Рафаель Антоніо Кальдера Родрігес (ісп. Rafael Antonio Caldera Rodríguez; 24 січня 1916 — 24 грудня 2009) — президент Венесуели з 1969 до 1974 та з 1994 до 1999 року.
| Рафаель Кальдера Rafael Caldera | ||
| [[Файл:|90px|]] | ||
| ||
|---|---|---|
| 11 березня 1969 — 12 березня 1974 року | ||
| Попередник: | Рауль Леоні | |
| Наступник: | Карлос Андрес Перес | |
| ||
| 2 лютого 1994 — 2 лютого 1999 року | ||
| Попередник: | Рамон Хосе Веласкес | |
| Наступник: | Уго Чавес | |
| Ім'я при народженні: | ісп. Rafael Antonio Caldera Rodríguez | |
| Народження: | 24 січня 1916[…] Сан-Феліпе (Венесуела), Венесуела | |
| Смерть: | 24 грудня 2009[…] (93 роки) Каракас, Венесуела | |
| Причина смерті: | хвороба Паркінсона | |
| Поховання: | East Cemeteryd | |
| Країна: | Венесуела | |
| Релігія: | Католицизм | |
| Освіта: | Центральний університет Венесуели | |
| Ступінь: | доктор юридичних наук[d] | |
| Партія: | КОПЕІ | |
| Шлюб: | Alicia Pietrid | |
| Діти: | Juan José Calderad | |
| Автограф: | ||
| Нагороди: | ||
| Медіафайли у Вікісховищі |
Біографія Редагувати
Ранні роки, початок політичної кар'єри Редагувати
Народився в родині представників середнього класу. 1931 року закінчив Центральний університет Венесуели, 1938 — докторантуру в галузі права та політичних наук. Пізніше працював професором соціології та права у кількох університетах, включаючи й Alma Mater.
Вже у 20-річному віці він заснував студентський рух UNE, який брав участь у боротьбі проти диктатури тогочасного глави держави Елеасара Лопеса Контрераса.
1941 року був обраний до Палати депутатів Венесуели.
1943 року він тимчасово перервав свою політичну кар'єру та став завідувачем кафедри права в університеті Каракаса. Однак, 1946 року він повернувся до політики як член конституційної комісії, яка розробляла новий основний закон країни. Він вніс до його тексту положення, які захищали права трудящих і підвищували суспільний статус людського життя. Прийнята 1947 року Конституція вважалась найпрогресивнішою з чинних на той період у Латинській Америці.
1947 року вперше балотувався на пост президента, але програв вибори. Того ж року заснував Соціал-християнську партію та знову був обраний до Палати депутатів.
1948 після приходу до влади в країні військової хунти Кальдеру кілька разів заарештовували й кілька місяців він провів в ув'язненні.
Після падіння диктатури Маркоса Переса Хіменеса, 1958 року, двічі невдало балотувався на виборах 1958 та 1963 років.
Перший термін на посту президента Редагувати
1969 року був обраний президентом Венесуели, хоча Соціал-християнська партія, яку він очолював, не мала більшості в парламенті. Тим не менше, йому вдалось сформувати стабільний уряд. Нове керівництво країни отримало у спадщину активний антиурядовий партизанський рух, заборону на діяльність низки провідних політичних партій, багато лідерів яких перебували у в'язниці. Перебуваючи на посту глави держави, він оголосив амністію для учасників партизанського руху, провів демократичні політичні реформи, а також відмовився додержуватись доктрини Бетанкура, що закликала латиноамериканські держави не підтримувати дипломатичні відносини з урядами, що прийшли до влади недемократичним шляхом, маючи на увазі, в тому числі, Кубу. Таким чином, він установив дипломатичні відносини з Аргентиною, Кубою, Панамою та Радянським Союзом. 1970 року він зняв заборону на діяльність Комуністичної партії.
В економічній сфері було проведено низку реформ у ключовій — нафтогазовій галузі країни. Однак, незважаючи на зазначені досягнення, вибори 1973 року він програв, що було пов'язано з явним невдоволенням власників нафтогазових підприємств рішенням Кальдери підвищити податок на їхній бізнес.
Між президентствами Редагувати
Майже 20 років після цього він брав активну участь у політичному життя Венесуели, тим не менше не займаючи високих державних посад. 1983 року він зазнав поразки на президентських виборах, а 1987 навіть був висунутий кандидатом від власної партії.
Однак ситуація змінилась, коли неоліберальна політика президента Карлоса Андреса Переса призвела до дестабілізації суспільно-політичної ситуації в країні — народного повстання в Каракасі у лютому 1989 року, кількох спроб державного перевороту 1992 й 1993 років. 1993 повноваження президента Переса було припинено через підозри в корупції.
1993 року Кальдера вийшов із Соціал-християнської партії та створив Національну конвергенцію, лівоцентристський союз партій, що включав і Комуністичну. Наступного року як кандидат від цього союзу він переміг на президентських виборах.
Другий термін Редагувати
За рахунок втручання держави до економіки йому вдалось стабілізувати соціально-економічне положення, яке різко погіршилось внаслідок гострої фінансової кризи. Він проголосив Венесуельський порядок денний (Venezuela Agenda), програму спрямовану на відновлення макроекономічної стабільності та зниження інфляції. Однак, у той же період збанкрутіли загалом понад 70 000 малих і середніх підприємств, значно зросла кількість бідних. Потребуючи допомоги Міжнародного валютного фонду, Кальдера всупереч своїм лівим політичним переконанням пішов на реалізацію низки неоліберальних заходів в економіці, включаючи приватизацію держмайна та девальвацію болівара. Ці рішення отримали схвалення МВФ, але спричинили різкі протести з боку населення. Ситуація поглиблювалась світовою нафтовою кризою.
Також він оголосив амністію для військовиків, які брали участь у спробах державного перевороту 1992 та 1993 років, в тому числі й для свого наступника на президентському посту Уго Чавеса.
Кальдера відмовився від участі у президентських виборах 1998 року через похилий вік.
Нагороди Редагувати
- Кавалер золотого ланцюга ордена Пія IX (Ватикан, 4 травня 1995)
Літературні праці Редагувати
- Rasgos Biográficos del prócer José Gabriel Álvarez de Lugo (1932)
- Andrés Bello (1935)
- Derecho del Trabajo (1939)
- Idea de una sociología venezolana (1953)
- Aspectos sociológicos de la cultura en Venezuela (1957)
- El Bloque Latinoamericano (1961)
- Moldes para la Fragua (1962)
- El lenguaje como vinculo social y la integración latinoamericana (1967)
- Especificidad de la Democracia Cristiana (1972)
- La Casa de Bello (1973)
- Temas de Sociología Venezolana (1973)
- Cinco años de cambio (1974)
- La Nacionalización del Petróleo (1975)
- Reflexiones de la Rábida (1976)
- Caracas, Londres, Santiago de Chile: las tres etapas de la vida de Bello (1981)
- Parlamento Mundial: una voz latinoamericana (1984)
- Bolívar Siempre (1987)
- El pensamiento jurídico y social de Andrés Bello (1987)
- Los causahabientes, de Carabobo a Puntofijo (1999)
Примітки Редагувати
- ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ SNAC — 2010.
- Find a Grave — 1996.
- http://latimesblogs.latimes.com/laplaza/2009/12/venezuela-former-president-rafael-antonio-caldera-died-hugo-chavez.html
- https://www.aporrea.org/actualidad/n147780.html
- Venezuela: falleció el ex presidente Rafael Caldera [ 26 грудня 2013 у Wayback Machine.](ісп.)
- Acta Apostolicae Sedis, 1995. — P. 739. [ 14 липня 2018 у Wayback Machine.] (італ.)
Джерела Редагувати
- Офіційна біографія (ісп.)
- Біографія та промови [ 5 червня 2013 у Wayback Machine.] (ісп.)
- Біографія [ 17 лютого 2013 у Wayback Machine.] (ісп.)