Приватне право

Привáтне пр́аво — це сукупність правових норм різних галузей права (підсистема), предметом регулювання яких є відносини у сфері приватних, індивідуальних інтересів юридично рівних суб'єктів за допомогою переважно диспозитивного методу регулювання.

До приватного права відносять насамперед норми цивільного права. Тут юридичний пріоритет (на відміну від норм публічного права) у питаннях реалізації приватних інтересів, ініціатива залежить від волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, недержавних суб'єктів господарювання, а регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії таких суб'єктів.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а, більш того, відокремленні від державної влади і тому є «приватними».
Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках, або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна влада зобов'язана не тільки визнавати, а й захищати.

До приватного права відносять галузі:

• цивільне право
• сімейне право
• господарське право
• трудове право
• житлове право
• земельне право

Історія поділу права на публічне і приватне

Див.

Критерії поділу на приватне та публічне право

Див.

Ознаки приватного права

До ознак приватного права можна віднести такі:

1. Його галузі регулюють рівносторонні відносини між рівними, юридично непідпорядкованими суб'єктами.
2. Його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб'єкти задовольняють приватний (особистий, недержавний) інтерес.
3. За своїм призначенням воно визначає сферу свободи індивіда і створено для її реалізації (а державно-правовий порядок створюється засобами публічного права для забезпечення, охорони, захисту відновлення прав і свобод особи, яка задовольняє приватні інтереси у сфері, що є вільною від необґрунтованого державного втручання).
4. Суб'єкти самостійно здійснюють волевиявлення. Це означає, що приватно правові відносини можуть регулюватися, і відповідні права та обов'язки сторін можуть встановлюватися декількома суб'єктами за їх власною ініціативою. При цьому застосовується договірна форма встановлення суб'єктивних прав і обов'язків.
5. Використовується диспозитивний метод, децентралізований, що означає координаційні способи впливу, придатні для регулювання горизонтальний відносин між юридично рівними особами. Головним правовим інструментарієм таких галузей виступає дозвіл. Основним типом правого регулювання є загальнодозвільний (суб'єкти правомочні в приватноправові сфері робити все, крім того, що прямо заборонено законом).
6. Відносини між суб'єктами приватного права мають як майновий, так і немайновий, особистий характер.

Рецепція римського приватного права в Україні

Вплив римського приватного права на законодавство України простежується упродовж Х-XIX ст. Найстародавнішою пам'яткою древньоруського права є «Руська правда», чимало положень якої мають безсумнівну схожість з положеннями римського приватного права у його візантійській інтерпретації, що свідчить про рецепціювання окремих законів з візантійського (грецького) законодавства.

Див. також

• Конституційне право
• Публічне право
• Міжнародне публічне право

Джерела

1. Цивільне право України : підручник / Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. — 2007.
2. Загальна теорія держави і права : підручник для студентів вищих навчальних закладів / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін. — Харків : Право, 2011. — 584 с.
3. Римське приватне право : курс лекцій. — Львів, 2009. — 136 c.
4. Банчук О. Погляди українських представників теорії соціального права на проблему розмежування публічного і приватного права // Право України, 2005. — № 2.- С. 118—120.
5. Беляневич О. Декілька нотаток про дуалізм права // Юридичний журнал : аналітичні матеріали, коментарі, судова практика. — 2004. — № 12. — С. 24-26.
6. Духневич А. В. Співвідношення публічного та приватного права в практиці України // Південноукраїнський правничий часопис. — 2007. — № 3. — С. 83-85.
7. Мережко О. Співвідношення міжнародного приватного з міжнародним публічним правом // Юридична газета. — 2004. — № 17. — С. 6.
8. Сивий Р. Метод правового регулювання як критерій поділу позитивного права на приватне та публічне // Юридична Україна. — 2005. — № 3. — С. 54-63.
9. Шабуніна В. В. Поділ права на публічне і приватне в римському праві // Проблеми законності — 2006. — № 77. — С. 14-21
10. Шкварок Л. В. Приватне й публічне право: філософсько-правовий аспект // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ України — 2008. — № 5. — С. 16-22.
11. Рабінович П. Природне право: діалектика приватного й публічного // Юридичний вісник України. — 2004.- № 12. — С. 61–63.

Література

• Приватне право // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / О. В. Петришин (відп. ред.) та ін.. — 2017. — Т. 3 : Загальна теорія права. — С. 612. — ISBN 978-966-937-233-8.
• Приватне право // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003. — Т. 5 : П — С. — С. 87. — ISBN 966-7492-05-2.