наявних джерелах, стосується того, де в цей період у Хазарії знаходилася ставка кагана і, відповідно, де з ним зустрічався Юстиніан. Зрозуміло, що це було не в Криму (і не в Фанагорії). Найпізніший центр Хазарії (у IX—X ст.) перебував у пониззі Волги . До того, в ті періоди, коли хазари вели війни з арабами в Закавказзі в середині VII та першій третині VIII століття, у східних джерелах як район, де знаходився їхній правитель, не дуже виразно, але ймовірно виступає Дагестан. Однак період кінця VII століття і перших років VIII століття, в який відбувалися події з Юстиніаном, є лакуною — одним із періодів, коли у східних джерелах про хозарів немає звісток. У зв'язку з цим не виключено, як гіпотетично вважає низка дослідників, що Каганська ставка в цей момент перемістилася далі від Кавказу і ближче до Криму .

Перша експедиція Юстиніана

Через п'ять років після свого царювання Юстиніан, який, за словами Павла Диякона, «після того як знову захопив владу, часто витирав рукою соплі, що ткли, і майже так само часто наказував убити кого-небудь» , згадав про Херсон. Як пише Никифор:

Юстиниан, удерживая в памяти донос херсонитов на него Апсимару, собрал множество различных кораблей, посадил на них своих мужей числом до ста тысяч, обученных из стратиотских каталогов, а кроме того из крестьян, ремесленников, из совета синклита и димов города; во главе этого флота он поставил некоего патрикия Стефана, по прозвищу Асмикт [т.е. «свирепый»], и послал его с приказом истребить мечом весь народ в Херсоне, Босфоре и других архонтствах, а своего дорифора Илью, отправляющегося вместе со Стефаном, поставить архонтом Херсона, а также оставить там изгнанником Вардана, родом армянина.

Стосовно цієї дати існує неясність. У Феофана розповідь про всі три експедиції вміщено під 711/712 роком і зазначено, що перша експедиція завершилася в жовтні. Як і в попередньому випадку, твердо відома лише дата фінальної події — загибель Юстиніана 11 грудня 711 року . Плавання між Константинополем та Херсонесом в один бік займало 10-11 днів , тому не виключено, що всі події дійсно могли розвиватися дуже швидко і вкластися в один рік. Найімовірнішим, однак, у літературі визнається варіант, що перша експедиція мала місце у попередньому, тобто 710 році .

Вірменин Вардан, якого згадує Никифор, був одним із сановників, який при Апсімарі Тиберії домагався імператорської влади, за що був заарештований та ув'язнений на острові Кефалонія . Навіщо Юстиніан вирішив змінити йому місце заслання, у джерелах не йдеться.

Єдиним мотивом, цих дій Юстиніана, Феофан та Никифор називають безрозсудну помсту. Цілком можливо і навіть ймовірно, що величина війська та поголовний масштаб репресій ними перебільшено. Як відзначають сучасні історики, перший похід проти Херсонеса за всієї його жорстокості був частиною загальної державної політики, яку послідовно проводив Юстиніан і яка була спрямована на заміну самостійної муніципальної влади чиновниками, що надсилаються з центру . Така ж експедиція одночасно з Херсоном була направлена до Равенни . Втім, хроністи також і її пояснювали мотивами помсти (уродженці Равенни брали участь у поваленні Юстиніана), а місцеву знать чекали такі ж ізуверські способи розправи.

Експедиція зайняла місто без спротиву. Хазарський тудун, протополит Зоїл та ще 40 протевонів разом із сім'ями були заарештовані й у ланцюгах відіслані до Константинополя. Семеро інших протевонів спалили, прив'язаними на дерев'яних рожнах. Ще двадцятьох прив'язали до човна, який наповнили камінням і затопили в морі. Надіслані до столиці херсонські чиновники, ймовірно, мали служити заручниками . Навіщо туди був відісланий хозарський представник, можна лише здогадуватись, але для самого Юстиніана цього крок згодом став фатальним.

Як стверджують хроністи, Стефан Асмікт не точно виконав наказ імператора: він убив лише дорослих жителів Херсонеса, пощадивши дітей. Коли Юстиніану стало про це відомо, він розлютився і відправив Стефану наказ негайно повернутися до Константинополя, незважаючи на те, що вже був початок жовтня — небезпечний час для навігації. Повертаючись, флот потрапив у бурю, що розкидала тіла його пасажирів від «Амастриди до Гераклеї» і 73 тисячі з відправлених 100 тисяч людей загинули .

Друга експедиція Юстиніана

Дзвін у Херсонесі

Західні ворота. Вид з боку некрополю

Анітрохи не збентежившись, Юстиніан наказав негайно споряджати новий флот, заявляючи, що «розорить і зрівняє з землею все аж до стін» . Тоді, як пише Никифор:

Архонты же тех областей, проведав о такой молве, как могли укрепились, а [кроме того] направили послов к хазарам, чтобы они прислали войско для их охраны и спасли тех из них, кто остался в живых.

Містяни вирішили оголосити новим імператором вигнанця Вардана. Щойно призначений архонтом Ілля теж перейшов на бік повсталих. У Константинополі в нього залишилася сім'я. Як пишуть хроністи, Юстиніан, коли дізнався про зраду, власноруч стратив його дітей прямо на очах матері, а її «змусив вийти заміж за свого кухаря».

Якщо правильне припущення про завершення першої експедиції наприкінці попереднього року, то друга експедиція та пов'язані з нею події мали розпочатися навесні, у другій половині березня — квітні, з відкриттям навігаційного сезону .

Юстиніан вирішив повернути назад до Херсонеса тудуна та Зоїла, і направити послів, які мали б «виправдатися перед каганом» . Про те, наскільки серйозне значення він надавав цій місії, говорить той факт, що послами були відправлені міністр фінансів (логофет генікон) Георгій та голова столиці (епарх Константинополя) Іоанн. Військовий загін цього разу був невеликим, налічуючи лише 300 стратіотів із малоазійської феми Фракісій під командуванням турмарха Христофора. Однак на той час, коли експедиція досягла Херсонеса, у місті вже завершилося повстання. Поблизу вже було й хозарське військо, значніше, ніж загін, що прибув. Мешканці впустили до міста лише Георгія та Іоанна і тут же їх убили. Решту солдатів разом із тудуном та Зоїлом вони передали хазарам, і ті вирушили з ними до кагана.

Невідомо, як могли б розвиватися події, у разі успішної подорожі, але на нещастя для візантійців тудун під час дороги помер. Хазари, у яких за язичницьким звичаєм похорон знатних осіб мав супроводжуватися людськими жертвопринесеннями, влаштували тризну і перебили весь грецький загін.

Третя експедиція Юстиніана

Римський папа Костянтин, який на той час перебував з візитом у Константинополі, під час своєї зустрічі з імператором застерігав Юстиніана від посилки військ проти бунтівників, але залишився непочутим .

Оскаженілий Юстиніан спорядив новий великий флот, цього разу не тільки з людьми, а й з технікою для облоги. Вручивши командування патрикію Мавру Вессу, він наказав повністю зруйнувати Херсон, а мешканців безжально знищити, і про хід операції постійно надсилати йому повідомлення. Прибувши на місце, Мавр почав обстріл, встигнувши зруйнувати дві фортечні вежі — Кентенарісій та Сіагр, розташовані з боку моря. Але в цей момент до міста підійшла хозарська армія. Подальше хроністи описують однією короткою фразою:

Але тут прийшли хазари, і настало перемир'я

— Феофан

Але коли [на ромеїв] раптово напало військо хозар, місто було врятовано

— Никифор

Після цієї події, а може й ще до неї, Вардан покинув Херсонес і втік до хазарського кагана. Патрикій Мавр, не знаючи, як йому в таких умовах продовжувати облогу і побоюючись повернення до Константинополя, вирішив приєднатися до херсонітів. Усі присягнули Вардану, проголосивши його новим імператором з іменем Філіппіка. До кагана було відправлено посольство, яке просило повернути втікача. Каган зажадав від візантійської армії дати клятву в безпеці Вардану, а як її забезпечення сплатити викуп із розрахунку по 1 соліду (золотій монеті) з кожного воїна. Потрібна сума у містян Херсона знайшлася, і Вардана було відпущено. Разом із флотом патрикія Мавра він вирушив до Константинополя.

Юстиніан, тим часом, не одержуючи повідомлень від флоту, сам вийшов із міста і опинився на малоазійському узбережжі Босфору в той момент, коли на його очах кораблі підпливли до беззахисної столиці. Вардан вільно увійшов до міста. Насамперед він наказав убити малолітнього августа Тиберія. Хлопчик був знайдений у церкві Влахернської Богоматері, де його сховала бабуся, імператриця Анастасія, яка марно благала вбивць пощадити невинну дитину. Тиберія вивели надвір і зарізали. Доля Феодори невідома.

Війська, отримавши від нового імператора гарантії безпеки, залишили Юстініана. Ілля, колишній архонт Херсонеса, прийшов до імператора і відрубав йому голову. Голову за наказом Вардана було відправлено до Равенни, де її насадили на спис і пронесли вулицями, що викликало велику радість місцевого населення.

Прихильники кожної з точок зору по-різному трактують статус трьох згадуваних у зв'язку з хозарами чиновників (Папаца, Валгіца та Тудуна).

Наслідки та наступні події

Папац — єдиний, хто у джерелах прямо названий хазарином, проте Феофан і Никифор дають йому різну характеристику. За Феофаном це представник «від імені кагана» у Фанагорії, за Никифором — довірена особа кагана за Юстиніана, тобто, можливо, надісланий з Хазарії сановник, який раніше у Фанагорії не служив .

Відносини Візантії та Хазарії ще більш зблизилися. Війна із сирійськими Омейядами загрожувала столицям обох держав. Арабо-візантійські битви в Малій Азії та арабо-хазарські в Закавказзі йшли одночасно, не дозволяючи арабам зосередити всі сили на одній ділянці . Для Візантії найкритичнішою точкою протистояння стала 13-місячна облога Константинополя в 717 — 718 роках . Від падіння імперію врятували надзвичайно сувора зима, військова допомога булгар, знову надана ханом Тервелем, та експедиція хозар у Закавказзі. Найбільш вражаючим хозарським досягненням стало настання 730 року, що досяг Диярбакыра і передмість Мосула [Комм. 10] . На тлі цього успіху в 732 візантійсько-хазарський союз досяг своєї вершини. Лев III одружив свого сина Костянтина (майбутнього імператора Костянтина V) на дочці кагана Вірхора принцесі Чичак, у хрещенні названої Іриною. Їхній син, Лев IV на прізвисько Хазар, згодом став візантійським імператором (775—780). Серед іншого він продовжив традицію і своїх зведених братів, які брали участь проти нього у змові, заслав у Херсон .

Херсонес повернувся до складу Візантії. Після подій у ньому було засновано посаду архонта — верховного чиновника, підзвітного центральній владі. Архонтами (іноді їх могло бути кілька) призначалися місцеві жителі, проте вони мали статус державних чиновників: були включені до офіційних списків візантійських посад та користувалися печаткою візантійського зразка. За період VIII — першої половини IX століть збереглося понад 80 таких печаток . У 841 році Херсонес разом з рештою кримських територій було перетворено на фему — стандартну адміністративну одиницю імперії . Про відносини Херсона та Хазарії джерела здебільшого згадують у контексті місіонерських справ із християнськими громадами на території каганату. Хазар підходили до міста ще двічі, в період ворожнечі з Візантією: в 820 і 939 роках. В обидвох випадках це були невдалі облоги.

Оцінки у джерелах

Феофан Сповідник

Події, що відбувалися, відомі за двома основними джерелами, які відображають позицію центральних візантійських кіл і вороже налаштовані до Юстиніана II. Це «Хронографія» Феофана Сповідника (810—814 рр.) та «Бревіарій» («Коротка історія») константинопольського патріарха Никифора (770—780-і рр.). Обидві хроніки переказують загальне джерело і дають дуже близький опис, доповнюючи один одного окремих деталях. Більшу кількість деталей, пов'язаних з хозарами, зберіг Феофан . Для Феофана характерна і більш образна манера викладу, яка іноді доходить до «відтінку неусвідомленої пародії» . Автори демонструють нейтральне ставлення до каганату: протягом розповіді хозари жодного разу не визначені як вороги та їхні дії не називаються загарбницькими . Ще одним цінним джерелом є анонімний візантійський твір «Короткі історичні нотатки» (грец. Παραστάσεις σύντομοι χρονικαί) (датується в межах від початку VIII до IX століття) . Це збірка історій та анекдотів про різні пам'ятки Константинополя. У 37-й новелі, що розповідає про золотоголову Базиліку, наводиться ім'я хозарського кагану (який тільки у зв'язку з втручанням у візантійську політику і залишився в історії), а також згадується, що він і правитель Болгарії Тервел бували в Константинополі та отримали велику нагороду. Подібний варіант розповіді про Базиліку, який не згадує хазарського кагану, але більш докладно описує нагороду, отриману Тервелем, зберігся ще в кількох пізніших візантійських джерелах, у тому числі в знаменитому словнику Суду X століття .

Джерел, що відображають херсонеську та хозарську версію подій, немає. Про те, як самі хазари сприймали епізод, до певної міри можна судити за листом, написаним в середині X століття хозарським бек-мелехом (правителем) Йосипом, в якому він, перераховуючи свої кримські володіння (на той час вже давно суто номінальні), називає 11 міст — практично всі великі поселення півострова, але не претендує на Херсонес .

Джерела з найбільш віддалених від місця подій регіонів, зображають картину з різноманітними неточностями. Так Павло Диякон, автор «Історії лангобардів», нічого не знав про хазарів та Херсонес, у його уявленні Юстиніан знаходився на засланні десь у Причорномор'ї («в Понті»), а організатором повторного повалення був один Вардан Філіппік . За контрастом вірменський автор Гевонд, не з чуток знайомий з військовою міццю хозар, навпаки, перебільшив їх роль, зобразивши Тервела полководцем хазарського кагану .

З істориків Халіфату найбільш докладний і, загалом, точний опис залишив аль-Масуді . Серед іншого він дав відсутнє у візантійських авторів роз'яснення, що Істиніанус ал-ахрам («безносий») зберіг здатність говорити, незважаючи на те, що йому перерізали вуздечку під язиком. За аль-Масуді, Юстиніан був засланий «на якийсь півострів», потім утік, опинився у царя хозар, одружився там, розраховував на хозарську допомогу, але не отримав її, і повернувся до влади за допомогою «царя бурджан Тарфале» . У сирійських джерелах — у Феофіла Едесського та Агапія Манбіджського зберігся повніший текст листа, який каган написав Юстиніану після невдалої експедиції за Феодорою. Він збігається з грецьким за змістом та уїдливістю. Саму експедицію ці джерела описують трохи інакше. Якщо вірити їм, відправлений Юстиніаном флот, числом 50 кораблів, віз для кагана подарунки, коней та зброю . Усі східні джерела вважали Феодору не сестрою, а донькою кагана. Такі відомості, ймовірно, були і в джерелах, якими користувався Никифор, оскільки в одному місці своєї праці він, говорячи про Феодору, називає кагана батьком .

Оцінки в історіографії

В історіографії у зв'язку із херсонеськими подіями дебатується кілька питань. Найбільш загальний із них стосується територіальної власності Криму у VIII столітті. Згідно з традиційною точкою зору, за винятком Херсона практично вся решта Криму входила до складу Хазарського каганату і після врегулювання херсонеського інциденту володіння обох країн повернулися до статус-кво . Олнексій Айбабін, один із сучасних дослідників, що поділяють даний погляд, формулює його так:

Повідомлення Феофана та Никифора про події, що почалися після відправлення до Херсона у 695 році позбавленого трону Юстиніана, дають підстави говорити про захоплення хозарами майже всього Криму. <…> Хозари визнавали приналежність Херсона імперії, але встановили свій протекторат над рештою Криму і не бажали миритися з присутністю великих візантійських військ навіть у Херсоні.

Про хозарську приналежність Валгіца ні Феофан, ні Никифор прямо не говорять. Він названий «архонтом Боспора» і міг бути місцевим залежним правителем. С. Б. Сорочан та В. Є. Науменко вважають, що він підкорявся Візантії . Ю. М. Могаричов вважає його хозарським намісником не в самому місті Боспорі (сучасної Керчі), а на Тамані, оскільки назва «Боспор» могла застосовуватися як до міста, так і до області по обидва береги Керченської протоки і під час подій Валгіц перебував у Фанагорії . Гіпотеза будується у тому, що з Никифора Боспор називається «скіфським» і може бути калькою традиційного назви " Боспор Кіммерійський ", що позначав Керченська протока . На користь хозарської власності Валгіца існує додатковий аргумент. Його ім'я зіставляється з хозарським титулом, який у подібній формі — «бул-ш-ци» відомий у цьому ж регіоні для X століття (зокрема, такий титул носив хозарський намісник Таматархі та полководець Песах, який тримав в облозі Херсон 939 року). Що означав цей титул, залишається незрозумілим. Запропоновано різні варіанти його етимології з тюркських мов: «начальник міста», «правитель» або «охоронець друку» .

Державна приналежність будь-якої території та будь-якого населення, насамперед, визначається кінцевим адресатом податків, верховним сюзереном, яким для Сугдеї та Боспора VIII ст. однозначно був хозарський каган, який здійснював оподаткування через посередництво локальних намісників-тудунів. Жодного, навіть непрямого факту підпорядкування Боспора та Сугдеї в цей час візантійському імператору чи візантійським державним чиновникам у нашому розпорядженні поки що немає.

Ряд сучасних дослідників дотримуються іншої точки зору, вважаючи, що теза про панування хозар значною мірою є міфом і Крим завжди залишався частиною Візантійської імперії. Сергій Сорочан запропонував розглядати візантійсько-хазарські відносини в Криму як кондомінат — спільне володіння з особливим статусом, аналогічним тому, що був у Кіпру (на той період розділений навпіл між Візантією та Халіфатом) й деяких інших прикордонних візантійських володінь. Основні риси кондомінату полягали в присутності на одній території влади двох держав, рівному розподілу ними доходів від торгівлі та податків та демілітаризованій зоні — забороні тримати великі військові сили . З цим висновком погодилися Валерій Науменко, який висловив на його користь низку додаткових аргументів на прикладі Боспора, і потім низку інших істориків , із застереженням, за самим автором, що прямих відомостей про існування візантійсько-хазарських угод щодо Криму в джерелах немає .

Таким чином, аналіз наявних у нашому розпорядженні джерел з історії Таврики кінця VII - середини VIII ст. показує, що з зазначеного періоду немає підстав говорити про встановлення хозарського панування чи навіть «протекторату» на острові у цей час. Найважливіші приморські центри (Херсон, Боспор, Сугдея) продовжують зберігати провізантійську політичну, ідеологічну та торговельно-економічну орієнтацію, а гірські області Кримської Готії — традиційний «союзний» статус по відношенню до імперії. <…> Військово-політичний союз Візантії та хозар підтримувався в Північному Причорномор'ї не лише звичайними ін'єкціями імперського золота та багатих дарів кочівницької знаті, іноді династійними шлюбами, а й запровадженням за Юстиніана II у Херсоні та на Боспорі режиму кондомінатного управління, який укладався спільні доходи від торгово-митних операцій у межах округів.

Зрештою Юрій Могаричов пропонує ще більш скептичне трактування, в рамках якого про достовірну присутність хозарської адміністрації в кримських містах взагалі не можна говорити. На думку дослідника, «єдиний хозарський чиновник, який у цей час фіксується в Криму — це херсонський тудун» .

Херсон, Боспор і Клімати безсумнівно за історією з Юстиніаном II, постають як території підлеглі Візантії. Посилання Юстиніана до Херсона, участь «херсонітів, босфоріан та інших кліматів» у змові проти нього, бажання останнього винищити весь народ «у Херсоні, Босфорі та інших архонствах», проголошення імператором Вардана Філіппіка «херсонітами та жителями інших фортець» вказую, що як місцевим населенням, і візантійськими авторами ці території однозначно сприймалися, як ромейські, а не як хозарські чи зі статусом подвійного підпорядкування. <…> Вся політика каганату стосовно Криму зводилася, головним чином, до можливості отримання данини. Якщо ж хозари, не з власної волі, виявлялися втягнутими у внутрішньовізантійські конфлікти на території півострова, то тут претензії хозар були, переважно, матеріальними, а не територіальними чи політичними.

Папац — єдиний, хто у джерелах прямо названий хазарином, проте Феофан і Никифор дають йому різну характеристику. За Феофаном це представник «від імені кагана» у Фанагорії, за Никифором — довірена особа кагана за Юстиніана, тобто, можливо, надісланий з Хазарії сановник, який раніше у Фанагорії не служив .

Про хозарську приналежність Валгіца ні Феофан, ні Никифор прямо не говорять. Він названий «архонтом Боспора» і міг бути місцевим залежним правителем. С. Б. Сорочан та В. Є. Науменко вважають, що він підкорявся Візантії . Ю. М. Могаричов вважає його хозарським намісником не в самому місті Боспорі (сучасної Керчі), а на Тамані, оскільки назва «Боспор» могла застосовуватися як до міста, так і до області по обидва береги Керченської протоки і під час подій Валгіц перебував у Фанагорії . Гіпотеза будується у тому, що з Никифора Боспор називається «скіфським» і може бути калькою традиційного назви " Боспор Кіммерійський ", що позначав Керченська протока . На користь хозарської власності Валгіца існує додатковий аргумент. Його ім'я зіставляється з хозарським титулом, який у подібній формі — «бул-ш-ци» відомий у цьому ж регіоні для X століття (зокрема, такий титул носив хозарський намісник Таматархі та полководець Песах, який тримав в облозі Херсон 939 року). Що означав цей титул, залишається незрозумілим. Запропоновано різні варіанти його етимології з тюркських мов: «начальник міста», «правитель» або «охоронець друку» .

Трактування Тудуна як хозарського намісника теж іноді заперечується в історіографії, проте нині ця думка немає прибічників. Візантійськими авторами слово «Тудун» сприймалося як особисте ім'я. Про підпорядкованість чиновника хазарському кагану прямо говорить Феофан, але у Никифора ця подробиця опущена. У грецькому написанні слова зустрічаються різночитання. В одному з двох рукописів твори Никифора (т. зв. ватиканський список) та іноді у Феофана воно має форму «Тондун» (грец. το ν δουνον, замість основного το υ δουνον). ІгорБаранов запропонував вважати цю форму первинною і дав трактування Тондуну як тюрку, який перебував у Херсонесі на візантійській службі на посаді архонта .

Зовсім різні позицій мають дослідники стосовно питання про загальний вплив, здійснений хозарами на внутрішньовізантійську політику. Для праць хозарознавців традиційна апологічна оцінка. Як написав британський історик Д. М. Данлоп, автор першої узагальнюючої праці з хазарської історії:

У ході цих подій ми бачимо, що хозарський хакан відігравав значну, якщо не домінуючу, роль у Криму. Залишивши Юстиніана, він, найімовірніше, зробив його падіння неминучим. Філіппік Вардан навряд чи міг досягти успіху без підтримки хакана. Не буде перебільшенням сказати, що у цей момент хакан міг дати нового імператора Грецької імперії. <…> Через кілька років після цього вони [хозари] вже були готові розпочати наступ на іслам.

Його радянський колега Михайло Артамонов висловився трохи більш обережно, утім у подібних висловлюваннях:

У всіх цих подіях роль хозар була, мабуть, більш значною, ніж це вказано хроністами. Підпорядкування Херсона хозарам сталося без тиску з боку останніх і було результатом доброї волі самих херсонців, продиктованої побоюваннями помсти Юстиніана. Змова Вардана, який знайшов сприятливий ґрунт для розвитку серед обурених жорстокою розправою херсонців, міг дозріти лише за сприяння хозар.

Обидва автори вважали, що справжньою причиною експедицій Юстиніана була спроба відвоювати Крим у хозар .

Навпаки, у працях візантиністів зазвичай підкреслюється, що ініціатива повалення Юстиніана виходила від місцевого візантійського населення, а роль хозар зводилася до найманства. На думку І. С. Чичурова :

Д. Данлоп бачить у поваленні Юстиніана II й проголошенні імператором Вардана свідчення панування хозар у Криму та їх впливу на розвиток подій усередині імперії, що, очевидно, слід вважати перебільшенням: візантійських імператорів скидають, за свідченням Феофана, і проголошують ромеї - херсоніти, жителі інших кримських фортець і надіслані Юстиніаном II воїни. Для такої високої оцінки хозарського втручання немає, як нам здається, вагомих підстав.

Див. також

• Тмутараканський камінь

Примітки

1. Сорочан, 2013, с. 227.
2. Романчук, 2008, с. 156, 159.
3. Науменко, 2004, с. 94.
4. Сюзюмов, 1967.
5. Феофан, 1884, с. 269—270.
6. Феофан, 1884, с. 271.
7. Романчук, 2008, с. 149.
8. Никифор, 1980, с. 163.
9. Феофан, 1980, с. 63.
10. Parastaseis syntomoi chronikai, 1898.
11. Сорочан, 2007, с. 65.
12. Бешевлиев, 1959, с. 10.
13. Бешевлиев, 1959, с. 9.
14. Кулаковский, 1915, с. 290—291.
15. Сорочан, 2007, с. 47.
16. Сорочан, 2007, с. 45.
17. Феофан, 1980, с. 64.
18. Виноградов, Комар, 2005, с. 39—40.
19. Новосельцев, 1990, с. 144.
20. Сорочан, 2007, с. 61.
21. Виноградов, Комар, 2005, с. 41—45.
22. Айбабин, 1999, с. 185, 195.
23. Сорочан, 2007, с. 67.
24. Павел Диакон, 2004.
25. Никифор, 1980, с. 164.
26. Романчук, 2008, с. 134.
27. Сорочан, 2007, с. 56.
28. Романчук, 2008, с. 150.
29. Романчук, 2008, с. 151.
30. Никифор, 1980, с. 165.
31. Сорочан, 2007, с. 55.
32. Феофан, 1980, с. 65.
33. Могаричев, 2005, с. 246.
34. Семёнов, 2012, с. 55.
35. Романчук, 2008, с. 103.
36. Науменко, 2004, с. 98.
37. Храпунов, 2014, с. 116—117.
38. Айбабин А. И. Этническая история ранневизантийского Крыма. — Симферополь: изд–во «Дар», 1999. — С. 171—222.
39. Хапаев В. В. Государственное управление и местное самоуправление в византийском Херсоне во второй половине ix–x веке // Этносоциум и межнациональная культура. Альманах «Крым». — 2015. — № 3. — С. 30.
40. Цукерман К. К вопросу о ранней истории фемы Херсона // Бахчисарайский историко-археологический сборник. — Вып. I. — Симферополь: Таврия, 1997. — С. 312—323.
41. Каждан, 2002, с. 296.
42. Могаричев, 2005, с. 249.
43. Каждан, 2002, с. 396—400.
44. Бешевлиев, 1959, с. 8—10.
45. Vachkova, 2008, с. 8.
46. Артамонов, 1962, с. 10.
47. Калинина, 2015, с. 220.
48. Калинина, 2015, с. 219.
49. Калинина, 2015, с. 217.
50. Калинина, 2016, с. 127—129.
51. Артамонов, 1962, с. 201.
52. Айбабин, 1999, с. 194, 196.
53. Сорочан, 2007, с. 50.
54. Науменко, 2004, с. 100.
55. Могаричев, 2005, с. 247.
56. Науменко, 2004, с. 99.
57. Виноградов, Комар, 2005, с. 39.
58. Сорочан, 2007, с. 48.
59. Романчук, 2008, с. 188, 200, 206—207.
60. Науменко, 2004, с. 110.
61. Могаричев, 2005, с. 248.
62. Никифор, 1980, с. 181.
63. Сорочан, 2007, с. 46.
64. Баранов, 1990, с. 148—149.
65. Данлоп, 2016 (1954), с. 144.
66. Артамонов, 1962, с. 199.
67. Данлоп, 2016 (1954), с. 142.
68. Артамонов, 1962, с. 198.
69. Феофан, 1980, с. 134.

Література

Джерела

• Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до Царей Михаила и сына его Феофилакта / Пер. В. И. Оболенского. — М., 1884.
• Феофан. Хронография / пер. И. С. Чичурова // Чичуров И. С. Византийские исторические сочинения: «Хронография» Феофана, «Бревиарий» Никифора. Тексты, перевод, комментарий. — М., 1980.
• Патриарх Никифор. Бревиарий / пер. И. С. Чичурова // Чичуров И. С. Византийские исторические сочинения: «Хронография» Феофана, «Бревиарий» Никифора. Тексты, перевод, комментарий. — М., 1980.
• Theodor Preger. Anonymi Byzantini Παραστάσεις σύντομοι χρονικαί. — München, 1898.
• Павел Диакон. История лангобардов. Кн. VI / Пер. Д. Н. Ракова. — 2004.

Дослідження

• Айбабин А. И. Этническая история ранневизантийского Крыма. — Симферополь, 1999.
• Артамонов М. И. История хазар. — Л., 1962.
• Баранов И. А. Таврика в эпоху раннего средневековья (салтово-маяцкая культура). — К, 1990.
• Бешевлиев В. К вопросу о награде, полученной Тервелем от Юстиниана II в 705 г. // Византийский временник. — 1959. — Вип. 16 (41) (7 листопада).
• Бородин О. Р. Равеннский экзархат. Византийцы в Италии. — СПб., 2001.
• Виноградов А. Ю., Комар А. В. Институт тудуна и хазары в юго-западном Крыму VIII — начала IX в. в контексте новых данных эпиграфики // Сугдейский сборник. — Киев—Судак, 2005. — Вип. 2 (7 листопада).
• Данлоп Д. М. История хазар-иудеев = The History of the Jewish Khazars / пер. с англ. Л. А. Игоревского. — М, 2016 (1954).
• Каждан А. П. История византийской литературы (650—850 гг.). — СПб., 2002.
• Калинина Т. М. Сведения ал-Масуди и других восточных писателей о пребывании Юстиниана II у хазар и болгар // Калинина Т. М. Проблемы истории Хазарии (по данным восточных источников). — М, 2015. — 7 листопада.
• Калинина Т. М. Письмо хазарского хакана Юстиниану II // Хазарский альманах. — Москва, 2016. — Вип. 14 (7 листопада).
• Кулаковский Ю. А. История Византии: (602—717). — Киев, 1915. — Т. 3.
• Могаричев Ю. М. К вопросу о хазарах в Крыму в начале VIII в. // Хазары. Khazars. — Иерусалим—М., 2005. — 7 листопада.
• Науменко В. Е. Таврика в контексте византийско-хазарских отношений: опыт первых контактов // Хазарский альманах. — Киев-Харьков, 2004. — Вип. 3 (7 листопада).
• Новосельцев А. П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. — М., 1990.
• Романчук А. И. Исследования Херсонеса-Херсона. Раскопки. Гипотезы. Проблемы. Т. 2: Византийский город. — Тюмень, 2008.
• Семёнов И. Г. Хазарско-византийские политические отношения во 2-й пол. VII — нач. VIII вв. // Византийский временник. — М, 2012. — Вип. 71(96) (7 листопада).
• Сорочан С. Б. Византия и хазары в Таврике — господство или кондоминиум? // Україна в Центрально-східній Європі. — 2007. — Вип. 7 (7 листопада).
• Сорочан С. Б. Византийский Херсон в письме Анастасия Библиотекаря // Хазарский альманах. — Киев-Харьков, 2013. — Вип. 11 (7 листопада).
• Сюзюмов М. Я. Социально-политическая борьба и внешнее положение империи в конце VII — начале VIII в. / под ред. С. Д. Сказкина // История Византии. Том 2. — М, 1967. — 7 листопада.
• Храпунов Н. И. К вопросу о роли городской общины в управлении византийским Херсоном в VIII—XI вв. // Античная древность и средние века. — Екатеринбург, 2014. — Вип. 42 (7 листопада).
• Vachkova V. The Bulgarian Theme in Constantinople’s Monuments (A new approach in the study of Bulgarian and Byzantine cultural memory) // Palaebulgarica. — 2008. — Вип. 4 (7 листопада). з джерела 2 жовтня 2013.