Володи́мир Пантелеймо́нович Оскі́лко (нар. 1892, с. Городок Рівненського повіту — пом. 19 червня 1926 року, там само) — український військовий і громадський діяч часів УНР, отаман, генерал-хорунжий Армії УНР, командувач Північної групи військ Директорії, командувач Північно-Західного протибільшовицького фронту. Був одним із керівників Української партії соціалістів-самостійників, за підтримки її членів організував невдалий переворот у Рівному.
| Володимир Пантелеймонович Оскілко | |
|---|---|
| Штабскапітан Генерал-хорунжий (січень 1919) | |
| | |
| Загальна інформація | |
| Народження | 1892 с. Городок, Рівненський повіт, Волинська губернія, Російська імперія |
| Смерть | 19 червня 1926 с. Городок, Рівненський повіт, Волинське воєводство, Польська республіка |
| Поховання | Хотин :
|
| Військова служба | |
| Приналежність | УНР |
| Війни / битви | Перша світова війна Радянсько-українська війна |
| Оскілко Володимир Пантелеймонович у Вікісховищі |
Життєпис Редагувати
Дитинство і юність Редагувати
Володимир Пантелеймонович Оскілко народився 1892 року в селі Городок, що під Рівним.
Закінчив гімназію, потім вчительську семінарію. За фахом — учитель. Працював народним учителем у селі Золоте поблизу Дубровиці, що на Рівненщині.
У 1913 році, під час своєї роботи вчителем у селі Золоте на Рівненщині, Оскілко відгукнувся на заклик архімандрита Віталія (Максименка). Архімандрит запропонував йому взяти участь у пропагандистській кампанії Почаївського відділу «Союзу русского народу» з метою організації урочистих святкувань на «Козацьких могилах» під Берестечком. Володимир Оскілко разом з декількома десятками інших вчителів початкових шкіл відгукнувся на заклик Віталія (Максименка). Вони проводили лекції у селах та містечках Волині, використовуючи світловий проєктор «чарівний ліхтар». Ці лекції присвячувалися Берестецькій битві, а також розповідали про неї та поширювали брошури, видані в Почаєві.
У газеті «Волынская земля», яку видавав сам архімандрит, був опублікований лист Володимира Оскілка, датований 8 червня 1913 року. У цьому листі Оскілко повідомляв, що на той час він вже прочитав шість лекцій. Володимир Оскілко також зазначав, що розповсюджував серед слухачів брошуру Віталія (Максименка) під назвою «Крест над Берестечком». У прикінцевій частині листа Володимир Оскілко звертався до редакції газети, а, отже, й до видавця Віталія (Максименка), з проханням надати пораду щодо його діяльності як лектора.
З 1914 р. служив у Російській імператорській армії. За час Першої Світової війни зробив успішну кар'єру офіцера. Отримав чин поручика імператорської армії, закінчивши у 1917 році прискорений 4-х місячний курс Віленського військового училища. Останнє звання в РІА — штабскапітан.
| Цей розділ потребує доповнення. (грудень 2010) |
В період Визвольних Змагань Редагувати
Період Центральної Ради УНР Редагувати
Після лютневої революції 1917 р. був губернським комісаром Тимчасового уряду в Тулі. Наприкінці 1917 р. повернувся в Україну, на рідну Волинь, де активно включився в українізацію військових частин і здобув серед солдатів неабияку популярність. На початку 1918 року — був комісаром Центральної Ради у Рівненському повіті.
Період Гетьманату Редагувати
За гетьмана Павла Скоропадського — начальник охорони стратегічно важливого Коростенського залізничного вузла. У листопаді 1918 року — виступив організатором протигетьманського повстання на Волині.
Період Директорії УНР Редагувати
У грудні 1918 року Оскілко стає полковником збройних сил УНР, а вже у січні 1919 року — генерал-хорунжим і командувачем Північної групи військ Директорії, загальна чисельність якої наближалася до 40 тисяч бійців. Північна група військ армії, на чолі з 27-річним Володимиром Оскілком, досить успішно діяла на Волині та Поліссі, стримуючи наступ більшовиків «Поліське повстання» та поляків, залишаючись чи не найдисциплінованішим та найбоєздатнішим з'єднанням УНР. Саме на Волинь у квітні 1919 року відступили рештки сил Директорії, а тимчасовою столицею УНР стало Рівне.
Суперечки з Петлюрою і спроба перевороту Редагувати
Загальна військово-стратегічна обстановка складалася для України на середину весни 1919 року далеко не найкращим чином. Оскілко вважав, що до влади в держапараті та армії УНР проникли більшовицькі агенти ЧК, і саме їх підривна діяльність і призводить до невдач українців на фронтах. Самого Симона Петлюру Оскілко ніколи не називав агентом Москви. Він вважав його людиною безхарактерною і непослідовною, яка потрапила під вплив «зрадників-генералів».
12 квітня 1919 року було сформовано новий кабінет міністрів УНР на чолі з українським соціал-демократом Борисом Мартосом. Він заявив про створення «республіки трудових Рад» і про намір укласти мирну угоду з більшовицькою Росією.
Оскілко, і не лише він, був впевнений, що більшовики ніколи не відмовляться від приєднання незалежної України до радянської Росії.
Ряд партій: соціалісти-самостійники, соціалісти-федералісти, народні республіканці доручили Оскілку довести Петлюрі їх меморандум про негайну відставку уряду Мартоса. 20 квітня цей меморандум вручили Петлюрі у Здолбунові, але той прилюдно розірвав цей «історичний документ».
В кінці квітня 1919 року Петлюра двічі наказував генерал-хорунжому виступити зі своїми військами на більшовицький фронт. Але обидва розпорядження головного отамана Оскілко проігнорував. Крім того, своїм наказом Петлюра усунув з посади начштаба північно-західного фронту генерала Агапієва. Однак Оскілко відмовився підкоритись і цьому розпорядженню. Це свідчило, що Володимир Оскілко остаточно перестав підкорятися центральному військовому командуванню.
28 квітня 1919 року Оскілко отримав черговий наказ головкомандувача, згідно з яким він мав передати своє військо іншому командиру — генералу Желіховському. 29 квітня 1919 — при підтримці Української Партії Соціалістів-Самостійників і Української Народно-Республіканської Партії здійснив спробу державного перевороту. Приводом до виступу стало зняття отамана Оскілка з посади за поразки під Коростенем і Новоградом. Однодумцями отамана стали полковник Гемпель, керівник оскілківської контррозвідки Шапула і начальник штабу Північної групи генерал Агапієв. Учасники державного перевороту вимагали скликання Установчих Зборів та усунути Петлюру від керівництва військовими справами. Крім того, Оскілко надіслав своїх представників до Польщі з метою ведення мирних переговорів.
Були арештовані голова уряду Борис Мартос, більшість петлюрівських міністрів, генерал Желіховський. Однак, відразу заарештувати Петлюру не вдалося. Він перебував не в Рівному, а на залізничній станції Здолбунів. Його арешт Оскілко довірив великому загону кінної гвардії на чолі з отаманом Семеном Гризлом. Повстанці сподівались, що в Здолбунові ніхто не знає про заколот. Але, як тільки Семен Гризло наблизилися до станції, їх загін відразу ж оточили вірні Петлюрі підрозділи. Командир загону вирішив не приймати бою і повернувся до Рівного. Незабаром Оскілко повторив спробу заарештувати Петлюру, надіславши до Здолбунова один із найкращих своїх загонів на чолі з отаманом Білоусовим. Але їх знову спіткала невдача. Тим часом, Рівне атакували частини корпусу Січових Стрільців Євгена Коновальця, загони петлюрівської польової варти і один бронепотяг. На десяту годину ранку 30 квітня переворот Оскілка зазнав повної поразки.
Оскілку та деяким його соратникам вдалося втекти з Рівного. 12 травня отаман здався представникам польської влади. Деякий час Оскілко перебував у польському таборі для інтернованих. Згодом переїздить до Відня.
У 1921 році Володимир Оскілко повернувся до Рівного, де почав видавати газету «Дзвін» — орган Української Народної Партії (1923—1925).
Смерть Редагувати
19 червня 1926 року (менше як через місяць після вбивства Петлюри) був убитий професійним кілером в селі Городок під Рівним. Польські слідчі, які займалися розслідуванням, дійшли висновку, що Оскілка вбито більшовицьким агентом ЧК.
Цікаві факти
- Володимир Оскілко залишив спогади «Між двома світами» (1924).
- Про неабиякі особисті якості Оскілка згадував рідний племінник Петлюри Степан Скрипник — згодом перший Патріарх Київський і всієї України УАПЦ Мстислав, якому в ті роки довелося служити черговим старшиною у штабі Північно-західного фронту: «Там був отаман Оскілко такий. То з історії Оскілко був. Дуже цікава людина була, культурна, вольова людина».
Див. також Редагувати
Джерела, посилання і література Редагувати
- Т. С. Осташко. Оскілко Володимир Пантелеймонович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 651. — 728 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1061-1.
- Оскілко Володимир // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. X : Літери Ол — Пер. — С. 1251. — 1000 екз.
- Бажан О., Золотарьов В. Організатор вбивства генерал-хорунжого армії УНР В.Оскілка або послужний список чекіста Зіновія Лунєва-Мінца // Краєзнавство. – 2019. - № 2. – С. 161 - 175
- Боротьба двох отаманів. Володимир Оскілко проти Симона Петлюри
- Мандат на державний переворот
- Оскілко
- Володимир Оскілко. "Між двома світами. Частина 1"
Примітки Редагувати
- Оскилко, Владимир Пантелеймонович (1913, 8 июня. №113.). «Учитель золотской школы. Письмо из Добровицы», (рос). Почаев: «Волынская земля».
- Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)
- Феномен отаманщини доби Директорії УНР в українській історіографії
| Це незавершена стаття про особу. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |