Дмитро́ Васи́льович Івашина (Геродот) (*26 жовтня 1892, Верхньодніпровськ — †січень 1975, Румунія) — військовий і громадський діяч, журналіст, поет, редактор, головний референт преси Міністерства преси та пропаганди УНР, голова Українського комітету ім. Симона Петлюри, член Союзу українських журналістів і письменників на чужині (Прага, 1939).
| Івашина Дмитро Васильович | |
|---|---|
| Загальна інформація | |
| Народження | 26 жовтня 1892 Верхньодніпровськ |
| Смерть | 1975 Румунія |
| Національність | українець |
| Військова служба | |
| Приналежність | УНР |
| Вид ЗС | Армія УНР |
| Війни / битви | Перша світова війна Радянсько-українська війна |
Життєпис Редагувати
Закінчивши народну школу в селі Сергіївці, вступив до 3-го класу шестикласної міської школи, яку через переїзд із батьками до Кременчука закінчив екстерном. Аби допомогти родині, покинув навчання в реальній школі й подався працювати в газетах («Приднепровский голос» (Кременчук, 1907), «Кременчугский голос», «Кременчугское слово», «Днепр», «Южанин», «Полтавская речь», «Полтавский день», «Южний край», «Харьковская вечерняя газета» та інші). Мобілізований до російської імперської армії (1914). Революцію 1917 року зустрів на Румунському фронті у складі 6-ї російської армії. На І військовому з'їзді — член комітету від 3-ї стрілецької дивізії.
Увійшов до складу ініціативної групи зі скликання І Українського військового з'їзду 6-ї армії, на якому обраний членом Української армійської ради. У листопаді 1917 після II військового з'їзду разом з усією українською групою вийшов з армійського комітету через те, що «більшість армійського комітету складалася з большевиків».
Переїхавши до Одеси у травні 1918, працював у редакції українського тижневика «Село». У серпні 1918, переїхавши до Києва, працював у виданнях «Відродження» та «Українська трибуна». Під час наступу армії Денікіна прорвався через два фронти до Кам'янця, де працював у газеті «Україна». Після звільнення Києва українсько-польським військом працював у газеті «Громадське слово».
У травні 1920 разом із співробітниками газети «Україна» виїхав до Проскурова, тоді до Польщі, а потім із працівниками «Українського слова» — до Кам'янця-Подільського (жовтень 1920). За місяць евакуювався до Польщі разом з урядовими установами. Після переїзду до Румунії (червень 1921) — секретар Громадсько-допомогового комітету української еміграції в Румунії та член ощадно-позичкового українського товариства «Згода». Проводив Шевченківські вечори для українських вояків, інтернованих у румунських таборах. Був прийнятий королем Румунії як представник УНР в екзилі.
Окрім згаданих газет, публікувався також у виданнях «Тризуб» (Париж), «Українська нива», «Син України», «Рідна мова» (всі — Варшава), «Народна справа» (Тарнів) і «Хліборобська правда».
У Бухаресті закінчив Вищу школу документальних і адміністративних наук. Входив до складу керівництва Товариства бувших вояків Армії УНР у Румунії. У січні 1938 під час відзначення 20-річчя проголошення незалежності України та вшануванні пам'яті «лицарів Крут, Базару та Зимового походу у запілля ворога», поруч із Гнатом Порохівським і Василем Трепке, виголосив доповідь. Ось приклад його поетичного слова:
Його племінниця Ольга Гнатівна Андрич-Порохівська стверджувала, що
А ось згадка Христини Манти, племінниці його дружини Антоніни:
Джерела Редагувати
- Енциклопедія Сучасної України. — Т. 5. — Київ: НАН України та ін., 2006. — С. 564.
- ЦДАВО України. — Ф. 3795. — Оп. 1. — Спр. 885. — Арк. 7 — 7 зв.