«Нахтіґаль» (нім. Battalion Ukrainische Gruppe Nachtigall) — перший з іноземних легіонів Вермахту. Разом з «Роландом» був одним із двох легіонів (батальйонів), створених у Німеччині до початку радянсько-німецької війни. У легіоні були переважно українці.
| Нахтіґаль | |
|---|---|
| нім. Battalion Ukrainische Gruppe Nachtigall | |
| | |
| На службі | 1941–1942 |
| Країна | Третій Рейх |
| Вид | Вермахт (Абвер) |
| Тип | піхота |
| Роль | розвідка |
| Чисельність | батальйон |
| Прізвиська | Соловей |
| Війни/битви | Друга світова війна |
| | |
| Медіафайли на Вікісховищі |
Вояки легіону вірили, що німецька військова підготовка та досвід допоможуть їм у здобутті незалежності України. Більшість учасників легіону після його розпаду в 1942 році стали провідними діячами в УПА.
Історичне тло Редагувати
Формування підрозділу спеціального призначення «Бранденбурґ-800» почалось ще до війни гітлерівської Німеччини проти сталінського Радянського Союзу. Спочатку був спеціальним батальйоном, який у 1940 році став полком спеціального призначення «Бранденбурґ-800», а потім у 1943 році — дивізією «Бранденбурґ». Це не було звичайне військо, а спеціальне об'єднання диверсантів, сформоване з осіб кондотьєрів ненімецьких національностей, із тих країн, проти яких гітлерівці готували агресію. Так, перший батальйон, дислокований у Бранденбурзі (іменем якого і названо весь полк та дивізію спеціального призначення), був сформований з представників народностей Східної Європи (в основному територій СРСР) і призначений для війни на «східному напрямку» (до нього і був приписаний батальйон «Нахтіґаль» для вишколу в Нойгаммері і наступу на Львів); другий батальйон дислокувався в Дюрені (Рейнська область) і складався з ельзасців, французів, бельгійців і голландців; третій батальйон був розквартирований у Бадені (поблизу Відня) і призначений для операцій на півдні, в країнах Південно-Східної Європи (до нього, якраз, і був приписаний спеціальний батальйон «Роланд»). При цьому роти, батальйони, а потім полки цього формування за кількістю значно, а то й у кілька разів, переважали звичайні нормативи комплектування.
М. Прокоп зауважує, що всі західноукраїнські націоналістичні партії та організації «чекали на війну», як на нагоду «для розгорнення боротьби за незалежність. А оскільки єдиною… силою, яка прагнула до зміни „статус кво“, і мала для цього засоби, сили, була Німеччина, то на неї розраховували всі українські політичні групи…»
Створення українських військових частин у складі вермахту було пов'язано з намаганням керівництва ОУН мати свої власні збройні формування. Керівництво Організації українських націоналістів надіялося, що ці підрозділи стануть ядром майбутньої української армії і гарантом створення незалежної суверенної Української держави. А німці мали власні цілі — використати українців як інформаторів і перекладачів, а також для виконання карально-поліцейських функцій.
На початку 1941 року ОУН(б) через Ріхарда Ярого встановила контакт з представниками ОКВ — адміралом Канарісом і генералом Браухічем. Українські націоналісти виставили такі умови:
- збройні загони українців в політичному відношенні підкоряються ОУН(б);
- присягу вони дають не Третьому рейху або особисто фюреру Адольфу Гітлеру, а Україні і ОУН;
- завдання цих частин — боротьба проти радянської влади і створення передумов для відновлення незалежної української держави;
- після створення Української Держави вони стануть основою української національної армії.
У березні 1941 року представники ОКВ погодилися з умовами ОУН, проте досягнута між сторонами домовленість мала тільки неформальний характер, тому що була укладена без відома вищого керівництва Третього Рейху. ОКВ дало згоду навчити близько 700 українців, що склали два батальйони (так звані «Дружини українських націоналістів»). Підготовку батальйонів здійснював абвер, який, проте, не приєднав ці підрозділи до інших військових частин вермахту і не присвоїв їм відповідні порядкові номери, прийняті в вермахті. При цьому представники ОКВ також попередили керівництво ОУН про ймовірність зміни німецької національної політики стосовно українців.
Степан Бандера писав: «На початку 1941 року відкрилась можливість зробити при німецькій армії вишкіл двох українських відділів, приблизно в силу куреня». Бандера зазначав, що «військово-вишкільну працю» виконували в ОУН-бандерівців Роман Шухевич, Д. Грицай-Перебийніс та О. Гасин-Лицар.
Створення Редагувати
Легіон був створений у Кракові у другій половині березня 1941 року зразу після II Великого збору ОУН (б). З числа добровольців відбір здійснював О. Луцький. Підготовка велись у трьох групах:
- коло 150 осіб — у м. Бранденбург;
- коло 100 осіб — у м. Криниця;
- коло 100 осіб — у Карпатах.
Згодом усі три групи з травня до середини червня 1941 проходили військову підготовку в м. Нойгамер, після чого батальйон був передислокований до радянського кордону. Формування іншого батальйону — «Ролянд» проводив Ріхард (Ріко) Ярий неподалік Відня.
Спеціальний батальйон Абверу «Нахтіґаль» («Соловей») підпорядкували першому батальйону полку спеціального призначення «Бранденбург-800», який був підпорядкований Абверу-2 (відділ Абверу, що займався здійсненням диверсій у стані противника). Політичним керівником батальйону (за документами — відповідальним за зв'язок з абвером) був обер-лейтенант Теодор Оберлендер (професор Кенігсберзького університету, спеціаліст з проблем СРСР), командиром батальйону з боку німців був обер-лейтенант Ганс-Альбрехт Герцнер, командиром батальйону з боку українців — капітан Роман Шухевич.
«Нахтіґаль» і «Роланд» були не просто звичайними військовими формуваннями в складі Вермахту, а формуваннями Абверу спеціального призначення — для здійснення диверсійних акцій в стані противника. Для цієї мети вони і проходили військову підготовку в спеціальних школах для забезпечення виконання завдань. Є. Побігущий, керівник батальйону «Роланд», а потім 201-го шуцманшафт-батальйону, в своїх спогадах так і зазначає, що завданням загону було «вишукувати розробки совєтських частин і так забезпечувати запілля…».
Напад на Радянський Союз Редагувати
За чотири дні до німецького нападу легіон «Нахтіґаль» був переміщений до кордону в м. Радимно. У ніч 23—24 червня, 1941 року легіон перейшов кордон в околиці Перемишля[джерело?]. Легіон воював як частина 17-ї армії проти радянських військ з 29 червня.
Львів Редагувати
30 червня 1941 року о 04:30 1-й Бранденбурзький батальйон із 330 вояків батальйону «Нахтіґаль» увійшов до Львова. Дійшовши до Бригідської тюрми, вони побачили, що всі заарештовані, які були в тюрмі, уже вбиті співробітниками НКВС. Серед них і брат Романа Шухевича Юрій.
Батальйон захопив стратегічні пункти в центрі міста, в т.ч. радіостанцію, звідки було проголошено Акт відновлення Української державності.
Німці вимагали, щоб Акт був відкликаний. Коли Степан Бандера відмовився, то його заарештували. Два його брати Василь та Олександр теж були заарештовані і згинули в таборі Аушвіц.
Вінниця Редагувати
7 липня Легіон покинув Львів і взяв напрям на Тернопіль, Проскурів та на Вінницю.
У Вінниці, дізнавшись про арешт Степана Бандери та уряду Ярослава Стецька, військовики вимагали їх звільнення.
Обидва спеціальні батальйони були відкликані з фронту 13 серпня і вивезені до Нойгамера.
Білорусь Редагувати
У Нойгамері легіони «Нахтіґаль» та «Роланд» були ліквідовані, відмовників від підписування річного контракту (15 осіб) відправили у трудові табори.
21 жовтня 1941 року з учасників обидвох легіонів у Франкфурті-на-Одері був сформований 201-й Шуцманшафт-батальйон. На той момент в батальйоні нараховувалося 650 солдатів і старшин; командував українським формуванням майор Є. Побігущий, заступник командира — Р. Шухевич.
Бійцям батальйону надали нову німецьку форму і 16 березня 1942 року їх вислали до Білорусі під командування генерала Й. Якоба. Батальйон був розділений на 12 частин і охороняв територію 2400 км².
1 грудня 1942 року термін дії контракту скінчився і учасники легіону відмовилися присягати Адольфові Гітлеру. Батальйон перевезли до Львова, де офіцерів заарештували. Роману Шухевичу вдалося втекти. Німецька команда вимагала, щоб учасники переїхали до Любліна для створення нового батальйону. Ніхто з батальйону до Любліна не поїхав. Більшість учасників пішли у загони УПА.
Відомі старшини та вояки Редагувати
- Брилевський Василь — майбутній командир загону ім. Хмельницького у ВО «Заграва» та начальник вишкільного відділу КВШ УПА-Захід.
- Василяшко Василь-«Перемога» — майбутній командир куреня «Галайда» і 12-го (Сокальського) Тактичного відтинку «Климів».
- Гудзоватий Петро — майбутній шеф штабу ВО «Тютюнник» та Східної ВО (з'єднані групи «44»).
- Ковальський Юліан — майбутній сотник УПА (посмертно). Перший начальник штабу УПА на Волині.
- Левицький Микола — майбутній шеф штабу Воєнної Округи УПА «Заграва», інспектор штабу УПА-Північ.
- Линда Остап — 1-й командир військової округи УПА ВО-2 «Буг».
- Олекса Луцький — організатор і командир Української Народної Самооборони та УПА-Захід.
- Мельник-«Хмара» Петро — майбутній командир куреня «Дзвони» і ТВ-21 «Гуцульщина».
- Москалюк Михайло-«Спартан» — один з останніх керівників Української Повстанської Армії, командир сотні УПА імені Михайла Колодзінського.
- Павлик Володимир — майбутній заступник командира і шеф штабу Воєнної округи УПА «Сян».
- Семак Матвій — майбутній організатор та перший командир сотні УПА «Рисі».
- Сидор-Шелест Василь — майбутній полковник УПА, командир оперативної групи УПА-Захід.
- Граф Ервайн фон Тун унд Гогенштайн — командир роти легіону.
- Федик Богдан-«Крук» — майбутній курінний Бережанського куреня, а згодом відділу «Лісовики», командир 18-го (Чортківського) ТВ «Стрипа».
- Харків Віктор-«Хмара» — майбутній командир ВО-1 «Башта».
- Шкітак Антін-«Омелян» — майбутній командир куреня УНС «Кривоніс ІІ».
- Шухевич Роман-«Чупринка» — майбутній Головнокомандувач УПА.
Висновки Редагувати
Російський історик В. Чуєв звернув увагу на те, що, хоч легіон і був ліквідований, основна мета — військовий вишкіл та досвід 600 українців — була довершена. Ці досвідчені вояки стали ядром УПА.
С. Бандера писав: «Кінець ДУН таке: Роман Шухевич керував малою групою офіцерів, які не лише пройшли військовий вишкіл, але світло розуміли військову тактику. Найголовніше, вони мали уяву про значення організації, стратегії і тактики партизанської війни й методи, які німці вживали, коли воювали з партизанами. Це знання було дуже корисне у формації та дії УПА і в майбутніх конфліктах».
За час своєї короткої історії в батальйоні «Нахтіґаль» загинуло 39 вояків та були поранені 40.
Вивчення діяльності Редагувати
Міжнародний трибунал у Нюрнберзі під час засідання 15 лютого 1946 року, спираючись на рапорт радянської Надзвичайної комісії для розслідування німецьких злочинів у Львові і районі Львова (документ № СССР-6/1), встановив, що страти — справа рук спеціальних загонів ґестапо та СД (IMT, німецьке видання, том 7, с. 540-541). Жодних матеріалів про участь у військових злочинах батальйону «Нахтіґаль» на Нюрнберзькому процесі немає.
Перші дослідження відносно вбивств у Львові були зроблені в 1945 році, і того ж року опубліковані в Києві у спеціальному виданні «Про злочинства німців на території Львівської області. Повідомлення надзвичайної Державної Комісії по встановленню і розслідуванню злочинств німецько-фашистських загарбників». У згаданій брошурі організаторами та виконавцями злочинів названо:
Результати діяльності цієї комісії перевірялися й були підтверджені Міжнародним трибуналом у Нюрнберзі на засіданнях 15 лютого і 30 серпня 1946 р. Зокрема, головний обвинувач з радянського боку, генеральний прокурор Р. А. Руденко, виступаючи на процесі, заявив:
У цьому ж виступі зазначалося:
Інший радянський прокурор, Л. Смирнов звернув увагу на те, що німці вбивали людей за списками, підготовленими заздалегідь. Після закінчення Другої Світової війни батальйоном «Нахтіґаль» ніхто не цікавився крім українців, аж раптом у 1959 р. зайшла зміна.
Радянські звинувачення почалися 5 вересня 1959 р. зі статтею в газеті «Радянська Україна», де зазначалося, що бандерівська акція перших днів окупації Львова була широкомасштабна і доволі відчайдушна: від проголошення «Акту 30 червня» до кривавого побоїща по винищенню радянських активістів, представників польської інтелігенції та єврейського населення. Вони стверджували, що керував цією акцією Микола Лебедь — шеф служби безпеки ОУН, а дещо пізніше — провідник всієї ОУН у краї. Його підручними стали: його заступник по службі безпеки ОУН Євген Врецьона, та керівник крайової екзекутиви ОУН-б «Легенда» (Іван Климів), лейтенант гестапо Я. Мороз та керівники «Нахтіґалю» Т. Оберлендер, А. Герцнер і Роман Шухевич.
Східно-німецькі звинувачення почалися в 1958 році, коли професор Берлінського університету і політичний діяч НДР Альберт Норден на прес-конференції в Берліні 22 жовтня 1959 р. звинуватив боннського міністра Т. Оберлендера в тому, що з 1 по 6 липня 1941 р. абверівці із «Нахтіґалю», керованого Оберлендером, Герцнером та Шухевичем, спільно з брандербуржцями, фельджандармами і боївкарями крайової екзекутиви ОУН-б, знищили у Львові 3 тисячі чоловік, в основному радянських активістів, євреїв і поляків, серед них понад 70 відомих вчених і діячів культури.
У Східній Німеччині була створена комісія, де виступали 19 свідків, з яких лише 3 коли-небудь були у Львові. З їх свідчень було видано книжку «Правда про Оберлендера» . Добре організована кампанія призвела до відставки Т. Оберлендера. Проте німецький трибунал не знайшов жодних підстав, щоб його звинуватити (Der Fall Oberländer, Tübingen-Neckar, 1962).
Західнонімецькі судді переглянули звинувачення, і 6 квітня 1960 р. в Людвіґзбурзі дійшли до висновку, що хоч учасники батальйону «Нахтіґаль» знали про вбивства 5000 українців у львівських тюрмах співробітниками НКВС, і що між ними були родичі солдатів батальйону, вони тримали сувору та зразкову дисципліну. 232 свідки виступали, і казали, що обвинувачення були неправдиві.
У 1966 році прокуратура Гамбургу на прохання уряду ПНР провела своє розслідування у справі вбивства польських громадян у Львові 3 — 4 липня 1941 р. Було встановлено, що злочин здійснили за наказом бригаденфюрера СС Шенгарта. Оберлендер і батальйон Нахтігаль були реабілітовані.
Звинувачення проти Оберлендера та легіону «Нахтіґаль» були створені КДБ як спроба компромату міністра Теодора Оберлендера. В той же час була пущена чутка, що і Оберлендер пов'язаний з убивством Степана Бандери в Мюнхені.
Єврейські звинувачення повторюють матеріали, створені в 1959 р. Центр імені Симона Візенталя вважає, що між 30 червня та 3 липня 1941 р. батальйон «Нахтіґаль» брав участь у каральних акціях проти євреїв міста Львова. Енциклопедія Голокосту пише, що понад 4000 євреїв було знищено в ці дні. Енциклопедія далі стверджує, що батальйон також брав участь у погромах проти євреїв у Золочеві та у Вінниці.
Польські публіцисти та історики в 50-70-ті роки звинуватили солдатів «Нахтіґалю» у каральних акціях перших днів окупації Львова, де були вбиті польські професори, колишній польський прем'єр міністр Казимир Бартель, Тадеуш Бой-Желенський та інші.
З доповіді Миколи Лебедя під назвою «З діяльности референтури зовнішніх зв'язків ОУН і Генерального Секретаріяту Закордонних справ УГВР», виголошеної 7 травня 1960 року в Нью-Йорку:
Російські історики свідчать що:
Світова думка. Міжнародна комісія, котра провела самостійний огляд звинувачення, була створена в Гаазі в Нідерландах в 1959 р. Головами комісії були чотири анти-гітлерівські активісти: норвезький юрист Hans Cappelen, колишній міністр зовнішніх зв'язків Данії та президент данського парламенту Ole Bjørn Kraft, голландський соціаліст Karel van Staal, бельгійський професор права Flor Peeters, та швейцарський юрист та член парламенту Kurt Scoch. Після роботи з 232 українськими свідками в листопаді 1959 — березні 1960, комісія переконалася, що звинувачення проти легіону «Нахтіґаль» та проти Федерального міністра Оберлендера не мають підстав"
У 1975 р. Доктор де Заяс (отримав юридичну освіту в Гарварді, та докторат з історії в Ґеттінґені) знайшов 226 томів неоприлюднених документів про роботу Німецької військової прокуратури з 1939—1945 рр. Висновки відносно матеріалів були надруковані в праці «The Wehrmacht War Crimes Bureau, 1939—1945», яка була видана Університетом Невади в США (University of Nevada Press Maine, 2000). Це остаточно дало змогу відбити звинувачення щодо участі українців у вбивстві 5-6 тисяч євреїв у Львові в червні 1941 р..
Де Заяс пише:
Однією зі значних організацій, яка брала участь в дослідженні, було українське відділення Червоного Хреста. 7 липня 1941 р. воно у зверненні до німецької адміністрації міста писало:
Українська сторона свідчить, що звинувачення в сторону легіону не були обґрунтовані, і що учасники легіону були зайняті проголошенням акту відновлення української державності.
У лютому 2008 р. представник архіву Служби безпеки України Олександр Іщук пред'явив документи, які свідчать, що ОУН не брала участі в каральних акціях проти населення Львова в липні 1941 р. Того ж самого місяця українське товариство «Меморіал» представило раніше засекречені документи відносно діяльність легіону «Нахтіґаль».
Фільмографія Редагувати
- «У темряві» — Німеччина, Канада, Польща. Події відбуваються 1941 року у Львівському ґетто й показують вигадані спроби поляків захищати євреїв попри реальну їхню першість у погромах. Українці ж показані як пособники нацистів, зокрема українці з батальйону Нахтіґаль, який насправді на той час уже покинув Львів.
Відзнака ДУН Редагувати
У 1941 році у Німеччині для вояків обох батальйонів ДУН було виготовлено спеціальний нагрудний знак з тризубом у лавровому вінку та написом «ОУН — ДУН 1941».
Примітки Редагувати
- Abbot, Peter. Ukrainian Armies 1914-55, p. 47. Osprey Publishing, 2004. ISBN 1841766682
- І. К. Патриляк. Військова діяльність ОУН(Б) у 1940—1942 роках. — Університет імені Шевченка Ін-т історії України НАН України Київ, 2004 (No ISBN) с. 271-278
- ↑ Gutman, Israel. «Nachtigall Battalion [ 12 лютого 2008 у Wayback Machine.]». Encyclopedia of the Holocaust. Macmillan Publishing Company: New York, 1990.
- . Архів оригіналу за 6 лютого 2008. Процитовано 18 лютого 2008.
- В.Масловський «Чи був український націоналізм фашизмом?» з посиланням на «Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Париж — Нью-Йорк, 1966. № 5. С 1725».
- ↑ Ткаченко С. Повстанческая армия: тактика борьбы Глава 5. Борьба противника с украинским движением сопротивления.
- ГДА СБУ. - Ф. 5. - Спр. 67418. - Т. 1. - Арк. 228.
- . Архів оригіналу за 13.02.2009. Процитовано 01.06.2008.
- ГДА СБУ. - Ф. 5. - Спр. 67418. - Т. 1. - Арк. 233.
- ↑ * Чуев Сергей Украинский легион — Москва, 2006 с.184
- ↑ * RUSSIAN: Chuyev, Sergei Ukrainskyj Legion — Moskva, 2006 p. 184
- ↑ . Архів оригіналу за 5 лютого 2011. Процитовано 18 лютого 2008.
- Цитовано за виданням з посиланням на с. 32–33 зазначеного видання
- Нюрнбергский процесс над главными немецкими военными преступниками. Сборник материалов в семи томах. Под редакцией Р. А. Руденко. — М.: Госюриздат, 1957. — Т. 4. — С. 66, 67.
- ↑ The Lviv Massacre
- Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА (укр.). Київ: Наукова Думка. 2005. с. 8. ISBN 966 - 00- 0545 - 8.
- Злочини комуністичної Москви в Україні вліті 1941. — Нью-Йорк : Видавництво «Пролог», 1960. — 86 с.
- * RUSSIAN: Chuyev, Sergei Ukrainskyj Legion — Moskva, 2006 p. 180
- LembergNKWEmassacres
- . Архів оригіналу за 17 червня 2010. Процитовано 18 лютого 2008.
- . Архів оригіналу за 1 лютого 2014. Процитовано 18 січня 2014.
- Я. Семотюк. Українські військові відзнаки. — Торонто, 1991. — С. 39.
Джерела та література Редагувати
- І. К. Патриляк. Нахтігаль // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 231. — 728 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1061-1.
- Kalba M. «Nachtigal». Ukrainski Batalion 1941 r.. — Detroit: Wydawnictwo Druzyny Ukraińskich Nacjonalistów, 1995. — 133 s.
- Чуев С. Украинский легион. — Москва, 2006.
- Ukrainians in the military during WWII
- .
- .
- .
- .
- .
- .
- М. Лебедь. До зв'язків ОУН-Бандери з німецьким військом (ч. 3).