Косівська мальована кераміка

Ко́сівська мальо́вана кера́міка — традиційний народний гуцульський промисел, один з різновидів української кераміки. Відома своїми гончарними виробами: різноманітним посудом, дитячими забавками, сувенірами, пічними кахлями, декоративними плитками. Вирізняється складною технологією виготовлення та особливими малюнками. Традиційно до косівської кераміки включають також кераміку села Пістинь, яка нічим не відрізняється від косівської.

Традиція косівської мальованої кераміки
Tradition of Kosiv painted ceramics
Світова спадщина
Зібрання української кераміки ХІХ ст. музею міста Санок, Польща
48°18′54″ пн. ш. 25°05′43″ сх. д. / 48.31500° пн. ш. 25.09528° сх. д. / 48.31500; 25.09528
Країна	Україна
Тип	Нематеріальна спадщина
Ідентифікатор	01456
Регіон	Європа і Північна Америка
Зареєстровано:	2019 (43 сесія)
місто Косів на карті України
Косівська мальована кераміка у Вікісховищі

Місто Косів знаходиться на межі етнокультурних регіонів Покуття та Гуцульщина, гуцули з навколишніх сіл приходили до міста на ярмарки і продавали тут свої ремісничі вироби. Тому іноді косівську кераміку називали гуцульською або покутською.

12 грудня 2019 року Косівську мальовану кераміку внесено до Репрезентативного списку ЮНЕСКО нематеріальної культурної спадщини людства.

Історія

Околиці Косова Івано-Франківської області багаті на глину та білий кремнеземний пісок, тож гончарство тут розвивалось з давніх часів. Становлення гуцульської кераміки відбувалося з XV ст., але найвідомішою стала косівська кераміка, що отримала свою назву від місця її створення. У багатьох селах Гуцульщини основним ремеслом було гончарство, що дозволило місцевим майстрам швидко розвинутись та набути свого особливого, унікального стилю. Цей стиль розвивався, утворюючи нові види техніки виготовлення та розпису.

Гуцули створили у басейні верхів’я Пруту самобутню регіональну культуру, яка складається з унікальних ремесел, таких як кераміка, різьблені та дерев’яні вироби з інкрустацією, різноманітні тканини та металеві вироби, а також музичні інструменти та народні традиції.

Косівщина

Гуцульські майстри виробляли горщики, глечики, миски, горнятка — весь необхідний домашній посуд. Але ужитково-декоративна кераміка, якою ми знаємо її сьогодні, набула свого розвою наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Це були здебільшого підсвічники та кахлі. Кахлеві печі косівського виробництва охоче ставилися не лише на Гуцульщині, а й у Румунії та Угорщині. Найдавніші косівські кахлі зберігаються у музеях Бухареста та Відня. Гончарні вироби оздоблювались поливянними малюнками різного виду: стилізованими зображеннями квітів, дерев, тварин (коня, оленя, ведмедя, птахів), різноманітних людських типів (мисливець, вояк, поштар, музика тощо), святих (найчастіше св. Юрій та св. Миколай). Нерідко на кахлях змальовували цілі побутові сценки (полювання, музикування, ін).

Імена гончарів XVIII ст. залишаються невідомими, але наприкінці ХІХ ст. в Косові було близько 20 гончарів. Найвидатнішим з них був Олекса Бахматюк (у пол. джерелах Aleksander Bachmiński, Bachmatnik), який жив у 1820—1882 роках. Його вироби були помічені вже під час виставки у Львові 1877 року. На етнографічній виставці в Коломиї 1880 року представлені ним керамічні вироби зацікавили цісаря Франца-Йосифа, який не лише придбав у нього кахляну піч для Шенбрунна, а й дав «значну грошову пожертву». Народна традиція зробила з Бахматюка мудреця, який «знав усе», але через заздрість алхіміка приховував свою мудрість від людей.

Петро Баранюк (пол. Piotr Baranowski) був художником, який конкурував з Бахматюком. Інші наслідували стиль творів Бахматюка чи Баранюка. Деякі гончарі виготовляли неполіровану кераміку або кераміку, прикрашену простими геометричними візерунками.

Обкладинка книги Глиняні вироби селян на Русі: Косівський посуд

Наприкінці ХІХ ст., з ініціативи Людвіка Вержбіцького, який був співзасновником і віце-президентом Промислового музею у Львові, ця установа випустила серію альбомів під назвою «Візерунки домашньої промисловості на Русі» (пол. Wzory przemysłu domowego na Rusi). Одна з них — «Глиняні вироби селян на Русі — (горщики з Косова)» — містила літографії, на яких зображені вироби гончарів Косова. Вони надійшли як із колекції Промислового музею, так і зі збірки Музею Дідушицького. Альбоми видані накладом 300 примірників, частину з яких розіслали по музеях. «Візерунки» також використовувалися галицькими промисловими школами для підтримки та популяризації зникаючих ремісничих традицій.

Після того, як радянська влада знищила приватних майстрів, створена 1922 року спілка «Гуцульське мистецтво» знайшла своє продовження в артілі ім. Т. Г. Шевченка. Згодом також утворилася фабрика «Гуцульщина» та художні майстерні Художнього фонду УРСР.

В 1957 році Г. і М. Розщиб'юки стали ініціаторами організації виробництва кераміки у новоствореному гончарному цеху фабрики художніх виробів ім. Т. Г. Шевченка.

В 1959 році в Косівському училищі прикладного мистецтва (тепер КДІПДМ ЛНАМ) було відкрито відділ художньої кераміки. В основу його специфіки покладено кращі досягнення мистецького спадку гончарства Косова, Пістиня та Кутів.

У 1960 році у Косові організований Художній Фонд УРСР при Спілці художників. У 1968 році організовано художньо-виробничий комбінат Художнього Фонду УРСР.

Починаючи з 1981 р. на базі Івано-Франківської Спілки художників утворилась Косівська організація Спілки художників, що дало змогу митцям працювати окремо, маючи свої осередки.

Особливості технології

Кераміка, декорована характерним для гуцулів способом, називається напівмайолікою.

Техніка виготовлення Косівської кераміки — «ритування» або «гравіювання» — це розпис покритого білою глиною і підсушеного виробу. Після першого випалювання у гончарній печі на виріб наноситься розпис зеленою, коричневою, жовтою, рідше синьою фарбами (білої глазурі ніколи не було, лише білий ангоб — до випалювання). Виріб покривається прозорою глазур'ю і випалюється вдруге. Така техніка є унікальною і єдиною у світі.

На глині майстри фактично малюють історію краю. Використовують лише три кольори: зелений, жовтий, коричнево-червоний і зрідка додають сині вкраплення. Білий або кремовий колір фону є поверхнею для орнаменту. Традиційно використовується свинцева глазур, яка в процесі випалу набуває жовтуватого кольору залежно від фону.

У декоративному оздобленні керамічних виробів відображається рослинний і тваринний світ, жанрові композиції з міфологічною, релігійною й побутовою тематикою, сцени праці та свят, звичаїв та обрядів гуцулів. Геометричний орнамент, що вільно й легко лягає на форму виробів, підкреслює їх об'єми. Легкість малюнка не заважає сприймати пластику форм, орнаменти й сюжетно-тематичні композиції неповторні. Майстер ретельно вимальовує кожен елемент за власним стилем і колоритом. Ще Косівську кераміку відрізняють «фарбові сльозинки» — невеличкі патьоки фарби.

Приклади створення тарілки

1: Спочатку формується виріб із глини. Готова форма висихає протягом доби. Далі вона вкривається білим тлом і знову сушиться. Орнаменти наносяться у притаманній для косівської кераміки техніці ритування. Окремі елементи заповнюються коричневим ангобом (фарба на основі рідкої глини природного кольору або забарвленого пігментом). Утильний випал проводиться під температурі 900—950 °C. Далі орнаменти розмальовуються підполив'яними фарбами жовтого і зеленого кольорів. Деякі майстри вкраплюють подекуди синій колір, який пожвавлює і надає виробу холоднуватого відтінку. Втім, робиться це вкрай обережно, щоби не спотворити традиційної зеленкуватої гами. Зверху виріб вкривається прозорою глазур'ю і ставиться в піч на глазурований випал при температурі 950—1000 °C.

2: Посудина просушується, доки на ній не залишиться чітких слідів. Потім її обмазують білою фаянсовою глиною і стилосом наносять візерунки. На прикрашену частину наносять мати-й-мачуху, а місця, які мають бути коричневими, пензликом покривають вохрою (глиною, забарвленою оксидом заліза). Після висихання посудину обпалюють. Після випалу на позначені грифелем місця наносять жовтий і зелений кольори, потім глазурують і знову випалюють. Для топлення використовується спеціальна піч з димарем, яка могли бути з цегли, але найчастіше їх робили з річкового каміння, обмащеного зсередини глиною.

Сучасність

Кахлі Петра Кошака у Музеї писанкового розпису, Коломия

У 1990-х роках кераміка як мистецтво вижила завдяки цеховому виробництву при Косівській регіональній організації Національної спілки художників України (голова Іван Кочержук).

Кафедра декоративно-прикладного мистецтва Косівського інституту забезпечує безперервність поколінь майстрів та носіїв та несе особливу відповідальність за підтримку традиції, зберігаючи традиційний технологічний цикл (гончарні колеса, глина, інструменти та гончарні печі).

Популяризуючи кераміку задля обґрунтування заявки до ЮНЕСКО, місцеві майстри провели інформаційну кампанію, розробили рекламу, фотоілюстрації, відеофільм тощо.

Підтриманням традиції займаються БО «Благодійний фонд „Автентика Гуцульщини“», Косівська регіональна організація Національної спілки художників України, відділ культури Косівської РДА, Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва ЛНАМ, Вербовецька сільська рада, Національний природний парк «Гуцульщина» та інші організації.

Розвивається малий бізнес місцевих гончарів. Найвідоміші творчі майстерні Косова: Валентини Джуранюк, Уляни Шкром'юк, подружжя Романа та Людмили Якібчуків, подружжя М. і Г. Трушиків, Юрія Стрипка, Василя Стрипка, Петра Данчука, подружжя М. та М. Скорецьких, Надії Вербівської, Григорія Колоса, Ірини Заячук-Серьогіної.

У 2019 році в Косові було близько 70 гончарів. Багато з них закінчили місцевий інститут, який є філією Львівської академії образотворчого мистецтва. Більшість із них працюють у власних майстернях, а деякі (близько 20) у керамічній майстерні Косівського відділення Національної спілки художників України. Невелика група людей — аматори. Окрему групу становлять майстри, що виготовляють кахлі. Вони працюють сім'ями або групами в ремісничих майстернях. Ремісники продають свої вироби в невеликих крамничках, а самі майстерні побудовані в колишніх господарських будівлях.

В часи незалежності керамічний цех у Косові певний час не працював через відсутні можливості переробки місцевої сировини. Після внесення традиції до списку ЮНЕСКО вдалося замкнути повний цикл виробництва кераміки, доставивши до регіону необхідне обладнання у червні 2022 року.

Проводяться виставки і фестивалі, серед яких найвідомішим є Мальований дзбаник.

Косівський музей Гуцульщини є філією Музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, що знаходиться в Коломиї, та був заснований у 1969 році. Колекції музею налічують близько п'яти тисяч експонатів: скульптура, кераміка, шкіра та метал, гуцульський одяг і вишивка. У 2020 році музей став переможцем конкурсу, в рамках якого реалізовано проєкт «Інтерактивний музей» — популяризація традиції косівської кераміки шляхом модернізації частини експозиції. Виставку відкрито у 2022 році.

Найбільша колекція гуцульського мистецтва в Польщі знаходиться в Історичному музеї в Сяноку.

Етнографічний музей у Вроцлаві має колекцію гуцульських ремесел, серед якої керамічні посудини ручної роботи в техніці напівмайоліки з характерним декором та насиченими кольорами. Переважна їх більшість походить з першої половини ХХ століття і включає як ужитковий, так і декоративний посуд: миски, тарілки, блюдця, глечики, пляшки, вази, свічники, підсвічники, ємності для горілки та вина. Деякі посудини позначені кирилицею.

Визнання нематеріальною культурною спадщиною

У 2008 році Україна приєдналася до Конвенції^[en] про охорону нематеріальної культурної спадщини, прийнятої державами-членами ЮНЕСКО у 2003 році.

У 2012 році Косівська кераміка разом з деякими іншими видами мистецтва була номінована до списку нематеріальної культурної спадщини людства, проте схвалення тоді отримав лише Петриківський розпис.

12 лютого 2018 року Міністерство культури затвердило національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України, до якого ввійшли дев'ять найменувань, у тому числі і традиція Косівської мальованої кераміки (ареал сучасного побутування — Івано-Франківська область).

12 грудня 2019 року Косівську мальовану кераміку внесено до Репрезентативного списку ЮНЕСКО нематеріальної культурної спадщини людства, чим підтверджено безперервність цієї традиції та її активний розвиток у сучасному світі.

Відомі майстри

Петро та Іван, Михайло та Йосип Баранюки Олекса Бахматюк Матеуш Ковальський Левіцький Ян Тимяк Петро Кошак родина Рощиб'юків Цвілик Павлина Йосипівна Абашин Василь Олександрович Тим'як Марія Михайлівна Й. Урбанський М. Стадниченко Йосип та Марина Совіздранюк Петро Гавришів Оксана Бейсюк сім'я Скорецьких Петро Данчук Євгенія та Ярослава Зарицькі Казимир Возняк (працював у Польщі)

Ігор, Марія-Тереза та Христина Троць Олександра та Василь Швець Дмитро Зондюк сім'я Чорних Роман та Людмила Якібчук сім'я Трушик Марія Гринюк Валентина Джуранюк сім'я Гривінських Ірина Цвілик-Сєрьогіна Надія Василівна Вербівська Сергій Дутка Уляна Шкром'юк Іванна Козак–Ділета Григорій Колос Юрій та Василь Стрипко Людмила та Ярослав Прокопик Микола та Лідія Ткач.

Галерея

Див. також

• Гуцульська кераміка
• Кутська кераміка
• Барська кераміка
• Косівський музей Гуцульщини
• Косівський розпис (срібна монета)
• Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського

Примітки

1. * Назва в офіційному англомовному списку
2. Династія косівських гончарів Совіздранюків-Цвіликів. Час i Події. Процитовано 3 січня 2022. 
3. [1], Natalia Tarkowska, "Ceramika Pokucka - ukraińskie dziedzictwo UNESCO z polskimi korzeniami" 
4. . Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття | Коломия Івано-Франківська область Україна. Архів оригіналу за 3 січня 2022. Процитовано 3 січня 2022. 
5. Ceramika pokucka. 
6. . Zaxid.net. 13.12.2019. Архів оригіналу за 1 грудня 2021. Процитовано 13.12.2019. 
7. CERAMIKA HUCULSKA. artinfo.pl (пол.). 
8. Wyroby gliniane włościan na Rusi - (naczynia z Kossowa). Lwów: Muzeum Przemysłowe we Lwowie. 1882. 
9. T. Seweryn, O sławnym garncarzu polskim Aleksandrze Bachmińskim, recte Bachmaniuk, „Rzeczy Piękne”, 1925, nr 4, s. 80 (пол.). 
10. Wzory Przemysłu Domowego Włościan na Rusi („Wzory”), Lwów 1880–1889 – visualheritage.eu (pl-PL). 
11. . Архів оригіналу за 13 грудня 2019. Процитовано 13 грудня 2019. 
12. Історія Івано-Франківської обласної організації Національної спілки художників України [ 29 квітня 2017 у Wayback Machine.]
13. Ziemlańska, Aleksandra (25 січня 2022). Intrygujące!„Mistrzowska ceramika huculska”. Muzeum Narodowe we Wrocławiu (pl-PL). Процитовано 9 вересня 2023. 
14. . КУРС. 13.12.2019. Архів оригіналу за 13 грудня 2019. Процитовано 13.12.2019. 
15. . Центр Української Культури та Мистецтва. Архів оригіналу за 13 грудня 2019. Процитовано 13.12.2019. 
16. Wyroby gliniane włościan na Rusi - (naczynia z Kossowa). Lwów: Muzeum Przemysłowe we Lwowie. 1882. 
17. . ДТ. 12 липня 2019. Архів оригіналу за 14 липня 2019. Процитовано 13.12.2019. 
18. . Косівська центральна районна бібліотека. 2013. Архів оригіналу за 13 грудня 2019. Процитовано 13.12.2019. 
19. Representative List. Nomination file No. 01456 for inscription in 2019 on the Representative List of the Intangible Cultural Heritage of Humanity. 
20. [2], Natalia Tarkowska, "Ceramika Pokucka - ukraińskie dziedzictwo UNESCO z polskimi korzeniami" 
21. Косівська кераміка оживе: у місті відновлять виробництво кахлів. УП:Життя. 30 червня 2022. Процитовано 30.06.2022. 
22. . КУРС. 27.09.2015. Архів оригіналу за 13 грудня 2019. Процитовано 13.12.2019. 
23. Косівський музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини (англ.). 
24. Косівський музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини | Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття | Коломия Івано-Франківська область Україна. 
25. У Косівському музеї експозицію кераміки доповнять інтерактивом. (укр.). 2 вересня 2020. 
26. У Косові стартує проєкт «Інтерактивний музей», присвячений місцевій кераміці (укр.). 3 вересня 2020. 
27. На Косівщині відкрили інтерактивний музей косівської кераміки. 8 лютого 2021. 
28. Постійне представництво України при ЮНЕСКО - Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини. 
29. . Depo.Закарпаття. 26 лютого 2018. Архів оригіналу за 13 грудня 2019. Процитовано 13.12.2019. 
30. . УНІАН. 13 грудня 2019. Архів оригіналу за 13 грудня 2019. Процитовано 13 грудня 2019. 
31. M. Grabski, Kolekcja ceramiki pokuckiej, „Rocznik Muzeum Etnograficznego im. Seweryna Udzieli w Krakowie”, 2009, t. 15: Przewodnik. Annual Review of Museum Anthropology (пол.). 
32. Ziemlańska, Aleksandra (21 квітня 2020). W kolorach bieli, żółci, zieleni, brązu…. Muzeum Narodowe we Wrocławiu (pl-PL). Процитовано 9 вересня 2023. 

Посилання

• Архів оригіналу за 10 грудня 2020. Процитовано 13 грудня 2019.  Ukraine. Inscribed in 2019 (14.COM) on the Representative List of the Intangible Cultural Heritage of Humanity (ich.unesco.org)
• Ірина Бекетова. Традиція косівської мальованої кераміки
• . Архів оригіналу за 4 липня 2020. Процитовано 4 липня 2020. 
• . Віртуальний музей нематеріальної культурної спадщини. Архів оригіналу за 17 грудня 2021. Процитовано 17 грудня 2021. 
• . Музей Івана Гончара. Архів оригіналу за 21 грудня 2019. Процитовано 13 грудня 2019. 
• . 0342.ua. 22 липня 2019. Архів оригіналу за 13 грудня 2019. Процитовано 13 грудня 2019. 
• . МЗС України. 13 грудня 2019. Архів оригіналу за 19 грудня 2019. 
• . Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття. Архів оригіналу за 3 січня 2022. Процитовано 3 січня 2022. 
• Традиція косівської мальованої кераміки.  Національна історична бібліотека України

Відео

• Карта Прикарпаття. Косівська Кераміка на YouTube
• Культивація. Косівська кераміка на YouTube
• Косівська кераміка гуцулів на YouTube
• Косівська кераміка ручний розпис на YouTube

Фейсбук

• Фестиваль «Мальований дзбаник» у місті Косів у соцмережі «Facebook»
• Косівська мальована кераміка від сім'ї Кушнір у соцмережі «Facebook»

Література

• Баран Р. Неперевершені кахлі Бахматюка: [190 р. класика гуцул. кераміки О. Бахматюка (1820—1882)] / Р. Баран] // Галичина. — 2010. — 11 груд. — С. 6
• Гоберман Д. Мотиви гуцульського керамічного розпису. Київ: Дух і літера, 2005. 180 с.
• Гринюк М. Каталог творчих робіт: кераміка [Альбом] / М. Гринюк. — Косів, 2009
• Гринюк М. Спадкоємиця славетної династії: [керамік Ірина Цвілик-Серьогіна] / М. Гринюк // Гуцул. край. — 2010. — 15 жовт. — С. 4
• Елементи Нематеріальної Культурної Спадщини України / М-во культури України, Український культурний фонд ; наук. ред.: В. В. Телеуця, Л. М. Снігирьова. — Вінниця: Твори, 2018. — 145, [6] с. : іл.
• Івашків Г., Лозинський Т. Мальована кераміка Косова і Пістиня ХІХ — початку ХХ століть. Львів: Інститут колекціонерства українських мистецьких пам'яток при НТШ. 2012. 408 с.
• Ілюк І. Доробок родини Гривінських / І. Ілюк // Гуцули і Гуцульщина. — 2012. — № 2 (6). — С. 30
• Качкан В. Барви веселки: Оповіді про народних майстрів / В. Качкан. — К.: Молодь, 1981. — 168 с.
• Колупаєва А. Українські кахлі XIV — початку XX ст.: Історія. Типологія. Іконографія. Ансамблевість. Львів: НАН України, Інститут народознавства, 2006. 384 с., іл.
• Кудрицький В. Мистецтво України: біограф. довід. / А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський. — К.: Укр. енциклопедія, 1997. — 700 с.
• Лащук Ю. Кераміка. Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження / Ю. Лащук. — К.: Наук. думка, 1987. — С. 405—410
• Лащук Ю. Покутська кераміка. Опішнє: Українське народознавство, 1998. 160 с., іл.
• Мальована кераміка Косова і Пістиня ХІХ — початку ХХ століть: [альбом]. — Львів, 2012
• Мисюк І. Не змовкає гончарний круг: [заслуж. майстер народ. тв.. -ті, керамік Василь Стрипко] / І. Мисюк // Гуцул. край. — 2010. — 26 листоп. — С. 7
• Молинь В. Маємо потужний творчий потенціал: [про Косівську регіонал. організ. НСХ України] / В. Молинь // Гуцул. край. — 2012. — 19 жовтн.
• Народне мистецтво. Гуцульщина: історико-етнографічне дослідження. — К.: Наук. думка, 1987. — С. 363—451
• Пасимок Т. Три дівчини «підірвали» Косів: [виставка робіт студенток 5 курсу КІПДМ ЛНАМ] / Т. Пасимок // Косів. передзвін. — 2012. — 26 трав.
• Слободян О. Гончарні осередки та майстри Гуцульщини і покуття ХІХ-ХХ ст. // Домашевський М., Библюк Н. Історія Гуцульщини. Т. VI. — Л., 2001. — С. 417—435
• Соломченко О. Народні таланти Прикарпаття / О. Соломченко. — К.: Мистецтво, 1989
• Соломченко О. Сучасні художні промисли Прикарпаття / О. Соломченко. — К.: Знання, 1979. — 31 с.
• Ткачук О. Косівська кераміка — у переліку культурної спадщини України [традиц. ремесло Карпат. регіону XVI-ХХ ст. (ареал — м. Косів; носій КІДПМ ЛНАМ)] // О. Ткачук. — Захід. — 2013. — 10 січ. — С.2
• Хохлова Е. Производство художественной керамики / Е. Хохлова. — М.: Лёгкая индустрия, 1978. — 96 с.
• Янко Т. Гуцульські Кахлі // Домашевський М., Библюк Н. Історія Гуцульщини. Т. VI. — Л.: Логос, 2001. — С. 436—456
• Яновський М. Срібна пряжка: [розповіді про народних митців] / М. Яновський. — Ужгород: Карпати, 1980. — 216 с.
• Кушнір, О. «Типологія косівських мальованих полив'яних глиняних виробів другої половини ХХ століття.» МІСТ: Мистецтво, історія, сучасність, теорія 7 (2010): 263—268.
• Кірсанова, О. В. «Вплив декоративного мистецтва на формування національної свідомості молодших школярів на уроках вивчення косівської кераміки.» Педагогічний дискурс 3 (2008): 96-100.
• Іванчук М. Педагогічна діяльність Євгена Сагайдачного в контексті розвою косівської мистецької школи // Вісник Львівської національної академії мистецтв. Вип. 33 (2017). — С. 247—251.
• Halko, Oksana. «Керамічні предмети побуту українців галицького містечка міжвоєнного періоду в колекції Національного музею народної архітектури та побуту України.» Науковий щорічник «Історія релігій в Україні». Інститут релігієзнавства–філія Львівського музею історії 27-2 (2017).
• Янощак-Пшибила, О. Я. «Формування коломийського стилю в кераміці.» Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Мистецтвознавство 1 (2012): 209—213.
• Мотиль, Роман. «Українська художня кераміка середини ХХ—початку ХХІ століття: історіографія та методика дослідження.» Народознавчі зошити 1 (2016): 92-98.
• Слободян, Олег. «Роль Косівської мистецької школи у розвитку декоративно-прикладного мистецтва на Гуцульщині другої половини ХХ ст.» Вісник Львівської національної академії мистецтв 24 (2013): 94-102.
• Визір, Н. Ф. «Юрій Лащук — легенда української керамології.» Гуржіївські історичні читання 5 (2012): 138—139.