Віто Нікколо Марчелло Антоніо Джакомо Піччінні (італ. Vito Niccolò Marcello Antonio Giacomo Piccinni; 16 січня 1728, Барі — 7 травня 1800, Пассі, поблизу Парижа) — італійський та французький композитор.
| Нікколо Піччінні | |
|---|---|
| Основна інформація | |
| Дата народження | 16 січня 1728[…] |
| Місце народження | Барі, Італія |
| Дата смерті | 7 травня 1800[…] (72 роки) |
| Місце смерті | Пассі, Сена[d], Франція або Париж, Франція |
| Професії | композитор, музичний педагог, викладач університету |
| Освіта | Conservatorio di Sant'Onofrio in Capuanad |
| Вчителі | Леонардо Лео і Франческо Дуранте |
| Відомі учні | Pietro Rayd |
| Жанри | опера |
| Файли у Вікісховищі |
Біографія Редагувати
Народився у сім'ї музиканта. Спочатку його ім'я було Niccolò Vito Piccinni, але з приїздом у Францію він скасував друге n у своєму прізвищі, наблизивши таким чином його до французької вимови. В радянській лексичній традиції (БРЭ, МЭ, МЭС та ін.) прийняте написання з двома літерами «ч» і двома літерами «н».
Видатний представник нового покоління неаполитанської оперної школи, він збагатив мелодику жанру опери-буффа, вніс у музику ліризм, розширив використання оперного оркестру, арій та ансамблів. Всього він є автором 127 опер.
Вперше виступив як композитор у жанрі опери-буффа у 1754 р., написавши на лібретто Антоніо Паломба[en] оперу «Розгнівані жінки», котра була поставлена на сцені неаполітанського театру «Фьорентіні[it]». Опера «Добра дочка» за романом Річардсона сприяла перетворенню італійської комічнох опери в ліричну музичну комедію. Паралельно розвивав і оперу-серіа.
У 1767 році він був одним з головних претендентів на місце капельмейстера при дворі королів Неаполя, але його обійшов молодой композитор Джан Франческо де Майо.
Наприкінці 1776 року, прийнявши запрошення Французького двору бути викладачем співу для королеви Марії-Антуанетти і очолити паризький Італійський театр, він переїхав у Париж, де опинився у центрі музично-суспільної боротьби між «глюкистами» (прихильниками музичної школи співпереживань К. В. Глюка) і «піччіністами» - прихильниками його власної музики з класичною літературно-драматичною основою та зовнішньою красою.
Особливо загострились суперечки, коли в Париж в 1776 году приїхав італійський оперний композитор Нікколо Піччінні, що зіграв позитивну роль в розвитку італійської opera-buffa. По відношенню до opera-seria Піччінні, зберігав традиційні риси цього напрямку, стояв на старих позиціях. Тому вороги Глюка вирішили протиставити йому Піччінні і розпалити між ними суперництво. Ця полеміка, що продовжувалася на протязі декількох років і вщухла лише після від'їзду Глюка з Парижа, отримала назву «війни глюкістів и піччінністів». Боротьба партій, згуртованих навколо кожного з композиторів, не відображалась на стосунках між ними самими. Піччінні, що пережив Глюка, казав, що він багато чим забов'язаний останньому, і дійсно, в своїй опері «Дідона» Піччінні використовував оперні принципи Глюка.
Поступово послідовники школи Глюка, серед котрих Антоніо Сальєрі та Антоніо Саккіні, потроху витіснили його твори з головних оперних сцен.
З 1784 по 1789 рік він був професором Королівської школи співу і декламації.
Його ім'ям названа консерваторія у Барі, де навчалися багато світових славетних музикантів, у тому числі Фабіо Мастранджело та ряд інших. Також його ім'я носить театр у Барі — Театр Піччіні, заснований у 1854 році.
Піччіні був масоном і був членом величної Масонської Ложі «Дев'ять Сестер».
Нащадки Редагувати
- Син: Луїджі Піччіні (1766—1827) — композитор, написав кілька опер для театрів Парижа і Неаполя.
- Онук: Алессандро Піччінні (Luigi Alessandro Piccinni) (1779—1850) — французький композитор.
Вибрані твори Редагувати
- 1754 — опера «Розгнівані жінки» (театр «Фьорентіні», Неаполь).
- 1756 — опера «Зиновія» (театр «Сан-Карло», Неаполь).
- 1760 — опера «Добра дочка» («Чеккина») на лібретто К. Гольдоні за романом «Памела, або нагороджена чеснота» Річардсона («Театр делле Даме», Рим)
- 1778 — опера «Роланд» (театр «Гранд-Опера», Париж)
- 1780 — «Атіс»
- 1781 — «Іфігенія в Тавриді» (театр «Гранд-Опера», Париж). Оперу з такою ж назвою на той же сюжет створив у 1779 році і Глюк, що викликало новий етап творчих баталій.
- 1783 — «Дідона».
- 1785 — «Пенелопа».
- Три ораторії, у тому числі «Смерть Авеля» (1792) — взірець бравурного вокального стилю.
Література Редагувати
- Матеріали і документи з історії музики. / Під ред. М. В. Іванова-Борецького. — Т. 2. — М., 1934.
- Abert H. Piccinni als Buffokomponist. // Jahrbuch der Musikbibliothek Peters fur 1913. — Lpz., 1914.
- Curzon H. de. Les dernieres-annees de Piccinni a Paris. — P., 1890.
- Della Corte A. Piccinni. — Bari, 1928.
- Cametti A. Saggio cronologico delle opere teatrali di Niccolo Piccinni, «RMI», Vili. — Torino, 1901.
- Ginguené P.-L. Notice sur la vie et les ouvrages de Niccolo Piccinni. — P., 1801.
Примітки Редагувати
- ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ Encyclopædia Britannica
- ↑ SNAC — 2010.
- Deutsche Nationalbibliothek Record #119314061 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
- ↑ Archivio Storico Ricordi — 1808.
- Dictionnaire de la franc-maçonnerie. / Daniel Ligou, ed. — P.: Presses Universitaires de France, 1987.
- Louis Amiable. Une loge maçonnique d’avant 1789, la loge des Neuf Sœurs. — P.: Les Editions Maçonnique de France, 1989.
Посилання Редагувати
- Соловьёв Н. Ф. Пиччини, Николо // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)