Сакра-ді-Сан-Мікеле, або точніше абатство Сан-Мікеле-делла-К'юза, — архітектурний комплекс, розташований на вершині гори Піркіріано, біля входу до Валь-ді-Суза, в столичному місті Турин, у П'ємонті, на територіях. з муніципалітетів Сант-Амброджіо-ді-Туріно та К'юза-ді-Сан-Мікеле, трохи вище села Сан-П'єтро.
| Сакра-ді-Сан-Мікеле | |
|---|---|
| 45°05′52″ пн. ш. 7°20′35″ сх. д. / 45.09778600002777438° пн. ш. 7.34328200002777809° сх. д.Координати: 45°05′52″ пн. ш. 7°20′35″ сх. д. / 45.09778600002777438° пн. ш. 7.34328200002777809° сх. д. | |
| Тип споруди | абатство і religious museumd |
| Розташування | Італія, Сант'Амброджо-ді-Торино |
| Початок будівництва | 10 століття |
| Стиль | романський |
| Належність | католицтво |
| Єпархія | Roman Catholic Diocese of Susad |
| Стан | національна спадщина Італіїd |
| Адреса | Via alla Sacra, Via alla Sacra, 14, - Sant'Ambrogio di Torino і Via alla Sacra 14, 10057 Sant'ambrogio di Torino |
| Оригінальна назва | італ. San Michele |
| Присвячення | Архангел Михаїл |
| Покровитель | Архангел Михаїл |
| Вебсайт | sacradisanmichele.com |
| Сакра-ді-Сан-Мікеле (Італія) | |
| Сакра-ді-Сан-Мікеле у Вікісховищі |
Розташований на величній основі висотою 26 метрів на висоті 960 метрів над рівнем моря з видом на вершину гори Піркіріано на межі між Коттськими Альпами та долиною По, є символічним пам'ятником П'ємонту та одна з найвидатніших релігійних архітектур цієї альпійської території, що належить єпархії Сузи, перша зупинка на італійській території Віа-Франциджена.
З XII по XV століття він прожив період свого максимального історичного блиску, ставши одним з головних центрів бенедиктинської духовності в Італії. У XIX столітті там було засновано громаду отців Росмінян. У 2015 році пам'ятка стала одним із переможців всесвітнього фотоконкурсу Wiki Loves Monuments.
У ніч на 24 січня 2018 року Старий монастир Сакра зазнав значних пошкоджень внаслідок пожежі, що сталася на даху, не зачепивши архітектурно найважливішої частини, яка потребує капітального відновлення . Чернечий сценарій значною мірою надихнув Умберто Еко на історичний роман «Ім'я троянди».
Історія Редагувати
Вже в римські часи тут був військовий гарнізон, який стояв на спостереженні на Via Cozia у напрямку до галлів. На згадку про цей уривок збереглася меморіальна дошка в пам'ять про одну з римських родин, які жили там у першому столітті, Суріо Клементе.
Римський каструм потім використовувався лангобардами для охорони вторгнень франків у контексті так званих лангобардських замків, деякі залишки яких залишилися в нижньому селі К'юза-ді-Сан-Мікеле. Культ Міхаеліка, який сповідували лангобарди, успадкував імператор Фрідріх I Барбаросса, який передав його своєму племіннику Фрідріху II фон Гогенштауфену, який, у свою чергу, поширив його на Королівство та Імперію. Широко поширений, є гіпотеза, що культ Сан Мікеле Арканджело вже був присутній у Валь-ді-Суза, починаючи приблизно з шостого століття, періоду, коли була невелика каплиця, присвячена Архангелу.
У середині 11 століття структуру абатства було доручено бенедиктинцям, які змогли поступово розвивати його духовне значення, надаючи притулок паломникам і захист населення цього району. У цей період була побудована будівля гостьового будинку, відокремлена від монастиря, і здатна вмістити численних паломників, які по Via Francigena, що проходить через Мон Сені, піднімалися туди, щоб знайти фізичне та духовне підкріплення.
Північна частина комплексу, нині в руїнах, була побудована в 12 столітті як «Новий монастир», до якого були додані всі споруди для життя багатьох десятків ченців: келії, бібліотека, кухні, трапезна, майстерні.
У 1629 році монастир зазнав часткового занепаду через перехід французьких військ генерала Ніколя де Катіна. Подальше погіршення відбулося під час облоги Турина в 1706 році. Від цієї частини, насправді, сьогодні залишилися лише руїни, які виходять на Валь-ді-Суза: це, мабуть, була п'ятиповерхова будівля, велич якої проявляється у стінах, арках і колонах, частково помітних і сьогодні.
У 1622 році кардинал Мауріціо ді Савойя переконав Папу Григорія XV придушити весь комплекс, у якому зараз проживають лише три монахи, таким чином поклавши край багатовіковому бенедиктинського управління цим місцем. Останній дохід був призначений на будівництво Соборної церкви канонів церкви Сан-Лоренцо, поблизу Джавено, за кілька кілометрів на південь, яка замінила померлих ченців у їхніх зобов'язаннях щодо монастиря. Однак через кілька років Соборна церква не змогла впоратися з величезними витратами на управління Sacra, яка майже два століття залишалася в занедбаному стані.
У 1803 році Пій VII розпустив Колегію канонів Сакра папською буллою і під тиском Наполеона, який почав тиснути на кордони півострова, але той же понтифік відновив колегію після повернення з французького полону. 1817 р. з папською буллою Beati Petri Apostolorum Principis від 17 липня.
У 1836 році Карло Альберто Савойський, прагнучи відродити престиж П'ємонтської церкви та його сім'ї, вирішив заснувати релігійну конгрегацію на постійній основі. Він запропонував роботу Антоніо Росміні, молодому засновнику Інституту милосердя, який погодився там оселитися.
Папа Григорій XVI з доповіддю від серпня 1836 року призначив отців Росмінії розпорядниками священних і збережених абатських доходів. У той же час король довірив їм тіла двадцяти чотирьох королівських осіб Савойського дому, перенесені з Туринського собору, нині поховані в церкві в важких кам'яних саркофагах. Для перекладу тіл створено «Шлях князів». Лише пізніше до монастиря привезли 16 дуже важких кам'яних саркофагів, де ховали князів, княгинь і князів. Серед найвідоміших: Маргарита ді Валуа, дочка Франческо I і дружина Емануеле Філіберто; немовля герцог Франческо Джасінто ді Савойя, інтригуюча мати Вітторіо Амедео II, першого короля Сардинії Марії Джованни Баттіста Савойсько-Немурської та кардинала Мауріціо Савойського.
Сакра-ді-Сан-Мікеле користувалася привілеєм abbatia nullius, тобто звільненням від юрисдикції єпископа, протягом багатьох століть, коли була придушена в 1803 році під час наполеонівського періоду. У 1817 році абатство було відновлено, але втратило світський привілей за велінням Пія VII і було включено до єпархії Сузи.
Тут основоположними були архітектурні інтервенції відновлення та доповнення неороманських елементів, яких хотів Альфредо д'Андраде, здійснені на рубежі дев'ятнадцятого та двадцятого століть, такі як сходи та льотні контрфорси на південній частині. Відтоді Сакра залишалася тихим місцем молитви та медитації, за винятком дужки в травні 1944 року, де вона була ареною загрозливого обшуку німецькими окупантами під час Другої світової війни.
У 1980 році письменник Умберто Еко був частково натхненний цим привабливим бенедиктинським абатством, щоб створити свій найвідоміший роман «Ім'я троянди». Спочатку також пропонувалося зняти сцени однойменного фільму Жан-Жака Анно в 1985 році, який потім був відхилений продюсерами фільму через високі витрати.
Також варто згадати роман Марчелло Сімоні 2011 року «Проклятий книготорговець», подія якого частково розгортається тут. Інші реставрації комплексу проводилися протягом 80 -х і 90 -х років; Особливе значення мав візит Папи Івана Павла II 14 липня 1991 року під час його візиту до єпархії Суза для беатифікації єпископа Едоардо Джузеппе Розаза . В останні роки наплив туристів зробив односторонню дорогу на провінційній 188 від Фраза обов'язковою. Mortera di Avigliana в напрямку Colle Braida тільки для нерезидентів і на свята.
У 2016 році розпочато подальший проект реструктуризації та розширення всієї території з покращенням супутніх туристичних послуг. 15 березня 2017 року в Circolo dei Lettore в Турині громадськості представили кандидатуру абатства як об'єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в рамках серійного сайту «Культурний ландшафт бенедиктинських поселень у середньовічній Італії». Увечері 24 січня 2018 року через ймовірне коротке замикання загорілася частина даху монастиря; Втручанням пожежної охорони, яке тривало кілька годин, вдалося локалізувати полум'я та обмежити збитки. Ніхто не причетний і не постраждав.
Хронотаксис настоятелів Редагувати
Ігумени-ченці Редагувати
З моменту свого виникнення до 1380 р. було 27 монастирських настоятелів, нижче наведено список деяких з періодом регентства абатства :
- Адверто (999—1002)
- Бенедикт І (1002—1045)
- Петро I (1045—1066)
- Бенедикт II (1066—1091)
- Вільгельм I (1091—1095)
- Ерменегальдо (1095—1124)
- Гауфрідо (1124—1142)
- Боніфацій I (1142—1148)
- Стефан (1148—1170)
- Бенедикт III (1170—1200)
- Петро II (1200—1227)
- Ілля (1227—1239)
- Матвій (1239—1244)
- Вільгельм II де ла Шамбр (1244—1261)
- Декано (1261—1283)
- Раймондо (1283—1292)
- Річард (1292—1298)
- Андреа (1298—1308)
- Антоній (1308—1310)
- Вільгельм III Савойський (1310—1325)
- Рудольф з Момбелло (1325—1359)
- Угоне з Марбоско (1359—1361)
- Джеймс (1361—1362)
- Петро з Фонгерета (1362—1379)
Похвальні настоятелі Редагувати
З 1381 по 1826 рік абатством керували 26 похвальних абатів:
- Гвідо ді Саорджіо (1381—1391)
- Вільгельм Шалантський — єпископ (1391—1408)
- Амедео ді Монмайор — єпископ (1408—1411)
- Антоніо ді Шаллан — кардинал (1411—1421)
- Джованні Сейтур'є — радник Амедея VIII (1421—1446)
- Вільгельм Вараксський — єпископ (1446—1461)
- Іван Варакс — єпископ (1461—1503)
- Міоланський Урбан — єпископ (1503—1522)
- Джованні Баттіста Паллавічіні — кардинал (1522—1535)
- Боніфаціо Ферреро — кардинал (1535—1535)
- Філіберто Ферреро — кардинал (1535—1538)
- Франческо Ферреро — кардинал (1538—1549)
- Філіберто Ферреро — кардинал (1549—1560)
- Гвідо Ферреро — кардинал (1560—1585)
- Мікеле Бонеллі — кардинал (1585—1598)
- Лоренцо Капрі — граф і губернатор Туринської цитаделі (1598—1603)
- Емануель Філіберто — наслідний принц (1603—1604)
- Джованні Ботеро — пресвітер (1604—1611)
- Моріс Савойський — кардинал (1611—1642)
- Антоній Савойський — генерал (1642—1698)
- Євген Савойський Суассон — генерал (1698—1736)
- Вакантний (1736—1742)
- Джованні Мілло — кардинал (1742—1757)
- Вакантний (1757—1759)
- Гвідобоно Кавальчіні — кардинал (1759—1774)
- Вакантний (1774—1777)
- Сигізмунд Герділь — кардинал (1777—1818)
- Чезаре Гарретті з графів Феррере — дворянин (1818—1826)
- Джузеппе Качерано з графів Брікеразіо — дворянин (1826)
Росмінянські ректори Редагувати
- Андреа Алотто (1943—1946)
- Андреа Алотто (1951—1984) (вдруге)
- Анджело Джупоні (1984—1990)
- Антоніо Сальваторі (1990—2003)
- Джузеппе Багаттіні (2003—2018)
- Папа Клаудіо Массіміліано (з 2018)
Галерея Редагувати
Примітки Редагувати
- ↑ Indagine sui musei e le istituzioni similari — 2022.
- ↑ Città e Cattedrali
- ↑ dati.beniculturali.it — 2014.
- Val di Susa, la bellezza sacra di San Michele. 15 листопада 2015.
- Legge regionale n. 68 del 21 dicembre 1994
- Itinerario lungo la via Sacra Langobardorum e la Via Francigena.
- La Via Sacra Langobardorum.
- ↑ . Архів оригіналу за 29 липня 2021. Процитовано 2 травня 2022.
- C. Nocera (5 novembre 2015). La Sacra di San Michele va sul podio di Wiki Loves Monuments. Val Susa Oggi.
- Marco Gritti (25 gennaio 2018). Ecco cosa non vedremo più nella Sacra di San Michele. AGI.
- ↑ Sacra di San Michele: partono i restauri, ma scarseggiano i soldi. Appello per trovare finanziatori. 9 luglio 2016.
- Massimo Polidoro (2018). Atlante dei luoghi misteriosi d'Italia. Giunti. ISBN 9788858781142.
- Sacra di S. Michele - Elogi in tre lingue. La Stampa. с. 43.
- . Архів оригіналу за 5 вересня 2017. Процитовано 2 травня 2022.
- La Sacra di San Michele.
- All'inizio del romanzo Eco scrive: «Come ci inerpicavamo per il sentiero scosceso che si snodava intorno al monte, vidi l'abbazia. Non mi stupirono di essa le mura che la cingevano da ogni lato, simili ad altre che vidi in tutto il mondo cristiano, ma la mole di quello che poi appresi essere l'Edificio. Le sue mura sembravano crescere dalle falde stesse del monte, su cui s'innervavano a strapiombo. Dico che in certi punti, dal basso, sembrava che la roccia si prolungasse verso il cielo, senza soluzione di tinte e di materia, e diventasse a un certo punto mastio e torrione (opera di giganti che avessero gran familiarità e con la terra e col cielo)»
- . Архів оригіналу за 12 жовтня 2013. Процитовано 2 травня 2022.
- Lettera di U.Eco al Rettore A. Salvatori, 20 febbraio 1995.
- Il Piemonte candida la Sacra di San Michele a patrimonio UNESCO.
- Fiamme alla Sacra di San Michele, brucia il tetto del convento. 24 січня 2018.
- Giovanni Gaddo, La Sacra di San Michele in Val di Susa, Domodossola, S.A.L.E., 1936
- Il Collegio è stato soppresso nel periodo compreso tra il 1803 e il 1817.
- Visita virtuale abbazia, Coro Vecchio, sacradisanmichele.com
Бібліографія Редагувати
- Chronica monasterii Sancti Michaelis Clusini, під редакцією Г. Шварца та Е. Абегга, в MGH, Scriptores, XXX, 2, Лейпциг 1929.
- Джованні Табакко, «Від Новалеси до Сан Мікеле делла К'юза». в: Монастирі у Верхній Італії після вторгнення сарацинів і мадяр (1966): 502—526.
- Джузеппе Серджі, Історіографічна постановка С. Мікеле делла К'юза. Культура між релігійною напругою та земною пропагандою, Боргоне ді Суза, Меллі, 1983.
Інші проєкти Редагувати
- Wikimedia Commons contiene immagini o altri file su Sacra di San Michele
- Wikivoyage contiene informazioni turistiche su Principali monumenti religiosi del Piemonte