Ставчани Кам янець Подільський район У Вікіпедії є статті про інші населені пункти з такою назвою Ставчани Ставча ни сел

48°44′10″ пн. ш. 27°20′14″ сх. д. / 48.73611° пн. ш. 27.33722° сх. д. / 48.73611; 27.33722Координати: 48°44′10″ пн. ш. 27°20′14″ сх. д. / 48.73611° пн. ш. 27.33722° сх. д. / 48.73611; 27.33722

Середня висота
над рівнем моря

260 м

Місцева влада

Адреса ради

32636, Хмельницька обл., Новоушицький р-н, с.Ставчани

Карта

Ставчани

Мапа

Безпосередньо межує з селом Стара Гута.

Символіка ред.

Герб ред.

На золотистому щиті в центрі зображено церкву білого кольору з трьома синіми куполами, як символ християнської релігії. По ліву та праву сторону церкви по гілці дуба — символ віри та могутності. У нижній частині щита хвилястою блакитною лінією зображено водойми, адже на території села знаходиться став від якого походить сама назва села.

Прапор ред.

Прямокутне полотнище складається з трьох частин. Верхня частина прапора помаранчевого кольору, середня — жовтого кольору, нижня — блакитного кольору. Помаранчевий та жовтий колір символізує могутність та багатство, християнські чесноти, блакитний — водойми, адже на території села на час заснування знаходилось багато ставків, завдяки яким (за однією із версій) село отримало свою назву.

Походження назви, історія та історичні події ред.

Село Ставчани належить до давніх поселень Подільського краю. Це підтверджують археологічні знахідки трипільської та черняхівської культур. Особливо привертає увагу кам῾яна скульптура ранньо-слов῾янського ідола ІІ-V ст. нашої ери виявлена в селі. Археолог І. С. Винокур датував знахідки часом черняхівської культури ІІ-V ст. н. е. Скульптура являє собою постать бородатого чоловіка у головному уборі конічної форми, добре модельовані спина і плечі. На нижній частині спини вибито силуетне зображення коня. З лицевого боку у руках чоловіка — зображення ритону. Висота скульптури 1,9 м. Крім ідола, на капищі виявлено також кам'яну стелу з солярним знаком. Навколо цих скульптур розчищено чотири вогнища, основа яких викладена камінням. Нині знахідка експонується в Камянець-Подільському історико-краєзнавчому музеї

З давніх — давен мешканці місцевості де знаходиться село, зазнавали нападів багатьох завойовників. В 1241 році тут зˈявилися монголо-татари. Від їх рук багато людей загинуло. За їхнього перебування більшість поселень перестали існувати, були знищенні. В 60-х роках чотирнадцятого століття цей край захопили литовці, а в першій половині XV століття — поляки. Це був важкий період для мешканців краю.

Місцевість, де розташоване село Ставчани, багата на поклади кварцового піску. Переселенці з Польщі в свій час створили промисел по виробництву скла. Скляні підприємства називали гути. Звідки і походить назва сусіднього села Гута, яке пізніше стали називати Стара Гута (на відміну від нового гутного підприємства, що виникло за селом Вільховець та має назву Нова Гута).

За однією з версій сама назва села походить від слів: ставки, ставок, ставище. В селі Ставчани в давнину було багато ставків. Деякі з них і нині є на мочаристій місцевості села.

Ставчани розташовані між селом Стара Гута і слободою Потапово уздовж початку річки Матірка. Слобода Потапово була створена та заселена старообрядцями (в історичній літературі їх ще називають розкольниками, старовірами) поповського толку (напрямку). В Росії серед старовірів був ще і другий напрямок — безпопівці. Поява таких переселенців — втікачів в Україні і в Подільському краї сталася внаслідок церковної реформи. Вона проводилась в Росії з ініціативи царя О. М. Романова (1645—1676), звичайно, для зміцнення своєї влади. Цю реформу здійснював у 1653—1660 роках глава руської церкви, патріарх Никон. Ті хто не визнавав цієї реформи, переслідувались царськими властями і православним духовенством, були змушені тікати подалі від переслідувань. Місцями їх поселень стали Урал, північ Поволжя, Дон, Україна, в тому числі і Подільський край. Вище згадувались напрямки старообрядництва. Попівці — це ті, які визнавали необхідність священиків при богослужіннях і обрядах, а безпопівці — заперечували будь-яку можливість існування і діяльності духовенства.

У Ставчанах старовіри-втікачі заснували слободу і назвали її Потапово. Ця назва, мабуть, від прізвища або імені організатора переселення. Такі імена: Потапко, Потапій тут зустрічались донедавна.

У XVIII столітті Ставчани, як і інші навколишні села, входили до Вільховецького староства, якими по люстрації (опису маєтків) 1765 року володів польський магнат Мартин Козеброцький. Він був на той час великим і вмілим організатором виробництва і торгівлі, мав скляні, поташні, селітрові підприємства, перший з Калюса по Дністру до Чорного моря відправляв баржі з різними товарами аж в Акерман (тепер Білгород-Дністровський).

У 1775 році Ставчани, Стара Гута разом з Вільховецьким староством були передані в оренду графу, генерал-лейтенанту Станіславу Потоцькому. У 1807 році Потоцький передав свої права оренди генералу Дзержку.

У 1818—1820 роках за його володіння сталось велике заворушення селян проти кріпацького гніту, яке було придушене військами.

У 1873 році село Ставчани (разом з Старою Гутою) стало казенним (державним), Це був період піднесення суспільно-політичного руху проти кріпацтва. Десь в 50-х роках селяни були відпущені на оброк (плата селянина за користування землею натурою або грішми), а потім — на викуп. Навколишні ліси залишились за казною.

У цей період, період реформи, по-інакшому склалася доля старовірів слободи Потапово. Сюди в 70-х роках переселились кільканадцять сімейств старообрядців з села Катеринівка (тепер Дунаєвецького району). Там вони займались землеробством, садівництвом, перевезенням різних вантажів та іншим. Під час селянської реформи 1861 року відмовились приписатись (приєднатись) до сільської общини, за що були позбавлені наділів землі. Це змусило їх розселитися. Частина їх переїхало в Потапово. Але тут теж усі разом: і потапівські, і катеринівські, не захотіли приписатися до волості, за що теж не одержали польових наділів землі, землю роздали волосним сільчанам. Після цього потапівці приписались до міщанської общини позаштатного міста Вербівця (тепер село Мурованокуриловецького району, Віницької області). Залишившись без землі, вони займались орендуванням садів, різного виду землекопними роботами (саме так попівцями, за однією з версій, був викопаний ставок в селі Ставчани), дрібною торгівлею та іншим. Поступово зникла і назва слободи Потапово, залишилась спільна назва села — Ставчани.

Мали Ставчани і особливості архітектури, що були притаманні Новоушицькому краю. На Новоушиччині окрему роль відводили сволоку в «чистій хаті», він мав, крім функціонального, ще й сакральне значення. Часто на ньому вирізалися написи: увіковічнювався господар, який побудував хату, вирізався хрест, прописувався текст, який мав ритуальне значення. Зафіксовано такий балок у с. Ставчани, на якому, в нижній частині було вибито хрест і дату «1848», а на чільній стороні зроблено напис: «Волею святых благословением Троицы соорудил дом сей Иаков Василий Гвоздюк». Такий сволок у народі називали «поливаним», через те, що його постійно натирали машинною оливою або рослинною олією.

Взагалі у культурному відношенні село було відсталим. Вперше школу відкрили лише в 1887 році, називалась вона церковно-парафіяльною. Селяни жили бідно, землі мали мало, йшли на заробітки до бессарабських поміщиків, на окраїни Росії і навіть багато виїжджали за кордон. В кінці XIX на початку XX століття Ставчани та навколишні згадані села були багатонаселені і багатонацональні. Тут жили українці, росіяни, поляки, євреї. Десь в 1900 році в Ставчанах і Старій Гуті мешкало до 1220 українців, понад 240 поляків, до 180 росіян і 14 євреїв.

У роки революційних подій ХХ-го століття населення Ставчан і Старої Гути брало активну участь у боротьбі за свої права, підтримувало революцію 1905—1907 років, боролось за волю і землю.

Великих збитків селу Ставчани завдали австро-німецькі загарбники, петлюрівці, білополяки. Вони грабували майно, забирали робочу худобу, по звірячому знущались над єврейським населенням. У цей час в селі була створена бойова група, яка активно протидіяла ворогам народу.

Роки Першої та Другої світової війни. Колективізація та розвиток села в повоєнні роки та роки незалежності ред.

Не обійшли стороною Ставчани і роки Першої та Другої світової війни. У боях Першої світвої і громадянської війни брали участь сільчани Петро Фортельний, Харитон Войтенко, Микола Громяк, Микита Громяк, Микита Войтенко, Демид Рудий, Антон Войтенко, Федір Рудий та інші.

Після громадянської війни у Ставчанах була створена сільська рада, комітет незаможних селян, налагоджено торгівлю товарами першої необхідності. У селі почала працювати початкова школа. Одним з перших її організаторів і керівників був Юхим Степанович Косець. Перед війною цю школу перетворили в семирічку. Колишні вихованці добрими словами згадують вчителів Володимира Юхимовича Каплуна, Семена Івановича Мордюка, Розу Матвіївну Шматман.

У роки колективізвції в Ставчанах і Старій Гуті створили колгоспи. Активними їх організаторами і першими членами були Яків Гнатишко, Федір Рудий, Карпо Войтенко, Матвій Гордійчук, Кас'ян Григорчук, Варвара Григорчук, Микола Ляшук, Параска Гнатишко та багато інших. Створений колгосп в Ставчанах до 1936 року називався «12-річчя Жовтня», пізніше було присвоєно ім'я Георгія Димитрова — видатного діяча болгарського і міжнародного робітничого руху, який жив і працював в Радянському Союзі в 1934—1945 роках, був депутатом Верховної Ради СРСР. Потім, у 1945 році, виїхав до Болгарії.

Перед війною головами колгоспу обирались Микола Ляшук, Матвій Гордійчук, Олександр Григорчук, Олексій Прус, Петро Шершун. Також, в період становлення колгоспу, чимало мешканців села стали механізаторами, серед них Микита Литвинюк, Дарина Демчук, Павло Бурденюк, Ганна Фортельна, Ксенія Монастирська, Іван Слободянюк та інші. Колгосп мав достатню кількість сільськогосподарського інвентарю, коней, вирощували тут високі врожаї, розводили сади. Були і свої передовики. Люди шанували Килину Гром'як, Софію Фортельну, Петра Фортельного, Григорія Литвинюка, Марію Литвинюк, Ганну Штифлюк, Василя Григорчука. Багато років ветеринарним фельдшером працював Микола Феліксович Грохольський — людина надзвичайно компетентна і авторитетна.

За успіхи у виробництві в 1940 році колгоспники побували на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві. Ставчанським колгоспникам на свинофермі вдалося від кожної з 24-ох свиноматок отримати в середньому по 17 поросят. У той час як зазвичай середній результат 7-11 поросят.

В роки Другої світової війни війни господарства в обох селах (Ставчани, Стара Гута) були зруйновані, перестали працювати культурно-освітні заклади. Багато чоловіків були мобілізовані на фронт. З Ставчан на фронті загинуло 97 чоловік, з Старої Гути — 41 чоловік. Чимало людей з обох сіл було забрано на рабські роботи до Німеччини. Серед фронтовиків які полягли на полі бою, В. І. Бойчук, Т. К. Блискун, В. Т. Войтенко, Й. Д. Войнаровський, М. І. Гвоздюк, І. П. Рудий, Ф. С. Слободецький, Й. В. Зайцев, П. І. Слободянюк, П. Г. Козачук, Г. Г. Литвинюк, П. А. Майкевич.

Житель Ставчан Василь Якимович Гром'як (1922—1976) брав активну участь в партизанському русі на території Франції, яким командував Герой Радянського Союзу уродженець з Вінницької області В. В. Порик.

Мешканці Ставчан Матвій Штифлюк і Іван Фортельний були організаторами підпільної організації в таборі військовополонених в німецькому місті Магдебурзі. Штифлюка і з ним 11 чоловік — учасників підпілля — стратили, а Фортельному вдалося втекти.

З численними бойовими нагородами з полів бою Другої світової війни повернулися Дем'ян Булкін, Микола Панасюк, Олексій Шштифлюк, Григорій Кулаков, Антін Войтенко, Демид Рудий та інші. Багато ветеранів — учасників Другої світової війни отримали свої бойові нагороди вже в повоєнні роки. Серед них: С. Я. Гром'як, І. Я. Гром'як, Ш. Д. Громяк, В. М. Фортельний, П. С. Петраш, П. І. Грудецький, П. Й. Тислюк, Д. Нікітн, С. А. Димчук, Я. Сілізньов, М. А. Глімбовський, С. І. Штифлюк, П. С. Петраш, П. А. Бурденюк, А. А. Слободянюк, В. Ю. Курілко, М. Дашкевич та інші.

27-28 березня 1944 року села Ставчани і Стара Гута були визволені радянськими військами. Їх визволяли воїни 48 полку 38-ї стрілецької Дністровської двічі Червонопрапорної дивізії. Після звільнення почалася відбудова, колгосп міцнів, запрацювали культурно-освітні заклади. Мешканці села працювали непокладаючи рук та віддавали багато сил для того, щоб село розвивалося та процвітало. Так, силами дорожньої бригади колгоспу, яку на той час очолював С. Я. Гром'як, було облаштовано дорогу з твердим покриттям (вимощено камінням). Дорога починалась від головної дорги, що вела до села Калюс, пролягала через Ставчани та закінчувалась в селі Стара Гута. Довжина дороги складала близько 5-ти кілометрів. Місцеві мешканці називали дану дорогу «соша». Також в селі було побудовано багато інших колгоспних та соціально-культурних будівель. В різні повоєнні роки господарство очолювали Б. Г. Козіцький, А. Р. Шелепало, П. М. Кулько, Й. Т. Білецький, М. Т. Шептицький, А. В. Сотник, Ф. І. Надольський, М. П. Рудик, Г. О. Литвинюк, В. А. Бойчук, Ю. М. Бомба, В. Гнатишко.

Бували роки, що господарство збирало майже сорокацентнерний урожай зернових з гектара, понад 500 центнерів цукрових буряків. Значних успіхів досягали і в галузі тваринництва. Колгосп мав і своїх орденоносців. Так, орденами Трудового Червоного Прапора були нагороджені П. Петраш, Н. Багрійчук, орденами Дружби народів — І. М. Кулаков та Г. С. Григорчук, які багато років працювали механізаторами, орденами Знак Пошани — тваринники А. Петраш та О. Бвгрійчук.

В 1970 — 1990-х роках колгосп носив назву ім. Димитрова. Багато років головними агрономами колгоспу пропрацювали Г.Г Самсонюк та М. О. Литвинюк, головними зоотехніками — П.І Петравчук та С. С. Гром'як, бригадирами тракторної бригади — І. В. Григорчук та В. А. Бойчук, головним інженером — І. Є. Литвиненко, бригадирами садово-городньої бригади — В. Г. Литвинюк та В. І. Фортельний, бригадирами будівельної бригади — В. П. Петраш, М. Жучковський, М. Гром'як. Протягом довгих років та в різні періоди, непокладаючи рук, працювали трактористами в колгоспі: П. Петраш, І. Фортельний, Г. Гнатюк, І. Кулаков, Г. Григорчук, В. Гнатишко, Г. Димчук, Д. Громяк, М. Курілко, І. Громяк, І. Рудий, В. Блискун, О. Петраш, Я. Багрійчук, В. Войнаровський, М. Остафійчук, І. Ванденко, В. Гарник, В. Войтенко та інші. Завдяки їх наполегливій та важкій праці колгосп досягав високих урожаїв зернових та інших культур.

З давніх давен центральною садибою колгоспу було село Ставчани і в колгоспі завжди діяла сільська Рада. Головами сільради працювали в різний час П. М. Огородник, А. М. Бойчук, Б. П. Кищук, В. В. Чорноконь, С. С. Громяк, Г.О. Литвинюк. На даний час село входить до Новоушицької ОТГ та старостою села вже довгий час працює Олена Анатоліївна Басько .

Ставчани завжди славилися своїм духовим оркестром, який завжди був необхідний для проведення різних культурних подій в селі. Колектив оркестру з роками постійно змінювався, але завжди залишався в пошані та важливим елементом для сільчан. Без оркестру не обходилось жодне весілля чи проводи в армію, різні колгоспні та культурні події села та похоронні заходи. В 60-70-х роках минулого сторіччя в оркестрі грали: В. Кривундик, П. Литвинюк, А. Бойчук, С. Громяк, І. Кушнір, І. Гнатишко, Б. Яновський, П. Музика. Пізніше, в 80-90-х роках склад оркестру оновився, в ньому грали: В. Димчук, І, Громяк, С. Копичнський, В. Бойчук, А. Штифлюк, В. Бурденюк, В. Фортельний, Г. Литвинюк. У зв'язку з розвитком технологій в культурній сфері, в середині 90-х років духовий оркестр припинив своє існування та був сфрмований естрадний колектив. Організатором колективу був В. М. Димчук, який здобув музичну освіту в Кам'янець-Подільському музичному училищі та протягом довгих років (по теперішній час) очолює Ставчанський Будинок Культури.

В естрадному колективі грали: В. Димчук, Г. Штифлюк, Г. Литвинюк, М. Бурденюк, В. Литвинюк, В. Бурденюк.

Починаючи з повоєнних років в Ставчанах був створений ФАП, в якому мешканці села могли отримати медичну допомогу та необхідну медичну консультацію. Першим фельдшером, та людиною з великої літери, був Микола Петрович Панасюк, який приймав участь в Другій світовій війні, був командиром відділення санітарів та повернувся з війни з численними бойовими нагородами. Микола Петрович працював сумлінно та протягом довгих років, аж до виходу на заслужений відпочинок, надавав мешканцям села необхідну першу медичну допомогу. Люди шанували Миколу Питровича та довіряли йому саме головне - своє здоров’я. Пізніше ФАП очолила Ніна Василівна Мельник, яка здобула медичну освіту у Кам’янець-Подільському медичному училищі. Ніна Василівна також багато років пропрацювала фельдшером, сумлінно виконувала свій обов'язок по наданню допомоги населенню Ставчан, та заслужила велику повагу і довіру від населення села. Наразі час фельдшером працює Інна Гвоздюк, яка також є професіоналом своєї справи та не рахуючись з власним часом завжди готова прийти на допомогу людям.

Також в селі діяла школа, спочатку вона була початкова, потім восьмирічна, а в кінці 90-х років минулого сторіччя біла перейменована на неповну середню. Школа забезпечувала базову освіту на рівні восьми (пізніше дев’яти) класів. Директорами школи в різні роки працювали: І. С. Козека, В.І. Войтенко, В. І. Дробик, З. А. Громяк. Вчителями працювали: Р. М. Гордійчук, В. В. Войтенко, В. Д. Руда, К. О. Голембовська, І. К. Голембовський, Є. А. Литвинюк, О. П. Савчук, Н. П. Самсонюк, В. Г. самсонюк, Н. М. Петраш, Г. П. Рудик, О. М. Бойчук, Н. Г. Бурденюк, Л. І. Дідик, Л. Л. Громяк, І. І. Шевчук, В. М. Остафійчук, В. М. Яровий, О. А. Мельник, В. М. Петренко, Л. С. Мельничук. Вихователями групи продовженого дня також працювали Л.В. Литвинюк та В. М. Петраш. На даний час, на жаль, школа не працює у зв'язку з недостатньою кількісттю дітей шкільного віку у селі. Усіх дітей шкільного віку, які мешкають в селі, доставляють шкільними автобусами в школу до сусідніх сіл Струга або Вільховець. На даний час в приміщенні Ставчанської школи зеаходиться ФАП та дошкільний навчальний заклад.

Історичні пам'ятки ред.

Зовнішні зображення
	Навчання цивільної оборони у селі
	Ставок села Ставчани
	Весілля у Ставчанах
	Ідол, віднайдений у Ставчанах у Кам’янець-Подільському музеї

Старовинна церква

У Ставчанах була побудована і досі існує козацька дерев'яна церква з трьома куполами і окремою дзвіницею (на той час) православна церква. Збудована у XVIII ст. (1772 рік) за наказом імператриці Катерини II на кошти парафіян. У 1784 році освячена на честь Миколая Мірлікійського. Жив він в 260—343 роках в Італії, був єпископом, учасником першого Вселенського собору (325 р.), прославився багатьма чудесами, за що названий ще Святим Миколаєм Чудотворцем. Миколай-Святитель з давніх-давен в православній церкві був в особливій пошані, він вважається покровителем земних і морських походів, сільського господарства, бідних, злиденних людей. За це свято йому відзначається двічі на рік: 22 травня за новим стилем — Миколи весняного, 19 грудня — Миколи зимового. Колись в Ставчанській церкві була гарно оздоблена ікона Миколая Святителя. 22 травня на поклоніння їй приходило багато людей, приїздили священники з навколишніх парафій, у церкві відбувалось велике богослужіння, родинне масове гуляння. Такі врочистості тоді в народі називали відпуст, вони не забуті і тепер. В 1882 році, тобто через 115 років, церкву капітально відремонтували. Замість трьох куполів зробили один. У ній помістили і дзвіницю. Іконостас в храмі був чотириярусний. Святкування свята (відпуст) припадало якраз на піст (19 грудня, пилипівка), воно супроводжувалось масовими гуляннями, випивками і споживанням скоромної їжі. У зв'язку з цим наприкінці XIX на початку XX століття духовнослужителі його перенесли на 4 листопада, а церква (за бажанням прихожан) була переосвячена на честь Казанської ікони Божої Матері (це свято припадає саме на 4 листопада) і саме в цей день в Ставчанах і до тепер святкується храмове свято села (храм), сільські жителі ще називають його «празник».

У 1933 році з церкви скинули хрест і купол, пошкодили настінні розписи, а храм перетворили на колгоспний склад. У 1991 році було проведено капітальний ремонт церкви і з того часу церква залишається православним храмом УПЦ МП. До Ставчанського приходу належали і села Маціорськ та Стара Гута. Католики зі Старої Гути належали до Вербовецького костелу. Старообрядці в Ставчанах мали свій молитовний будинок і цвинтар біля своєї слободи, який зберігся дотепер.

Кладовище

У селі також є старовинне кладовище з сотнями могил, де похоронені мешканці, що загинули під час голодомору 1932—1933 та 1946—1947 років.

Меморіальний комплекс пам'яті воїнам, що загинули у Другій світовій війні

У центрі села (прямо навпроти церкви) стоїть пам'ятник та меморіальна дошка, які були створені на честь сільчан, що загинули в боротьбі проти німецьких загарбників за Батьківщину та рідне село у роки Другої світової війни.

Раніше поруч знаходився бюст Володимира Леніна, але після подій на майдані 2013—2014 років та російської агресії у Криму та на Донбасі у 2015 році Верховна Рада України ухвалила так званий закон «про декомунізацію» — закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Як наслідок, по всій країні почали зносити пам'ятники «вождю» і ставчанського Леніна чекала та сама доля, що й інших.

Світлини ред.

Див. також ред.

Поділля — історико-географічна область.
Подоляни — етнографічна група українців, населення Поділля.
Подільський говір — різновид говорів української мови.
Децентралізація — реформа місцевого самоврядування для формування ефективної і відповідальної місцевої влади.

Примітки ред.

Постанова Верховної Ради України від 17 липня 2020 року № 807-IX «Про утворення та ліквідацію районів»

Посилання ред.

На сайті Верховної Ради
Освячення Престолу в храмі села Ставчани
Історія голодомору /про с. Ставчани- стор.273^{[недоступне посилання з травня 2019]}
Ставчани приєднали до всесвітньої мережі^{[недоступне посилання з травня 2019]}

Погода в селі Ставчани

карта-онлайн-Ставчани

Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

[1] Постанова Верховної Ради України від 17 липня 2020 року № 807-IX «Про утворення та ліквідацію районів»